Справа № 740/1657/25
Провадження № 2-а/740/29/25
12 травня 2025 року місто Ніжин
Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області у складі: головуючої судді Гагаріної Т.О., за участю секретаря судового засідання Мартиненко Ю.А.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення, -
встановив:
31.03.2025 позивач звернувся до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що постановою від 26.02.2025 його притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3 ст.210-1 КУпАП. З даною постановою він не згоден, вважає, що вона є протиправною та підлягає скасуванню.
Зазначив, що згідно оскаржуваної постанови 31.01.2025 громадянин ОСОБА_1 не прибув по повістці з метою призову на військову службу, та не повідомив про причину неприбутя. 28.01.2025 він відправив до ІНФОРМАЦІЯ_2 , та до Ніжинської районної державної адміністрації заяви про заміну військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу. Після чого 29.01.25 відправив листа до ІНФОРМАЦІЯ_3 , в якому зазначив, що не прибуде 31.01.25 через те, що, вже подав заяву на заміну військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу. Також до диста додав копію заяви з підтвердженням від канцелярії ІНФОРМАЦІЯ_2 . 12.02.2025 надійшов лист з повідомленням про розгляд справи про адміністративне правопорушення, в якому зазаначено, що він не повідомив причину неприбуття на виклик, хоча повідомлення ІНФОРМАЦІЯ_4 отримав 30.01.2025.
31.01.2025 його було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3 ст.210-1 КУпАП у виді штрафу в розмірі 17 000,00 грн. В обгрунтування цього рішення відповідач посилається на те, що 31.01.2025 о 09 год 00 хв в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено, що військовозобов'язаний громадянин ОСОБА_1 порушив законодавство про оборону, мобілізаційну пільдготовку та мобілізацію, а саме: не прибув по повісті №237 від 18.01.2025 без поважних причин та не повідомив причину неприбуття на виклик територіального центру комплектування та соціальної підтримки, яка була надіслана засобами поштового зв'язку рекомендованим поштовим відправленням з описом вкладення та повідомленням про вручення про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 з терміном прибуття 31.01.2025 о 09-00 год з метою призову на військову службу під час мобілізації, будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце виклику, чим порушив абзац 8 ч.3 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Він не мав умислу на вчинення адміністративного правопорушення, оскільки неодноразово надавав відповідачу підтвердження його приналежності до релігійної організації «Центр свідків ОСОБА_2 », що є доказом права на альтернативну службу під час мобілізації та не становить склад інкримінованого адміністративного правопорушення.Позивач вважає оскаржувану постанову такою, що не відповідає вимогам закону, відповідачем не доведено вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого ч.3 ст.210-1 КУпАП.
Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 01.04.2025 відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи проводити у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
03.04.2025 до суду від відповідача ІНФОРМАЦІЯ_2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову, оскільки позивач не прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 за повісткою, будучи належним чином оповіщений, та про причини неприбуття не повідомив. Позивач відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» має статус військовозобов'язаного та перебуває на військовому обліку. Релігійні переконання не є законною підставою не виконувати військовий обов'язок чи поважною причиною не прибуття за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На підставі ст.262 КАС України розгляд справи проводиться в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Згідно положень ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши наявні в справі докази, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що згідно повістки №237 від 18.01.2025 ОСОБА_1 необхідно з'явитись 31.01.2025 о 09-00 год до ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_1 , що не оспорюється сторонами.
28.01.2025 ОСОБА_1 подано до ІНФОРМАЦІЯ_2 та Ніжинської районної військової адміністрації заяву про заміну військової служби на невійськову (альтернативну) на підставі релігійних переконань у відповідності до якої зазначає, що належить до релігійного обєднання Свідків Єгови з 2011 року.
29.01.2025 ОСОБА_1 надіслав до ІНФОРМАЦІЯ_2 заяву про неможливість прибути за повісткою та про заміну військової служби на невійськову.
03.02.2025 офіцером ІНФОРМАЦІЯ_2 складено акт про неприбуття військовозобов'язаного ОСОБА_1 31.01.2025 на 09-00 год за повісткою.
12.02.2025 ІНФОРМАЦІЯ_5 на адресу ОСОБА_1 направлено повідомлення, з якого вбачається, що він не з'явився за повісткою 31.01.2025 о 09-00 год без поважних причин, будучи належним чином повідомленим, у зв'язку чим розгляд справи про адміністративне правопорушення за ч.3 ст.210-1 КУпАП відбудеться о 15-00 год 26.02.2025 в ІНФОРМАЦІЯ_6 .
26.02.2025 начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 винесено постанову №37 по справі про адміністративне правопорушення за ч.3 ст.210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення згідно якої до ОСОБА_1 застосовано штраф у сумі 17000 грн. За змістом цієї постанови, 31.01.2025 о 09-00 год в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 встановлено, що військовозобов'язаний громадянин ОСОБА_1 порушив законодавство про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, а саме: не прибув по повісті №237 від 18.01.2025 без поважних причин та не повідомив причину неприбуття на виклик територіального центру комплектування та соціальної підтримки, яка була надіслана засобами поштового зв'язку рекомендованим поштовим відправленням з описом вкладення та повідомленням про вручення про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 з терміном прибуття 31.01.2025 о 09-00 год з метою призову на військову службу під час мобілізації, будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце виклику, чим порушив абз.8 ч.3 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Згідно довідки релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 10.01.2025 №625 ОСОБА_1 з 03.03.2011 є неохрещеним вісником Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні. ОСОБА_1 вивчає Біблію з одним із Свідків Єгови, відвідує християнські зібрання релігійної громади Свідків Єгови і під наглядом безоплатно бере участь у проповідуванні доброї новини.
За даними військово-облікового документу, інформація про який міститься в мобільному застосунку Міністерства оборони України «Резерв+», ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , перебуває на обліку як військовозобов'язаний, дата ВЛК - 26.04.2012, визнаний непридатним до служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час (а.с.15).
Представником відповідача надані суду рекомендовані повідомлення про вручення ОСОБА_1 повістки від 18.01.2025 та копії постанови, а також повідомлення від 12.02.2025 про звернення позивача від 28.01.20225 щодо розгляду питання заміни військової служби альтернативною (невійськовою) службою, згідно якої зазначено про неможливість практичної заміни військової служби за призовом під час мобілізації альтернативною (невійськовою) службою в умовах правового режиму воєнного стану, на дату звернення ОСОБА_1 , у зв'язку з відсутністю відповідних нормативно-правових актів держави, що врегульовують процедуру такої заміни. Зазначено про те, що жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Частиною 2 ст.19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачен Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Положеннями ч.1-4 ст.7 КУпАП визначено, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.
Відповідно до ст.9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Згідно ст.235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (ст.ст. 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов'язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).
Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
При цьому, провадження у справі про адміністративне правопорушення, в тому числі і за ч.3 ст.210-1 КУпАП передбачає, що про дату, час та місце розгляду справи про адміністративне правопорушення особа повідомляється не пізніше як за три доби до дати розгляду справи. В процесі розгляду справи особа, яка притягується до адміністративної відповідальності має право користуватися правами, передбаченими статтею 268 КУпАП.
Так, ст.210-1 КУпАП визначає порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку.
Відповідно до ч.3 ст.210-1 КУпАП за вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період, передбачено стягнення у виді штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідно до ст.106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-XII визначено, що особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Значення та період особливого періоду також визначено Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Так, відповідно до ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України від 17.03.2014 №303/2014, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію», в Україні було оголошено часткову мобілізацію.
За змістом вищенаведених Законів «Про оборону України» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період продовжується з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Закінчення періодів мобілізацій не є самостійною підставою для припинення особливого періоду.
Отже, враховуючи викладене, особливий період в Україні розпочався 17.03.2014 та діє по теперішній час.
Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 20.11.2024 у справі № 460/6560/21.
Відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан. З цієї дати по теперішній час діє воєнний стан.
Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 N 65/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженим Законом України від 03.03.2022 N 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.92 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч.3 ст.1 Закону №2232-XII військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Згідно ч.2 ст.1 Закону №2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно ч.1 ст.15 Закону №2232-XII на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.93 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст.1 Закону №3543-XII).
Відповідно до ч.8 ст.4 Закону №3543-XII з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Згідно ч.3 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися: військовозобов'язані та резервісти, які приписані до військових частин для проходження військової служби у воєнний час або до інших підрозділів чи формувань для виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, - на збірні пункти територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними повістках або мобілізаційних розпорядженнях. У разі отримання повістки про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки громадянин зобов'язаний з'явитися у зазначені у ній місце та строк.
Відповідно до ч.10 ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані: прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу розвідувальних органів України для оформлення військово-облікових документів, взяття на військовий облік, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних та резервістів.
Абзацом 3 ч.9 ст.29 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначено, що поважними причинами неприбуття чи несвоєчасного прибуття військово-зобов'язаного чи резервіста до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки для призову на збори в пункт і в строк, установлені його керівником, які підтверджені відповідними документами, визнаються перешкоди стихійного характеру, сімейні обставини та інші поважні причини, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою КМУ від 28.07.2010 №673 «Про затвердження переліку поважних причин неприбуття чи несвоєчасного прибуття військовозобов'язаного до військового комісаріату для призову на збори», якою визначено виключний перелік поважних причин неприбуття чи несвоєчасного прибуття військовозобов'язаного чи резервіста для призову на збори в пункт і в строк, установлені керівником відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а саме: смерть близького родича (батьків, дружини, дитини, рідних брата, сестри, діда, баби) або близького родича дружини (чоловіка), яка сталася пізніше ніж за сім діб до дати початку зборів; хвороба або необхідність догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які проживають разом із військовозобов'язаним чи резервістом, у разі неможливості догляду за хворим іншим близьким родичем; здійснення стосовно військовозобов'язаного чи резервіста кримінального провадження, а також застосування до нього адміністративного стягнення або кримінального покарання, яке робить неможливим його прибуття; потрапляння під вплив надзвичайної ситуації, яка виникла під час призову на збори і стала перешкодою своєчасному прибуттю;складання державних іспитів у вищих навчальних закладах.
Крім того, відповідно до п.п.21-24 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою КМУ №560 від 16.05.2024, - за викликом районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (Центрального управління або регіонального органу СБУ, відповідного підрозділу розвідувальних органів) резервісти та військовозобо'язані зобов'язані з'являтися у строк та місце, зазначені в повістці, для взяття на військовий облік, уточнення своїх персональних даних, даних військово-облікового документа з військово-обліковими даними Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних, резервістів (територіального центру комплектування та соціальної підтримки), проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби. Резервісти та військовозобов'язані протягом 60 днів з дня набрання чинності Указом Президента України про оголошення мобілізації, затвердженим Верховною Радою України, зобов'язані уточнити свої облікові дані (адресу місця проживання, номери засобів зв'язку, адреси електронної пошти (за наявності) та інші персональні дані) через центри надання адміністративних послуг або електронний кабінет призовника військовозобов'язаного, резервіста, або у районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки за місцем свого перебування або місцезнаходження чи відповідному підрозділі розвідувальних органів України, Центральному управлінні або регіональному органі СБУ. Резервісти та військовозобов'язані, у яких відсутній (які втратили) військово-обліковий документ, уточнюють свої облікові дані (адресу місця проживання, номери засобів зв'язку, адреси електронної пошти (за наявності) та інші персональні дані) у районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки за місцем свого перебування або місцезнаходження чи відповідному підрозділі розвідувальних органів, Центральному управлінні або регіональному органі СБУ, де вони перебувають на військовому обліку. У такому разі під час уточнення облікових даних їм оформляється військово-обліковий документ. Поважними причинами неприбуття громадянина у строк, визначений у повістці, які підтверджені документами відповідних уповноважених державних органів, установ та організацій (державної та комунальної форми власності), визнаються: перешкода стихійного характеру, хвороба громадянина, воєнні дії на відповідній території та їх наслідки або інші обставини, які позбавили його можливості особисто прибути у визначені пункт і строк; смерть його близького родича (батьків, дружини (чоловіка), дитини, рідних брата, сестри, діда, баби) або близького родича його дружини (чоловіка). У разі неприбуття у строк, визначений у повістці, громадянин зобов'язаний у найкоротший строк, але не пізніше ніж протягом трьох днів від визначених у повістці дати і часу прибуття до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відповідного підрозділу розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ), повідомити про причини неявки шляхом безпосереднього звернення до зазначеного у повістці територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відповідного підрозділу розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ) або в будь-який інший спосіб з подальшим його прибуттям у строк, що не перевищує сім календарних днів.
З аналізу зазначених норм вбачається обов'язок громадян з'явитися, зокрема до військової частини, територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Як зазначалось, згідно з повісткою від 18.01.2025 №237 ОСОБА_1 наказано з'явитись 31.01.2024 о 09-00 год до ІНФОРМАЦІЯ_2 , що не заперечується позивачем.
При цьому, ОСОБА_1 31.01.2024 не з'явився по повістці. Ця обставина підтверджена актом про неприбуття за повісткою від 03.02.2025 та не заперечується позивачем, що у визначений у повістці день і час він до ІНФОРМАЦІЯ_2 не з'явився. У свою чергу ОСОБА_1 надіслав 29.01.2025 листа до ІНФОРМАЦІЯ_3 , в якому зазначив, що не прибуде 31.01.2025 через те, що, вже подав заяву на заміну військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу.
Внаслідок неявки за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці, позивач порушив вимоги статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що утворює об'єктивну сторону складу адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ст.210-1 КУпАП.
Доводи позивача про те, що він не має проходити військову службу за своїми релігійними переконаннями, не змінюють складу адміністративного проступку та не є підставами для звільнення від адміністративної відповідальності, оскільки виклик за повісткою здійснювався з метою призову на військову службу під час мобілізації.
Крім того, твердження позивача про те, що він звертався до відповідача із заявами про надання йому можливості проходити альтернативну службу на правомірність спірної постанови не впливають, оскільки розгляд питання визначення виду служби за заявами позивача, наявність права позивача на проходження альтернативної служби, результати розгляду відповідачем його заяв, знаходиться поза межами предмету цього спору.
Позивач зазначає, що він є неохрещеним вісником Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні та як свідок Єгови бере участь у проповідуванні доброї новини, а тому він належить до «інших військовозобов'язаних або окремої категорії громадян», які на підставі абз. 16 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації та має право на заміну військової служби альтернативною.
При цьому позивач посилається на рішення у справі «Баятян проти Вірменії» від 07.07.2011 (заява № 23459/03) та рішення у справі «Свідки Єгови м. Москви та інші проти Росії» від 10.06.2010 (заява №302/02), якими вказано на обов'язок держави забезпечити учасникам релігійної організації Свідки Єгови право на альтернативну службу.
Доводи позивача про необхідність врахування висновків судів апеляційної інстанції, зокрема, у справах № 156/698/23, № 554/6108/23, № 363/4793/23, №177/2116/23, 759/2991/24, не є підставами для скасування оскарженої постанови та не враховуються судом, оскільки відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У свою чергу, згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 15.04.2025 у справі №573/406/24 вбачається, що пложення ч.4 ст 35 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно до ст.17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст.65 Конституції України є обов'язком громадян України.
Строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.
Тобто, Україна запровадила альтернативи військовій службі у мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов'язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.
Україна, як держава веде облік осіб, які є військовозобов'язаними, і здійснює стратегічне планування оборонних операцій з урахуванням інформації про кількість осіб, які перебувають на такому обліку та можуть у разі загрози державності під час війни бути залучені до оборони держави.
Призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов'язку не лише в бойовій обстановці, але може бути пов'язаний з іншими видами несення цієї служби (як от будівництво укріплень, вивезення поранених, ремонт техніки тощо).
Під час ведення війни, коли йдеться про реальну можливість фізичної загибелі сотень цивільних людей і про реальне захоплення держави, навряд чи залучення будь-якого військовозобов'язаного, в тому числі й особи, яка є Свідком Єгови та сповідує цю релігію, становить такі душевні страждання для людини, які можна порівняти з її смертю в цивільному плані.
У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов'язаних із необхідністю виконання певного обов'язку і свободою віросповідання.
Існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.
З іншого боку держава в особі її органів приймає і фіксує інформацію про віросповідування громадян, які перебувають на військовому обліку, і як свідчать навіть обставини цієї справи, враховує факт належності до певної релігії, визначаючи вид діяльності, військову спеціальність, до якої планують залучити мобілізованого.
В Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов'язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.
Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку рф. Тобто мобілізація з боку держави України є єдинонеобхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий період часу перебуває у стані «оборонної війни».
Під час мобілізації військовозобов'язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.
Перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов'язку усіма громадянами України. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст.9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов'язаних).
Отже, доводи позивача про незаконність спірної постанови через те, що він за релігійним переконанням має право на альтернативну службу, суд вважає необґрунтованим, оскільки постанова винесена відносно позивача за порушення законодавства про мобілізацію під час дії правового режиму особливого періоду, а саме: обов'язку встановленого ч.3 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Об'єктивна сторона правопорушення, полягає у порушенні законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, а саме: нез'явлення за викликом до ТЦК для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.
Релігійне віросповідання, не є законною підставою для неявки до ТЦК.
Позивачем не долучено до матеріалів справи доказів наявності поважних причин не прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_2 відповідно до п.23 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою КМУ № 560 від 16.05.2024.
Згідно з п.3 ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих рішень, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення суб'єкта владних повноважень, в тому числі рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, повинно бути мотивованим.
Згідно ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 ст.71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
При вирішенні адміністративного позову щодо оскарження дії суб'єкта владних повноважень суд у відповідності до положень ч.3 ст.2 КАС України перевіряє чи прийнято воно: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення(вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілям, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст.286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: 1) залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; 2) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); 3) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; 4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Аналізуючи обставини справи та досліджені матеріали, суд доходить висновку про наявність в діях позивача складу правопорушення, передбаченого ч.3 ст.210-1 КУпАП, за яке його було притягнуто до адміністративної відповідальності.
Отже, постановляючи оскаржувану постанову, відповідач діяв правомірно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України, а оскаржувана постанова є обґрунтованою, тобто прийнятою з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
З огляду на вищевикладене, оцінивши надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а також належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, перевіривши всі доводи і заперечення сторін, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, а тому вважає за необхідне відмовити в задоволенні адміністративного позову.
Керуючись ст.ст.250, 257-263, 286 КАС України, суд,-
постановив:
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.
Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя Т.О.Гагаріна