Україна
Донецький окружний адміністративний суд
09 травня 2025 року Справа№640/21509/21
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Голубової Л.Б., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кравця Вадима Валентиновича
про скасування постанови
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кравця Вадима Валентиновича, у якому просив суд скасувати постанову про стягнення основної винагороди в сумі 1213384,03 гривень, постановлену 04 липня 2019 року у виконавчому провадженні № 59463689.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 червня 2022 року відкрито провадження у адміністративній справі № 640/21509/21 постановлено розглядати справу з урахуванням приписів статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України. Зобов'язано відповідача надати суду належним чином завірені копії матеріалів виконавчого провадження № 59463689.
В обґрунтування позову зазначає, що 21 липня 2021 року отримав постанову про арешт коштів боржника від 22 червня 2021 року у виконавчому провадженні № 47715078, постановлену виконуючим обов'язки начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про арешт коштів на рахунках ОСОБА_1 в межах суми звернення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця та звернувся до реєстру виконавчих проваджень і дізнався про постанову про стягнення з боржника основної винагороди від 04 липня 2019 року, постановлену приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва про стягнення основної винагороди в сумі 1213384,03 гривень у виконавчому провадженні № 59463689.
Зазначає, що згідно з ч. 6 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі наступних пред'явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа, виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання, а отже виконуючи обов'язки начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України неправомірно постановив стягнути основну винагороду приватного виконавця, оскільки він вправі стягнути лише виконавчий збір, який стягується тільки державними виконавцями.
Наголошує, що приватний виконавець має право на основну винагороду, якщо забезпечив повне або часткове виконання документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», оскільки за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є винагородою за вчинені заходи примусового виконання рішення, за умови що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в пропорційному до фактично стягнутої суми розмірі.
Зазначає, що приватний виконавець не забезпечив ані повного, ані часткового виконання за виконавчим провадженням № 59463689, оскільки постановою про повернення виконавчого документа стягувачу від 13.02.2020 року виконавче провадження № 59463689 підлягає завершенню у зв'язку з тим, що законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника ОСОБА_1 , а тому постанова про стягнення основної винагороди є незаконною.
Враховуючи зазначене просив суд задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року прийнято до провадження адміністративну справу № 640/21509/21. Розгляд справи № 640/21509/21 розпочато спочатку за правилами Глави 11 Розділу 2 «Розгляд окремих категорій термінових адміністративних справ» КАС України. Продовжено розгляд справи на двадцять днів та призначено судове засідання на 02 травня 2025 року. Зобов'язано відповідача надати належним чином завірені матеріали виконавчого провадження ВП № 59463689.
02 травня 2025 року сторони в судове засідання не з'явилися, у зв'язку з чим суд перейшов до подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження в рамках строку встановленого для розгляду даної справи.
Приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Кравцем Вадимом Валентиновичем у встановлений судом строк відзив на позовну заяву не подано.
Частиною 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами. Крім того, ч.4 ст.159 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Відповідно до ч. 4 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом двадцяти днів після відкриття провадження у справі. У виняткових випадках для належної підготовки справи до розгляду цей строк може бути продовжений не більше ніж на двадцять днів за вмотивованим клопотанням однієї зі сторін або з ініціативи суду.
Отже, для розгляду даної категорії справ передбачених стислий термін розгляду.
Таким чином, суд розглядає справу за наявними матеріалами справи, без відзиву відповідача.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
04.07.2019 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Кравцем Вадимом Валентиновичем винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди ВП № 59463689 в рамках примусового виконання виконавчого листа № 760/16376/14-ц, виданого 04.02.2016 року Солом'янським районним судом міста Києва про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 365,60 кв.м., житловою площею 137,40 кв.м.; земельну ділянку, кадастровий номер 72174091, площею 0,1000 га, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Саврасова, 4, що є предметом іпотеки № 1289-Ф/ІП-1 від 23.09.2008, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 1289-Ф від 23.09.2008 в сумі 12133840,33 гривень шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну предмету іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - незалежним експертом на стадії оцінки майна. Сума основної винагороди склала 1213384,03 гривень.
13.02.2020 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Кравцем Вадимом Валентиновичем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу ВП № 59463689 у зв'язку з тим, що законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника.
Вважаючи протиправною постанову про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 1213384,03 гривень винесену 04.07.2019 року в рамках виконання виконавчого провадження ВП № 59463689, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі-КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Однією із основних засад (принципів) адміністративного судочинства відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 2 КАС України є змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року №1404-VІІІ (далі - Закон № 1404-VІІІ) (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
У відповідності до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі рішення) сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до статті 2 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов'язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об'єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону №1404-VІІІ підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.
Частиною 1 статті 4 Закону №1404-VІІІ визначені вимоги до виконавчого документа, а саме: у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім'я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред'явлення рішення до виконання.
У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв'язку та адреси електронної пошти.
Відповідно до норм ч. 1 ст. 5 Закону №1404-VІІІ, передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02.06.2016 року № 1403-VIII визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус (далі - Закон № 1403-VIII) (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (ст. 3 Закону № 1403-VIII).
За змістом ч. 2 ст. 5 Закону №1404-VІІІ, приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім: 1) рішень про відібрання і передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною; 2) рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету; 3) рішень, за якими боржником є юридична особа, примусова реалізація майна якої заборонена відповідно до закону; 4) рішень, за якими стягувачами є держава, державні органи (крім рішень Національного банку України); 5) рішень адміністративних судів та рішень Європейського суду з прав людини; 6) рішень, які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності; 7) рішень про виселення та вселення фізичних осіб; 8) рішень, за якими боржниками є діти або фізичні особи, які визнані недієздатними чи цивільна дієздатність яких обмежена; 9) рішень про конфіскацію майна; 10) рішень, виконання яких віднесено цим Законом безпосередньо до повноважень інших органів, які не є органами примусового виконання; 11) інших випадків, передбачених цим Законом та Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»; 12) рішень, за якими боржником є уповноважений суб'єкт управління або господарське товариство в оборонно-промисловому комплексі, визначені частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», та рішень, які передбачають вчинення дій щодо їх майна.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 26 Закону №1404-VІІІ визначено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Відповідно до ч. 5 ст. 26 Закону №1404-VІІІ виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 31 Закону № 1403-VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.
Частиною 3 ст. 31 Закону № 1403-VIII передбачено, що основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді:
1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру;
2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ч.4 ст.31 Закону № 1403-VIII, основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Відповідно до ч.5 ст.31 Закону № 1403-VIII, якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Згідно з ч.6 ст.31 Закону №1403-VIII, основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення.
Абзацом 1 ч. 7 ст. 31 Закону №1403-VIII передбачено, що приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Аналіз статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та рішень інших органів» свідчить про те, що одночасно з відкриттям виконавчого провадження приватний виконавець повинен вирішити питання про стягнення основної винагороди і винесення постанови про стягнення основної винагороди разом з постановою про відкриття виконавчого провадження є обов'язком приватного виконавця.
Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 21.01.2021 у справі №160/5321/20, від 27.04.2021 у справі №580/3444/20, від 03.06.2021 у справі №640/17286/20, від 26.08.2021 у справі №380/6503/20.
Згідно з ч. 3 ст. 45 Закону № 1404-VIII встановлено, що основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Частинами 1-3 ст. 27 Закону №1404-VІІІ встановлено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.
Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) (абз. 1 ч. 4 ст. 27 Закону №1404-VІІІ).
Згідно з ч. 5 ст. 27 Закону №1404-VІІІ виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, яка підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення» та Закону України «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності зазначеними законами.
Відповідно до ч. 9 ст. 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, та у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 17 частини першої статті 39 цього Закону. Виконавчий збір не стягується із сум податкового боргу (у тому числі штрафних санкцій та пені) та недоїмки зі сплати єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у разі їх списання згідно з пунктами 2-3, 2-4 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України та пунктом 9-15 розділу VIII Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Пунктом 8 Розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція № 512/5) встановлено, що стягнення виконавчого збору здійснюється у порядку, визначеному статтею 27 Закону. Про стягнення з боржника виконавчого збору та його розмір державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження. Виконавчий збір стягується з боржника на підставі постанови про стягнення виконавчого збору, у якій зазначаються розмір та порядок стягнення нарахованого виконавчого збору. Постанову про стягнення виконавчого збору державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) та не пізніше наступного робочого дня після її винесення надсилає сторонам виконавчого провадження. Якщо рішення про стягнення коштів було виконано боржником частково до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, виконавчий збір стягується із суми, яку не було сплачено боржником до відкриття виконавчого провадження. Розрахунок нарахування виконавчого збору (додаток 17) обчислюється державним виконавцем в автоматизованій системі виконавчого провадження та долучається до матеріалів виконавчого провадження. У разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією. Державний виконавець зобов'язаний відкрити виконавче провадження за постано
Про розмір стягнутого виконавчого збору державний виконавець зазначає у виконавчому документі.
Так, виконавчий збір не стягується у разі добровільного виконання рішення суду до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження починається примусове виконання рішення суду, за яке передбачено стягнення виконавчого збору у визначеному законом розмірі.
Суд наголошує, що стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв'язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання.
З вказаного слідує, що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов'язується з початком примусового виконання. Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, тому одночасно з відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору. При цьому, стягнення з боржника виконавчого збору в постанові про відкриття виконавчого провадження є обов'язком державного виконавця.
Відповідно до частини третьої статті 40 Закону №1404-VІІІ у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Отже, стягнення виконавчого збору відбувається безпосередньо в процесі примусового виконання рішення із винесенням відповідної постанови. Підставою для винесення постанови про стягнення виконавчого збору (не пізніше наступного робочого дня) з дня закінчення виконавчого провадження є те, що виконавчий збір не стягнуто.
Аналіз положень статті 27 Закону № 1404-VIII дає підстави для висновку, що за своєю правовою природою виконавчий збір є платою за вчинення дій, пов'язаних з примусовим виконанням виконавчого документу, які здійснюються органами державної виконавчої служби, тобто є державним збором (платою) за таку процедуру.
Разом з тим, суд зазначає, що умови й підстави, коли виконавчий збір не стягується, чітко визначені приписами частини 5 статті 27 Закону № 1404-VIII.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28.04.2020 року у справі № 480/3452/19, від 11.10.2023 року у справі № 140/1126/23.
Судом встановлено, що приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Кравцем Вадимом Валентиновичем 04.07.2019 року винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди ВП № 59463689 в сумі 1213384,03 гривень.
13.02.2020 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Кравцем Вадимом Валентиновичем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу ВП № 59463689 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника.
Позивач вважає, що оскільки приватним виконавцем не було забезпечено повне або часткове виконання рішення суду в процесі примусового виконання, отже у приватного виконавця відсутні підстави для стягнення основної винагороди.
Суд зазначає, що стягнення виконавчого збору/основної винагороди є безумовною дією, яку здійснює виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв'язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання.
З вказаного слідує, що стягнення виконавчого збору/основної винагороди (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов'язується з початком примусового виконання. Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, тому одночасно з відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору/основної винагороди. При цьому, стягнення з боржника виконавчого збору/основної винагороди в постанові про відкриття виконавчого провадження є обов'язком виконавця.
Суд також зазначає, що наявність постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, у зв'язку з забороною звернення стягнення на іпотечне майно боржника, не свідчить про відсутність правових підстав для стягнення основної винагороди, оскільки стягнення виконавчого збору/основної винагороди (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов'язується з початком примусового виконання.
Таким чином, постанова про стягнення з боржника основної винагороди ВП № 59463689 у розмірі 1213384,03 гривень прийнята правомірно та у відповідності до норм Закону № 1403-VІІІ, № 1404-VІІІ.
Також суд уважає за необхідне зазначити таке.
Основна винагорода приватного виконавця і виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча й виступають формами винагороди виконавців, проте не є однаковими поняттями. Згідно з приписами статті 45 Закону № 1404-VIII спільним для цих форм винагороди є лише порядок стягнення.
Так, ч. 8 ст. 27 Закону № 1404-VIII встановлено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі та у разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
Матеріали справи не свідчать про стягнення виконавчого збору державним виконавцем, передачі виконавчого провадження від державного виконавця приватному виконавцю, завершення виконавчого провадження у випадках коли виконавчий збір не стягується.
Так, положення ч. 8 ст. 27 Закону № 1404-VIII містить правило стосовно неможливості подальшого стягнення виконавчого збору, якщо надалі виконавчий документ буде виконувати не державний, а приватний виконавець, відповідно її приписи мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати або продовжувати стягнення виконавчого збору державним виконавцем в разі передачі виконавчого документа до приватного виконавця.
При цьому, норма ч. 8 ст. 27 Закону № 1404-VIII передбачає не допущення одночасного стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагород, покликана уникнути подвійної плати боржником зазначених коштів, та її застосування дозволяє розв'язати спір стосовно справедливості подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа.
Правовою основою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VIII, так і ч. 8 ст. 27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження.
Відповідно, зважаючи на вжиті у ч. 8 ст. 27 Закону № 1404-VIII часові маркери для її застосування, то застосування аналогії закону до правовідносин дозволяє виснувати, що право на захист виникає з дня відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того самого документа, який раніше був на виконанні у державного виконавця та водночас строк на оскарження у такому випадку пов'язується не з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору, а з діями державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору, вчиненими після відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того ж самого виконавчого листа.
Подвійна плата боржника коштів виконавчого збору та основної винагороди боржника має бути наявна та підтверджуватись належними діями державного та приватного виконавця, або в разі звернення до виконавця про закінчення виконавчого провадження з вказаних вище підстав, протиправна бездіяльність останнього.
Матеріалами справи не містять докази, що державний виконавець вчиняв дії по забезпеченню стягнення виконавчого збору.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Кравцем Вадимом Валентиновичем не вчинялись протиправні дії.
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
За приписами частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з частинами 1 та 4 статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною 1 статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч. 2 ст. 77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
У контексті оцінки доводів позову суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Отже, у спірних правовідносинах факт порушення права позивача у сфері публічних правовідносин не знайшов свого підтвердження у ході розгляду справи, з огляду на що у задоволенні позову слід відмовити.
Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється.
Відповідно до абзацу шостого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2825-IX, судом апеляційної інстанції щодо всіх справ, підсудних окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, та переданих на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України відповідно до цього Закону, є Шостий апеляційний адміністративний суд».
З огляду на викладене, на підставі положень Конституції України, ст.ст. 2, 17, 77, 90, 139, 242-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кравця Вадима Валентиновича (04159, м. Київ, вул. Полярна, буд. 15, офіс 15, ІК НОМЕР_2 , посвідчення № 0249 від 27.11.2018 року) про скасування постанови.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 09 травня 2025 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Л.Б. Голубова