09 травня 2025 р. Справа № 440/3187/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Русанової В.Б. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Національної поліції в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.01.2025, головуючий суддя І інстанції: Т.С. Канигіна, м. Полтава, повний текст складено 06.01.25 у справі № 440/3187/24
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Національної поліції в Полтавській області
про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Полтавській області (далі за текстом також - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Полтавській області щодо непроведення виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні з 02.09.2020 по 27.02.2024, з урахуванням положень пункту 1 статті 117 КЗпП України за шість місяців;
- зобов'язати Головне управління Національної поліції в Полтавській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні зі служби в поліції з 02.09.2020 по 27.02.2024 з урахуванням дати набрання чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 за № 2352-ІХ, - 19.07.2022, що регулюється редакцією статті 117 КЗпП України до та після внесення у неї змін вказаним Законом, виходячи з розрахунку середньоденного грошового забезпечення позивача, у сумі 724706,40 грн.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 06 січня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Полтавській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки сплати належних при звільненні сум.
Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки сплати належних при звільненні сум у розмірі 98844,76 грн.
У задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати, пов'язанні із наданням правової допомоги, у розмірі 4500,00 гривень.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення суду ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає про неврахування судом першої інстанції того, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Не погоджується з сумою правових витрат, стягнутих судом першої інстанції на користь позивача, уважає її завищеною з урахуванням складності цієї справи та численних судових рішень в аналогічних спірних правовідносинах.
За результатами апеляційного розгляду відповідач просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу просить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що відповідно до витягу з наказу Головного управління Національної поліції в Полтавській області від 31.08.2020 №363о/с "По особовому складу" капітана поліції ОСОБА_2 01.09.2020 звільнено зі служби в поліції за пунктом 2 частини першої статті 77 (через хворобу) Закону України "Про Національну поліцію", що відповідачем не заперечується.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11.10.2023 у справі №440/11411/23 визнано протиправною відмову Головного управління Національної поліції в Полтавській області, оформлену листом від 02.05.2023 за № 29/К-111, у врахуванні суми індексації грошового забезпечення під час розрахунку суми одноразової грошової допомоги при звільненні ОСОБА_1 ; зобов'язано Головне управління Національної поліції в Полтавській області перерахувати одноразову грошову допомогу при звільненні ОСОБА_1 з врахуванням суми індексації грошового забезпечення 1069,94 грн та здійснити виплату одноразової грошової допомоги при звільненні ОСОБА_1 , з врахуванням виплаченої суми.
Зазначене судове рішення набрало законної сили 22.01.2024.
На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11.10.2023 у справі №440/11411/23 Головним управлінням Національної поліції в Полтавській області нараховано позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби в поліції з урахуванням індексації грошового забезпечення у розмірі 5167,29 грн, яку виплачено 27.02.2024, що підтверджується платіжною інструкцією №485 від 23.02.2024 з відміткою органу Казначейства про оплату 27.02.2024.
Вважаючи свої права порушеними внаслідок затримки відповідачем виплати грошового забезпечення при розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з позовом у цій справі.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції з огляду на обставини того, що нездійснення остаточного розрахунку із позивачем у визначені законодавством строки відбулось з вини власника, або уповноваженого ним органу, що є підставою для відповідальності, передбаченої приписами статті 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
З огляду на положення вказаної норми законодавства колегія суддів переглядає рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам учасників справи в цій частині, суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 58 Конституції України закріплює один із ключових принципів права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
У Рішенні від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Подібних висновків щодо тлумачення змісту положень статті 58 Конституції України Конституційний Суд України дійшов у Рішеннях від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX).
Такий підхід при вирішенні подібних правовідносин застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04.09.2024 у справі № 359/1316/22.
Колегія суддів звертає увагу, що правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України, пов'язані із недотриманням роботодавцем свого обов'язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов'язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.
У постанові від 01.05.2024 у справі № 140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що, незважаючи на визначення приписами статті 117 Кодексу законів про працю України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами статті 116 Кодексу законів про працю України, яким переважно є день звільнення.
У межах цієї справи належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України, якими законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Такі висновки викладено Верховним Судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22.
Щодо здійснення відповідного розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку, то колегія суддів зазначає, що вирішення питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до п. 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 року, проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
За матеріалами справи днем звільнення позивача зі служби є 01 вересня 2020 року, а відповідно двома попередніми місяцями перед звільненням є липень і серпень 2020 року.
Згідно з довідкою відповідача від 01.04.2024 за №498/115/29/10/01-2024 середньоденний заробіток на дату звільнення складає 506,36 грн.
Здійснюючи диференційований підхід до розрахунку суми середнього заробітку, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що спірний період стягнення середнього заробітку в цій справі умовно варто поділити на 2 частини: з 02.09.2020 (з наступного дня після звільнення) по 18.07.2022 (685 календарних днів) та з 19.07.2022 по 27.02.2024 (589 календарних днів).
За період з 02.09.2020 по 18.07.2022 сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 685 днів х 506,36 грн (середньоденне грошове забезпечення) = 346856,60 грн.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 5167,29 грн/346856,60 грн (сума виплаченого грошового забезпечення за платіжною інструкцією №485 від 23.02.2024 / середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,0149.
З урахуванням зазначеного колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що середнє грошове забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні та з урахуванням принципу співмірності становить 5168,16 грн (506,36 грн х 685 календарних днів х 0,0149).
Враховуючи приписи частини першої статті 117 КЗпП України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з 19.07.2022 по 27.02.2024 становить 93676,60 грн: з 27.08.2023 по 27.02.2024 (шість місяців), тобто 185 календарних дні; 185 календарних дні х 506,36 грн (середньоденне грошове забезпечення).
Щодо посилання відповідача на те, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, то колегія суддів зазначає, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, були побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону від 20.12.2005 за № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Розраховуючи суму середнього заробітку за період з 02.09.2020 (з наступного дня після звільнення) по 18.07.2022 (685 календарних днів) суд першої інстанції застосував критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022.
Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 Кодексу законів про працю України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, колегія суддів зазначає, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на які посилається відповідач, на правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Отже, розраховуючи суму середнього заробітку за період з 27.08.2023 по 27.02.2024, суд першої інстанції обґрунтовано не застосовував критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла з 19.07.2022.
Наведені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22.
Щодо законності та обґрунтованості судового рішення в частині стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у сумі 4 500,00 грн, колегія суддів зазначає таке.
Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Відповідно до частини першої статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
За частиною третьою статті 132 КАС України до складу витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати, в тому числі і на професійну правничу допомогу.
Відповідно до приписів частин 1-5 статті 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Так, частиною сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Виходячи з положень частини 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує чи пов'язані такі витрати з розглядом справи. Водночас, дії сторони щодо досудового вирішення спору підлягають врахуванню лише у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Водночас, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Як убачається з матеріалів справи, на підтвердження факту понесення витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано до суду договір про надання правової допомоги від 03.07.2024, розрахунок від 04.07.2024, квитанцію від 04.07.2024, акт прийому-передачі наданих юридичних послуг 04.07.2024, ордер.
Надані документи дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх вартість.
З акту приймання-передачі наданих послуг від 10.09.2021 убачається, що адвокатом позивача вчинялись дії, перелік яких наведено у такому акті, вартість послуг за таким актом, а саме у сумі 4500,00 грн.
Оцінивши обставини цієї справи та надані позивачем докази у їх сукупності, суд першої інстанції, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності і пропорційності судових витрат, обсягу поданих та досліджених представником позивача документів, а також з урахуванням заперечень відповідача (наведених у додаткових поясненнях від 09.07.2024), дійшов обґрунтованого висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в цій справі в сумі 4500,00 грн.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків, якими мотивоване рішення суду першої інстанції.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в оскаржуваній частині правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Ураховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат зі сплати судового збору відсутні.
Керуючись статтями 139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Полтавській області залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.01.2025 у справі № 440/3187/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді В.Б. Русанова О.В. Присяжнюк