09 травня 2025 року Справа № 280/3542/25 м.Запоріжжя
Суддя Запорізького окружного адміністративного суду Сіпака А.В., перевіривши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якій позивач просить суд:
визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 стосовно не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в період з лютого 2021 року по серпень 2023 року в неповному обсязі, з порушенням абз.4,6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 різницю індексації грошового забезпечення за період з лютого 2021 року по серпень 2023 року (4 463,15 грн. за кожен місяць, з урахуванням раніше виплачених сум), з урахуванням абз.4,6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Згідно із ч. 6 ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Абзацом 1 ч. 2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Приписами ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або ж іншими законами.
Частиною 5 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до 19.07.2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01.07.2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022 року, частини першу і другу статті 233 Кодексу законів про працю України викладено у такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
З моменту набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» [19.07.2022 року] положення статті 233 Кодексу законів про працю України , у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 Кодексу законів про працю України.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 Кодексу законів про працю України , у редакції, що була чинною до 19.07.2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 Кодексу законів про працю України , у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
Такий правовий підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23.
Характерною особливістю спірних правовідносин є те, що позивач просить перерахувати грошове забезпечення за період, який охоплює часові проміжки як до, так і після внесення змін до статті 233 Кодексу законів про працю України [19.07.2022 року].
Велика Палата Верховного Суду констатувала, що до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02.08.2019 року по 04.11.2021 року та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05.11.2021 року по 19.07.2022 року застосовується ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України , у редакції до змін, унесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком; до вимог щодо стягнення середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 19.07.2022 року по 13.05.2023 року застосовується частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України , у редакції, що діє з 19.07.2022 року, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Окрім іншого, суд ураховує, що відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року № 651 з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 (термін якого неодноразово продовжувався).
Постанова Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року № 651, якою з 24:00 год 30.06.2023 року скасовано карантин, опублікована в офіційному виданні «Урядовий кур'єр» № 130 30.06.2023 року, тобто в останній день карантину.
Відповідно з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України , відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 Кодексу законів про працю України , почався 01.07.2023 року.
Такий підхід до вирішення питання строку звернення до суду з урахуванням скасування карантину застосовано Верховним Судом у складі cудової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 23.03.2025 року у справі № 460/21394/23.
З огляду на додані до позовної заяви матеріали, позивач має право звернутись до суду стосовно позовних вимог щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення за період з лютого 2021 року по 18.07.2022 року без обмеження будь-яким строком.
Стосовно позовних вимог щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення за період з 19.07.2022 року по серпень 2023 року позивач мав звернутись протягом 3 місяців з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у редакції від 01.07.2022 року.
Однак, як вбачається з матеріалів справи, позовна заява подана до суду 02.05.2025 року.
Так, зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 у період з лютого 2021 року по серпень 2023 року я проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 05.08.2023 №207 виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Суд звертає увагу позивача, що з моменту виникнення спірних правовідносин, а саме з моменту звільнення позивача зі служби 05.08.2023, та до часу подання позивачем у даній справі позовної заяви до адміністративного суду (02.05.2025 року) минуло більше одного року.
Суд приймає до уваги подану заяву про поновлення строків. Водночас, позивач не надав суду жодних доказів, які б підтверджували наявність обставин, що об'єктивно перешкоджали йому подати адміністративний позов у межах строків, передбачених законодавством. Тобто позивач не обґрунтував, чому не зміг звернутися до суду вчасно, а також не подав відповідних доказів, які б підтверджували наявність об'єктивних причин для пропуску строку.
Окрім цього, суд звертає увагу позивача, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 21.04.2021 року у справі № 640/25046/19 «Причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. При цьому, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. У свою чергу, поважною може бути визнано причину, яка носить об'єктивний характер, та не залежить від волевиявлення сторони і пов'язана з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій».
Отож причини пропуску строку є поважними, якщо обставини, які зумовили такі причини, є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася до суду, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
Суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Разом з тим, право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує і Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Голдер проти Великої Британії» (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, від 21.02.1975 року. Відтак, в кожному випадку позивач при зверненні до суду із позовом повинен дотримуватися норм процесуального законодавства.
Слід зазначити, що вказані в ухвалі суду недоліки не є надмірним формалізмом чи обмеженням доступу до правосуддя, оскільки являє собою прояв забезпечення реалізації балансу принципу верховенства права та принципів адміністративного судочинства щодо рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності та диспозитивності.
Частинами першою та другою статті 169 КАС України, визначено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Враховуючи наведене, суд вважає за необхідне залишити позовну заяву без руху та встановити позивачу строк для надання до суду заяви про поновлення пропущеного строку для звернення до адміністративного суду із зазначенням доказів, що підтверджують обставини, які об'єктивно перешкоджали позивачу своєчасно реалізувати своє право на звернення до суду за захистом своїх прав у строки, передбачені Кодексом адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 123, 161, 169, 171, 241, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя,
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, - залишити без руху.
Позивачу усунути недоліки позовної заяви, зазначені в мотивувальній частині ухвали суду, у строк, що не перевищує десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Роз'яснити позивачу, що в разі неусунення недоліків позовна заява вважатиметься неподаною та буде повернута.
Копію ухвали про залишення позовної заяви без руху надіслати позивачу.
Ухвала про залишення позовної заяви без руху набирає законної сили з моменту її підписання. Заперечення на ухвалу може бути включено до апеляційної скарги на рішення суду.
Суддя А.В. Сіпака