Справа № 354/410/24
Провадження № 22-ц/4808/589/25
Головуючий у 1 інстанції Єрмак Н. В.
Суддя-доповідач Барков В. М.
06 травня 2025 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
головуючого судді Баркова В. М.,
суддів: Василишин Л. В.,
Максюти І. О.,
секретар Петрів Д. Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Мельника Ярослава Юрійовича на рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2025 року у складі судді Єрмак Н. В., ухвалене у м. Яремче Івано-Франківської області, повний текст якого складено 28 лютого 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, третя особа ОСОБА_1 про визнання нечинними рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, рішення про затвердження документації із землеустрою, визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації на земельну ділянку в ДЗК,
У лютому 2024 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до відповідачів ОСОБА_3 та Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, третя особа ОСОБА_1 з позовом про визнання нечинним рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, рішення про затвердження документації із землеустрою, визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації на земельну ділянку в ДЗК.
Позовні вимоги були мотивовані тим, що позивачка ОСОБА_2 згідно заповіту від 28 березня 1990 року одержала у спадщину від своєї бабусі ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , земельну ділянку площею 0,60 га, яка розташована в с. Микуличин , уч. Підстрім із цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства. Зазначена ділянка належала бабусі позивачки на підставі державного акту на право приватної власності на землю IV-ІФ №028765 від 23 березня 1998 року.
Про наявність вказаного заповіту та державного акту на право приватної власності на землю їй стало відомо за півроку до звернення із вказаним позовом до суду. Отримавши заповіт на руки, позивачка звернулася до нотаріуса для оформлення спадщини.
З метою розроблення документації із землеустрою та присвоєння кадастрового номеру земельній ділянці, яка перейшла їй у спадщину, позивачка ОСОБА_2 звернулася до проектної організації, однак рішенням № РВ-3500055702024 від 09 лютого 2024 року їй відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв'язку із співпадінням площ земельної ділянки ОСОБА_2 із земельною ділянкою 2611091501:12:005:0096, належної відповідачці ОСОБА_3 на 88,2426%.
Позивачкою було встановлено, що земельна ділянка 2611091501:12:005:0096 була виділена її матері - відповідачці ОСОБА_3 шляхом безоплатної приватизації. Зокрема, рішенням Микуличинської сільської ради від 12 жовтня 2007 року №111-14/2007 їй було надано дозвіл на виготовлення проекту відведення на земельну ділянку площею 0,7180 га, яка належала ОСОБА_4 , а рішенням Микуличинської сільської ради від 07 жовтня 2008 року №147-21/2008 року земельну ділянку площею 0,7180 га відповідачці ОСОБА_3 передано у власність та видано їй державний акт серії ЯЖ №558373.
Посилаючись на те, що вказані рішення Микуличинської селищної ради позбавляють позивачку отримати у спадщину за заповітом земельну ділянку, а також на те, що право власності спадкодавця ОСОБА_4 виникло за довго до реєстрації прав на земельну ділянку відповідачки ОСОБА_3 , просила визнати недійсними та скасувати рішення Микуличнської сільської ради від 12 жовтня 2007 року №111-14/2007 в частині надання дозволу на виготовлення проекту відведення ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,7180 га для ведення особистого селянського господарства на уч. Підстрім. Цим же рішенням визнано недійсним та скасовано рішення Микуличинської сільської ради від 07 жовтня 2008 року № 147-21/2008 в частині затвердження проекту відведення ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,7180 га для ведення особистого селянського господарства на уч. Підстрім та передачі її у власність. Також просила визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 558373 від 13 квітня 2009 року, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010929800153 та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки в Державному земельному кадастрі України площею 0, 7180 га, що розташована за адресою: с. Микуличин, уч. Підстрім, Яремчанської міської ради, Івано-Франківської області за кадастровим номером 2611091501:12:005:0096.
Рішенням Яремчанського міського суду івано-Франківської області від 18 лютого 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним та скасовано рішення Микуличинської сільської ради від 12 жовтня 2007 року №111-14/2007 в частині надання дозволу на виготовлення проекту відведення ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,7180 га для ведення особистого селянського господарства на уч. Підстрім. Цим же рішенням визнано недійсним та скасовано рішення Микуличинської сільської ради від 07 жовтня 2008 року № 147-21/2008 в частині затвердження проекту відведення ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,7180 га для ведення особистого селянського господарства на уч. Підстрім та передачі її у власність. Також визнано недійсним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЖ № 558373 від 13 квітня 2009 року, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010929800153 та скасовано державну реєстрацію земельної ділянки в Державному земельному кадастрі України площею 0, 7180 га, що розташована за адресою: с. Микуличин, уч. Підстрім, Яремчанської міської ради, Івано-Франківської області за кадастровим номером 2611091501:12:005:0096.
У апеляційній скарзі на зазначене рішення суду представник третьої особи ОСОБА_1 адвокат Мельник Я. Ю., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у зв'язку зі спливом строків позовної давності.
Представник скаржника вказує, що судом першої інстанції не враховано того, що позивачка звернулася до суду з метою оскарження рішень органу місцевого самоврядування 2007-2008 років, однак будь-яке клопотання про поновлення строку позовної давності на оскарження таких рішень в матеріалах справи відсутнє. А тому, на думку представника третьої особи ОСОБА_1 , позивач пропустила строки позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні її позову.
Не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачка дізналась про порушення свого права лише після отримання рішення від 09 лютого 2024 року про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв'язку з розташуванням в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати іншої земельної ділянки, оскільки позивачка не просила поновити строки на оскарження. При цьому, вказує представник ОСОБА_1 , позивачка з моменту смерті бабусі ОСОБА_4 проживала разом з відповідачкою ОСОБА_3 та обробляла спірну земельну ділянку, а тому вона не могла не знати про наявність рішень, які нею оскаржуються.
Також представник скаржника звертає увагу апеляційного суду на те, що в провадженні Яремчанського міського суду перебуває справа № 354/1067/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ПП «Геопростір», Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на стороні позивача Яремчанська міська рада Івано-Франківської області, Микуличинського Старостинського округу Івано-Франківської області про визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 558373 від 13 квітня 2009 року та зобов'язання вчинення дій. В межах вказаної цивільної справи ухвалами Яремчанського міського суду від 29 листопада 2023 року було накладено арешт на земельну ділянку кадастровий номер 2611091501:12:005:0096 площею 0,7180 га в частині заборони ОСОБА_3 вчиняти дії спрямовані на зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки, її поділу чи об'єднання з іншими ділянками, укладати договори, вчиняти інші правочини щодо її відчуження, а від 27 травня 2024 року відповідно призначено судову земельно-технічну експертизу.
Представник ОСОБА_1 звертає увагу суду на те, що представник позивачки ОСОБА_2 адвокат Неште А. І. представляла інтереси відповідачки ОСОБА_3 у справі № 354/1067/23, що, на його думку, є порушенням п. 3 ч. 1 ст. 21 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Більш того, адвокат Неште А. І. є також керівником проектної організації ТОВ «Юридично-Земельний Центр ІФ» до якої позивачка ОСОБА_2 звернулася з метою розроблення документації із землеустрою та присвоєння кадастрового номеру земельній ділянці. А тому долучена до матеріалів справи в якості доказу копія технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі громадянці ОСОБА_4 є неналежним та недопустимим доказом у справі, оскільки заінтересованість адвоката очевидна та не потребує доказуванню із наявністю конфлікту інтересів.
Крім того, зауважує, що технічна документація є неналежним доказом у даній справі, оскільки у Державному акті про право приватної власності на земельну ділянку площею 0,60 га №028765 від 23 березня 1998 року, відсутній кадастровий номер та будь-які координати для ідентифікації земельної ділянки; а у витязі з ДЗК щодо належної ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,718 га неможливо ідентифікувати фактичне місцезнаходження земельної ділянки через відсутність координаті.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки ОСОБА_2 адвокат Неште А. І. доводи апеляційної скарги заперечує, рішення суду вважає законним та обґрунтованим, а тому просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін. Додатково вказує, що про наявність заповіту позивачка дізналась за пів року до подачі позову, після чого вона звернулась до нотаріуса для відкриття спадщини, а тому вважає, що строки позовної давності для звернення до суду за захистом порушених прав нею не пропущено. Також зауважує, що право власності на земельну ділянку у спадкодавця ОСОБА_4 виникло до реєстрації відповідачкою ОСОБА_3 прав на земельну ділянку, яка до того ж визнала позов. Адвокат Неште А. І. вважає, що нею не було порушено Правила адвокатської етики, оскільки вона розірвала договір про надання правничої допомоги 011/24 від 12 лютого 2024 року, одразу як їй стало відомо про наявність спору ОСОБА_2 з ОСОБА_3 , та не приймала участь у судових засіданнях по справі 354/1067/23
Відповідач Яремчанська міська рада правом подачі відзиву не скористався, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направляла. Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції прийшов до висновків, що право власності спадкодавиці на земельну ділянку було зареєстровано у встановленому законом порядку задовго до прийняття оскаржуваних рішень Микуличинської сільської ради, земельна ділянка не вилучалась у неї у встановленому діючим законодавством порядку. Також суд першої інстанції вважав, що строки позовної давності позивачкою не порушено, оскільки про порушення свого права ОСОБА_2 дізналась після отримання рішення № РВ-3500055702024 від 09 лютого 2024 року, про відмову у внесенні відомостей (змін про них) до Державного земельного кадастру у зв'язку з розташуванням в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати іншої земельної ділянки.
Проте повністю з такими висновками суду погодитися не можна.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судове рішення суду не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що 28 березня 1990 року ОСОБА_4 , яка є бабусею позивачки склала заповіт посвідчений секретарем виконкому Микуличинської сільської Ради народних депутатів Желіховською Г. М., який зареєстровано за № 21. Вказаним заповітом ОСОБА_4 заповіла все своє майно позивачці ОСОБА_2 (а.с. 32).
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 33).
На день смерті ОСОБА_4 належала земельна ділянка площею 0,60 га, яка розташована в с. Микуличин, уч. Підстрім із цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю IV-ІФ № 028765 від 23 березня 1998 року, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 392 (а.с. 31).
Судом встановлено і жодним учасником справи не заперечується, що до моменту смерті спадкодавиці ОСОБА_4 , позивачка ОСОБА_2 постійно проживала разом з нею в одному будинку і за однією адресою, та після її смерті продовжувала проживати там же.
Згідно витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі після смерті ОСОБА_4 в Яремчанській державній нотаріальній конторі 16 січня 2024 року заведена спадкова справа №7/2024 (а.с. 35).
З матеріалів справи вбачається, що позивачка виготовила технічну документацію із землеустрою та присвоєння кадастрового номеру успадкованій земельній ділянці. Однак, рішенням № РВ-3500055702024 від 09 лютого 2024 року їй було відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, в зв'язку із розташуванням в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки. Відповідно до Порядку ведення Державного земельного кадастру встановлено, що спадкова ділянка перетинається з ділянкою 2611091501:12:005:0096 та їх площа співпадає на 88,2426% (а.с. 28).
Власником земельної ділянки 2611091501:12:005:0096 є ОСОБА_3 (а.с. 12-16).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)).
Способами захисту суб'єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).
Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
Оскільки належна на праві власності земельна ділянка ОСОБА_3 накладається на земельну ділянку, яка належала на праві власності померлій ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , як її спадкоємиця, пред'явила позов про скасування рішень сільської ради про надання дозволу на виготовлення проекту відведення земельної ділянки та передачу у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,7180 га, та визнання недійсним і скасування державного акта про право приватної власності останньої на зазначену земельну ділянку.
Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) зазначила, що усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, пункт 180; від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18, пункт 143).
Оскаржувані рішення Микуличинської сільської ради від 12 жовтня 2007 року та від 07 жовтня 2008 року вичерпали свою дію виконанням (на підставі рішень ради наданий дозвіл на виготовлення проекту відведення земельної ділянки та видано державний акт на право власності на земельну ділянку). Визнання цих рішень недійсними не поновить порушене право або законний інтерес позивачки.
Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08 серпня 2023 року у справі № 910/5880/21 (пункт 53)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 181)).
Отже, у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на його земельну ділянку. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення.
Щодо вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, то у своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.
Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).
Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) також вказала, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).
Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.
У справі, яка переглядається, встановлено, що позивачка звернулася до суду з метою відновлення володіння спірною земельною ділянкою.
Право ОСОБА_2 , як власника, виникло на підставі спадкування майна померлої ОСОБА_4 за заповітом, оскільки на день смерті останньої позивачка проживала разом із нею що свідчить про прийняття нею спадщини згідно із ч. 3 ст. 1268 ЦК України про що відповідачка та третя особа в судовому засіданні суду першої інстанції не заперечували. Крім того, як роз'яснив Верховний Суд в своїй постанові від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21-ц, право на спадкове майно виникає з часу відкриття спадщини, а не з моменту отримання свідоцтва про право на неї.
Належна померлій ОСОБА_4 земельна ділянка площею 0,60 га перетинається з земельною ділянкою ОСОБА_3 , площа якої 0,7180 га.
З урахуванням наведеного, вимоги про скасування рішень сільської про надання дозволу на виготовлення проекту відведення земельної ділянки та передачу у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, а також визнання недійсним та скасування державного акта про право приватної власності на неї не приведуть до відновлення порушених прав та інтересів позивачки, тобто не є належним та ефективним способом захисту. Належним способом захисту позивачки є віндикаційний позов.
Крім того, зміст позовної заяви свідчить про те, що у цій справі позивачка заявляє вимогу про визнання недійсним рішення Микуличинської сільської ради від 07 жовтня 2008 року, яким ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку площею 0,7180 га, - тобто намагається скасувати правовий титул (визнати недійсним відповідне рішення щодо всієї земельної ділянки, а не тільки тієї її частини, що накладається на земельну ділянку відповідача).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що ОСОБА_3 буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивачки, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність відповідача якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.
Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить ОСОБА_2 та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності ОСОБА_3 .
Оскільки суд першої інстанції внаслідок неправильного застосування норм матеріального права зробив помилковий висновок про задоволення позовних вимог, апеляційний суд згідно із ч. 4 ст. 367, ч. 2 ст. 376 ЦПК України не обмежений доводами апеляційної скарги і тому приходить до висновку про необхідність скасування оскаржуваного рішення суду та ухвалення нового про відмову в задоволенні позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції у постанові, зокрема, вирішує питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України одним з основних принципів цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно з ч. 1 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Зміст ч. 13 ст. 141, п. 3 ч. 1 ст. 270, ч. 1 ст. 381, п.п. «в», п.п. «б» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України дає підстави вважати, що за наслідками апеляційного розгляду справи суд апеляційної інстанції зобов'язаний вирішити питання розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, а у випадку скасування або зміни судового рішення - нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції.
Частиною 1 статті 141 ЦПК України зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Практична реалізація принципу відшкодування судових витрат сторони направлений на забезпечення справедливості цивільного судочинства та ефективності судового захисту.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950), вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014, п. 268).
Судові витрати - передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 3 633 грн. 60 коп., що підтверджується платіжною інструкцією від 13 березня 2025 року № 0.0.4246653037.1 (т. 1 а. с. 181).
Оскільки, апеляційний суд прийшов до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, тому судові витрати, понесені третьою особою під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, слід розподілити у відповідності до ст. 141 ЦПК України.
Отже, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути пропорційно до задоволених судом доводів апеляційної скарги понесені судові витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 1 816 грн. 80 коп. (3 633 грн. 60 коп. * 50%).
Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Мельника Ярослава Юрійовича - задовольнити частково.
Рішення Яремчанського міського суду івано-Франківської області від 18 лютого 2025 року - скасувати.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, третя особа ОСОБА_1 , про визнання нечинними рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, рішення про затвердження документації із землеустрою, визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації на земельну ділянку в ДЗК - відмовити.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати пов'язані зі сплатою судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 1 816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) грн. 80 коп.
Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 09 травня 2025 року.
Судді В. М. Барков
Л. В. Василишин
І. О. Максюта