01.05.2025 Справа № 363/6676/23
01 травня 2025 року Вишгородський районний суд Київської області в складі головуючого судді Баличевої М.Б., секретаря Василенко Г.В., за участю представника позивача Кручок Н.В., відповідача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя,
23.11.2023 року представник ОСОБА_3 - адвокат Кручок Н.В. звернулася до Вишгородського районного суду Київської області із вищезазначеною позовною заявою, в подальшому 24.11.2023 року подавши уточнену позовну заяву, просила в порядку поділу спільного майна подружжя виділити у власність ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 1/2 частину трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06.08.1988 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Вишгородського районного управління юстиції у Київській області між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб, про що складено актовий запис № 111. 04.09.2012 року шлюб між сторонами було розірвано, про що складено актовий запис № 67. За час шлюбу сторонами була придбана трикімнатна квартира АДРЕСА_1 . З метою поділу спільного майна - вказаної вище квартири, ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_4 з відповідною пропозицією, направивши її засобами поштового зв'язку на адресу відповідачки, яку вона отримала 11.11.2023 р. Станом на 23.11.2023 р. жодної відповіді від відповідачки з цього приводу не надходило. На підставі викладеного, представник позивача змушена звернутися до суду із вказаною позовною заявою.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 01.12.2023 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання.
04.03.2024 року через систему «Електронний суд» від представника ОСОБА_4 - адвоката Лупейка О.В. надійшла зустрічна позовна заява про поділ сімейного майна подружжя, предмет якої 30.05.2024 року був збільшений, та 09.12.2024 року подана заява про залишення без розгляду зустрічних позовних вимог.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 16.07.2024 року прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 треті особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про поділ сімейного майна подружжя, об'єднавши позови в одне провадження. Оголошено перерву у підготовчому судовому засідання.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 26.09.2024 року закрито підготовче судове засідання, призначено розгляд справи по суті.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 09.12.2024 року зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про поділ сімейного майна - залишено без розгляду.
Представник позивача - адвокат Кручок Н.В. в судовому засіданні позов підтримала та просила його задовольнити. Пояснила, що 06.08.1988 року сторони уклали шлюб, який був розірваний 04.09.2012 р. 17.01.1996 р. укладений договір купівлі-продажу квартири, що була зареєстрована на ОСОБА_4 . ОСОБА_3 проживав в цій квартирі після розірвання шлюбу, оскільки спору на той час у них не було. В 2014 р. він переїхав до тещі, щоб не сваритися. Вказала, що строк не пропущений, оскільки право на звернення до суду з'явилося після повернення в листопаді 2023 р. із-за кордону.
Відповідач ОСОБА_4 та її представник - адвокат Лупейко О.В. просили відмовити в задоволенні позову, зазначили, що квартира хоч і придбана в період шлюбу, однак кошти були її батьків. Комунальні платежі оплачувала виключно ОСОБА_4 , а ОСОБА_3 хоч і проживав там до 2014 р., однак комунальні платежі не оплачував. 22.02.2024 року через систему «Електронний суд» представником подані заява про застосування строку позовної давності та відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що при розлучені вони вирішили між собою усі майнові питання, тому майно між ними у судовому порядку не ділилося. У спірній квартирі ОСОБА_3 не проживає з 2014 р. Стверджують, що вказана квартира хоч і була придбана в період шлюбу, однак за кошти її батьків, тому і оформлялась за правочином персонально на її ім'я. Звертає увагу, що у договорі купівлі-продажу квартири прямо вказано, що кошти сплачувались особисто нею. Ремонт квартири також здійснювався коштом її батьків. Отже, ОСОБА_4 до права власності на квартиру ніякого відношення не має і вона є її особистою власністю, яка під правовий режим спільної сумісної власності подружжя не підлягає. Поряд з цим заявляє про пропуск ОСОБА_3 строків позовної давності. 09.12.2024 року через систему «Електронний суд» подали пояснення по справі.
Допитана в судовому засіданні відповідач ОСОБА_4 в якості свідка, вказала, що утримання їхньої сім'ї здійснювалося виключно її батьками. Доньки постійно допомагали ОСОБА_3 , коли він хворів та робив операції. Вважає, що квартира є особистою власністю, оскільки була придбана за кошти її батьків. ОСОБА_3 завжди знав за чиї кошти була придбана квартира. Він проживав в ній після розлучення, оскільки у них спільні діти, які постійно його підтримували. З 2014 р. він переїхав до її мами, однак квартира належить старшій доньці. В цій квартирі він постійно проживав. В 2023 р. він переїхав до своєї сестри, а квартира залишилася порожньою. Потім донька вирішила її здавати в оренду та половину коштів донька віддала батьку- ОСОБА_3 , однак його не влаштовувала сума коштів.
В судовому засіданні допитаний свідок ОСОБА_7 , яка є донькою сторін, яка вказала, що в сім'ї завжди говорили, що кошти на придбання квартири давали батьки ОСОБА_4 , яка була придбана на нею та батько про це знав. Яку саме суму давали бабуся та дідусь не знає, оскільки їй було 3 роки на той час. Батько не має право на цю квартиру. Вона була свідком розмов між бабусею та дідусем, що саме вони давали кошти ОСОБА_4 . Батько постійно підтверджував це і не заперечував.
В судовому засіданні допитаний свідок ОСОБА_6 , яка є донькою сторін, яка вказала, що бабуся з дідусем збирали кошти і подарували їх мамі для придбання квартири. Всі розуміли чиї це кошти і хто є власником квартири. Після розлучення батько залишився проживати в цій квартирі, оскільки йому не було куди переїжджати. Мама сплачувала комунальні платежі, батьку це було зручно. В 2014 р. батько за її ініціативою переїхав в її квартиру. У батька хворе серце та загострення почалося з початку війни 2022 р., він виїхав до Німеччини, потім повернувся, оскільки йому потрібно було робити операцію. Вона з сестрою допомагали як могли. Коли він повернувся з-за кордону, він жив у своєї сестри. Вона запропонувала здати квартиру в оренду на 8 місяць за що отримала 16 000,00 грн. 8 000 грн. вона переказала на рахунок батька, однак він був не згодний. Потім почалися сварки і з 03.11.2023 р. вони перестали спілкуватися.
В судовому засіданні допитаний свідок ОСОБА_5 , яка є сестрою ОСОБА_3 , яка вказала, що він інвалід ІІ групи. Після розлучення брат залишився проживати в квартирі, він не збирався ділити майно, однак оскільки йому потрібні кошти, він змушений звернутися до суду щодо поділу майна. З донькою ОСОБА_3 домовився здавати її квартиру, а кошти необхідні були на операцію. Донька віддала йому 8000,00 грн. У нього нічого немає, крім цієї квартири. Вказала, що він постійно працював. Зазначила, що їх батьки продали будинок за 8000 дол. США, то віддали йому кошти, які були необхідні на придбання квартири. Однак оформлення придбання квартири було здійснено на ОСОБА_4 , оскільки він перебував на обліку службового житла.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення свідків та проаналізувавши надані докази, суд дійшов такого висновку.
Судом встановлено, що 06.08.1988 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 зареєстрований шлюб (т. 1 а.с. 9). Ця інформація підтверджується також витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища № 00042138835 від 03.11.2023 р. (т. 1 а.с. 5-6).
17.01.1996 року приватним нотаріусом Вишгородського нотаріального округу Левчук О.Б. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 207 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , жилою площею 39,9 кв.м., загальною площею 64,6 кв.м., в якому вказано, що Покупець ОСОБА_10 оплатила повністю продавцям кошти в розмірі 2 850000000 крб. (т. 1 а.с. 12-13).
ОСОБА_3 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, що підтверджується посвідчення серії НОМЕР_2 (т. 1 а.с. 8).
06.11.2023 року ОСОБА_3 направив на адресу ОСОБА_4 пропозицію поділу спільного майна подружжя (т. 1 а.с. 10).
Матеріали справи містять письмові пояснення ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 67-69), ОСОБА_6 (т. 1 а.с. 70), договір оренди квартири від 14.10.2023 р. (т. 1 а.с. 71), платіжні інструкції, копію свідоцтва про народження ОСОБА_11 (т. 1 а.с. 75), довідку обласної спеціалізованої МСЕК серії КИО-І № 261171 (т. 1 а.с. 248), виписку із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 3821 (т. 1 а.с. 249), виписку із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 4785 (т. 1 а.с. 250-251).
При вирішенні спору суд виходить із наступного.
Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
Статтею 22 КпШС України встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Статтею 23 КпШС України встановлено, що майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжям вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод про відчуженню спільного майна подружжя, що потребуються обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Аналогічні положення закріплені у статях 60 та 70 СК України, який набув чинності з 01 січня 2004 року.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно з законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України
Як роз'яснено судам у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Відповідно до ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч.1 ст. 65 СК.
Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (правова позиція Верховного Суду в постанові від 05 серпня 2020 року в справі №682/2493/16-ц).
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв'язку з викладеним у разі придбання майна, хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Суд зауважує, що особистими коштами є кошти, які були отримані одним з подружжя до реєстрації шлюбу, або ж отримані у спадок, подарунок, а також страхові виплати. Це має підтверджуватися доказами, а отже, джерело походження коштів на придбання спірного майна має бути повністю розкрите. Наприклад, суду слід надати договір купівлі-продажу майна, яке належало одному з подружжя до реєстрації шлюбу та було продане в подальшому для придбання іншого майна або реєстрації підприємства, а також виписку з банківського рахунку, яка підтверджує наявність коштів на момент купівлі та їх рух.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Тобто той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
Згідно ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Твердження ОСОБА_4 та покази свідків стосовного того, що кошти на придбання квартири надали батьки відповідачки, суд вважає недостатніми та не підтвердженими належними та допустимими доказами.
Також суд не приймає твердження відповідача, що в договорі купівлі-продажу прямо вказано, що кошти в сумі 2 850 000 000 грн. сплачувалися особисто нею, оскільки в договорі не зазначено, що ці кошти є її особистою власністю, а лише зафіксований факт розрахунку з продавцями, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_1 була придбана сторонами в період шлюбу, то вона є спільною сумісною власністю подружжя.
Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Вказаний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 126/1737/20, від 28 червня 2022 року у справі № 331/3589/20, від 15 травня 2023 року у справі № 200/26797/15-ц, від 16 жовтня 2023 року у справі № 759/12245/20.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом, за власною ініціативою, застосовуватись не може за жодних обставин (постанова КЦС ВС від 28.11.2018 у справі № 753/12382/15-ц).
Відповідна заява сторони у спорі була заявлена.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, зазначила, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому, саме на позивача покладений обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.
При цьому питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 23.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18).
В судовому засіданні встановлено та не заперечується сторонами, що сторони розірвали шлюб 04.09.2012 року. Після розірвання шлюбу позивач залишився проживати у спірній квартирі до 2014 року. Сторони підтвердили, що спору щодо спірного майна у них не було. Потім Позивач переїхав жити до спільної доньки за її ініціативою, щоб уникнути сварок. Суд вважає, що саме з цього часу в ОСОБА_3 виникло право на подання позовної заяви про поділ майна та визнання права власності на частину спірної квартири.
Суд критично ставиться до твердження позивача та його представника, що строк позовної давності не пропущений, оскільки у нього право з'явилося після повернення з Німеччини в листопаді 2023 р., оскільки це не підтверджено і не доведено матеріалами справи. Крім того, ними не подана заява про поновлення строку позовної давності.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Беручи до уваги, що позовні вимоги є обґрунтованими, однак заявлені поза межами строку позовної давності, про застосування яких зробила заяву відповідачка ОСОБА_4 , враховуючи принцип диспозитивності цивільного процесу, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності.
Керуючись ст. ст.4, 10-13, 258-268, 354 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення, за приписами ч. 1 ст. 354 ЦПК України.
Повний текст рішення складено 09.05.2025 року.
Позивач: ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 )
Відповідач: ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 )
Головуючий: М.Б.Баличева