Справа №295/15739/24
Категорія 79
2/295/100/25
02.05.2025 року м. Житомир
Богунський районний суд міста Житомира у складі:
головуючої - судді Семенцової Л.М.,
за участі секретаря - Киийчук А.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Норвей Карс» про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди, -
У жовтні 2024 року до суду надійшла указана позовна заява, мотивована тим, що з 24.05.2023 по 19.07.2024 позивач працював на посаді менеджера (управителя) в торгівлі транспортними засобами ТОВ «Норвей Карс». З квітня 2024 йому було припинено виплату заробітної плати та в день звільнення з ним не було проведено остаточного розрахунку, включаючи компенсацію за невикористану відпустку. Письмового повідомлення про нараховані суми йому не видано. Розмір заборгованості на день його звільнення складав 45054,62 грн. У зв'язку з невиплатою належних йому при звільненні сум відповідач повинен сплатити йому середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також, за змістом позовної заяви, неправомірним позбавленням права на отримання належних позивачу сум при звільненні йому було завдано триваючих душевних страждань, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Тому з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просить стягнути з відповідача на свою користь заборгованість із заробітної плати в сумі 45054,62 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 59366,96 грн, 20000,00 грн на відшкодування заподіяної моральної шкоди та судові витрати, в тому числі на правову допомогу.
Ухвалою судді Богунського районного суду міста Житомира Семенцової Л.М. від 14.11.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в справі та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Від відповідача до суду не надходило відзиву на позовну заяву.
У судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали, обґрунтовуючи його викладеними в позовній заяві обставинами, пояснивши також, що під час перебування в трудових відносинах із відповідачем заробітну плату він отримував не щомісячно, а щоквартально, яка надходила йому на банківський рахунок. Проте перед звільненням він не отримав заробітної плати за період роботи з квітня 2024 року по день його звільнення 19.07.2024. Розмір його щомісячної заробітної плати відповідав мінімальній заробітній платі. Вже після звільнення на його банківський рахунок надійшли від відповідача кошти в сумі 4600,00 грн.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, вказавши на те, що на підставі домовленості сторін заробітна плата виплачувалася позивачу один раз у три місяці. Перед звільненням позивача з роботи між сторонами виник конфлікт із приводу доступу до ключів для реєстрації автомобілів. Спочатку представник стверджував, що за спірний період заробітна плата позивачу не була сплачена помилково, так як на день його звільнення не був закритий звітний період, а в подальшому наголошував на відсутності заборгованості перед позивачем щодо виплати йому розрахункових коштів.
Заслухавши позивача та представників сторін, дослідивши письмові матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Відповідно до ч. 2 ст. 78, ч. ч. 1,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Судом встановлено, що згідно наказу директора ТОВ «Норвей Карс» Лісовського О.В. № 2-к від 23.05.2023 про прийняття його на роботу позивач працював на посаді менеджера (управителя) в торгівлі транспортними засобами з 24.05.2023 та наказом директора товариства № 3-к від 19.07.2024 його було звільнено із займаної посади з 19.07.2024 за згодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, що також убачається з копії його трудової книжки (а. с. 5-7).
В останній день роботи позивача йому не було сплачено розрахункових коштів при звільненні та не повідомлено про суму нарахованих таких коштів. Тому в листі від 02.09.2024, адресованому роботодавцю, він просив видати йому письмове повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні, а також повідомити про спосіб отримання ним розрахункових коштів. На звернення позивача відповідачем йому було надано письмову відповідь від 26.09.2024, в якій, зокрема, зазначено про складення довідки стосовно нарахованої йому суми, яка підлягає йому виплаті в зв'язку зі звільненням (а. с. 51, 52, 55).
У розрахунковому листі за липень 2024 року ТОВ «Норвей Карс», наданому до суду представником відповідача, вказано, що ОСОБА_1 нараховано 5473,89 грн та з урахуванням утриманих коштів йому належить до виплати 4406,48 грн, що є оплатою відпустки (а. с. 55).
4406,48 грндонарахованого доходу при звільненні працівника за липень 2024 року було сплачено позивачу 03.12.2024 відповідно до платіжної інструкції № 1 (а. с. 54 звор. сторона), чого також не заперечував позивач у судовому засіданні.
Відповідно до ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Як передбачено ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
За положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 117 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Згідно із ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.
Відповідно до п. 2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок)), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Пунктом 7 розділу IV цього Порядку (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки.
Аналіз ч. 1 ст. 47, ч. 1 ст. 83, ст. 116 КЗпП України, ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за не використану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника.
Отже, наведені нормативні акти прямо покладають на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. За невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність у вигляді сплати середнього заробітку.
Як слідує з індивідуальних відомостей про застраховану особу Пенсійного фонду України (форма ОК-7) щодо позивача, за період з квітня 2024 року по день звільнення позивача 19.07.2024 йому не було нараховано відповідачем заробітної плати (а. с. 11). При цьому до суду не надано відповідних доказів того, що в цей спірний період часу позивач не працював.
Оскільки в день звільнення позивача йому не було виплачено в повному обсязі розрахункових коштів та не повідомлено письмово про нараховані та виплачені йому при звільненні кошти, чим порушено право позивача на оплату праці у вигляді своєчасного одержання винагороди за працю та своєчасного належного його інформування в день звільнення роботодавцем про нараховані йому суми при звільненні.
За таких обставин суд дійшов до висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача 29217,45 грн заборгованості з виплати заробітної плати (тобто в розмірі мінімальної заробітної плати - по 8000,00 грн щомісячно за період з 01.04.2024 по 19.07.2024, в тому числі за липень 2024 року - 5217,45 грн (347,83 грн за один робочий день у липні 2024 року х 15 робочих днів).
У грудні 2024 позивачу було сплачено відповідачем 4406,48 грнкомпенсації за невикористану відпустку. Водночас позивачем не доведено належними та допустимими доказами певної кількості днів невикористаної відпустки, за яку йому не було сплачено компенсації при звільненні.
Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку із працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки подень фактичного розрахунку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 вказано, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо)».
У судовому засіданні знайшло своє підтвердження, що позивачу при звільненні відповідачем не було виплачено компенсацію за невикористані нею дні відпустки в розмірі не оспорюваної на день звільнення позивача суми, при цьому стороною відповідача не довено відсутності у цьому своєї вини, а відтак у відповідача виник обов'язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
У постанові Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 640/22951/21 зазначено, що, «установивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата працівникові при звільненні компенсації за невикористану відпустку), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка включається за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, до належної працівникові заробітної плати, що складається із усіх виплат згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні».
Суд відхиляє доводи сторони відповідача про відсутність вини відповідача у невиплаті розрахункових коштів позивачу, так як трудове законодавство не звільняє роботодавця від відповідальності у вигляді виплати працівникові його середнього заробітку у випадку наявності спору щодо розміру належним працівникові сум при звільненні.
Розмір середнього заробітку позивача за час затримки виплати заробітної плати за період з 20.07.2024 по 18.01.2025 становить 48371,17 грн за вирахуванням податків та обов'язкових платежів з розрахунку: 16000,00 грн : 43 дні = 372,09 грн; 130 днів х 372,09 грн = 48371,17 грн, де 16000,00 грн - розмір заробітної плати позивача за два повні останні місяці роботи (травень та червень 2024 року); 43 днів - сумарна кількість робочих днів за травень та червень 2024 року; 372,09 грн - середньоденна заробітна плата позивача; 130 днів - сумарна кількість робочих днів за період з 20.07.2024 по 18.01.2025, тобто час затримки розрахунку при звільненні за шість місяців згідно ст. 117 КЗпП України. Розрахунок середнього заробітку проведено згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом з тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого в постанові від 27 квітня 2016 року в справі № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Ці правові висновки були неодноразово підтверджені Верховним Судом у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду, зокрема у постановах від 15 червня 2020 року у справі № 337/1279/17, від 17 червня 2020 року у справі № 753/8961/17, від 08 липня 2020 року у справі № 280/737/16-ц, від 29 липня 2020 року у справі № 212/6331/19, від 27 серпня 2020 року у справі № 127/26559/18, від 21 вересня 2020 року № 225/5266/18.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі № 755/10947/17 зазначено, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Зважаючи на те, що положеннями статі 116 КЗпП України визначено обов'язок роботодавця виплатити в день звільнення працівника всі належні йому суми коштів, тобто провести з ним повний розрахунок, що в даному випадку здійснено не було, суд вважає встановленими підстави для застовування до відповідача цивільно-правової відповідальності у вигляді стягнення з нього на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача. Поряд із тим, враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум відносно розрахованого розміру середнього заробітку, можна зробити висновок про неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку із розміром заборгованості з виплати розрахункових коштів при звільненні, необхідно зменшити розмір середнього заробітку до 30000,00 грн за вирахуванням податків та обов'язкових платежів, який підлягає стягненню на користь позивача.
Згідно ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 (із змінами) роз'яснено, що за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Вирішуючи питання про наявність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди, суд вважає, що внаслідок незаконної невиплати позивачу в день його звільнення розрахункових коштів, тривалість часу, протягом якого право позивача було порушеним з вини відповідача, позивачу було завдано моральних страждань, які вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Однак заявлений позивачем розмір на відшкодування заподіяної йому моральної шкоди нею достатньою мірою не підтверджений, а тому суд вважає за можливе частково задовольнити позов у цій частині і визначає, що на відшкодування моральної шкоди позивача з відповідача підлягає стягненню 3000,00 грн.
Позивачем не пропущено визначеного ст. 233 КЗпП України строку звернення до суду з позовом, оскільки позивачу не було надано відповідачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільнення, в контексті ч. 2 ст. 233 КЗпП України
На підставі ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача також слід стягнути пропорційно до розміру задоволених вимог сплачений ним за подання позову судовий збір у сумі 1211,20 грн за одну вимогу майнового характеру щодо відшкодування моральної шкоди. При цьому суд стягує з відповідача в дохід держави 2422,40 грн судового збору за вимогами щодо стягнення заборгованості з виплати заробітної плати та середнього заробітку, враховуючи звільнення позивача від сплати судового збору при зверненні до суду з позовом у цій частині позовних вимог.
Керуючись ст. 43 Конституції України, ст. ст. 47, 83, 116, 117, 233 КЗпП України, Законом України «Про оплату праці», Законом України «Про відпустки», Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (із змінами), ст. ст. 12, 76-82, 141, 259, 263-268, 354 ЦПК України, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Норвей Карс» на користь ОСОБА_1 29217,45 грн заборгованості з виплати заробітної плати, 30000,00 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а всього 59217,45 грн (п'ятдесят дев'ять тисяч двісті сімнадцять гривень сорок п'ять копійок) за вирахуванням податків та обов'язкових платежів.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Норвей Карс» на користь ОСОБА_1 3000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Норвей Карс» на користь ОСОБА_1 1211,20 грн судового збору.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Норвей Карс» у дохід держави 2422,40 грн судового збору.
У задоволенні решти вимог позову відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Житомирського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги в порядку, визначеному ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: товариство з обмеженою відповідальністю «Норвей Карс»(адреса: 10029, м. Житомир, просп. Незалежності, 55-а, код ЄДРПОУ 45002605).
Повне рішення суду складено 07.05.2025.
Суддя Л.М. Семенцова