Справа № 640/16773/20 Суддя (судді) першої інстанції: Діска А.Б.
07 травня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Чаку Є.В.,
суддів: Єгорової Н.М., Коротких А.Ю.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 березня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Гребінківської міської ради, Виконавчого комітету Гребінківської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення,-
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Гребінківської міської ради, Виконавчого комітету Гребінківської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 в якому просила:
- визнати протиправним передачу Гребінківською міською радою 23 червня 2010 року за рішенням № 383 земельної ділянки у власність по АДРЕСА_1 під №31 померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 ;
- визнати незаконним та скасувати пункт 31 рішення відповідача від 23 червня 2010 року № 383 про затвердження документації із землеустрою на передачу земельної ділянки у власність по АДРЕСА_1 померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 ;
- визнати нечинним затвердження під № 31 в рішенні відповідача від 23 червня 2010 року № 383 неіснуючої документації із землеустрою по АДРЕСА_1 на передачу земельної ділянки у власність померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , з моменту його ухвалення.
Ухвалою Окружного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2020 року, відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Постановою Верховного Суду від 17.02.2021 ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.08.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2020 було скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. При цьому Верховний Суд вказав, що вирішення питання щодо наявності або відсутності спору про право на стадії відкриття провадження у справі є передчасним, оскільки потребує перевірки тверджень позивача та дослідження відповідних документів, що в конкретній ситуації можливо тільки після відкриття провадження.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.03.2021 позовну заяву було повернуто з огляду на зловживання позивачем процесуальними правами та невиконання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2021 ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.03.2021 скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.07.2021 прийнято справу до провадження та відкрито провадження у справі, ухвалено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. В подальшому ухвалою Київського окружного адміністративного суду справу прийнято до свого провадження суддею Діскою А.Б. та продовжено розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 20 березня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позов у повному обсязі. На думку апелянта, судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. Апелянт зазначила, що суд не дослідив всі вимоги позивача та у рішенні суду відобразив тільки три вимоги, а не шість. На переконання позивача суд не досліджував факт реалізації рішень суб'єкта владних повноважень в частині набуття права власності на земельну ділянку; суд повинен був дослідити чи законно відповідач прийняв заяву в 2010 році у померлого ОСОБА_3 , чи законно сплачено державні кошти за державною програмою за виготовлення землевпорядної документації померлого з 19.04.1990 за дві ділянки, які передали померлому у власність за рішенням відповідача №383 від 23.06.2010, чи прийняті відповідачами оскаржувані рішення в межах Конституції і законів України. Позивач вказує, що суд не зазначив, спірна земля вільна чи передана у власність правомірно у 2012 році померлому ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 .. Крім того позивачка вказала, що суд не зазначив якому суду підсудна ця справа, цивільному чи адміністративному.
Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного (в порядку письмового) позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду необхідно залишити без змін, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням № 383 від 23.06.2010 «Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки мешканців міста та у відповідності з ст.ст. 12, 116, 121, 126 Земельного кодексу України» виконком Гребінківської міської ради Полтавської області вирішив, затвердити технічну документацію із землеустрою та передати безоплатно у власність ОСОБА_3 земельні ділянки по АДРЕСА_1 : для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,08 га, для ведення особистого селянського господарства площею 0,1084 га (а.с. 114-116 Т. 2).
Не погодившись з таким рішенням, позивачка звернулася до суду з позовом.
За змістом частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частин першої та третьої статті 124 Основного Закону України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди (частина четверта статті 125 Конституції України).
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року № 6-зп Суд зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Окрім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.
При цьому обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес». Зокрема, зазначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст (інтерес у вузькому розумінні цього слова) та означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Загальні підходи до судового захисту законних інтересів були сформульовані Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, в якій зазначено, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б) пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним благом, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним; у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб'єктивним), тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); (ґ) суб'єктом порушення позивач вважає суб'єкта владних повноважень.
Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:
(а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
(б) неправовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача; це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до частини другої статті 124 Конституції України;
(в) встановлена законом заборона пред'явлення позову на захист певного інтересу ;
(г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
(ґ) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
З наведеного слідує необхідність з'ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб'єкта владних повноважень.
Ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу:
(а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов;
(б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому; зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності;
(в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду);
(г) існує причинно-наслідковий взаємозв'язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.
Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Тобто, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
При цьому, позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Суд також наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
За правилами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У пунктах 8-9 частини першої статті 4 КАС України визначено позивача як особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкта владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду. При цьому відповідачем може бути суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інша особа, до якої звернена вимога позивача.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 КАС України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень; формами захисту, зокрема, є визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
За змістом пункту 9 частини п'ятої статті 160 КАС України зазначається, що у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваними діями, рішенням або бездіяльністю прав, свобод або інтересів позивача.
Отже, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов'язковою умовою визнання протиправними рішень суб'єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушених його прав та інтересів цим рішенням суб'єкта владних повноважень.
Крім того, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права у зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.
Порушення вимог закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень, за загальним правилом, не є самостійною підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов'язковою умовою для цього є, серед іншого, доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального чи нематеріального блага (законного інтересу) або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Отже, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право якої порушені цим рішенням.
Відтак, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особа дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Також, виходячи з положень частини другої статті 264 КАС України, порушення права особи, яка оскаржує нормативно-правовий акт, може бути обґрунтовано застосуванням або можливістю застосування цього акта до цієї особи.
Таким чином, обов'язковою умовою надання правового захисту адміністративним судом є наявність порушення дією, рішенням або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду; порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально вираженого права чи інтересу особи, яка стверджує про їх порушення; вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному та нематеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача; під час розгляду кожної справи суд повинен встановити, чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання адміністративного судочинства.
Вищенаведені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 квітня 2012 року у справі № 21-1115во10, та Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постановах від 15 серпня 2019 року у справі № 822/450/16, від 10 лютого 2021 року у справі № 640/14623/20, від 18 березня 2021 року у справі № 826/3932/17, від 19 травня 2021 року у справі № 826/13229/16, від 21 грудня 2021 року у справі № 370/2759/18, від 14 лютого 2022 року у справі № 210/3729/17 та від 28 липня 2022 року у справі № 640/31850/20.
В даній справі позивач оскаржуючи рішення Гребінківської міської ради зазначає, що нею за усною домовленістю з власником домоволодіння по АДРЕСА_1 було придбано зазначене домоволодіння, зроблено перебудову та побудовано нові будівлі. Для введення в експлуатацію та оформлення права власності на нові будівлі вона має отримати в законне володіння земельну ділянку, на якій розташовані такі об'єкти нерухомості. Проте земельна ділянка на підставі оскаржуваного рішення належить ОСОБА_3 .
Колегією суддів встановлено, що згідно відомостей з Державного реєстру речових прав станом на 09.06.2023 житловий будинок 12А, сарай Б, вбиральня Г, сарай Д, огорожа 2, колодязь 3, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , належать на праві власності ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 неодноразово зверталась до суду з позовом.
Так, рішенням Гребінківського районного суду Полтавської області від 21.07.2020, залишеним без зміни постановою Полтавського апеляційного суду від 04.11.2020 у справі № 528/999/19, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_5 , ОСОБА_1 до Гребінківської міської ради, Державної архітектурно - будівельної інспекції України, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання факту забудови несформованої земельної ділянки, визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, визнання/спростування факту, що має юридичне значення.
Рішенням Гребінківського районного суду Полтавської області від 11.06.2018 у справі № 528/1285/17, залишеним без зміни постановою Апеляційного суду Полтавської області від 03.09.2018 та постановою Верховного Суду від 15.04.2019, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_1 до Гребінківської міської ради, третя особа ОСОБА_2 , про визнання права на приватизацію земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
В рамках даної справи судом встановлено, що ОСОБА_6 одержала земельну ділянку до 2001 року, тобто до введення в дію Земельного кодексу України. Відповідно вона набула право користування вказаною ділянкою землі, і згідно п.7 Перехідних положень цього Кодексу ділянка їй належала на праві користування на час смерті. Земельна ділянка знаходиться у законному користуванні ОСОБА_2 як спадкоємця, оскільки вона надавалась спадкодавцю ОСОБА_6 під будівництво до 15.03.1991 року, а тому, саме він має право на приватизацію земельної ділянки як власник нерухомого майна.
Суд першої інстанції, врахувавши наведені вище судові рішення та наявні у матеріалах справи докази, правильно зазначив, що позивачкою не було долучено до матеріалів справи докази набуття нею у визначений законом спосіб права власності чи права користування на спірну земельну ділянку чи на інше розташоване на ній нерухоме майно.
Звертаючись до суду з цим позовом позивачка не навела обґрунтувань щодо того, які саме її права та/або охоронювані законом інтереси у сфері публічно - правових відносин були порушені спірним рішенням, прийнятим відповідачем, або які конкретні права вона не змогла реалізувати у зв'язку з цим.
У апеляційній скарзі позивачка зазначила, що вони з чоловіком побудували у 2016 році новий будинок, проживають та користуються землею з 2016 року.
Водночас колегія суддів звертає увагу, що оскаржуване рішення ухвалено відповідачем у 2010 році, тобто ще до того, як позивачка та її чоловік почали користуватися спірною землею та будувати будинок.
Тобто станом на час ухвалення відповідачем оскаржуваного рішення про передачу земельної ділянки у власність по АДРЕСА_1 під №31 ОСОБА_3 , спору про право на земельну ділянку чи на нерухоме майно розташовано на вказаній земельній ділянці між позивачкою та іншими особами не існувало, та будь-яких прав позивачки не порушувало.
У матеріалах справи наявне рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.07.2021 у справі № 640/27891/20, яке набрало законної сили 17.08.2021, зобов'язано Гребінківську міську раду Полтавської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність (безоплатно) орієнтовною площею 768 кв.м з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі поданої ОСОБА_1 заяви, зареєстрованої 20 жовтня 2020 року за вх. №К-262. Зобов'язано Гребінківську міську ради Полтавської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність (безоплатно) орієнтовною площею 1061 кв.м з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі поданої ОСОБА_1 заяви, зареєстрованої 20 жовтня 2020 року за вх. №К-263.
Проте позивачем не надано до суду доказів того, що їй на виконання вказаного рішення суду надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та нею було розроблено такі проекти землеустрою.
Фактично в обґрунтування позовних вимог позивач вказує лише на наявність, на її думку, певних процедурних порушень з боку відповідача, а також зазначає, що для введення в експлуатацію та оформлення права власності на нові будівлі вона має отримати в законне володіння земельну ділянку.
Водночас позивачка не наводить обґрунтувань, яким чином оскаржуване рішення перешкоджає їй в реалізації її прав.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що відсутність порушених прав та інтересів є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, адже завданням адміністративного судочинства є саме ефективний захист та відновлення порушених та оспорюваних прав та інтересів особи, чого не можливо досягти без підтвердження (доведення) реальних фактів порушення прав, свобод чи інтересів позивача.
Вказана позиція суду повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 14.06.2023 по справі № 1840/3226/18.
Разом з тим, суд не вбачає підстав для наведення мотивів щодо надання оцінки правомірності (законності) оскаржуваного рішення вимогам законодавства з огляду на їх передчасність, оскільки, як було вказано вище, відсутність порушеного права позивача у даній справі є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 23.01.2023 у справі 580/1526/20.
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що позовні вимоги є безпідставними, а тому у задоволенні адміністративного позову необхідно відмовити.
Щодо доводів апелянта про те, ця справа підсудна цивільному, а не адміністративному суду, колегія суддів зазначає наступне.
У постанові від 17.02.2021 Верховний Суд зазначив, що для визначення юрисдикції суду щодо розгляду спору про оскарження рішення щодо затвердження відповідної документації для передачі земельної ділянки у власність важливим є й встановлення факту реалізації рішень суб'єкта владних повноважень в частині набуття права власності на земельну ділянку. Якщо на момент звернення до суду з позовом не була проведена реєстрація речового права на цю земельну ділянку чи її частину за іншою особою, спір належить до юрисдикції адміністративного суду.
У матеріалах справи наявний лист Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 17.02.2020 №107/120-20, в якому зазначено, що державна реєстрація земельної ділянки за адресою: м.Гребінка, вул. Маяковського ,12 не здійснювалась, кадастровий номер не присвоювався, поземельна книга не відкривалась.
Враховуючи висновки Верховного Суду та встановлені обставини, колегія суддів зазначає, що даний спір належить саме до юрисдикції адміністративного суду, а тому доводи апелянта в цій частині є необґрунтованими.
У рішенні ЄСПЛ від 21.01.1999 р. по справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
В даному випадку доводи апеляційної скарги зводяться виключно до непогодження з оцінкою обставин справи, наданою судом першої інстанції. Апеляційна скарга не містить інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені (наведені) у позовній заяві та з урахуванням яких суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи.
Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 311, 315, 316, 322 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя: Є.В. Чаку
Судді: Н.М. Єгорова
А.Ю. Коротких