08 травня 2025 року м. Дніпросправа № 331/5448/24
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Юрко І.В., суддів: Білак С.В., Чабаненко С.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Волошиної Євгенії Вячеславівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 18 березня 2025 року в адміністративній справі №331/5448/24 (головуючий суддя першої інстанції - Яцун О.О.) за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення,-
Позивач 04.09.2024 року звернувся до Жовтневого районного суду м.Запоріжжя з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому просив скасувати постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 полковника ОСОБА_2 від 26.08.2024 року №555 про притягнення його до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 210-1 КУпАП та закрити провадження в справі.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 26.07.2024 року групою оповіщення ІНФОРМАЦІЯ_2 позивачу вручено повістку про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 , який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на 08 год. 00 хв. 29.07.2024 року, для визначення призначення на особливий період. Разом з тим, вказана повістка не відповідала встановленій формі, так у повістці не зазначено дату народження, повну адресу особи, яка викликається та відсутня дата видачі повістки, окрім того, вказана повістка підписана начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 , який не має на це повноважень, оскільки є керівником структурного підрозділу.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 березня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що рішення суду першої інстанції є не обґрунтованим та таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апелянт вказує, що судом першої інстанції неправильно встановлено обставини у справі, апеляційна скарга фактично обґрунтована та містить доводи, викладені в позовній заяві.
Відповідач відзив на скаргу не подав, що не перешкоджає розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до приписів статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, встановила наступне.
26.07.2024 року групою оповіщення ІНФОРМАЦІЯ_2 позивачу з метою визначення призначення на особливий період вручено повістку про його виклик на 08 год. 00 хв. 29.07.2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 , який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується розпискою №106ГО2 про отримання повістки (а.с.19 -зворот, а.с.56).
21.08.2024 року відносно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення №671, в якому зазначено, що 29 липня 2024 року ОСОБА_1 не з'явився за повісткою про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 , про причини неявки не повідомив. У протоколі також зазначено, що позивач під час дії особливого періоду порушив вимоги частини третьої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», чим вчинив правопорушення, передбачене частиною третьою статті 210-1 КУпАП, а саме порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчинене в особливий період. Також, у протоколі про адміністративне правопорушення позивач зазначив, що він не був у місті Запоріжжі (а.с.22).
Того ж дня позивачу вручено повістку про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 на 09 год. 00 хв. 26 серпня 2024 року. Дану повістку ОСОБА_1 отримав особисто, що підтверджується розпискою про отримання повістки (а.с.56 - зворот).
26.08.2024 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 полковником ОСОБА_2 на підставі протоколу про адміністративне правопорушення № 671 від 21.08.2024 року, у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 розглянуті матеріали справи про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 та винесено постанову №555 від 26.08.2024 року, якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КпАП та накладено стягнення у вигляді штрафу в у розмірі 25500 грн. (а.с.54-55).
Не погодившись з вказаною постановою, позивач оскаржив її до суду.
Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, зазначає про таке.
Згідно частини першої статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII (далі по тексту - Закон №2232) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями (частина друга статті 1 Закону №2232).
За приписами частини третьої статті 1 Закону №2232 військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Згідно частини сьомої статті 1 Закону №2232 виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_4 відповідно до абз.6 п.9 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 154 від 23 лютого 2022 року, є органом, який відповідно до покладених на нього завдань здійснює заходи оповіщення та призову громадян (крім військовозобов'язаних та резервістів СБУ та розвідувальних органів): на військову службу за призовом осіб офіцерського складу; на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (зарахованих до військового оперативного резерву); на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період (незалежно від місця їх перебування на військовому обліку.
Згідно абзацу 12 пункту 2 частини першої статті 37 Закону №2232 взяттю на військовий облік військовозобов'язаних та резервістів у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки підлягають громадяни України, які прибули після відбування покарання з установ виконання покарань.
Як встановлено судом першої інстанції, вироком Токмацького районного суду Запорізької області від 06 липня 2010 року у справі №1-55/10 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 187, частиною третьою статті 289, частиною третьою статті 357 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 7 років 6 місяців з конфіскацією 1/2 частини належного йому майна (а.с.12-18).
Відповідно до довідки про звільнення серії ЗАП №00094 ОСОБА_1 відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби у період з 08.10.2009 року по 25.03.2016 року (а.с.11).
В позові та апеляційній скарзі позивач посилається на те, що після звільнення з місць позбавлення волі, його було виключено з військового обліку па підставі п.6 ч.6 ст.36 Закону №2232-ХІІ, а отже він не є військовозобов'язаною особою та не повинен виконувати Закон України «Про військовий обов'язок та військову службу».
З цього приводу апеляційний суд зазначає наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України №560 від 16.05.2024 року затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі по тексту - Порядок №560).
Не є спірним у справі питання, що в Україні діє особливий період.
Відповідно до абзацу 2 пункту 2 Порядку №560 призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному Законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов'язок і військову службу» та Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу підчас мобілізації, на особливий період проводиться незалежно від місця їх перебування на військовому обліку (пункту 3 Порядку №560).
Відповідно до пункту 4 Порядку №560 на військову службу під час мобілізації, на особливий період можуть бути призвані, зокрема: особи, яких раніше було засуджено до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт за вчинення кримінального проступку, нетяжкого злочину, у тому числі із звільненням від відбування покарання, тяжкого злочину, крім тих, які були засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України; особи, яких раніше було засуджено до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, крім тих, які були засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України. Такі особи призиваються на військову службу під час мобілізації за рішенням Генерального штабу Збройних Сил, відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіональних органів СБУ; засуджені особи, які звільнені від відбування покарання з випробуванням, крім тих, що засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, засуджені за вчинення умисного вбивства двох або більше осіб, або вчиненого з особливою жорстокістю, або поєднаного із зґвалтуванням або сексуальним насильством, або особливо тяжких корупційних кримінальних правопорушень чи засуджені за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених статтями 152-156-1, 258-258-6, частиною четвертою статті 286-1, статтею 348 Кримінального кодексу України, а також засуджені службові особи, які згідно з підпунктом 1 пункту 3 примітки до статті 368 Кримінального кодексу України займали особливо відповідальне становище. Зазначені особи проходять військову службу виключно у відповідних спеціалізованих підрозділах військових частин.
Судом першої інстанції з урахуванням наведених вище норм вірно зроблено висновок, що ОСОБА_1 має статус військовозобов'язаного та зобов'язаний перебувати на військовому обліку, а отже доводи останнього, що він не є військовозобов'язаною особою та не повинен виконувати Закон України «Про військовий обов'язок та військову службу», є безпідставними, з чим погоджується колегія суддів.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що стаття 36 Закону №2232 визначає порядок військового обліку громадян України, які перебувають за кордоном, а тому посилання позивача на вказану норму взагалі є нелогічним та недоречним.
Позивачем ані суду першої, ані суду апеляційної інстанції не надано доказів виключення його з військового обліку як на час звільнення з місць відбування покарання, так і на теперішній час, та в матеріалах справи такі докази відсутні.
Відповідно до статті 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 КУпАП) крім правопорушень, вчинених військовозобов'язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України. Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Як вбачається з оскаржуваної постанови відповідача, ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 3 статті 210-1 КУпАП.
Частиною першою статті 210-1 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію. Частиною третьою статті 210-1 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період.
Як зазначалось вище, 26 липня 2024 року групою оповіщення ІНФОРМАЦІЯ_2 вручено ОСОБА_3 повістку про виклик на 08 год. 00 хв. 29.07.2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 , який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується розпискою №106ГО2 про отримання повістки (а.с.19 -зворот, а.с.56).
21.08.2024 року відносно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення №671, в якому зазначено, що 29 липня 2024 року ОСОБА_1 не з'явився за повісткою про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 , про причини неявки не повідомив. У протоколі також зазначено, що позивач під час дії особливого періоду порушив вимоги частини третьої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», чим вчинив правопорушення, передбачене частиною третьою статті 210-1 КУпАП, а саме порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчинене в особливий період. Також, у протоколі про адміністративне правопорушення позивач зазначив, що він не був у місті Запоріжжі (а.с.22).
Того ж дня - 21.08.2024 року позивачу вручено повістку про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_2 на 09 год. 00 хв. 26 серпня 2024 року. Дану повістку ОСОБА_1 отримав особисто, що підтверджується розпискою про отримання повістки (а.с.56 - зворот).
З наведеного вбачається, що відповідач двічі надавав можливість позивачу з'явитись до ІНФОРМАЦІЯ_2 , проте позивач протягом двох місяців не виявив бажання з'явитись на вказані виклики, тобто свідомо проігнорував їх.
Посилання позивача в позові та апеляційній скарзі на те, що у повістках не зазначено дату народження, повну адресу особи, яка викликається та відсутня дата видачі повістки колегія суддів до уваги не приймає, оскільки всі ці дані наявні в розписках про отримання позивачем повісток. Вказані розписки містять дату народження позивача, адресу проживання, дату отримання повістки та особистий телефон позивача. Такі дані збігаються з даними позову та апеляційної скарги, що свідчить, що такі відомості у розписках внесені зі слів позивача.
Вказані обставини позивачем в апеляційній скарзі не заперечуються та не спростовані.
26.08.2024 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 полковником ОСОБА_2 на підставі протоколу про адміністративне правопорушення № 671 від 21.08.2024 року, у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 розглянуті матеріали справи про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 та винесено постанову №555 від 26.08.2024 року, якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КпАП та накладено стягнення у вигляді штрафу в у розмірі 25500 грн. (а.с.54-55).
В апеляційній скарзі позивач як на підставу неправомірності оскаржуваної постанови відповідача, посилається на неправомірність розгляду справи про адміністративне правопорушення начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Як зазначалось вище, згідно ст.235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211(крім правопорушень, вчинених військовозобов'язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України). Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Відповідно до функціональних обов'язків начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , затверджених 26.12.2023 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_5 , начальник ІНФОРМАЦІЯ_6 має право розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначені статтею 235 КУпАП, і накладати адміністративні стягнення (а.с.53).
Відтак, доводи позивача щодо неправомірності розгляду справи про адміністративне правопорушення начальником відповідача, не знайшли свого підтвердження, як вірно зазначив суд першої інстанції.
Доказів протилежного позивачем не надано.
Судом апеляційної інстанції не встановлено порушень відповідачем як порядку притягнення позивача до адміністративної відповідальності, так і порядку розгляду справи про адміністративне порушення, розмір штрафу призначений в межах санкції частини 3 статті 210-1 КУпАП.
Наведені вище та проаналізовані судом першої та апеляційної інстанції доводи позивача щодо протиправності оскаржуваної постанови не знайшли свого підтвердження та розцінюються колегією суддів як бажання позивача уникнути відповідальності за вчинене правопорушення.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду відсутні.
Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки предметом позову в цій справі є рішення суб'єкта владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з частиною третьою статті 272 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягає оскарженню в касаційному порядку.
Керуючись статтями 77, 243, 250, 272, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Волошиної Євгенії Вячеславівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 березня 2025 року в адміністративній справі №331/5448/24 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 березня 2025 року в адміністративній справі №331/5448/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуючий - суддя І.В. Юрко
суддя С.В. Білак
суддя С.В. Чабаненко