Справа № 420/8632/25
08 травня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стефанова С.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби в Одеській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу та стягнення витрат, -
До Одеського окружного адміністративного суду 25 березня 2025 надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області, в якому позивач, з урахуванням заяви про зміну предмету позову просить:
- визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Одеській області про сплату ОСОБА_1 боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 37 788,74 грн;
- стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління ДПС в Одеській області витрати у розмірі 37 788,74 грн. шляхом списання коштів з рахунків ГУ ДПС в Одеській області, а в разі відсутності у ГУ ДПС в Одеській області відповідних призначень - здійснити стягнення за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконань рішень суду.
Позиція позивача обґрунтовується наступним
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_1 , здійснював підприємницьку діяльність з 12.12.2001 року, але до 01.01.2003 року припинив діяльність та не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відповідно до вимог Закону № 755-IV та припинив діяльність і не отримував доходи від здійснення підприємницької діяльності із 01.01.2003 р. 20.11.2023 було відкрите виконавче провадження №73376157 за вимогою про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС в Одеській області, якою ОСОБА_1 , виставлена вимога сплатити борг зі сплати єдиного внеску (згідно витягу, отриманого з порталу Opendatabot).
Позивач вважає вимогу про сплату боргу (недоїмки) протиправною, оскільки враховуючи положення п. 4 та абз. 2 п. 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VІ, свідоцтво про державну реєстрацію ОСОБА_1 від 10 грудня 2001 року як фізичної особи-підприємця вважається недійсним з 04.03.2012 року. Про це свідчить також і відсутність запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про реєстрацію ОСОБА_1 , як фізичної особи-підприємця. Відтак недійсність свідоцтва про реєстрацію ФОП має наслідком протиправність спірної вимоги із ЄСВ, ОСОБА_1 , не є платником цього внеску.
Позиція відповідача обґрунтовується наступним
Відповідач не погоджується з позовними вимогами, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню та зазначає, що згідно даних інформаційно-комунікаційної системи ДПС ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 12.12.2001 по 15.05.2023 перебував на обліку у Малиновському ДПІ Головного управління ДПС в Одеській області, як фізична особа підприємець на загальній системі оподаткування, здійснюючі діяльність згідно обраного основного виду діяльності «Вантажний автомобільний транспорт», стан платника « 11» - припинено, але не знято з обліку (кор не пусті).
Впродовж 2018-2020 років ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) згідно пункту 2 частини першої статті 7 та абзацу третього частини восьмої статті 9 Закону №2464 (у редакції Закону №2148) зобов'язаний сплачувати щоквартально єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, в термін до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок, як фізична особа - підприємець. Згідно даних інформаційно-комунікаційної системи станом на 30.11.2024 в ІКП ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) рахується заборгованість з єдиного внеску у сумі 37 788,74 y тому числі: за 2017 рік - 8448,00 грн.; за 2018 рік - 9828,72 грн.; за 2019 рік - 11016,72 грн.; 21.04.2020 рік - 2078,12 грн. за 1 квартал (січень та лютий); 20.07.2020 рік - 1039,06 грн. за 2 квартал (червень); 19.10.2020 рік - 3178,12 грн. за 3 квартал (липень, серпень та вересень); 19.01.2021 рік - 2200,00 грн. за 4 квартал (жовтень та листопад).
Враховуючи викладене, на переконання відповідача, вимога про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску № Ф-38374-51 від 26.07.2023 року була винесена відповідно до норм діючого законодавства.
Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі. Справу вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на підставі ст.262 КАС України у межах строків, визначених ст.258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.
Разом із позовом 25 березня 2025 року позивачем подано до суду заяву про забезпечення позову (вхід. № 27036/25), в якій заявник просить вжити заходи забезпечення адміністративного позову, а саме:
- зупинити вчинення виконавчих дій щодо виконання вимоги Головного управління ДПС у Одеській області про сплату ОСОБА_1 боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 37 788,74 грн., за якою відкрито виконавче провадження №73376157 від 20.11.20234 року, яке відкрите Хаджибейським відділенням ДВС у м. Одеса (ПМУМЮ), до завершення розгляду даної справи судом та набранням рішенням суду законної сили.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2025 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову - відмовлено.
28 березня 2025 року від позивача до суду надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (вхід. № ЕС/29283/25).
02 квітня 2025 року від позивача до суду надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (вхід. № ЕС/30892/25).
08 квітня 2025 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву (вхід. 32765/25).
08 квітня 2025 року від позивача до суду надійшло клопотання про витребування доказів (вхід. № ЕС/32797/25).
08 квітня 2025 року від позивача до суду надійшла заява про зміну предмету позову (вхід. № ЕС/32781/25).
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року в задоволенні клопотання представника позивача про витребування доказів у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби в Одеській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу - відмовлено.
14 квітня 2025 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив (вхід. № ЕС/35140/25).
Ухвалою суду від 22 квітня 2025 року прийнято заяву позивача про зміну предмету позову (вхід. № ЕС/32781/25) по справі № 420/8632/25 до розгляду у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби в Одеській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу.
Станом на 08 травня 2025 року будь-яких інших заяв, клопотань з боку сторін на адресу до суду не надходило.
Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позиції позивачки та відповідача, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.
Обставини справи встановлені судом
Згідно даних інформаційно-комунікаційної системи станом на 30.11.2024 року в ІКП ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) рахується заборгованість з єдиного внеску у сумі 37 788,74 y тому числі: за 2017 рік - 8448,00 грн.; за 2018 рік - 9828,72 грн.; за 2019 рік - 11016,72 грн.; 21.04.2020 рік - 2078,12 грн. за 1 квартал (січень та лютий); 20.07.2020 рік - 1039,06 грн. за 2 квартал (червень); 19.10.2020 рік - 3178,12 грн. за 3 квартал (липень, серпень та вересень); 19.01.2021 рік - 2200,00 грн. за 4 квартал (жовтень та листопад).
На підставі вище викладеного Головним управління ДПС в Одеській області було винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-38374-51 від 26.07.2023 року.
Позивач зазначає, що він - ОСОБА_1 , здійснював підприємницьку діяльність з 12.12.2001 року, але до 01.01.2003 року припинив діяльність та не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього, ОСОБА_1 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відповідно до вимог Закону № 755-IV та припинив діяльність і не отримував доходи від здійснення підприємницької діяльності із 01.01.2003 року.
20.11.2023 року було відкрите виконавче провадження №73376157 за вимогою про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС в Одеській області № Ф-38374-51 від 26.07.2023 року, якою ОСОБА_1 , виставлена вимога сплатити борг зі сплати єдиного внеску.
Позивач, не погоджуючись з оскаржуваною вимогою, вважаючи її протиправною та такою, що підлягає скасуванню, звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Релевантні джерела права та висновки суду
Відповідно до пункту 14.1.195 статті 14 Податкового Кодексу України, працівник фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до пункту 14.1.226 статті 14 Податкового Кодексу України, самозайнята особа платник податку, який є фізичною особою підприємцем або проводить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність участь фізичної особи в науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Спеціальним законом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку є Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу самозайнятої особи Законом №2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, діяльності, спрямованої на отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи - підприємці або як самозайняті особи, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі №440/2149/19 адміністративне провадження №К/9901/28514/19.
Верховним Судом у цій справі сформовано правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці або самозайняті особи (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Таким чином, з урахуванням наведеного, суди при вирішенні спору повинні перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця або самозайнятої особи; здійснення нею підприємницької діяльності та отримання нею доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Згідно з ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З аналізу правового висновку Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі №440/2149/19 судом встановлено, що фізична особа-підприємець або самозайнята особа звільняється від сплати єдиного внеску у випадку встановлення судом, якщо нею підприємницька діяльність не здійснюється, дохід від такої діяльності не отримується та вказана особа перебуває у трудових відносинах та за неї єдиний внесок сплачує роботодавець.
Як було встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 10 грудня 2001 року, ОСОБА_1 , був зареєстрований як фізична особа - підприємець згідно запису №0363 та отримав свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, яке було видане Іллічівською районною адміністрацією Одеського міськвиконкому.
Однак з 2003 року здійснення підприємницької діяльності ОСОБА_1 , було припинено. Свідоцтво було видано у 2001 році до початку функціонування та формування Єдиного державного реєстру, яке було розпочато з 01.07.2004 року з набранням чинності Закону України від 15.05.2003 р. №7551-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
ОСОБА_1 , не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог Закону № 755-IV та припинив діяльність і не отримував доходи від здійснення підприємницької діяльності із 2003 року.
ОСОБА_1 , відновив підприємницьку діяльність 02.11.2021 року та припинив діяльність як фізична особа-підприємець 15.05.2023 року, що підтверджено Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, сформованого 24.03.2025 року за кодом доступу 59000254209 станом на 24.03.2025 17:13:07.
1 липня 2004 року набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року № 755-IV (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань») (далі - Закон № 755-IV ).
Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 755-IV державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.
1 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 2390-VI, (надалі також - Закон № 2390-VI), який набув чинності 3 березня 2011 року.
Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення № 2390-VI у зв'язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням» від 19 травня 2011 року N 3384-VI (надалі також - Закон N 3384-VI) викладено в наступній редакції: «Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.».
Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Таким чином, враховуючи положення п. 4 та абз. 2 п. 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VІ, свідоцтво про державну реєстрацію ОСОБА_1 від 10 грудня 2001 року як фізичної особи-підприємця вважається недійсним з 04.03.2012 року.
Про це свідчить також і відсутність запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про реєстрацію ОСОБА_1 , як фізичної особи-підприємця.
Відтак недійсність свідоцтва про реєстрацію ФОП має наслідком протиправність спірної вимоги із ЄСВ, оскільки ОСОБА_1 , не є платником цього внеску.
Статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Відповідний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 1 липня 2020 року у справі № 260/81/19.
Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Велика Палата Верховного Суду також підкреслила, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
ОСОБА_1 , не мав можливості здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки його свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності є недійсним, а з реєстраційною карткою для включення відомостей про неї як фізичної особи-підприємця до ЄДР та для заміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка позивач не звертався, що спростовує факт наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця в розумінні Закону № 755-IV і, як наслідок, належність позивача до платників єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №500/1762/19.
Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження підприємницької діяльності судом не встановлено. ГУ ДПС у відзиві про наявність таких доходів не зазначало, у зв'язку з чим відповідно до частини першої статті 86 КАС України обставини відсутності у позивача доходу від підприємницької діяльності, не підлягають доказуванню.
Факт перебування особи на обліку в органах податкової служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється податковим органом незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як самозайнятою особою, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримував дохід від неї.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.01.2020 року у справі №480/4656/18.
Таким чином, враховуючи те, що позивач не зареєстрований, як фізична особа-підприємець, суд вважає, що у нього відсутній обов'язок щодо сплати єдиного внеску.
У постанові від 01 липня 2020 року по справі №260/81/19 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок .
Таким чином, враховуючи встановлені судом фактичні обставини даної справи, а також правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року по справі №260/81/19, суд доходить висновку, що у позивача відсутній обов'язок для нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування як фізичної особи - підприємця, а тому вимога про сплату боргу (недоїмки) № Ф-38374-51 від 26.07.2023 року є протиправною та підлягає скасуванню.
З огляду на вищевикладене та приписи ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржувану податкову вимогу № Ф-9110-54У від 25.11.2020 року, діяв не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Щодо позовних вимог про стягнення на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління ДПС в Одеській області витрат у розмірі 37 788,74 грн. шляхом списання коштів з рахунків ГУ ДПС в Одеській області, а в разі відсутності у ГУ ДПС в Одеській області відповідних призначень - здійснити стягнення за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконань рішень суду, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що з огляду на те, що 20.11.2023 року державним виконавцем Сологубом В.Д. було прийнято постанову про арешт коштів боржника, що є перешкодою для вільного пересування та використання власних коштів, ОСОБА_1 для усунення даних перешкод було самостійно сплачено суму виконавчого провадження у розмірі 41 836,70 (сорок одна тисяча вісімсот тридцять шість гривень 70 коп.) згідно квитанції до платіжної інструкції на переказ готівкових коштів №54 від 02.04.2025 року для припинення чинності арешту майна боржника та скасування інших заходів примусового виконання рішення.
Враховуючи викладене, з метою повного та ефективного захисту та відновлення порушених прав позивача суд вважає за необхідне стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління ДПС в Одеській області витрати у розмірі 37 788,74 грн шляхом списання коштів з рахунків ГУ ДПС в Одеській області, а в разі відсутності у ГУ ДПС в Одеській області відповідних призначень - здійснити стягнення за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 року Справа “Руїз Торіха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно ч.1 ст.72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Таким чином, на підставі ст.8 КАС України, згідно якої, усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст.9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з'ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Розподіл судових витрат
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на зазначене та згідно із ст.139 КАС України судові витрати позивача в сумі 1211,20 грн. підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Одеській області.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби в Одеській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу та стягнення витрат - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Одеській області № Ф-38374-51 від 26.07.2023 року зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 37 788,74 грн.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Одеській області на користь ОСОБА_1 витрати у розмірі 37 788,74 грн. шляхом списання коштів з рахунків ГУ ДПС в Одеській області, а в разі відсутності у ГУ ДПС в Одеській області відповідних призначень - здійснити стягнення за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Одеській області на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 1211 грн. 20 коп. (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок).
Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: Головне управління Державної податкової служби в Одеській області (вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044, код ЄДРПОУ 44069166).
Суддя С.О. Cтефанов