06 травня 2025 року м.Київ №320/5713/25
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання діяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_2 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якому просить суд:
- визнати протиправною дію Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області, яка полягала у відмові громадянину Республіки Кіпр ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з необхідністю видалення відомостей щодо громадянства Білорусі;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянину Республіки Кіпр ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 одночасно видаливши у новій посвідці на постійне проживання в Україні відомості про громадянство Білорусі у полі “Громадянство/Nationality».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що при розгляді його заяви про обмін посвідки на постійне проживання у зв'язку з зміною інформації про громадянство, відповідачем застосовано формальний і безальтернативний підхід, який не враховує обставини звернення і надані на їх підтвердження докази, допущено упереджене тлумачення норм законодавства, а відмова у її задоволенні є необгрунтованою. На думку позивача, останньою можливістю виправити існуюче становище, чим забезпечити подальше проживання на території України без порушень міграційного законодавства, є звернення до суду.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до частини 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає за можливим розглянути та вирішити справу по суті у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами поданими позивачем оскільки відповідачем відзив на позовну заяву не подавався.
Розглянувши наявні в справі документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач проживає в Україні з 2006 року на підставі посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 . Дружина та діти позивача є громадянами України. У вищевказаній посвідці на постійне проживання, виданої на його ім'я, у полі “Громадянство» зазначено відомості про наявність двох громадянств, а саме: Республіка Кіпр (КІП) та Республіка Білорусь (БІЛ).
04 січня 2025 року позивач письмово звернувся до відповідача з заявою в який повідомив про припинення громадянства Республіки Білорусь, надав нотаріально засвідчену заяву про перебування лише в громадянстві Кіпру та просив здійснити обмін належної йому посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 у зв'язку з необхідністю видалення відомостей, щодо громадянства Білорусі, яке він вважає припиненим.
Листом №В-37/6/8010-25/8010.6.1/196-25 від 29 січня 2025 року, відповідач навів протилежні аргументи та повідомив про необхідність, додатково до поданої заяви, надати документ про припинення іноземного громадянства виданий уповноваженим органом відповідної держави, чим фактично відмовив у задоволенні заяви позивача.
До поданої позивачем позовної заяви долучено документи, які підтверджують право на постійне проживання в Україні, як іноземця з подвійним громадянством, копію письмового звернення до відповідача разом з відповіддю, доказ надіслання заяви про вихід з громадянства Білорусі, інформацію МЗС України, щодо зупинення вчинення дипломатичною установою консульських дій, а також нотаріально посвідчену заяву про відсутність правового зв'язку з державою Білорусь, з яких у сукупності, на його думку, вбачається протиправність дій відповідача, що полягає у відмові видалити у посвідці на постійне проживання в Україні відомості про громадянство Білорусі.
Позивач стверджує, що незважаючи на вчинення всіх необхідних дій, у нього відсутня можливість отримати юридичні докази припинення громадянства, а пред'явлені вимоги до рівня підтверджуючих документів є необґрунтованими та такими, що дискримінують громадян Білорусі з огляду на участь цієї країни у збройному конфлікті на боці російської федерації.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України , іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Згідно частини 2 статті 32 Конституції України, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон №3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Згідно зі статтею 2 Закону №3773, іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 Закону №3773 передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють правовідносини між фізичною особою та центральним органом державної влади, що реалізує державну політику у сферах міграції, є Закон України “Про імміграцію» та Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затверджений постановою КМУ від 25.04.2018 року № 322 (далі-Порядок).
Відповідно до ч.1 ст. 22 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, зобов'язані мати дійсний паспортний документ.
Підставою для відкликання у іноземця дозволу на імміграцію, а також скасування дії посвідки на постійне проживання, виходячи з положень п.4 ст. 12 Закону України “Про імміграцію», є порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Згідно пп.1 п.7 Порядку посвідка підлягає обміну у разі зміни інформації внесеної до посвідки.
Відповідно пп.4 п.40 Порядку, для оформлення у зв'язку із втратою або викраденням посвідки, її обміну іноземець або особа без громадянства подають документи, що підтверджують обставини чи юридичні факти, відповідно до яких посвідка підлягає обміну.
Викладені норми права покладають на іноземця, який проживає в Україні, зобов'язання дбати про дійсність належних йому національних документів, вчасно повідомляти про зміну персональної інформації. Виконання особою такого обов'язку знаходиться у причинному зв'язку з визначенням законності її знаходження на території України.
Долучені до позовної заяви копії опису вкладення поштового відправлення від 02 січня 2022 року, свідчать про вчинення позивачем початкових юридичних дій спрямованих на припинення громадянства, шляхом подання заяви про вихід з громадянства Білорусі у зв'язку з набуттям громадянства Республіки Кіпр. В матеріалах справи також міститься копія паспорта громадянина Республіки Білорусь, який належить позивачу, строком дії до 25 листопада 2025 року.
Є загальновідомим і підтверджується листом МЗС України від 17.08.2023 року, що дипломатична установа Республіки Білорусь не вчиняє консульських дій на території України з лютого 2022 року. З огляду на зупинення процедури виходу з громадянства, неможливість оновлення паспорту громадянина Білорусі в дипломатичному представництві держави Білорусь в Україні, суд погоджується з доводом позивача про те, що з метою уникнення у майбутньому ризику порушення законодавства України про правовий статус іноземців, у нього існували підстави для уточнення перед відповідачем інформації про актуальне громадянство.
У нотаріально посвідченій заяві від 30 грудня 2024 року, яка міститься в матеріалах справи і яка складена позивачем стверджується, що ним було вчинено всі можливі і необхідні юридичні дії спрямовані на офіційне припинення попереднього громадянства Республіки Білорусь та правовий зв?язок з державою Білорусь фактично розірваний. Позивач декларує, що не користується правами громадянина Республіки Білорусь та не зобов?язаний виконувати відповідні обов?язки громадянина цієї держави, паспорт громадянина Республіки Білорусь, який виданий на його ім?я, було повернуто до дипломатичної установи Білорусі. Єдиною країною громадянської належності визнає республіку Кіпр.
Усвідомлюючи об'єктивну неможливість отримати довідку про припинення громадянства Білорусі, у надісланій до відповідача заяві від 14 січня 2025 року, в контексті викладених обставин, позивач просить врахувати вищевказану нотаріально посвідчену заяву, як достатній юридичний документ на підтвердження припинення громадянства.
Як вбачається з листа від 29 січня 2025 року відповідач не заперечує внести зміни до інформації зазначеної у посвідці на проживання в частині відомостей про громадянство, але наполягає на необхідності надати документ саме про припинення іноземного громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави.
Таким чином, спір між сторонами виник через різне тлумачення положення пп.4 п.40 Порядку та відсутності чітких вимог до документів, які мають бути надані іноземцем на підтвердження заявлених юридичних фактів.
Перевіряючи питання правомірності поведінки відповідача за результатом розгляду заяви позивача, суд вважає, що суб'єктом владних повноважень не було у повній мірі досліджено викладені у заяві обставини в розумінні положення абзацу 13 пункту 1 статті 1 Закону України “Про громадянство України», згідно якого незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства відносится випадок, коли уповноважені органи держави її громадянства прийняли клопотання про припинення громадянства, але не видали документ у встановлений законодавством такої держави строк чи у випадку нездійснення такої процедури. За існування перелічених обставин, законодавство України передбачає для особи альтернативу - можливість подати декларацію про відмову від іноземного громадянства і вважає її повноцінним виконанням зобов'язання припинити попереднє громадянство.
Великою Палатою Верховного Суду в справі № 812/292/18 було враховано правову позицію Європейського суду з прав людини (далі - Суд), викладену, зокрема, в рішенні від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України" (заяви N 23759/03 та N 37943/06), де Суд визначив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу "якості закону". В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто, норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.
Отже, враховуючи недостатність правового регулювання процедури припинення іноземцем громадянства іншої країни під час постійного проживання в Україні та передбачену норму права діючу відносно українських громадян, в окремих випадках подання іммігрантом заяви декларативного характеру може вважатись прийнятним і достатнім юридичним документом для зміни його облікових даних.
Крім викладеного, застосований відповідачем підхід вбачається надмірно формальним так як виключення відомостей у посвідці на постійне проживання щодо одного з громадянств, жодним чином не впливає на обсяг прав позивача чи обов'язків відповідача, а така інформація використовується Державною міграційною службою виключно з обліковою метою і не підлягала врахуванню під час прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі ст. 9 Закону.
Також неможливо заперечувати, що практика пред'явлення узагальнених вимог до іммігрантів без диференціації за країною їх походження і рівнем дотримання в цих країнах прав і свобод може розглядатись як дискримінаційна, а відтак незаконна.
З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку, що рішення відповідача щодо відмови в обміні посвідки на постійне проживання у зв'язку зі зміною інформації, внесеної до посвідки в частині громадянства, є протиправним.
В силу приписів п. 4 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Водночас, згідно ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 “Про судове рішення в адміністративній справі» зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду. Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень
Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається
згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі , так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
У даному випадку, задоволення позовних вимог щодо зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні позивачу, одночасно видаливши у новій посвідці на постійне проживання в Україні відомості про громадянство Білорусі у полі “Громадянство/Nationality», є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішено.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства
України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, зазначеною нормою, законодавець визначає обов'язок суб'єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Суд зазначає, що в даному випадку відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не надав суду жодних доказів та пояснень на спростування тверджень позивача.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд керується наступним.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступає відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
До позовної заяви позивачем додано докази сплати судового збору у сумі 1211 гривень 20 коп, що підтверджується квитанцією No F1KB-4YT9-QQ9E, а тому сплачений позивачем судовий збір у розмірі 1211 гривень 20 коп. підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною дію Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області, яка полягала у відмові громадянину Республіки Кіпр ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з необхідністю видалення відомостей щодо громадянства Білорусі.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянину Республіки Кіпр ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 одночасно видаливши у новій посвідці на постійне проживання в Україні відомості про громадянство Білорусі у полі “Громадянство/Nationality».
Стягнути на користь ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 1211 гривень 20 копійок за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лисенко В.І.