Справа № 442/1751/22 Головуючий у 1 інстанції: Крамар О.В.
Провадження № 22-ц/811/2169/22 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.
08 травня 2025 року м. Львів
Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Бойко С.М.,
суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Чиж Л.М.,
з участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_6 , відділ-служба у справах дітей Дрогобицької міської ради, про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , в інтересах яких діє ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , третя особа - відділ-служба у справах дітей Дрогобицької міської ради, про позбавлення права користування житловим приміщенням,
встановив:
04.04.2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом, в якому просили: усунути перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_1 , її дітей: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , та ОСОБА_5 в квартиру, та зобов'язати ОСОБА_3 не чинити їм перешкод у користуванні та проживанні у квартирі за адресою: АДРЕСА_1
В обґрунтування позовних вимог позивачі покликалися на те, що ОСОБА_1 разом зі своїми неповнолітніми дітьми: ОСОБА_7 , 2006 року народження, ОСОБА_8 , 2013 року народження, та батьком з 2016 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , у квартирі, яка до 2016 року належала на праві приватної власності ОСОБА_1 та її батькові ОСОБА_5 .
14.05.2014 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, в забезпечення виконання зобов'язань за яким, 23.05.2014 року між сторонами укладено договір іпотеки, відповідно до якого, в іпотеку ОСОБА_3 передано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням у цивільній справі №442/6818/14-ц, яке набрало законної сили 17.05.2016 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 борг у сумі 995775 грн. та визнано право власності на вказану квартиру за ОСОБА_3 .
Після цього, новим власником квартири ОСОБА_3 змінено замки до вхідних дверей квартири, у зв'язку з чим позивачі не могли потрапити до неї.
30.06.2016 року приватним нотаріусом Дрогобицького нотаріального округу Петрів В.Я. посвідчено договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_3 та його родичем - ОСОБА_6 , згідно з яким, ОСОБА_3 продав квартиру АДРЕСА_2 , площею 111,9 кв.м., в якій були зареєстровані позивачі та неповнолітні діти.
11.07.2016 року новим власником квартири - ОСОБА_6 подано до суду позов про виселення позивачів з неповнолітніми дітьми із вказаної квартири.
В подальшому, Верховним Судом прийнято постанову від 15 липня 2020 року у справі №442/4711/16-ц, якою було відмовлено ОСОБА_6 у виселенні без надання іншого місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та двох неповнолітніх дітей ОСОБА_7 , 2006 року народження, ОСОБА_7 , 2013 року народження, однак, до квартири ОСОБА_1 потрапити не змогла, про що складено акт від 04.08.2020 року.
Разом з тим, поки тривав судовий процес у вказаній вище справі, 03.03.2020 року ОСОБА_3 здійснив переоформлення права власності на квартиру на себе і звернувся із заявою до місцевого ЦНАПу про зняття позивачів та неповнолітніх дітей з реєстрації за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 , що змусило ОСОБА_1 звертатись для поновлення реєстрації у квартирі на підставі постанови Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №442/4711/16-ц.
Зазначають, що замінивши замки у вхідних дверях квартири та знявши всіх їх з реєстрації місця проживання у спірній квартирі, ОСОБА_3 не тільки заперечує їхнє право на проживання в квартирі та чинить їм перешкоди у проживанні і користуванні даною квартирою, але й не виконує рішення Верховного Суду, а їхні письмові вимоги не отримує, тому вони вимушені звернутися з даним позовом до суду за захистом порушених прав та інтересів.
13.05.2022 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ОСОБА_1 , неповнолітніх ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , в інтересах яких діє ОСОБА_1 , та ОСОБА_5 , третя особа - відділ-служба у справах дітей Дрогобицької міської ради, в якому просив: визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 .
В обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 грудня 2013 року №442/8794/13-ц затверджено мирову угоду, відповідно до якої, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 визнали реконструкцію та переобладнання нежитлових приміщень, загальною площею 221,8 кв.м., за адресою: АДРЕСА_3 , а згодом, із серпня 2013 року за спільні кошти та власними силами почали здійснювати реконструкцію вищевказаних приміщень, приводити їх до належного стану, переобладнавши їх у житлові квартири, в результаті чого утворилися три ізольовані житлові приміщення: квартира АДРЕСА_4 , площею 111,9 кв.м.; квартира АДРЕСА_5 , площею 123,1 кв.м.; квартира АДРЕСА_6 , площею 45,4 кв.м., що було проведено спільною працею і за їхні спільні кошти. Квартира АДРЕСА_7 Мазепи Івана, будинок №5, визнана спільною сумісною власністю вказаних осіб.
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 жовтня 2015 року в справі №442/6818/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17 травня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 22 грудня 2016 року, задоволено позов ОСОБА_3 і, зокрема, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 кошти в розмірі 995775 грн., що по курсу НБУ на час позичання коштів становило 85000 доларів США; в рахунок погашення солідарної заборгованості з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 23.05.2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Теплою М.Ю. та зареєстрованим в реєстрі за №290, а саме: на квартиру АДРЕСА_2 , яка належала іпотекодавцям на підставі ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 грудня 2013 року (справа №442/8794/13-ц, провадження №2/442/2797/2013), зареєстрованого державним реєстратором прав на нерухоме майно Ляхом Н.М. реєстраційної служби Дрогобицького міськрайонного управління юстиції Львівської області 21.01.2014 року. Предмет іпотеки складався з трьох житлових кімнат та однієї кухні, загальною площею 111,9 кв.м., житловою площею 77,3 кв.м. Припинено право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на вказану квартиру та визнано право власності на вказане нерухоме майно за ОСОБА_3 . Скасовано заборону та вилучено з державного реєстру речових прав на нерухоме майно архівний запис про заборону відчуження на дану квартиру.
30.06.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Петрів В.Я. за реєстровим номером 1468, який було розірвано за взаємною згодою сторін 03.03.2020 року і, згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03.03.2020 року, квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 .
Зазначає, що на час набуття ОСОБА_1 та ОСОБА_5 права власності на спірну квартиру на підставі ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 грудня 2013 року про затвердження мирової угоди, квартира АДРЕСА_4 не була придатна для проживання, оскільки у ній не були завершені будівельні роботи, відсутні комунікації, світло, опалення, каналізації, і в такому стані квартира перебуває і по даний час, що підтверджується висновком судового експерта Ляш І.І. від 06.12.2021 року №500/21, згідно з яким, вказаний об'єкт нерухомого майна, як квартиру для проживання, експлуатувати неможливо.
Також наголошує, що відповідачі ніколи не проживали у спірній квартирі, а відтак, не використовували її як житло для постійного свого проживання.
Окремо звертає увагу, що на момент нотаріального посвідчення договору іпотеки 23.05.2014 року в квартирі не було зареєстровано жодних осіб, реєстрація ОСОБА_5 з 06.05.2015 року, ОСОБА_1 з 30.05.2016 року, неповнолітніх дітей ОСОБА_1 - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 - з 30.05.2016 року, була здійснена без згоди іпотекодержателя ОСОБА_3 і після набуття ним права власності на квартиру на підставі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили після 17 травня 2016 року.
Вважає, що такі дії вчинені відповідачами з метою перешкодити йому в повному об'ємі реалізувати набуте право власності, а реєстрація місця проживання відповідачів у спірній квартирі носить формальний характер, оскільки дана квартира є непридатною для проживання, квартира ніколи не використовувалася ними як житло і вони ніколи у цій квартирі не проживали, про що також свідчить акт обстеження квартири, складений ГО «Об'єднання співвласників - Наш Дім».
Оскільки реєстрація місця проживання відповідачів у спірній квартирі є перешкодою для ОСОБА_3 , як власника квартири, у реалізації свого права власності на квартиру, зокрема, у можливості розпорядитися належним йому майном у визначений законом спосіб, то в нього виникла необхідність звернутися з даним позовом до суду.
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 липня 2022 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_1 у користь ОСОБА_3 992 грн. 40 коп. судових витрат.
Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , просила його скасувати та ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі, а в задоволенні зустрічного позову - відмовити.
Зазначає, що суд першої інстанції зробив безпідставний висновок про те, що нею не надано доказів на підтвердження правових підстав для реєстрації в спірній квартирі, оскільки суд не врахував, що у справі №442/4711/16-ц однією з позовних вимог, пред'явлених до неї, було зняття з реєстрації місця проживання у спірній квартирі, проте, Верховний Суд 15 липня 2020 року ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, в тому числі і щодо зняття з реєстрації, таким чином підтвердивши законність реєстрації ОСОБА_1 з сім'єю у спірній квартирі, іншого ж судового рішення, яке б підтверджувало факт незаконної реєстрації апелянта з сім'єю у спірній квартирі, не існує.
Наголошує, що при вирішенні даного спору судом першої інстанції не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року в справі №643/18788/15 та висновки Верховного Суду у постанові від 15 липня 2020 року в справі №442/4711/16-ц, на які покликалась їхня сторона, про необхідність застосування до спірних правовідносин норми ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ст.109 ЖК України, оскільки ОСОБА_1 являлася власником спірної квартири та відповідно до договору іпотеки мала право користуватися спірною квартирою, що вона б і здійснювала, якби не чинилися перешкоди зі сторони ОСОБА_3 .
Крім того, зазначає, що висновки суду першої інстанції суперечать висновкам Верховного Суду в постанові від 15 липня 2020 року у справі №442/4711/16-ц, оскільки фактично позбавлено ОСОБА_1 з сім'єю єдиного житла.
Додає, що задоволення судом першої інстанції зустрічного позову відбулося в порушення цілої низки висновків Верховного Суду, фактично таке рішення позбавило єдиного житла сім'ю ОСОБА_1 , що є неприпустимим відповідно до положень ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ст.109 ЖК України.
25.11.2022 року ОСОБА_3 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує доводи та вимоги апелянта, зокрема, наголошуючи на тому, що апелянт із сім'єю ніколи не проживали в квартирі, а дії по реєстрації їхнього місця проживання у спірній квартирі вчиняються не з метою реалізувати право на житло у спірній квартирі, а з метою перешкодити новим власникам квартири розпорядитися вказаним об'єктом нерухомого майна.
29.04.2025 року, після оголошеної в судовому засіданні апеляційного суду перерви, інші учасники справи, окрім присутніх, не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи всі були належним чином повідомлені, клопотань про відкладення розгляду справи не заявляли, тому, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, справу розглянуто у їхній відсутності, за участі сторін ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено на 08.05.2025 року о 12:50.
Заслухавши пояснення сторони ОСОБА_1 в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони ОСОБА_3 , перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.
Судом встановлено, що предметом спору є квартира АДРЕСА_8 .
21.01.2014 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 було зареєстроване за ОСОБА_1 та її батьком ОСОБА_5 на підставі ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 грудня 2013 року про затвердження мирової угоди у справі №442/8794/13-ц (а.с.16-17 т.1).
Вказана квартира була передана ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (іпотекодавцями) в іпотеку ОСОБА_3 (іпотекодержателя) відповідно до укладеного між ними 23.05.2014 року договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Теплою М.Ю. за реєстровим №290, для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перед ОСОБА_3 за договором позики грошових коштів від 23.05.2014 року (а.с.47-50 т.1).
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 жовтня 2015 року у справі №442/6818/14-ц (а.с.57-60 т.1), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17 травня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про стягнення боргу та визнання права власності задоволено. В рахунок погашення солідарної заборгованості ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2 , за іпотечним договором від 23.05.2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Теплою М.Ю. та зареєстрованим у реєстрі за №290; припинено право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на цю квартиру і визнано право власності на неї за ОСОБА_3 .
На підставі цього рішення суду право власності на квартиру АДРЕСА_2 09.06.2016 року зареєстроване за ОСОБА_3 .
06.05.2016 року ОСОБА_5 та 30.05.2016 року ОСОБА_1 зі своїми малолітніми дітьми: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрували місце проживання у спірній квартирі.
30.06.2016 року між ОСОБА_3 (продавцем) та ОСОБА_9 (покупцем) укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вказаної квартири, право власності на яку за ОСОБА_9 зареєстроване 30.06.2016 року.
ОСОБА_1 оспорювала вказаний вище договір купівлі-продажу від 30.06.2016 року у справі №442/7966/16 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Петрів В.Я., Орган опіки та піклування виконкому Дрогобицької міської ради, ОСОБА_5 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним та стягнення коштів.
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В подальшому, 03.03.2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 укладено нотаріально посвідчений договір про розірвання договору купівлі-продажу квартири від 30.06.2016 року (а.с.54. т.1), на підставі якого 03.03.2020 року за ОСОБА_3 знову зареєстровано право власності на спірну квартиру (а.с.55 т.1).
Вказані вище обставини встановлені також постановою Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №442/4711/16-ц за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , та ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_3 , Орган опіки та піклування Дрогобицької міської ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, ОСОБА_8 , про зобов'язання утриматися від певних дій, скасування реєстрації та виселення, а тому, відповідно до вимог ч.4 ст.82 ЦПК України, не підлягають доказуванню в даній справі.
Також встановлено, що рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року у вказаній вище справі №442/4711/16-ц, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року, позов ОСОБА_6 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_1 , ОСОБА_5 не чинити перешкод у здійсненні права власності та розпорядження квартирою АДРЕСА_2 . Визнано недійсною та скасовано реєстрацію (взяття на реєстраційний облік) ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 у цій квартирі. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 із квартири АДРЕСА_2 . В іншій частині позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі не надали будь-яких доказів правомірності їх реєстрації у квартирі АДРЕСА_2 , реєстрація останніх у вказаній квартирі позбавляє позивача можливості реалізувати своє право власності у повному обсязі, а саме порушує його право користування цим житлом.
У зв'язку з набранням законної сили рішенням суду про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 із квартири АДРЕСА_2 , останні були зняті з реєстрації місця проживання у спірній квартирі.
Однак, постановою Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №442/4711/16-ц рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , яка діяла в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , та ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_3 , Орган опіки та піклування Дрогобицької міської ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, ОСОБА_8 , про зобов'язання утриматися від певних дій, скасування реєстрації та виселення, - відмовлено (а.с.18-23 т.1).
Відмовляючи у задоволенні вказаних позовних вимог, Верховний Суд виходив з наступного.
За положеннями статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК України.
Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК України визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК України.
Отже, частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Верховний Суд України у постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження №6-1484цс15) та від 22 червня 2016 року (провадження №6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Згідно зі статтею 319 ЦК України, власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У частині другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Сколло проти Італії» («Skollo v Italy») дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28 Рішення).
Верховний Суд вважав, що статтю 109 ЖК України викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об'єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.
Разом з тим відповідно до практики ЄСПЛ, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.
Указане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 05 червня 2019 року у справі №643/18788/15-ц (провадження №14-93цс19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі №643/18788/15-ц (провадження №14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України.
Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК України та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними.
З огляду на зазначене, враховуючи набуття ОСОБА_1 та ОСОБА_5 права власності на квартиру АДРЕСА_2 до укладення договору позики та іпотеки від 23.05.2014 року та беручи до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05 червня 2019 року у справі №643/18788/15-ц (провадження №14-93цс19), Верховний Суд виснував, що підстав для задоволення позову власника, який придбав іпотечне майно, про виселення ОСОБА_1 із сім'єю із спірної квартири та зняття їх з реєстрації - немає, й тим самим підтвердив правомірність користування ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_5 спірною квартирою із збереженням реєстрації місця проживання у ній і, відповідно, підтвердив правомірність обмеження прав нового власника спірної квартири (іпотечного майна, яке не було придбане іпотекодавцями за кредитні/позичені кошти) проживанням та реєстрацією цих осіб у житлі й після зміни його власника.
Таким чином, правових підстав для висновку про те, що ОСОБА_3 , як власнику спірної квартири, чиняться перешкоди внаслідок реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_5 у цій квартирі, немає.
З урахуванням наведеного, колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_3 про те, що реєстрація відповідачів у спірній квартирі була проведена незаконно, оскільки правомірність реєстрації місця проживання відповідачів у спірній квартирі та правомірність їхнього користування квартирою підтверджено постановою Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №442/4711/16-ц, тому в силу вимог ч.4 ст.82 ЦПК України, ця обставина не потребує доказування в даній справі.
На цій підставі відхиляються й інші доводи ОСОБА_3 , якими він обґрунтовує відсутність у відповідачів прав на проживання у спірній квартирі, в тому числі й те, що приміщення квартири є непридатним для проживання.
При цьому, необхідно зазначити, що правовий статус квартири, як житлового приміщення, у встановленому законом порядку не змінювався.
Що ж стосується вимог за первісним позовом, то колегія суддів виходить з наступного.
З матеріалів справи встановлено, що на підставі постанови Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №442/4711/16-ц (провадження №61-13426св19) скасовано зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується відповідними повідомленнями ЦНАП виконавчого комітету Дрогобицької міської ради від 06.08.2020 року (а.с.10-13 т.1).
При цьому, не спростованими стороною відповідача ОСОБА_3 доводи позивачів та докази про те, що вони не можуть вселитись у спірну квартиру (а.с.14-15 т.1).
Окрім цього, після поновлення реєстрації місця проживання позивачів у спірній квартирі, такі були зняті з реєстрації в квартирі на підставі заяви ОСОБА_3 від 24.04.2023 року, як власника квартири (а.с.215 т.1), в позасудовому порядку, що додатково підтверджує ту обставину, що він не визнає права позивачів на реєстрацію місця їхнього проживання в квартирі та користування нею.
Вказані дії (рішення) щодо зняття ОСОБА_1 , її дітей та ОСОБА_5 з реєстрації у спірній квартирі були оскаржені в судовому порядку і постановою Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року (справа №442/3783/23) визнано протиправним та скасовано зняття ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_5 з реєстрації місця проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов'язано виконавчий комітет Дрогобицької міської ради Львівської області поновити реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 .
У зв'язку з наведеним, колегія суддів не бере до уваги додатково надані стороною ОСОБА_3 письмові докази про те, що з 25.03.2024 року ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_9 , оскільки така реєстрація відбулася вже після зняття її ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання у спірній квартирі, вказане жиле приміщення не належить ОСОБА_1 на праві власності, що підтвердив у судовому засіданні її представник і не заперечив представник протилежної сторони, відтак, ця обставина жодним чином не впливає на правильність вирішення даного спору.
Таким чином, суд першої інстанції наведених вище норм матеріального права та висновків Верховного Суду не врахував, не дав належної правової оцінки доказам, які сторони подали на підтвердження своїх вимог та заперечень, чим допустив порушення норм процесуального права, що призвело до помилкових висновків суду по суті вирішення даного спору, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_5 за первісним позовом та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 .
У зв'язку з тим, що первісний позов є негаторний, тому підстав для висновку про застосування наслідків спливу позовної давності за заявою відповідача немає.
Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України та з урахуванням наслідків розгляду справи апеляційним судом, понесені позивачкою ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 4793 грн. 20 коп. підлягають стягненню з відповідача ОСОБА_3 .
Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд
ухвалив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 липня 2022 року скасувати і ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_6 , відділ- служба у справах дітей Дрогобицької міської ради, про усунення перешкод у користуванні квартирою, шляхом вселення, - задовольнити.
Усунути перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 в цю квартиру.
Зобов'язати ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 у користуванні та проживанні в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , третя особа - відділ-служба у справах дітей Дрогобицької міської ради, про позбавлення права користування житловим приміщенням, - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 4793 гривень 20 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 08 травня 2025 року.
Головуючий С.М. Бойко
Судді: С.М. Копняк
А.В. Ніткевич