30 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 202/21075/23
провадження № 61-17228св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідач - Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Миру 2А», Дніпровська міська рада,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Рябчук Святослав Володимирович, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2024 року у складі колегії суддів Ткаченко І. Ю.,Свистунової О. В., Пищиди М. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2023 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Миру 2А» (далі - ОСББ «Миру 2А»), Дніпровська міська рада, про визнання права на приватизацію квартири.
Позов обґрунтовано тим, що позивачі перебувають у шлюбі з 07 червня 1991 року.
У 2001 році вони частково використали право на безоплатну приватизацію житла, а саме квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 39,9 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 30 жовтня 2001 року.
Вказану квартиру позивачі відчужили на підставі договору купівлі-продажу від 19 серпня 2004 року.
У червні 2004 року вони вселилися до квартири АДРЕСА_2 , де проживають на час звернення з позовом.
ОСОБА_1 зареєстрував місце проживання у цій квартирі 10 червня 2004 року, а ОСОБА_2 - 27 серпня 2004 року.
Відповідно до технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_2 , виготовленого 29 жовтня 2021 року фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_3 , ця квартира є двокімнатною, загальна площа 57,4 кв. м, житлова - 32,1 кв. м.
Власником вказаного житла є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради.
16 серпня 2023 року позивачі звернулися до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради із заявою про передання квартири АДРЕСА_2 у приватну спільну сумісну власність у порядку приватизації з правом викупу надлишкової загальної площі квартири.
31 серпня 2023 року Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради листом (вих. № 3/16-6916) повідомив позивачів про відсутність законних підстав для приватизації квартири АДРЕСА_2 .
Відмову обґрунтовано:
відсутністю довідки про реєстрацію місця проживання або зареєстрованих у житловому приміщенні осіб;
відсутністю засвідченої належним чином копії ордера на житлове приміщення, або копії про зміну особового рахунку, засвідченої виконкомом районної у місті ради;
тим, що позивачі вже реалізували право на приватизацію державного житлового фонду в межах номінальної вартості житлового чека.
Позивачі вважають таку відмову незаконною.
Зазначили, що не повною мірою використали право на приватизацію державного житлового фонду, оскільки площа приватизованої у 2001 році квартири є меншою за визначену законом.
Позивачі з 2004 року зареєстровані та постійно проживають у квартирі АДРЕСА_2 .
Просили:
визнати неправомірною відмову Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради як органу приватизації державного житлового фонду від 31 серпня 2023 року № 3/16-6916 у безоплатному переданні їм у власність у порядку приватизації квартири АДРЕСА_2 ;
визнати за позивачами право на приватизацію квартири АДРЕСА_2 безоплатно в межах залишку неотриманої площі та з правом викупу надлишкової загальної площі квартири;
зобов'язати Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради як орган приватизації державного житлового фонду провести приватизацію квартири АДРЕСА_2 за позивачами безоплатно в межах залишку неотриманої площі та з правом викупу надлишкової загальної площі квартири.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 14 червня 2024 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнив.
Визнав неправомірною відмову Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради як органу приватизації державного житлового фонду від 31 серпня 2023 року № 3/16-6916 у безоплатному переданні у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у порядку приватизації квартири АДРЕСА_2 .
Визнав за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право на приватизацію квартири АДРЕСА_2 безоплатно в межах залишку неотриманої площі та з правом викупу надлишкової загальної площі квартири.
Зобов'язав Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради як орган приватизації державного житлового фонду провести за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 приватизацію квартири АДРЕСА_2 безоплатно в межах залишку неотриманої площі та з правом викупу надлишкової загальної площі квартири.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Місцевий суд керувався тим, що відмова Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 31 серпня 2023 року № 3/16-6916 як органу приватизації державного житлового фонду у переданні у власність позивачів у порядку приватизації квартири АДРЕСА_2 є неправомірною, оскільки суперечить законодавству та порушує право позивачів на приватизацію житла.
Суд першої інстанції вважав, що визнання за позивачами права на приватизацію квартири АДРЕСА_2 безоплатно в межах залишку неотриманої площі та з правом викупу надлишкової загальної площі квартири, а також зобов'язання Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради як органу приватизації державного житлового фонду провести за позивачами приватизацію зазначеної квартири є належним та ефективним способом захисту їх порушеного права.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради оскаржив його в апеляційному порядку.
Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що матеріали справи не містять доказів того, що на час вселення позивачів до квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_4 мав будь-які дозвільні документи на користування цією квартирою та був її наймачем.
Заява-дозвіл ОСОБА_4 на проживання у квартирі АДРЕСА_2 стосується лише ОСОБА_1 , доказів того, що ОСОБА_2 було надано такий дозвіл, у матеріалах справи немає.
На час вселення до квартири АДРЕСА_2 позивачі все ще були власниками квартири АДРЕСА_1 .
Позивачі не у повному обсязі надали документи для приватизації квартири, не надали документів на підтвердження законності вселення до квартири, зокрема копію ордера на вселення.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 27 листопада 2024 року апеляційну скаргу Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради задовольнив.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 червня 2024 року скасував та ухвалив нове судове рішення про відмову в позові.
Суд апеляційної інстанціїзазначив, що, відмовляючи позивачам у приватизації спірної квартири, Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради діяв у межах та у спосіб, визначений законодавством України, зокрема Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та пунктом 18 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396.
Водночас позивачі під час розгляду справи у суді першої інстанції не надали доказів того, що вони звернулися до органу приватизації у порядку, передбаченому пунктом 18 вказаного Положення, та додали до заяви про приватизацію необхідні документи, зокрема копію ордера про надання житлової площі.
Апеляційний суд вважав, що, оскільки позивачі не подали весь обсяг документів на приватизацію квартири, орган приватизації обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у проведенні приватизації квартири.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що у справі, яка переглядається, ордер чи будь-який інших документ, відповідно до якого ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було б надано право на вселення до квартири АДРЕСА_2 , відсутні.
У частині вирішення позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача провести за позивачами приватизацію вказаної квартири, апеляційний суд керувався тим, що це належить до дискреційних повноважень органу приватизації та не може вирішуватися судом.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2024 року, рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зазначає, що апеляційний суд не застосував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16 (провадження № 14-165цс18), у постановах Верховного Суду від 15 лютого 2021 року у справі № 203/3072/18 (провадження № 61-8518св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 754/6918/18 (провадження № 61-13774св19), від 08 червня 2022 року у справі № 202/3820/19 (провадження № 61-836св21).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що ненадання позивачами органу приватизації копії ордера на вселення до квартири АДРЕСА_2 є підставою для відмови у приватизації суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 26 лютого 2024 року у справі № 344/12427/21 (провадження № 61-8228св23), від 27 серпня 2024 року у справі № 201/193/22 (провадження № 61-16334св23), оскільки позивачі законно вселилися до цієї квартири.
Позивачі не повністю використали їх право на приватизацію житла, тому мають право на приватизацію квартири в межах залишку неотриманої площі, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду.
Апеляційний суд не звернув уваги на тісний зв'язок із житлом, у якому позивачі проживають 19 років за згодою квартиронаймача та з відома власника квартири державного житлового фонду, та не врахував положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу відповідач заперечує проти задоволення касаційної скарги, просить залишити постанову апеляційного суду без змін.
Зазначає, що апеляційний суд правильно керувався тим, що, оскільки позивачі не надали необхідних документів для приватизації квартири, відмова органу приватизації є правомірною.
Рух справи у суді касаційної інстанції
24 грудня 2024 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Рябчук С. В., на постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2024 року.
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.
У лютому 2025 року справу надіслано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, що встановили суди
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 30 жовтня 2001 року, виданого Державним підприємством «Агрегат» Відкритого акціонерного товариства «Дніпропетровський агрегатний завод», згідно з розпорядженням (наказом) від 30 жовтня 2001 року № 1234 та відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» ОСОБА_1 і ОСОБА_2 приватизували квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 39,9 кв. м.
Право спільної сумісної власності позивачів на це майно було зареєстровано у Міському бюро технічної інвентаризації у місті Дніпрі у реєстровій книзі за номером 335п-77-156.
Право на безоплатну приватизацію кожен із позивачів використав у розмірі 19,95 кв. м, що підтверджується відмітками у паспортах громадянина України (т. 1, а. с. 12, 13) при нормі 13,65 квадратних метрів на одну особу та десяти квадратних метрів додатково на сім'ю.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 19 серпня 2004 року позивачі відчужили квартиру АДРЕСА_1 .
10 червня 2004 року ОСОБА_1 , а 27 серпня 2004 року ОСОБА_2 зареєстрували місце проживання у квартирі АДРЕСА_2 .
Відповідно до копії довіреності від 11 червня 2004 року, посвідченої приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царейкіним М. М. та зареєстрованої в реєстрі за № 1479, ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_1 переоформити особовий рахунок на квартиру АДРЕСА_2 та представляти інтереси у відповідних органах та організаціях, ЖЕК, ЖЕУ, комунальних службах та підприємствах зв'язку.
Рішенням Дніпропетровської міської ради від 16 жовтня 2006 року № 3933 житловий будинок АДРЕСА_2 прийнято від Закритого акціонерного товариства «Дніпропетровська будівельна компанія «Містобудівник» у комунальну власність територіальної громади міста на баланс Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Індустріального району.
Відповідно до технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_2 , виготовленого 29 жовтня 2021 року ФОП ОСОБА_3 , ця квартира є двокімнатною, загальна площа 57,4 кв. м, житлова - 32,1 кв. м.
ОСББ «Миру 2А» погодило звернення позивачів до органу приватизації та не заперечує проти задоволення позову (т. 1, а. с. 54-56).
У серпні 2023 року позивачі звернулися до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради із заявою про передання квартири АДРЕСА_2 у приватну власність у порядку приватизації.
Однак листом Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 31 серпня 2023 року за вих. № 3/16-6916 позивачам було відмовлено у приватизації вказаної квартири.
Відмову у приватизації житла мотивовано тим, що:
відсутня довідка про реєстрацію місця проживання або зареєстрованих у житловому приміщенні осіб;
відсутня копія ордера на житлове приміщення, засвідчена належним чином, або копія про зміну особового рахунку, засвідчена виконкомом районної у місті ради;
позивачі вже реалізували право на приватизацію державного житлового фонду в межах номінальної вартості житлового чека, отримавши 30 жовтня 2001 року квартиру АДРЕСА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20, від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18).
Верховний Суд зазначає, що, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).
У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 264 ЦПК України).
У справі, що переглядається, позивачі, звернувшись із позовом про визнання неправомірною відмови Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради у безоплатному переданні у власність у порядку приватизації квартири, визнання права на приватизацію квартири безоплатно в межах залишку неотриманої площі та з правом викупу надлишкової загальної площі квартири; зобов'язання Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради провести приватизацію квартири безоплатно в межах залишку неотриманої площі та з правом викупу надлишкової загальної площі квартири, посилалися на те, що з дозволу квартиронаймача законно вселилися до спірної квартири, зареєстрували місце проживання у ній, за довіреністю квартиронаймача особовий рахунок на квартиру переоформлено на ОСОБА_1 , вони користуються нею як єдиним житлом з відома власника приміщення державного житлового фонду протягом 19 років.
Водночас на звернення до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради як органу приватизації про приватизацію квартири АДРЕСА_2 безоплатно в межах залишку неотриманої площі та з правом викупу надлишкової загальної площі квартири отримали відмову з огляду на відсутність довідки про реєстрацію його місця проживання, відсутність копії ордера на житлове приміщення, засвідченої належним чином, або копії про зміну особового рахунку, засвідченої виконкомом районної у місті ради. Крім того, Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради зазначив, що позивачі вже реалізували право на приватизацію державного житлового фонду в межах номінальної вартості житлового чека, отримавши 30 жовтня 2001 року квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
У частинах третій, четвертій статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. У результаті придбання єдиного майнового комплексу державного (комунального) підприємства у процесі приватизації до покупця переходять всі його права та обов'язки. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Суд першої інстанції, задовольнивши позов, керувався тим, що позивачі зареєстровані та протягом 19 років проживають у квартирі АДРЕСА_2 з дозволу ОСОБА_4 , якому було видано ордер на вселення, та з відома Дніпровської міської ради як власника цього приміщення державного житлового фонду, несуть витрати з її утримання, законність їх проживання протягом цього періоду ніким не оспорена. Крім того, іншого житла вони не мають, що свідчить про те, що позивачі мають достатні та триваючі зв'язки із зазначеним місцем проживання.
Водночас апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, керувався, тим, що відмова Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради у приватизації квартири АДРЕСА_2 є правомірною, фактично лише тому, що позивачі не надали всіх необхідних документів, зокрема ордера на вселення.
Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396 (далі - Положення № 396).
У частині першій статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» зазначено, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Згідно зі статтями 3, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі наймачу та членам його сім'ї квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у межах визначеної норми. При цьому до членів сім'ї наймача включаються громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Відповідно до частин другої, третьої, п'ятої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача житлових приміщень у гуртожитках у власність мешканців гуртожитків здійснюється відповідно до закону. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.
У Положенні № 396 визначено порядок передання квартир багатоквартирних будинків, одноквартирних будинків (далі - квартири (будинки)), житлових приміщень у гуртожитках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - кімнати у комунальних квартирах), які використовуються громадянами на умовах найму, у власність громадян.
Згідно з абзацом першим пункту 23 Положення № 396 орган приватизації приймає рішення про передачу квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах у власність громадян. На підставі вказаного рішення орган приватизації видає свідоцтво про право власності та реєструє його у спеціальній реєстраційній книзі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах, що належать громадянам на праві приватної (спільної сумісної, спільної часткової) власності.
Отже, передання квартир у власність громадян у процесі їх приватизації здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації.
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.
Органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом (частини десята, одинадцята статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
З урахуванням наведених норм органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним, до яких належать:
відсутність у особи права на приватизацію;
заборона приватизувати конкретне приміщення.
Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц (провадження № 14-165цс18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.
Відповідно до статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення. Форма ордера встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Водночас відсутність ордера на вселення до житлового приміщення в особи, яка зареєстрована в установленому законом порядку у цьому приміщенні, сама собою не впливає на правомірність її вселення.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 296/4642/19, від 10 лютого 2025 року у справі № 552/317/23, провадження № 61-3080св24.
Ненадання заявником органу приватизації ордера на вселення до квартири, яку бажає приватизувати заявник, не може бути єдиною підставою для відмови йому у приватизації житла.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 296/4642/19 (провадження № 61-2708св20) та від 26 лютого 2024 року у справі № 344/12427/21 (провадження № 61-8228св23), від 27 серпня 2024 року у справі № 201/193/22 (провадження № 61-16334св23), на які посилається заявник у касаційній скарзі.
У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2024 року у справі № 344/12427/21 (провадження № 61-8228св23), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, за позовом особи про визнання незаконними дій органу приватизації щодо відмови у приватизації житлового приміщення, зобов'язання надати дозвіл на приватизацію та зобов'язання провести приватизацію суди встановили, що хоча особа не є членом сім'ї квартиронаймача, та не включена до ордера на вселення, проте вселилась до спірного житла за згодою наймача, який не заперечує проти приватизації, тривалий час проживає у житловому приміщенні, несе витрати з його утримання, законність її проживання ніким не оспорено, іншого житла не має, тому дійшли висновку про задоволення позову, з чим погодився касаційний суд.
Крім того, Верховний Суд зазначає, що Європейський суд з прав людини вказує на те, що у справах за участі органів державної влади суди повинні перевіряти дотримання принципу належного урядування.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків («Lelas v. Croatia», № 55555/08, ЄСПЛ, від 20 травня 2010 року).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення від 13 грудня 2007 року у справі «Gashi v. Croatia», заява № 32457/05,).
У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» покладає на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (рішення від 15 вересня 2009 року у справі «Moskal v. Poland», заява № 10373/05,).
Водночас апеляційний суд, помилково зазначивши, що відмова Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради у приватизації квартири АДРЕСА_2 з огляду на відсутність у позивачів ордера на вселення є правомірною, не перевірив висновків суду першої інстанції та не надав жодної оцінки тому, що:
ОСОБА_1 з дружиною ОСОБА_2 вселилися до квартири АДРЕСА_2 з дозволу ОСОБА_4 як квартиронаймача, якому було видано ордер на вселення;
ОСОБА_4 у 2004 році було знято з реєстрації за його заявою, що додатково свідчить про відсутність заперечень квартиронаймача щодо приватизації квартири;
внесення відомостей до інформаційної системи Державної міграційної служби про реєстрацію місця проживання позивачів у квартирі АДРЕСА_2 проведено згідно з відомостями, наданими Дніпровською територіальною громадою, тобто з відома власника квартири державного житлового фонду;
позивачі зареєстровані і постійно проживають у вказаній квартирі з 2004 року та несуть витрати з її утримання, сплачуючи за особовим рахунком, який з дозволу ОСОБА_4 як квартиронаймача, якому було видано ордер на вселення, переоформлено на ОСОБА_1 ;
позивачі мають достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання як житлом, яким для позивачів у розумінні статті 8 Конвенції є квартира АДРЕСА_2 ;
на дотримання принципу належного урядування відповідач з 2004 року не оспорював законність проживання позивачів у квартирі АДРЕСА_2 , вимог про усунення перешкод у користуванні цією квартирою протягом усього часу проживання позивачів не заявляв;
позивачі не повністю використали їх право на приватизацію житла,не позбавлені права на приватизацію в межах їх житлового чека (залишку неотриманої площі);
іншого житла позивачі не мають.
Верховний Суд також зазначає, що неподання довідки про реєстрацію місця проживання також не може бути підставою для відмови у приватизації житла, а апеляційний суд не урахував того, що суд першої інстанції взяв до уваги відомості з реєстру Дніпровської територіальної громади про те, що позивачі з 2004 року і на час звернення з позовом зареєстровані у квартирі АДРЕСА_2 , що відповідач не заперечив.
Крім того, апеляційний суд не виклав доводів у частині оцінки того, що позивачі не повністю використали їх право на приватизацію житла, та відповідно не позбавлені права на приватизацію в межах їх житлового чека (залишку неотриманої площі), що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 15 лютого 2021 року у справі № 203/3072/18 (провадження № 61-8518св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 754/6918/18 (провадження № 61-13774св19), від 08 червня 2022 року у справі № 202/3820/19 (провадження № 61-836св21), на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Водночас Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради як орган приватизації обґрунтував свою відмову позивачам у приватизації квартири АДРЕСА_2 в межах, неохоплених житловим чеком, зокрема, тим, що вони вже використали їх право на приватизацію.
Апеляційний суд обґрунтованих висновків щодо вказаного не виклав та оцінки цим обставинам не надав.
Обґрунтовуючи відмову у позові фактично єдиною підставою, а саме відсутністю ордера на вселення, апеляційний суд не дослідив подані позивачами докази на підтвердження заявлених у справі вимог та встановлені судом першої інстанції обставини.
Наведене свідчить, що апеляційний суд не встановив усіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та дійшов передчасного висновку про відмову в позові.
Верховний Суд також звертає увагу, що апеляційному суду під час нового розгляду у разі наявності підстав для задоволення позову необхідно встановити, чи є спосіб захисту, обраний позивачами, ефективним з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц (провадження № 14-165цс18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 183/2859/16 (провадження № 61-10997св18), від 19 червня 2019 року у справі № 338/347/16-ц (провадження № 61-24054св18), від 30 вересня 2020 року у справі № 754/6918/18 (провадження № 61-13774св19), від 08 червня 2022 року у справі № 202/3820/19 (провадження № 61-836св21), від 01 листопада 2023 року у справі № 202/3404/22 (провадження № 61-10091св23).
Отже, з урахуванням того, що апеляційний суд, перевіривши доводи касаційної скарги,не надав мотивованих відповідей щодо наведених у цій постанові питань, а також з огляду на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 , який подав касаційну скаргу, за встановлених обставин справи нерозривно пов'язані з позовними вимогами ОСОБА_2 , то постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню повністю з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Стосовно клопотання заявника від 18 лютого 2025 року про долучення доказів до матеріалів справи у суді касаційної інстанції, а саме копії ордера на вселення, виданого ОСОБА_4 , то за змістом частини першої статті 400 ЦПК України у Верховного Суду немає правових підстав для прийняття нових письмових доказів та долучення їх до матеріалів цивільної справи на стадії перегляду справи в касаційному порядку.
З огляду на вказане клопотання про долучення доказів необхідно залишити без розгляду.
Водночас Верховний Суд зауважує, що копію ордера на вселення, виданого ОСОБА_4 , за наявності обґрунтування причин поважності його вчасного неподання до суду першої інстанції за обставин, викладених у клопотанні до касаційного суду від 18 лютого 2025 року, ОСОБА_1 не позбавлений права подати до суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Щодо розподілу судових витрат
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18)).
Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Рябчук Святослав Володимирович, про долучення доказів залишити без розгляду.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Рябчук Святослав Володимирович, задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
О. М. Ситнік