05 травня 2025 року
м. Київ
справа № 206/3854/24
провадження № 61-16961св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури Савенка Олександра Анатолійовича на постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року в складі колегії суддів Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Красвітної Т. П.
у справі за заявою Комунального підприємства «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради про госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного стаціонару без його згоди в примусовому порядку та
Короткий зміст заяви
У липні 2024 року Комунальне підприємство «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради (далі - КП ««Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР) звернулося до суду з заявою про госпіталізацію ОСОБА_1 до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку без його усвідомленої згоди.
Заявник обґрунтував заяву тим, що 19 липня 2024 року ОСОБА_1 був госпіталізований до психіатричного стаціонару у зв'язку із наявністю тяжкого психічного розладу (діагноз): шизофренія, параноідна форма, безперервний перебіг, галюцінаторно-параноїдальний синдром, який обумовлює його небезпеку для себе та оточуючих.
22 липня 2024 року ОСОБА_1 оглянутий комісією лікарів-психіатрів, за висновком якої останній страждає на тяжкий психічний розлад у формі шизофренії, параноідної форми, безперервний перебіг, галюцінаторно-параноїдальний синдром. За психічним станом є небезпечним для оточуючих. Госпіталізація доцільна та обґрунтована. Обстеження та лікування можливі тільки в умовах психіатричного стаціонару, у зв'язку з чим ОСОБА_1 потребує госпіталізації до психіатричного закладу.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
25 липня 2024 року рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська заяву КП «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР задоволено.
Госпіталізовано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до КП «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР для надання психіатричної допомоги без його усвідомленої згоди.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 19 липня 2024 року був доставлений до КП «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР за направленням лікаря-психіатра бригади швидкої допомоги Комунального закладу (далі - КЗ) «ОЦМД та МК» ДОР. За висновком комісії лікарів-психіатрів від 22 липня 2024 року ОСОБА_1 страждає на тяжкий психічний розлад у формі шизофренії, параноідної форми, безперервний перебіг, галюцінаторно-параноїдальний синдром, який обумовлює його небезпеку для себе та оточуючих. За психічним станом є небезпечним для себе та оточуючих. Госпіталізація доцільна та обґрунтована. Обстеження та лікування можливі тільки в умовах психіатричного стаціонару, у зв'язку з чим потребує госпіталізації до психіатричного закладу відповідно до статті 14 Закону України від 22 лютого 2000 року № 1489-III«Про психіатричну допомогу» (далі - Закон № 1489-III).
13 листопада 2024 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 25 липня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні заяви.
Апеляційний суд мотивував висновки тим, що судом першої інстанції не взято до уваги той факт, що ОСОБА_1 був доставлений до психіатричного закладу в примусовому порядку без його на те згоди без відповідного направлення його дільничного лікаря-психіатра, каретою швидкої допомоги, де лікар-психіатр надав таке направлення на підставі протоколу, складеного співробітниками поліції. Матеріали справи не містять доказів погіршення психічного стану здоров'я ОСОБА_1 на момент доставлення до медичного закладу 19 липня 2024 року аж до того стану, що він являє собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможний самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує його життєдіяльність. Рішення суду першої інстанції засновано лише на висновку комісії лікарів-психіатрів заявника, який датований 22 липня 2024 року, тобто не на момент доставлення ОСОБА_1 . Також є порушенням визначеного статтями Закону № 1489-III строку й огляд ОСОБА_1 комісією лікарів-психіатрів лікарні лише 22 липня 2024 року та скерування заяви про примусову госпіталізацію до суду 24 липня 2024 року, що свідчить про безпідставність утримання його в психіатричній лікарні з 19 липня 2024 року до 24 липня 2024 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
20 грудня 2024 року заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури Савенко О. А. надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, в якій просить її скасувати, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 25 липня 2024 року залишити в силі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що фізичне обмеження та ізоляція під час надання психіатричної допомоги особам, які страждають на психічні розлади, є методами попередження небезпечних дій особи. ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи за психічним захворюванням, з 2018 року примусова госпіталізація за рахунком є п'ятою. Висновком комісії лікарів-психіатрів встановлено усі ознаки тяжкого психічного розладу ОСОБА_1 . Підставою госпіталізації ОСОБА_1 була його неадекватна поведінка, зумовлена відмовою від прийомі ліків. Після виписки з попереднього стаціонарного лікування психічний стан ОСОБА_1 погіршився, він почав агресивно поводитися стосовно сусідів: неодноразово бив вікна у під'їзді, розмазував фекалії по стінах будинку, кидав з вікна камінням у перехожих. Неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності, в межах кримінальної справи до нього застосовувалися заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу з посиленим режимом.
За рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 надав особисту згоду на подальше лікування в психіатричному стаціонарі.
Суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 206/5657/17, від 12 лютого 2020 року в справі № 592/12704/19, щодо підстав примусової госпіталізації.
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
19 липня 2024 року ОСОБА_1 був доставлений до КП «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР та госпіталізований черговим лікарем-психіатром Бутенко Н. В. у зв'язку із наявністю в нього тяжкого психічного розладу (діагноз): шизофренія, параноідна форма, безперервний перебіг, галюцінаторно-параноїдальний синдром, який обумовлює його небезпеку для себе та оточуючих.
Із висновку комісії лікарів-психіатрів від 22 липня 2024 року встановлено, що ОСОБА_1 страждає на тяжкий психічний розлад у формі шизофренії, параноідної форми, безперервний перебіг, галюцінаторно-параноїдальний синдром, який обумовлює його небезпеку для себе та оточуючих. За психічним станом є небезпечним для себе та оточуючих. Госпіталізація доцільна та обґрунтована. Обстеження та лікування можливі тільки в умовах психіатричного стаціонару, у зв'язку з чим потребує госпіталізації до психіатричного закладу відповідно статті 14 Закону № 1489-III.
У судовому засіданні лікар-психіатр Сіднев І. Ю. зазначив, що ОСОБА_1 за психічним станом є неспроможним самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, що забезпечує життєдіяльність, є небезпечним для оточуючих, а також можливі суттєві погіршення стану здоров'я внаслідок ненадання психіатричної допомоги.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Принципами захисту психічно хворих осіб та покращення психіатричної допомоги, прийнятих резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 17 грудня 1991 року № 46/119, закріплено принцип добровільності медичного огляду з метою визначення того, чи страждає особа на психічне захворювання, який передбачає, що жодна особа не може бути примушена до проходження медичного огляду з метою визначення того, чи страждає вона на психічне захворювання, крім як у відповідності до процедури, передбаченої внутрішнім законодавством держави (Принцип 5).
Стаття 43 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (далі - Закон № 2801-XII) вимагає для застосування методів діагностики, профілактики та лікування згоду інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта.
Мета проведення психіатричного огляду, суть добровільного звернення за психіатричною допомогою, а також випадки, коли психіатричний огляд може бути проведено без усвідомленої згоди особи або її законного представника, визначено Законом № 1489-ІІІ.
Згідно зі статтею 11 Закону № 1489-ІІІ (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення із заявою) психіатричний огляд проводиться з метою з'ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.
Психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром на прохання особи або за її усвідомленою письмовою згодою.
Психіатричний огляд особи може бути проведено без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, або завдасть значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги.
Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду. Із заявою можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.
Заява про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника повинна бути подана у письмовій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхідність психіатричного огляду і вказують на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Лікар-психіатр має право робити запит щодо надання йому додаткових медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття відповідного рішення.
У разі встановлення обґрунтованості заяви про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника лікар-психіатр направляє до суду за місцем проживання цієї особи заяву про проведення психіатричного огляду особи в примусовому порядку. До заяви додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування про необхідність проведення такого огляду, та інші матеріали. Психіатричний огляд особи проводиться лікарем-психіатром у примусовому порядку за рішенням суду.
Забороняється визначати стан психічного здоров'я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психіатричного огляду особи, крім випадків проведення судово-психіатричної експертизи посмертно (частина третя статті 7 Закону № 1489-ІІІ).
Вказані норми статей 7, 11 Закону № 1489-ІІІ конкретизують положення цього закону про презумпцію психічного здоров'я (стаття 3) і про те, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями (стаття 4), а також статей 3, 8 Конституції України, які визначають принцип верховенства права і обов'язок держави з утвердження і забезпечення прав і свобод людини, та частини другої статті 9 Закону № 2801-XII про те, що обмеження прав громадян у вигляді примусового медичного огляду допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України.
Недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку може призвести до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
Відповідно до статті 22 Закону № 1489-ІІІ судові справи щодо надання психіатричної допомоги в примусовому порядку розглядаються в присутності особи, щодо якої вирішується питання про надання їй такої допомоги. Участь при розгляді цих справ прокурора, лікаря-психіатра чи представника закладу з надання психіатричної допомоги, що подав заяву, та законного представника осіб, щодо яких розглядаються питання, пов'язані з наданням їм психіатричної допомоги, є обов'язковою.
Особи, яким надається психіатрична допомога, мають право у тому числі на особисту участь у судових засіданнях, висловлення своєї думки щодо висновків лікарів-психіатрів у судовому засіданні при вирішенні питань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги та обмеженням у зв'язку з цим їх прав (частина третя статті 25 Закону № 1489-ІІІ).
Порядок розгляду заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку визначений у главі 10 розділу IV ЦПК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 340 ЦПК України у заяві про проведення психіатричного огляду фізичної особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку та її продовження, про госпіталізацію до закладу з надання психіатричної допомоги у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації повинні бути зазначені підстави для надання психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлені законом. До заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусово амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження - висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали.
Залежно від встановлених обставин суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні, яке підлягає негайному виконанню. Оскарження рішення не зупиняє його виконання. Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника закладу з надання психіатричної допомоги є підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку (частина перша та друга статті 342 ЦПК України).
Тяжкий психічний розлад - розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам'яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку (абзац 3 статті 1 Закону № 1489-ІІІ).
Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без її усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність (стаття 14 Закону № 1489-ІІІ).
Примусова госпіталізація можлива лише за наявності одночасно таких умов: по-перше, лікування можливе лише у стаціонарних умовах лікарні; по-друге, встановлення в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. Відсутність необхідності щодо лікування особи лише в стаціонарних умовах виключає можливість примусової госпіталізації пацієнта до медичного закладу.
Такий правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 09 травня 2024 року в справі № 206/3939/23.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що «тримання під вартою особи, яка вважається психічно хворою, має відповідати цілям пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного у підпункті «е». У зв'язку з останнім Суд повторює, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися «психічно хворою» та бути позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, об'єктивна медична експертиза повинна достовірно встановити, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (рішення в справі «Вінтерверп проти Нідерландів» від 24 жовтня 1979 року, пункт 39). Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічнохворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Це правило є застосовним навіть якщо метою тримання заявника є саме отримання медичного висновку. Конкретні форма і порядок можуть відрізнятися залежно від обставин. У термінових випадках або у випадках, коли особу затримано внаслідок агресивної поведінки, прийнятним може бути отримання такого висновку одразу після затримання. В усіх інших випадках необхідною є попередня консультація з лікарем. Коли такої можливості немає (наприклад, у зв'язку з відмовою зазначеної особи з'явитися для проведення огляду), потрібно принаймні призначити проведення медичної експертизи на підставі документів з матеріалів справи, і якщо цього зроблено не буде, не можна стверджувати, що наявність у особи психічної хвороби було достовірно доведено (рішення в справі «Заїченко проти України» від 26 лютого 2015 року № 45797/09, § 96 - 97).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року в справі № 2-1/07 (провадження № 14-9cвц18) вказано, що надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації розглядаються як позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції з усіма гарантіями, що передбачені цією статтею, включно з правом на відшкодування будь-якої шкоди, завданої позбавленням свободи, якщо воно буде визнане таким, що не відповідає чинному законодавству України.
Згідно з практикою ЄСПЛ щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції особа не може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо не дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.
Перед тим, як визначати, чи було достовірно доведено, що особа страждає на психічний розлад, вид і ступень якого можуть бути підставою для примусового тримання цієї особи у психіатричній лікарні, суди повинні встановити, чи було таке тримання законним у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема, чи була дотримана процедура, передбачена чинним законодавством України. Недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Проте відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.
У цій справі під час обстеження психічного стану ОСОБА_1 комісія лікарів-психіатрів зробила висновок, що останній потребує госпіталізації до психіатричного закладу відповідно до Закону № 1489-ІІІ.
Однак сама собою наявність висновку лікаря-психіатра за відсутності інших належних і допустимих доказів про відповідний стан особи є недостатньою для ухвалення рішення про примусовий психіатричний огляд у психіатричному закладі без усвідомленої згоди особи, як і сама собою наявність діагнозу щодо встановлення психічного захворювання чи попередні випадки госпіталізації.
Підставою для виклику 19 липня 2024 року швидкої медичної допомоги та подальшої госпіталізації ОСОБА_1 був рапорт працівника поліції про те, що ОСОБА_1 агресивно поводився щодо оточуючих: розбив вікна у під'їзді, розмазував фекалії по стінах будинку, кидав з вікна камінням у перехожих (а. с. 8).
Верховний Суд зауважує, що відповідно до матеріалів справи ОСОБА_1 пройшов курс лікування КП ««Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР із 19 липня 2024 року до 13 серпня 2024 року (а. с. 55-57).
07 серпня 2024 року ОСОБА_1 надав письмову добровільну згоду на лікування, а 13 серпня 2024 року на підставі його письмової заяви був виписаний (а. с. 74, 75).
Згідно із випискою із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 9669/2024 у ОСОБА_1 агресивних тенденцій немає (а. с. 57).
Тобто на момент перегляду справи апеляційним судом та Верховним Судом ОСОБА_1 добровільно пройшов курс лікування в психіатричному закладі, на дату виписки із лікарні не становив загрози для себе чи оточуючих.
За таких умов неможливо застосувати до ОСОБА_1 такий захід, як примусова госпіталізація до психіатричного закладу, оскільки це суперечить статті 14 Закону № 1489-ІІІ, підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, а також практиці ЄСПЛ.
Необхідності лікування ОСОБА_1 лише в стаціонарних умовах після 13 серпня 2024 року, зокрема щодо його неможливості самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує життєдіяльність, судом не встановлено.
Інвалідність ІІ групи встановлена ОСОБА_1 до 01 березня 2024 року і матеріали справи не містять доказів її продовження (а. с. 9).
Апеляційний суд вказав про відсутність сукупності умов для примусової госпіталізації ОСОБА_1 та зробив правильний висновок про відмову в задоволенні заяви.
Крім того, відповідно до статті 16 Закону № 1489-ІІІ особа, яку було госпіталізовано до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням лікаря-психіатра на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону, підлягає обов'язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів закладу з надання психіатричної допомоги для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. У випадку, коли госпіталізація визнається недоцільною і особа не висловлює бажання залишитися в закладі з надання психіатричної допомоги, ця особа підлягає негайній виписці. У випадках, коли госпіталізація особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку визнається доцільною, представник закладу з надання психіатричної допомоги, в якому перебуває особа, протягом 24 годин з часу госпіталізації направляє до суду за місцем знаходження закладу з надання психіатричної допомоги заяву про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону.
Отже, рішення про доцільність госпіталізації особи в примусовому порядку має бути прийнято сукупно протягом 48 годин з моменту госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги.
Однак ОСОБА_1 госпіталізований до закладу з надання психіатричної допомоги 19 липня 2024 року, оглянутий комісією лікарів-психіатрів 22 липня 2024 року (тобто оцінка стану його здоров'я проводилася не на момент вирішення питання про необхідність госпіталізації), а заява КП ««Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до суду подана 24 липня 2024 року, що є порушенням визначених статтею 16 Закону № 1489-III строків та свідчить про його безпідставність утримання в психіатричній лікарні з 19 до 24 липня 2024 року.
Стосовно доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 206/5657/17, від 12 лютого 2020 року в справі № 592/12704/19, необхідно зазначити таке.
У постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 206/5657/17 зазначено, що під час вирішення питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку до компетенції суду належить перевірка законності дій уповноважених державних органів у контексті вимог статей 14, 16 Закону № 1489-IIIв поєднанні з вимогами статей 279-282 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції).
У постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № 592/12704/19 вказано, що будь-яка особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу як пацієнт в примусовому порядку або вже була госпіталізована як пацієнт у добровільному порядку можуть утримувати як пацієнта в психіатричному закладі в примусовому порядку, тоді і лише тоді, коли уповноважений для цієї мети відповідно до закону кваліфікований фахівець, що працює в області психіатрії, встановить відповідно (діагноз про те, що особа страждає на психічне захворювання, встановлюється відповідно до міжнародних визнаних медичних стандартів), що ця особа страждає на психічне захворювання, і визначить, що внаслідок цього психічного захворювання існує серйозна загроза заподіяння безпосередньої або неминучої шкоди цій особі або іншим особам.
Посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 206/5657/17, від 12 лютого 2020 року в справі № 592/12704/19, є безпідставним, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені в справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.
У касаційній скарзі Дніпропетровська обласна прокуратура просить провести розгляд справи за участю представника офісу Генерального прокурора України.
Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання Дніпропетровської обласної прокуратури про проведення розгляду справи за участю представника офісу Генерального прокурора України відмовити.
Касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури Савенка Олександра Анатолійовича залишити без задоволення.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська