Номер провадження: 22-ц/813/2725/25
Справа № 521/4566/24
Головуючий у першій інстанції Сегеда О. М.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
22.04.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Сєвєрової Є.С., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу ізольованої квартири недійсним, -
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зазначеним позовом до ОСОБА_2 , посилаючись на те, що йому на праві власності на підставі договору дарування від 03 вересня 1992 року належала квартира АДРЕСА_1 .
23 квітня 2003 року між ним та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого він продав, а ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 .
Зазначив, що через деякий час йому стало відомо, що ухвалою Малиновського районного суду від 28 травня 1997 року по справі №2-429/2002 були забезпечені позовні вимоги шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 .
В результаті, на підставі договору купівлі-продажу від 23 квітня 2003 року, укладеного між ним та ОСОБА_3 , відбулось неправомірне відчуження квартири АДРЕСА_1 .
При житті ОСОБА_3 оформила на ім'я ОСОБА_2 , який є її онуком, заповіт, яким заповіла останньому квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , померла.
Стверджував, що оскільки вони з ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 23 квітня 2003 року під час дії ухвали Малиновського районного суду від 28 травня 1997 року по справі №2-429/2002, яка на даний час є чинною, то договір купівлі-продажу квартири від 23 квітня 2003 року є недійсним.
Посилаючись на порушення своїх прав, позивач просив суд визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 23 квітня 2003 року, недійсним; встановити порядок виконання рішення, зазначивши, що рішення суду після набрання законної сили, є підставою відповідним суб'єктам державної реєстрації прав, державним реєстраторам, в тому числі нотаріусам для внесення відомостей про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності право власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 та запису для поновлення у у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності право власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 та стягнути з відповідача на його користь понесені судові витрати.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу ізольованої квартири недійсним - залишено без задоволення
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Фактично єдиним доводом апеляційної скарги є те, що постановлена ухвала Малиновського районного суду міста Одеси 28.05.1997р. у справі №62-429/2002 про забезпечення позовних вимог шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер обтяження 8169909 - є чинною, ніким не оскаржуваною та неоспорюваною. Отже, здійснивши аналіз обставин щодо недійсності договору купівлі-продажу вбачається, що зазначений правочин укладений майже через шість років після постановлення чинної ухвали Малиновського районного суду міста Одеси 28.05.1997р. по справі №62-429/2002, про накладення арешту на спірне нерухоме майно, яке є предметом спірного правочину.
Будучи в розумінні ст.ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи на 22.04.2025 року о 15:00 годині, ОСОБА_2 не з'явився, причини неявки не повідомив, про проведення судового засідання в режимі відеоконференції не клопотав, заяв про відкладення розгляду справи не подавав.
Присутній в судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 та його представник - адвокат Сатановський Михайло Сергійович не заперечували проти розгляду справи за фактичної явки.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Відповідно до висновків Верховного Суду по справі №361/8331/18 - якщо учасники процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи розумні строки розгляду апеляційної скарги на рішення суду, усвідомленість сторін по справі про розгляд справи та відсутності від них клопотань про відкладення судового засідання, колегія суддів не бачить перешкод для розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення на таких підставах.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу ізольованої квартири недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів в процесі судового розгляду порушення своїх прав при укладення 23 квітня 2003 року договору купівлі-продажу уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.
Судом встановлено та матеріали справи підтверджено.
ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування від 03 вересня 1992 року належала квартира АДРЕСА_1 .
23 квітня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 5).
13 травня 2003 року право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано в Одеському МБТІ (а.с. 5 звор.).
З матеріалів справи вбачається, що 25 вересня 2004 року ОСОБА_3 оформила заповіт, яким заповіла своєму онуку ОСОБА_2 на випадок своєї смерті квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , померла. Після її смерті відкрилась спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 23 квітня 2003 року.
Спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_3 є її онук - ОСОБА_2 , який прийняв спадщину шляхом звернення до приватного нотаріуса Одеського нотаріального округу Русских С.Б. з заявою про прийняття спадщини. Приватним нотаріусом за заявою ОСОБА_2 було заведено спадкову справу.
Постановою приватного нотаріуса Одеського нотаріального округу від 13 квітня 2023року ОСОБА_2 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 28 травня 1997 року на квартиру АДРЕСА_1 , накладено арешт.
Встановлено, що зі змісту інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 13 квітня 2023 року вбачається, що ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 28 травня 1997 року на квартиру АДРЕСА_1 було накладено арешт, зареєстрований 10 листопада 2008 року за № 8169909 Першою одеською державною нотаріальною конторою. Власник об'єкту: ОСОБА_4 (а.с. 6, 76).
Тобто, на час укладення договору купівлі-продажу від 23 квітня 2003 року арешт, який був накладений на підставі ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 28 травня 1997 року на квартиру АДРЕСА_1 не був зареєстрований в реєстрі.
Зі змісту відповіді Малиновського районного суду міста Одеси від 09 травня 2024 року вбачається, що в провадженні Малиновського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про відшкодування збитків та моральної шкоди, спричиненої власником джерела підвищеної небезпеки під №2-1628/1997 та передана судді Целуху А.П., для розгляду. В подальшому вищевказана цивільна справа перереєстрована за остаточним №2-429/2002. До архіву Малиновського районного суду м. Одеси цивільна справа №2-429/2002 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про відшкодування збитків та моральної шкоди, спричиненої власником джерела підвищеної небезпеки за актом прийому передачі цивільних справ за 2002 рік не передавалась, обліково статистичні картки на справу відсутні (а.с. 31-32).
Судом встановлено, що в провадженні Малиновського районного суду м. Одеси перебували матеріали заяви ОСОБА_4 про відновлення втраченого провадження по справі №2-429/2002. Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 13 червня 2019 року було часткове відновлено втрачене судове провадження в справі №2-429/2002 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про відшкодування збитків та моральної шкоди, спричиненої власником джерела підвищеної небезпеки в частині ухвали Малиновського районного суду м. Одеси про вжиття заходів забезпечення позову по справі та скасовані заходи забезпечення позову, накладені ухвалою суду від 07 квітня 1997 року у вигляді накладення арешту на квартиру АДРЕСА_2 , належну ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , накладення арешту на все майно, належне ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на автомобіль «М-412», д. н. з. НОМЕР_1 належний ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також скасовані заходи забезпечення позову накладені ухвалою суду від 25 травня 1997 року на будинок АДРЕСА_3 , належний ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 33-34, 35).
Ухвалою суду від 09 червня 2023 року заява ОСОБА_2 про скасування заходів забезпечення позову по цивільні й справі №2-429/2002 була повернена судом без розгляду (а.с. 36).
Ухвалою суду від 28 вересня 2023 року заява ОСОБА_2 про скасування заходів забезпечення позову по цивільні й справі №2-429/2002 була повернена судом без розгляду з підстав того, що заявник не є стороною у справі та роз'яснено, що з метою зняття арешту з майна він має право звернутись до суду з відповідним позовом (а. с. 37).
В процесі судового розгляду позивач наполягав на тому, що оскільки при укладенні між ним та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу від 23 квітня 2003 року, квартира АДРЕСА_1 перебувала під арештом, то відбулось неправомірне її відчуження, тому цей правочин є недійсним.
При цьому, позивач не вказав, які ж саме його права (інтереси) були порушені, невизнані або оспорені відповідачем при укладенні 23 квітня 2003 року договору купівлі-продажу квартира АДРЕСА_1 і за захистом яких прав (інтересів) він звернувся до суду більше ніж через 20 років.
Колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17).
Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Порушення права пов'язане з позбавленням суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 св 21)).
Приватно - правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину, всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду у складі Другої від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Касаційний суд наголошує, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (постанова Верховного Суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах ( постанова Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
Колегія суддів зазначає, що згідно з ч.1ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
За змістом ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
З огляду на зазначені вище вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, тобто ЦК УРСР 1963 року.
У зв'язку з чим, суд першої інстанції правильно виходив із того, що у відповідності до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК 2003 року положення зазначеного Кодексу застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК 2003 року, положення цього Кодексу застосовується до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Тобто, так як правовідносини виникли до набрання новим Кодексом чинності і не мають подовжувального характеру, суд при розгляді справи обґрунтовано керувався положеннями ЦК УРСР 1963 року.
Відповідно до статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно (стаття 225 ЦК УРСР).
Відповідно до статті 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів (стаття 227 ЦК УРСР).
Частиною першою статті 59 ЦК Української РСР 1963 року передбачено, що угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.
Основною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків.
Відповідно до ч.1 ст. 56 ЦК УРСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставин справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі ч.1 ст. 56 ЦК УРСР повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.
У відповідності до ч.1 ст. 145 ЦК УРСР якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
За змістом п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст. 216 ЦК УРСР) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч.1 ст. 216 ЦК УРСР не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Відповідно до ч.5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.
Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 просив суд визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 23 квітня 2003 року, недійсним.
Як на підставу позову посилається на те, що через деякий час йому стало відомо, що ухвалою Малиновського районного суду від 28 травня 1997 року по справі №2-429/2002 були забезпечені позовні вимоги шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 .
В результаті, на підставі договору купівлі-продажу від 23 квітня 2003 року, укладеного між ним та ОСОБА_3 , відбулось неправомірне відчуження квартири АДРЕСА_1 .
У справі, що переглядається в апеляційному порядку встановлено, ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування від 03 вересня 1992 року належала квартира АДРЕСА_1 .
23 квітня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 .
Вищевказаний договір був посвідчений 23 квітня 2003 році державним нотаріусом Сьомої одеської держаної нотаріальної контори Мельник Л.В.
13 травня 2003 року право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано в Одеському МБТІ.
Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що всі умови сторонами договору були виконані, в подальшому сторонами договір не оскаржувався, тобто оспорюваний договір купівлі-продажу був укладений за наявності вільного волевиявлення сторін правочину, в тому числі позивача як власника квартири, договір відповідає внутрішній волі сторін за відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження мнимості правочину, або без наміру створення юридичних наслідків.
Також, апеляційним судом не вбачається недійсність оспорюваного договору яка встановлена в силу закону, тобто ЦК Української РСР, оскільки нотаріальна форма укладення договору була дотримана, майно було у власності покупця, та яке в подальшому було передано за грошові кошти.
Доказів, що вказаний договір був вчинений під впливом обману або помилки, позивачем не надано.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
З приводу доводів апеляційної скарги про те, що ухвалою Малиновського районного суду від 28 травня 1997 року по справі №2-429/2002 були забезпечені позовні вимоги шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , тобто на час укладання договору купівлі-продажу від 23 квітня 2003 року, таким чином відбулось неправомірне відчуження квартири АДРЕСА_1 .
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними - відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Не може вважатися добросовісною особа, яка придбаває майно на підставі правочину, якщо вона знала чи могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, а також знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (близькі за змістом висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 61)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 зазначила, що при вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно потрібно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону.
Як встановлено з матеріалів справи, зі змісту інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 13 квітня 2023 року вбачається, що ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 28 травня 1997 року на квартиру АДРЕСА_1 було накладено арешт, зареєстрований 10 листопада 2008 року за № 8169909 Першою одеською державною нотаріальною конторою. Власник об'єкту: ОСОБА_4 .
Тобто, на час укладення договору купівлі-продажу від 23 квітня 2003 року арешт, який був накладений на підставі ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 28 травня 1997 року на квартиру АДРЕСА_1 не був зареєстрований в реєстрі, оскільки був внесений 10 листопада 2008 року.
Отже, встановивши, що ОСОБА_3 як інша сторона оспорюваного правочину не знала про існування обмеження, накладеного ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 28 травня 1997 року, на момент укладення оспорюваного договору не було зареєстровано обтяження щодо цього нерухомого майна, з урахуванням вищевикладених фактів та обставин, суд першої інстанції зробив вірний висновок про те, що немає підстав для задоволення позову ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним з тих підстав, що він вчинений в період дії накладеного судом обтяження та без доведення порушення оспорюваним правочином прав самого ОСОБА_4 ..
Крім того слід зазначити, що згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2024 року, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про звільнення майна з-під арешту - задоволено. Скасовано арешт, накладений ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 28.05.1997 року на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер обтяження 8169909, зареєстрованого о 14:45:51 10.11.2008 року Першою одеською державною нотаріальною конторою (архівна дата 06.03.1998 номер реєстру 423-97).
Станом на час прийняття даної постанови вирішується питання щодо відкриття провадження в суді касаційної інстанції, проте оскільки постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня прийняття, вказані обставини беруться колегією суддів до уваги.
Розглядаючи справу, суд першої інстанції дав вірну оцінку обставинам справи, правильно констатував недоведеність позивачем поважності причин пропуску строку позовної давності, проте відмовив у задоволенні позову, з врахуванням наведених обставин справи, саме по суті, у зв'язку з чим ухвалення рішення є законним та обґрунтованим.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений: 07.05.2025 року.
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: Є.С. Сєвєрова
С.О. Погорєлова