Номер провадження: 22-ц/813/305/25
Справа № 523/14440/19
Головуючий у першій інстанції Середа І. В.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
22.04.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Сєвєрової Є.С., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Обслуговуючого кооперативу "Житлове об'єднання "Цементник", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання недійсним ордеру,-
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОК «Житлове об'єднання «Цементник», треті особи: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про визнання ордеру про вселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виданого 30.09.2013 року недійсним.
Позов обґрунтований тим, що у 2000 році позивач вселилася в кімнату АДРЕСА_1 . Зазначений гуртожиток перебував на балансі ТОВ «Цемент». З 2001 року по 2005 рік ОСОБА_1 працювала в ТОВ «Цемент» на посаді інженера. 01.03.2004 року вона, як працівник, заключила договір найму вказаного приміщення з ТОВ «Цемент». З 2000 року і по цей час проживає в кімнаті АДРЕСА_1 та сплачує комунальні послуги, договір по теперішній час не розірваний. Позивач вважає, що ОК «ЖО «Цементник» не мав права на видачу ордеру та на розпорядження зазначеним майном, яке останньому не належало. Відтак ордер було видано на зайняту кімнату. Також позивач вказала, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з моменту отримання ордеру договір найму на користування кімнатою АДРЕСА_1 не укладали, строк дії ордеру не поновлювали, а тому даний ордер є недійсним.
Крім того, позивач зазначила, що вимогу про визнання ордеру недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі, однак враховуючи, що треті особи намагаються на даний час виселити позивача, на підставі ордеру, виданого 30.09.2013 року ОК «ЖО «Цементник», який не мав права його видавати, то ОСОБА_1 змушена звернутися з позовом до суду для визнання ордеру недійсним, і тому просила поновити їй строк позовної давності та розглянути позов.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до обслуговуючого кооперативу "Житлове об'єднання "Цементник", треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання недійсним ордеру відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, представник відповідача - Обслуговуючого кооперативу "Житлове об'єднання "Цементник", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради в судове засідання, призначене на 22.04.2025 року о 16:00 год. не з'явились, про причини не явки не повідомили, заяв та клопотань про відкладення судового засідання не подавали.
Присутні в судовому засіданні позивач-скаржник ОСОБА_1 та її представник адвокат Клещова Л.І. проти розгляду справи за їх фактичною участю без присутності інших учасників судового провадження не заперечували.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників, які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі Верховного Суду у справі № 361/8331/18.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що справа перебуває в судах з вересня 2019 року, а в апеляційному суді з грудня 2022 року, тобто з перевищенням строків передбачених ст. ст. 210, 371 ЦПК України.
За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.
Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити с удове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду зазначеним вимогам відповідає.
Відмовляючи у позові ОСОБА_1 до Обслуговуючого кооперативу "Житлове об'єднання "Цементник", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання недійсним ордеру, суд першої інстанції виходив з того, що права позивачки ОСОБА_1 під час видачі 30.09.2013 року ордеру на вселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у кімнату АДРЕСА_1 не були порушені.
Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду.
Судом встановлено, матеріалами справи підтверджуються наступні події.
Згідно з рішенням господарського суду Одеської області від 03 березня 2010 року справа №20/5-10-453 визнано за ОК «ЖО «Цементник» право власності на будівлю гуртожитку за адресою АДРЕСА_2 .
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04 червня 2014 року позов ОК «Житлове об'єднання «Цементник» до ТОВ «Цемент» про визнання з 2010 року права власності на будівлі гуртожитків за адресами: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 , залишено без розгляду.
Зокрема господарськими судами встановлено, що з 02.07.2001 року по 03.03.2010 року на балансі ТОВ «Цемент» знаходився гуртожиток, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно записам в трудовій книжці, позивачка працювала в ТОВ «Цемент» на посаді інженера з 29.08.2001 року по 13.09.2005 року.01.03.2004 року між ТОВ «Цемент» та ОСОБА_1 укладено договір найму житлового приміщення, а саме кімнати АДРЕСА_1 . 11.02.2011 року ОСОБА_1 звернулася з заявою про вступ до кооперативу ОК «ЖО «Цементник». Протоколом №2 загальних зборів членів ОК «ЖО «Цементник» від 21 вересня 2013 року затверджено рішення загальних зборів про надання ОСОБА_2 кімнати №8. Цим же протоколом від 21.02.2013 року ОК «ЖО «Цементник» постановив відмовити ОСОБА_1 у вступі до кооперативу та попереджено її про виселення.
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 проживають у кімнаті АДРЕСА_4 , та зареєстровані за цією адресою.
30.09.2013 року ОК «ЖО «Цементник» видав ордер №5 на право зайняття ОСОБА_2 з сім'єю ОСОБА_3 жилої площі в гуртожитку за адресою АДРЕСА_5 ; 33, розміром 19,8 + 20,1.
04.10.2013 року зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 і ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_5 ; 33.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2014 року позов ОСОБА_1 до Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОК «Житлове об'єднання «Цементник», про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно будівлі гуртожитків, що розташовані за адресою: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 , та зобов'язання внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно задоволено частково, скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на зазначені гуртожитки.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2014 року справа №523/19455/13-ц позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування жилим приміщенням, яке знаходиться в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_5 . Визнано протиправним та скасовано рішення загальних зборів членів ОК «Житлове об'єднання «Цементник» про надання ОСОБА_2 з сім'єю і ОСОБА_3 права зайняття жилої площі в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_6 , площею 19,8 кв. м та 20,1 кв. м, прийняте протоколом загальних зборів членів ОК «Житлове об'єднання «Цементник» від 21 серпня 2013 року № 2. Визнано протиправним та недійсним ордер на жилу площу № 5, виданий ОК «Житлове об'єднання «Цементник» 30 вересня 2013 року на право зайняття ОСОБА_2 з сім'єю і ОСОБА_3 , жилої площі у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_6 , площею 19,8 кв. м та 20,1 кв. м. Визнано, що ОСОБА_2 не набула та не має права користування жилим приміщенням та реєстрації місця проживання за вказаною адресою. Визнано, що ОСОБА_3 не набув та не має права користування жилим приміщенням та реєстрації місця проживання за вказаною адресою. Визнано за ОСОБА_1 право користування жилим приміщенням, яке знаходиться в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_5 , з правом реєстрації місця проживання. Зобов'язано ОК «Житлове об'єднання «Цементник» видати ОСОБА_1 ордер на кімнату АДРЕСА_1 із укладанням договору найму жилої площі.
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 16 квітня 2015 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17.09.2014 року в частині визнання ОСОБА_3 і ОСОБА_2 такими, що не набули та не мають права користування жилим приміщенням і реєстрації місця проживання - скасовано. Відмовлено ОСОБА_1 у позові до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання такими, що не набули і не мають права користування жилим приміщенням та реєстрації місця проживання. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17.09.2014 року в частині визнання протиправними і скасування рішення загальних зборів та ордеру на жиле приміщення -змінено, виклавши резолютивну частину рішення у цій частині у новій редакції: «позов ОСОБА_1 до обслуговуючого кооперативу «Житлове об'єднання «Цементник», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання протиправними і скасування рішення загальних зборів та ордеру на жиле приміщення - задовольнити частково. Визнати недійсним рішення загальних зборів членів обслуговуючого кооперативу «Житлове об'єднання «Цементник» від 21.09.2013 року, протокол № 6 у частині надання ОСОБА_2 права зайняття жилої площі 19,8 кв. м. + 20,1 кв. м., кімнат № № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 у гуртожитку по АДРЕСА_2 і визнати недійсним ордер від 30.09.2013 року, виданий обслуговуючим кооперативом «Житлове об'єднання «Цементник» на ім'я ОСОБА_2 на право зайняття із сім'єю з 2 осіб жилої площі 19,8 кв. м. + 20,1 кв.м. кімнат № № 8, 33 гуртожитку по АДРЕСА_2 .
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 вересня 2015 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17.09.2014 року та на рішення апеляційного суду Одеської області від 16.04.2015 року задоволено частково. Рішення апеляційного суду Одеської області від 16 квітня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 24 листопада 2015 рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2014 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд апеляційної інстанції постановив, що оскаржуваним рішенням загальних зборів членів ОК «Житлове об'єднання «Цементник» від 21 серпня 2013 року та ордером від 30 вересня 2013 року, виданим на ім'я ОСОБА_2 на зайняття кімнати АДРЕСА_4 , права позивачки не порушуються, оскільки матеріали цієї справи не містять відомостей про те, що вона там проживала або претендує на зайняття кімнати № НОМЕР_2 у цьому гуртожитку. Крім того, ОСОБА_1 з 01 січня 2014 року не має законного права на проживання у кімнаті АДРЕСА_1 , оскільки дія договору найму жилого приміщення, укладеного між ОК «Житлове об'єднання «Цементник» та нею, закінчилась 31 грудня 2013 року.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Одеської області від 24 листопада 2015 року залишено без змін.
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Одеської області від 24 листопада 2015 року за нововиявленими обставинами.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 листопада 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Одеської області від 24 листопада 2015 року за нововиявленими обставинами залишено без задоволення.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції скаржник-позивач ОСОБА_1 15.12.2023 року заявила клопотання про витребування від Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради інформації про фактичне проживання (мешкання) ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постійній основі у кімнаті АДРЕСА_7 та з ГУ ДМС України в одеській області про підстави реєстрації у зазначені кімнаті за цією ж адресою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (т. 3 а. с. 224-226), а також 22.04.2025 року про витребування в ОК « ЖО «Цементник» оригінал протоколу № 2 від 21.08.2013 року загальних зборів ОК «ЖО «Цементник».
Протокольними ухвалами Одеського апеляційного суду від 22.04.2025 року у задоволенні зазначених клопотань ОСОБА_1 відмовлено у зв'язку з відсутністю підстав передбачених ч. 3 ст. 367 ЦПК України.
Колегія суддів виходить з наступного.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 рокув справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно
із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Відповідно до приписів статті 129 ЖК України на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.
Згідно зі статтею 59 ЖК України ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень. Вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року в справі № 6-83цс15 зроблено висновок, що ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення у жиле приміщення. Ордер, виданий на зайняте жиле приміщення, може бути визнаним недійсним лише у випадку, якщо особа, яка фактично проживає у приміщенні, зайняла його на законних підставах.
Аналогічний за змістом висновок щодо застосування норм матеріального права міститься й у постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2017 року в справі № 6-2556цс16 з уточненням про те, що такий висновок підлягає застосуванню до правовідносин щодо надання ордерів на вселення в гуртожиток.
Тобто, видача ордера на зайняття житлового приміщення, зайнятого іншою особою на законних підставах, свідчить про порушення прав такої особи та наявності підстав для визнання виданого ордера недійсним.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2019 року, яке залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року, позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним та розірвання договору найму житлового приміщення задоволено частково. Визнано недійсним договір найму житла в будинках комунальної власності від 11 січня 2018 року, укладений між Суворовською районною адміністрацією Одеської міської ради та ОСОБА_1 щодо кімнати АДРЕСА_1 . У частині позовних вимог про розірвання договору найму житлового приміщення відмовлено.
У позові ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовлено.
Позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення задоволено. Виселено ОСОБА_1 з кімнати АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в частині визнання недійсним договору найму житлового приміщення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вказав, що позивачі на підставі виданого 21 серпня 2013 року рішенням загальних зборів членів кооперативу «Цементник» ордеру № 5, який недійсним не визнавався, набули законне право на вселення до кімнати № 8 гуртожитку, проте реалізувати таке право не змогли, оскільки у цій кімнаті проживала ОСОБА_1 на підставі пізніше укладеного договору найму житла від 11 січня 2018 року, яка не допускала їх до кімнати.
Оскільки договір найму визнано недійсним, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для його розірвання.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вказав, що оскільки ОСОБА_1 проживає без законних підстав у кімнаті АДРЕСА_1 , то наявні підстави, передбачені статтею 116 ЖК України, для її виселення без надання іншого житлового приміщення. Також враховано, що вказана кімната не є єдиним житлом ОСОБА_1 , оскільки їй належали на праві власності квартира АДРЕСА_8 , та 140/1000 частин квартири АДРЕСА_9 .
Відмовляючи у позові ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважали, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 мають законне право на користування кімнатою № 8 гуртожитку на підставі наданого їм ордеру від 30 вересня 2013 року, проте не можуть вселитися у кімнату внаслідок протиправного зайняття її ОСОБА_1 .
Постановою Верховного Суду від 26.06.2024 року у справі № 523/19130/16-ц касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 серпня2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року - залишені без змін.
Встановивши, що позивачка проживала в спірній кімнаті з 2014 року без законних підстав, і правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права користування кімнатою АДРЕСА_1 не було, що також зазначено в рішенні апеляційного суду Одеської області від 24.11.2015 р. справа №523/19455/13-ц, яке набрало законної сили, суд першої інстанції з посиланням на ч. 5 ст. 82 ЦПК України набув обґрунтованого висновку, що права позивачки ОСОБА_1 під час видачі 30.09.2013 року ордеру на вселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у кімнату АДРЕСА_1 не були порушені.
Колегія суддів звертає увагу, що на час розгляду справи, яка переглядається в апеляційному порядку, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2019 року, яке залишена без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року та постановою Верховного Суду від 26.06.2024 року ОСОБА_1 виселена з кімнати АДРЕСА_1 , ордер про вселення від 30.09.2013 року Штембуляків в яку, вона просить визнати недійсним.
Доводи апеляційної скарги висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних рішень у різних країнах.
Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Filad», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spai», заява серія А № 303-А; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).
У справі «Серявін та інші проти України» зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Filad», заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2022 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений: 07.05.2025 року.
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: Є.С. Сєвєрова
С.О. Погорєлова