Номер провадження: 22-ц/813/473/25
Справа № 509/5289/22
Головуючий у першій інстанції Гандзій Д.М
Доповідач Таварткіладзе О. М.
15.04.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Сєвєрової Є.С., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гайдай Яніна Федорівна, на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 06 червня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Державного реєстратора Кодимської міської ради Подільського району Одеської області Петрик Вадим Дмитрович про скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності, припинення права власності та визнання недійсним договору дарування, -
У грудні 2022 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив суд:
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) державного реєстратора Кодимської міськради Подільського району Одеської області Петрика В.Д. індексні номери : 65421723 та 65423741 від 10.11.2022 року;
- припинити право власності відповідачки ОСОБА_2 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами і земельну ділянку, площею 0,1 га, кадастровий № 5123755800:01:003:0082, розташованих за адресою : АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним нотаріально посвідчений договір дарування вказаних житлового будинку та земельної ділянки від 21.12.2012 р. (бланк серії ВТВ № 200763), укладеного між дарувальником ОСОБА_3 , померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 та обдаровуваною відповідачкою ОСОБА_2 .
В обґрунтування позову зазначено, що після смерті дружини позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина, до якої увійшло вищевказане нерухоме майно, яке було набуто подружжям під час шлюбу і відповідно позивач має право успадкувати частину вказаної нерухомості, чого він штучно позбавлений внаслідок укладання оспорюваного договору дарування між його дружиною та донькою, Про існування зазначеного договору позивачу стало відомо випадково у листопаді 2022 року, після реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за відповідачкою, чим були суттєво порушені права ОСОБА_1 як спадкоємця після смерті його дружини.
Позивач зазначає, що не надавав своєї письмової згоди нотаріусу на укладання договору дарування, вважаючи оспорюваний договір дарування підробленим, так як він ніколи не укладався дарувальником ОСОБА_3 , яка не бажала відчужувати спірне майно у будь-який спосіб, а відповідачка не заявила про нього у 2018 році при відкриття спадщини.
Також, позивач стверджував, що у нього до сьогодні знаходяться оригінали правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно, що унеможливило б укладання нотаріусом спірного договору дарування, який був вчинений з низкою порушень Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України щодо зберігання у справі нотаріуса копій примірника правочину, без нотаріальної відмітки на державному акті про перехід права власності на спірну подаровану земельну ділянку, без реєстраційного номера нотаріальної дії у спірному договорі, без належної оцінки грошової оцінки відчужуваного нерухомого майна та порушенням територіальної юрисдикції нотаріусом Затолокіною К.Я. Так, позивач зазначив, що територіально юрисдикція нотаріуса, який нібито посвідчував договір - Суворовський район м. Одеси, однак, місце розташування нерухомого майна в Одеському (Овідіопольському) районі Одеської області, а місце реєстрації сторін правочину у Приморському районі м. Одеси. За таких обставин позивач вважає незаконну реєстрацію права власності на спірне майно за відповідачкою, вчинену 3-ою особою без самостійних вимог на предмет спору державним реєстратором Кодимської міськради Подільського району Одеської області Петриком В.Д., рішення якого просить скасувати.
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 06 червня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю 3-ої особи без самостійних вимог на предмет спору : Державного реєстратора Кодимської міської ради Подільського району Одеської області Петрика Вадима Дмитровича про скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності, припинення права власності та визнання недійсним договору дарування - відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гайдай Яніна Федорівна, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 06 червня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, позивач ОСОБА_1 , та його представник адвокат Гайдай Я.Ф. та третя особа без самостійних вимог Державний реєстратор Кодимської міської ради Подільського району Одеської області Петрик В.Д. в судове засідання, призначене на 15.04.2025 року о 15:00 год. не з'явились, про причини не явки не повідомили, заяв та клопотань про відкладення судового засідання не подавали.
Присутня в судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Морозова О.С. проти розгляду справи за фактичною явкою не заперечувала, звернула увагу, що явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, а справа розглядається поза розумним строком.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, поважність причин неучасті у судовому засіданні 15.04.2025 року позивача, його представника, а також третьої особи без самостійних вимог належним чином повідомлених про розгляд справи, судом апеляційної інстанції не встановлено, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників справи, які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі Верховного Суду у справі № 361/8331/18.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що справа перебуває в судах грудня 2022 року року, а в апеляційному суді з червня 2023 року, тобто з перевищенням строків передбачених ст. ст. 210, 371 ЦПК України.
За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.
Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити с удове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду зазначеним вимогам відповідає.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю 3-ої особи без самостійних вимог на предмет спору: Державного реєстратора Кодимської міської ради Подільського району Одеської області Петрика Вадима Дмитровича про скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності, припинення права власності та визнання недійсним договору дарування, суд першої інстанції виходив з того, що:
- на спірну земельну ділянку та розташований на ній будинок за адресою: АДРЕСА_1 не розповсюджується режим спільного сумісного майна подружжя і ОСОБА_1 немає ніякого відношення до вказаної нерухомості та не може претендувати на вказане нерухоме майно або його частину, як набутого у шлюбі з ОСОБА_3 ,
- позивач не надав доказів на підтвердження своїх доводів про перебування в його розпорядженні оригіналів правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно і не довів про порушення своїх прав укладенням ОСОБА_3 оскаржуваного договору дарування з її дочкою ОСОБА_2 і посвідчення цього договору нотаріусом;
- вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) державного реєстратора Кодимської міськради Подільського району Одеської області Петрика В.Д. індексні номери: 65421723 та 65423741 від 10.11.2022 р., припинення права власності відповідачки ОСОБА_2 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами і земельну ділянку, площею 0,1 га, кадастровий № 5123755800:01:003:0082, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 є похідними від вимог про припинення права власності та визнання договору дарування недійсним.
Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду.
Судом встановлено, матеріалами справи підтверджується, що:
- згідно з витягом з рішення Ленінського райсуду м. Одеси від 13.08.1978 р. (справа № 2-744) - шлюб, зареєстрований 15.01.1963 р. Іллічівським р/бюро ВРАГС м. Одеси (реєстр. № 94) між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу № 00037898953 від 21.12.2022 р. розірвано (а. с. 16,65,90);
- 04.09.1984 р. було видано свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , про що свідчить актовий запис № 318 від 04.09.1984 р., згідно витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу № 00037902871 від 21.12.2022 р. (а. с. 68,91).
- згідно з витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу № 00037899664 від 21.12.2022 р., позивач ОСОБА_1 зареєстрував шлюб з іншою жінкою - ОСОБА_4 (актовий запис № 880) від 01.11.1984 р. (а. с. 69).
- на підставі рішення 8 сесії 24-го скликання Таїровської с/р Овідіопольського району Одеської області від 19.09.2003 р. № 207 ОСОБА_3 був отриманий державний акт на право приватної власності на землю серії ОД № 045042 від 30.12.2003 р. на земельну ділянку, площею 0,1000 га, кадастровий № 5123755800:01:003:0082 за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (а. с. 21).
- спірний житловий будинок належав ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Таїровською селищною радою Овідіопольського району Одеської області 16.11.2012 р. згідно рішення виконкому Таїровської селищної ради від 09.11.2012 р. за № 1335, зареєстрованого в КП «Овідіопольське РБТІ» 29.11.2012 р. в книзі 13, номер запису 2272, реєстраційний номер: 38222874, що підтверджується копією свідоцтва про нерухоме майно та витягу про державну реєстрацію прав КП «Овідіопольське РБТІ» (а. с. 19,20);
- 21.12.2012 року між дарувальником ОСОБА_3 та обдарованою ОСОБА_2 був укладений нотаріально посвідчений договір дарування вищевказаних житлового будинку та земельної ділянки (бланк серії ВТВ № 200763), відповідно до якого ОСОБА_3 безоплатно передала у власність ОСОБА_2 , а остання прийняла в власність як дарунок житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 585 кв. м., житловою 147,8 кв. м та земельну ділянку, площею 0,1000 га, кадастровий № 5123755800:01:003:0082, розташовану за тією ж за адресою, які сторони оцінили в сумі 560138 грн. При чому, п. п. 10,13 вказаного договору дарування визначено, що дарувальник ОСОБА_3 довела до відома обдаровану ОСОБА_2 , що дарувальник не одружена, і відчужуване за даним договором нерухоме майно не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними право власності на відчужуване нерухоме майно (його частку), в тому числі відповідно до ст. ст. 65,74, 97 СК України - немає. Дарувальник та обдарована після ознайомлення із змістом цього договору заявляють та гарантують один одному, в тому числі нотаріусу, що за своїм змістом - він повністю відповідає їх волевиявленню, вони однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки, вони не обмежені в праві укладати правочини, вони не визнані в установленому порядку недієздатними (повністю або частково). Особи сторін встановлені нотаріусом, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_3 житлового будинку та земельної ділянки перевірено (а. с. 53- 54);
- ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 06.12.2018 р. (а. с. 17);
- після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , Приморською ДНК була заведена спадкова справа № 71л/2019 щодо майна померлої на підставі заяви ОСОБА_1 від 06.02.2019 р., в якій останні стверджував, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його дружина ОСОБА_1 і спадщину він прийняв (а. с. 117 оборот аркуша);
Також, з заявами про прийняття спадщини звернулися доньки спадкодавця ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , на ім'я якої ОСОБА_3 залишила заповіт та ОСОБА_2 , онука ОСОБА_7 , на ім'я якої ОСОБА_3 склала заповіт, як своїх інтересах, так і в інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_8 , 2018 р. на ім'я якого ОСОБА_3 залишила заповіт (а. с. 123,126,131 оборот аркуша,139,143,144);
- у заповітах, які маються в матеріалах справи, йдеться про нерухоме майно у виді квартир, які заповідач ОСОБА_3 заповідала своїм донькам, онуці та правнуку;
- в матеріалах справи відсутні відомості про спірне нерухоме майно у виді житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами та земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий № 5123755800:01:003:0082, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , стосовно яких відсутні правовстановлюючі документи;
- в матеріалах спадкової справи відсутні свідоцтва про право на спадщину як за законом, так і за заповітом (а. с. 117-146);
- 10.11.2022 року відповідачка ОСОБА_2 зареєструвала у державного реєстратора Кодимської міськради Подільського району Одеської області Петрика В.Д. - своє право власності на спірні об'єкти нерухомості у виді житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами і земельну ділянку (а. с. 13-14).
Колегія суддів виходить з наступного.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 року), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.
Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» () [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).
У рішенні у справі «Серявін та інші проти України», ЄСПЛ розглядав постановлення судового рішення, як дію через яку об'єктивується втручання держави в права особи та навів умови правомірності такого втручання. ЄСПЛ зокрема зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні ч. 1 ст. 1 ЄКПЛ, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [GC], № 33202/96, п. 107, ECHR 2000-I).
Вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі «Ентрік проти Франції» (Hentrich v. France) від 22.09.1994 р., серія А № 296-A, с. 19- 20, п. 42). Хоча проблему тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з?ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі «Кушоґлу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria) від 10.05.2007 р., № 48191/99, п. 50)...»
Стаття 3 ЦК України передбачає - загальними засадами цивільного законодавства є : 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно із ст. 202 ЦК України - правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.
Статтею 204 ЦК України передбачено - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).
Умовами ст. 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину.
Частина 1 п. 3 ст. 208 ЦК України зазначають - у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
Стаття 209 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України - добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»). Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
Якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної сумісної власності, інші співвласники відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України до участі у справі не залучаються, оскільки правочин щодо розпорядження спільним майном вважається вчиненим за згодою всіх співвласників. За відсутності такої згоди інші співвласники відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК можуть пред'явити позов про визнання такого правочину недійсним.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ст.215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав».
Незалежно від того, чи є позивач стороною оспорюванного правочину, чи заінтересованою особою в розумінні ч. 3 ст. 215 ЦК України, для задоволення позову він повинен довести не лише існування формального порушення при укладенні договору вимоги закону, але і порушення таким договором його прав або охоронюваних законом інтересів.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 року: «Поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам».
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України - власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.). Правомочність користування означає - передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання. Правомочність розпорядження означає - юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).
Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Власність зобов'язує.
Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов?язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно із ст. 328 ЦК України - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд враховує положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК України) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК України).
До державної реєстрації права власності за новим набувачем покупець за договором про відчуження майна, виконаним сторонами, не має права розпоряджатися цим майном, оскільки право власності на нього зберігається за продавцем, проте має право на захист свого володіння на підставі статті 396 ЦК України. При цьому слід мати на увазі, що після оплати вартості проданого майна і передання його покупцеві, але до державної реєстрації переходу права власності, продавець також не має права ним розпоряджатися, оскільки це майно є предметом виконаного продавцем зобов'язання, яке виникло з договору про відчуження майна (пункт 1 частини першої статті 346 ЦК України), а покупець є його законним володільцем. У разі укладення нового договору про відчуження раніше переданого покупцю майна без розірвання попереднього договору чи визнання судом його недійсним продавець несе відповідальність за його невиконання у виді відшкодування збитків новому покупцеві.
Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ст. 717 ЦК України).
Враховуючи, що згідно зі ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України - інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.
Частиною 2 статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд а дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями : 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
Статтею 61 СК України передбачено - об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім?ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором - є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно із ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
При чому, ст. 65 СК України передбачає, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Згідно із ст. 68 СК України - розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя - частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна - суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Статті 69-71 СК України передбачають, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбаченим ЦК України.
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок та вказано, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції - зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
Згідно ст. 40 ЗК України, громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.
Відповідно до ст. 122 ЗК України та ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень органів місцевого самоврядування належать питання щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування для всіх потреб із земель відповідних територіальних громад. До повноважень органів виконавчої влади належать питання щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування для всіх потреб із земель державної власності у межах населених пунктів та за їх межами, крім випадків, визначених частинами третьою та сьомою статті 122 ЗК України.
Згідно із ч. 1 ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, а саме пунктом 12 Перехідних положень Кодексу та статтею 122 ЗК України. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Статтею 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема, для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.
Згідно зі ст. 126 ЗК України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Згідно зі ст. 152 ЗК України - держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
За змістом ч. 2 ст. 373 ЦК України - право власності на землю гарантується Конституцією України.
Встановивши, що:
ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі зареєстрованому 15.01.1963 р. Іллічівським р/бюро ВРАГС м. Одеси (реєстр. № 94), який розірваний рішенням Ленінського райсуду м. Одеси від 13.08.1978 року (справа № 2-744), про що 04.09.1984 року вчинений актовий запис № 318 та органами ЗАГС видано свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ;
- ОСОБА_1 після реєстрації в органах ЗАГС розірвання шлюбу з ОСОБА_3 уклав 01.11.1984 року новий шлюб з іншою жінкою - ОСОБА_4 (актовий запис № 880) від 01.11.1984 року;
- нового шлюбу з ОСОБА_3 . ОСОБА_1 в установленому законом порядку після 1984 року і до смерті ОСОБА_3 у 2018 році, не укладав;
- право власності на спірні об'єкти нерухомості - земельну ділянку та жилий будинок за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_3 набула: на землю через 19 років, а на будинок через 28 років після офіційної державної реєстрації розірвання шлюбу з позивачем ОСОБА_1 і не перебуваючи з ОСОБА_1 у новому зареєстрованому в установленому законом порядку шлюбі
суд першої інстанції набув правильного висновку, що на спірне нерухоме майно, яким ОСОБА_3 як законна одноособова власниця розпорядилась на власний розсуд - не розповсюджується режим спільного сумісного майна подружжя, і відповідно, позивач ОСОБА_1 немає ніякого відношення до вказаної нерухомості та не може претендувати на вказане нерухоме майно або його частину, як набутого у шлюбі з ОСОБА_3 .
Набувши такого правильного висновку, суд обґрунтовано відмовив у вимогах ОСОБА_1 про припинення права власності та визнання недійсним договору дарування через їх безпідставність і необґрунтованість. а також недоведеність порушення прав позивача на спірне майно, яке було набуто ОСОБА_3 у власність і в подальшому подаровано своїй дочці ОСОБА_2 , що відбулось за 6 років до смерті дарувальника ОСОБА_3 .
Також суд слушно звернув увагу, що незважаючи на твердження представниці позивача про нібито існування в розпорядженні позивача оригіналів правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно - суду не вони були надані для огляду, а тому судом не приймаються до уваги твердження представниці позивача про начебто незаконність складання нотаріусом оскаржуваного договору дарування з огляду на відсутність правових підстав для визнання недійсним оскаржуваного договору, заявлених ОСОБА_1 , якого не стосується взагалі вищевказаний договір та його права, укладаннями цього договору не були порушені через їх відсутність, що зокрема підтверджується постановою дізнавача СД ВП № 3 ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області від 15.05.2023 р. про закриття кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за № 12022164490000827 від 24.12.2022 р. за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України (а.с.148-150).
Крім того, суд вірно відмовив і у вимогах про скасування рішення про державної реєстрації прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) державного реєстратора Кодимської міськради Подільського району Одеської області Петрика В.Д. індексні номери: 65421723 та 65423741 від 10.11.2022 року, які є похідними від задоволення вимог про визнання договору дарування недійсним і припинення права власності ОСОБА_2 на спірні об'єкти нерухомості.
Доводи апеляційної скарги висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних рішень у різних країнах.
Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Filad», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spai», заява серія А № 303-А; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).
У справі «Серявін та інші проти України» зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Filad», заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гайдай Яніна Федорівна - залишити без задоволення.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 06 червня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений: 07.05.2025 року.
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: Є.С. Сєвєрова
С.О. Погорєлова