Справа № 303/4607/24
2/303/858/24
25 лютого 2025 року м. Мукачево
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області у складі судді Полянчука Б.І., при секретарі Варваринець Н.Я., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 (представник - адвокат Захарчук Іван Іванович) до ОСОБА_2 , третя особа Виконавчий комітет Верхньокоропецької сільської ради про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей,
ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей вказуючи, що вона та відповідач уклали шлюб 07.08.2010 . У шлюбі в них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Протягом останніх років їхнє життя стало змінюватися, стосунки погіршувалися, відповідач проявляв ревнощі, через що мали місце постійні сварки і фізичне насильство. Також відповідач почав зловживати алкогольними напоями, принижував її як жінку і матір дітей. Такі дії відповідача негативно відображались на психоемоційному стані дітей, вони перестали сприймати його як батька. У них різні погляди на шлюб та сім'ю, виховання дітей, ведення домашнього господарства. Подальше спільне життя та збереження сім'ї вважає неможливим, оскільки таке суперечить її інтересам та інтересам дітей. Просила шлюб між нею та відповідачем розірвати, після розірвання шлюбу залишити їй дівоче прізвище « ОСОБА_1 », місце проживання неповнолітніх дітей визначити за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач 12.06.2024 подав відзив на позовну заяву в якому зазначив, що твердження викладені у позовній заяві не відповідають фактичним обставинам справи. У березні 2024 йому стало відомо, що у позивачки є позашлюбний роман, тому він покинув їхнє спільне місце проживання та повернувся проживати до батьків. Щоб ці обставини негативно не відображалися на психоемоційному стані дітей, він не розповідав їм про причину зміни місця проживання, хоча любить дітей та буде старатись бути для них хорошим батьком. Проти позовної заяви про розірвання шлюбу не має жодних заперечень, спору щодо місця проживання дітей немає. Просив позовні вимоги про розірвання шлюбу задовольнити повністю. У заяві від 17.12.2024 позовні вимоги про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей визнав повністю.
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 31.05.2024 відкрито провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей. Визначено про розгляд справи в порядку спрощеного провадження.
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21.11.2024 залучено до участі по справі в якості третьої особи Виконавчий комітет Верхньокоропецької сільської ради. Вирішено проводити розгляд справи в порядку загального позовного провадження, замінено засідання для розгляду справи по суді підготовчим судовим засіданням.
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 16.12.2024 закрито підготовче провадження та призначено цивільну справу до судового розгляду по суті.
Позивачка в судове засідання не з'явилася, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином, подала заяву про розгляд справи в її відсутності.
Представник позивачки - адвокат Захарченко І.І. подав заяву про розгляд справи в його відсутності та відсутності позивачки.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, подав до суду заяву про розгляд справи без його участі.
Представник Виконавчого комітету Верхньокоропецької сільської ради в судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи в його відсутності.
З'ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною 1 ст. 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
За ч. 1 ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Судом встановлено, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано 07.08.2010 Виконкомом Яблунівської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області, актовий запис № 04.
Стаття 105 СК України передбачає, що шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.
Згідно зі ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Відповідно до ст. 112 СК України, суд з'ясовує фактичні взаємини між подружжям, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя.
У судовому засіданні встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, оскільки судом встановлено, що між подружжям склалися такі взаємини, які призвели до розпаду сім'ї.
За таких обставин позовні вимоги про розірвання шлюбу підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 5 ст. 295 ЦК України прізвище фізичної особи може бути змінене у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.
Згідно зі ст.113 СК України особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.
Оскільки, позивачка в позовній заяві зазначила, що після розірвання шлюбу має намір повернути собі дошлюбне прізвище « ОСОБА_1 », тому суд приходить до висновку про задоволення її вимог в цій частині, оскільки таким чином сторона скористалася наданим їй правом вибору, що закріплено в положеннях ч. 1 ст. 113 СК України.
Щодо заявленої вимоги про визначення місця проживання дітей, слід зазначити наступне.
З копій свідоцтв про народження серії НОМЕР_1 та серії НОМЕР_2 встановлено, що батьками ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є позивачка та відповідач по даній справі.
Згідно з прохальною частиною позовної заяви позивачка просила визначити місце проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_8 та ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_1 де вона проживає.
Відповідно до витягу №2/10-26 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб Виконавчого комітету Верхньокоропецької сільської ради ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 мають зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Судом встановлено, що батьки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проживають окремо.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з ч. 2, 8, 9 ст. 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до ст. 8 ЗУ «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про охорону дитинства»).
Згідно з положеннями ст. 12 ЗУ «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
За змістом ч. 3, 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно зі ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
За ст. 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.
Відповідно до ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Частина 1 ст. 161 СК України передбачає, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Таким чином, проаналізувавши вищезазначені норми Закону, можна дійти висновку, що у випадку спору між батьками щодо місця проживання дітей, суд може визначити місце проживання дітей за місцем проживання одного з них.
У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
Відповідно до принципу 6 Декларації про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові та розуміння. Вона повинна, коли це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучатися зі своєю матір'ю.
Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Пунктом 1 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) викладено правовий висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності.
У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Водночас положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов'язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо.
Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), які стосуються застосування статті 8 Конвенції.
У рішенні ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
У рішенні ЄСПЛ «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року зазначено, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків з сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
У зв'язку із зазначеним при визначенні місця проживання дитини судам необхідно, крізь призму врахування найкращих інтересів дитини, встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
При вирішенні спору про визначення місця проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд виходить з наступного.
Судом встановлено, що на теперішній час малолітньому ОСОБА_7 виповнилося 11 років і він тривалий час проживає з разом з мамою за адресою: АДРЕСА_1 , мати приділяє дитині більшу увагу і турботу ніж батько, тому суд вважає, що проживання дитини разом з мамою забезпечить дитині розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі до якого дитина звикла.
У відзиві на позовну заяву відповідач посилався на відсутність спору між ним і позивачкою щодо місця проживання дітей разом з останньою, хоча і визнав позовні вимоги, але таке заперечення не може бути підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки позивач не заявив про відсутність такого спору на момент звернення ОСОБА_1 з позовом до суду.
Відповідно до вимог ст. 19 СК України виконавчий комітет Верхньокоропецької сільської ради надав суду висновок щодо розв'язання спору про визначення місця проживання дітей, у якому вважав доцільним визначити місце проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з мамою ОСОБА_1 , з яким суд погоджується, оскільки він достатньо обґрунтований і не суперечить інтересам дитини.
Ураховуючи фактичне визнання позову відповідачем та встановлені обставини справи, зокрема те, що дитина проживає з мамою, яка забезпечує їй повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також рівень життя, необхідний для такого розвитку, та урахувавши те, що мати здатна забезпечити дитину усім необхідним, а також беручи до уваги положення ст. 157, 161 СК України, суд приходить до висновку, що визначення місця проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з мамою відповідатиме найкращим інтересам дитини, тому позовні вимоги щодо визначення місця його проживання підлягають задоволенню.
Водночас, звертаючись з позовом до суду позивачка просила визначити місце проживання дитини за конкретною адресою: АДРЕСА_1 , але суд вважає, що чинним законодавством не передбачено визначення місця проживання дітей за конкретною адресою, а тільки за місцем проживання батьків, без зазначення конкретної адреси місця проживання. Суд вважає, що визначення місця проживання дітей за конкретною адресою може призвести до порушення права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні передбаченого Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Крім того, прийняття такого рішення може викликати складності при його подальшому виконанні у випадку зміни місця проживання позивачки, тому місце проживання дитини необхідно визначити разом з мамою - ОСОБА_1 без зазначення конкретної адреси.
При вирішення спору про визначення місця проживання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 судом встановлено, що на теперішній час дитині виповнилося 14 років.
Згідно з ч.3 ст. 160 СК України якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до роз'яснень Верховного Суду України у п. 18 Постанови Пленуму «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 року №11, при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Судам слід враховувати також положення ст.160 СК України, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Таким чином, у разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом, проте при вирішенні вказаного питання, що стосується дитини, яка досягла 14 років, слід керуватися частиною третьою статті 160 СК України та положеннями статті 29 ЦК України.
Наведене відповідає позиції Верховного Суду, висловленій в постановах від 12 листопада 2018 року по справі №344/16920/16-ц та від 25 січня 2018 року по справі № 537/5119/15-ц.
Виконавчий комітет Верхньокоропецької сільської ради надав суду висновок щодо розв'язання спору про визначення місця проживання дітей, у якому вважав доцільним визначити місце проживання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з мамою ОСОБА_1 , з яким суд не може погодитися, оскільки він суперечить ч. 3 ст. 160 СК України, а відповідно і інтересам дитини.
Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині визначення місця проживання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки останній досяг 14 років і він втратив статус малолітньої особи, а отже відповідно до ст. 160 СК України він має право самостійно обирати собі місце проживання з кимось із батьків.
Крім того, слід зауважити, що ч. 2 ст. 47 ЦПК України надає можливість неповнолітнім особам віком від 14 до 18 років особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом.
Частиною 1 ст. 18 СК України визначено, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу, а ч. 4 ст. 152 СК України визначено право дитини на звернення за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла 14 років.
Таким чином, оскільки ОСОБА_6 виповнилося 14 років, тому він може самостійно звернутись з позовом до суду у випадку порушення його прав.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню витрати останньої по сплаті судового збору.
Керуючись ст. 47, 141, 258-261, 273, 354, 355 ЦПК України, ст. 8, 51, 129 Конституції України, ст. 7, 18, 19, 105, 110, 112, 113, 141, 152, 157, 160, 161 СК України, ЗУ «Про охорону дитинства», Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенцією про права дитини, суд
Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4 ) про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей - задовольнити частково.
Шлюб, зареєстрований 07.08.2010 Виконкомом Яблунівської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , актовий запис № 04 - розірвати.
Після розірвання шлюбу відновити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 дошлюбне прізвище « ОСОБА_1 ».
Визначити місце проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з мамою ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 2422,40 гривень (дві тисячі чотириста двадцять дві гривні, сорок копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя