30 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 761/12374/20
провадження № 61-169св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - Шевченківська окружна прокуратура міста Києва, яка є правонаступником Київської місцевої прокуратури № 10, в інтересах держави в особі Київської міської ради, відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Меженська Кароліна Сергіївна,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2022 року у складі судді Пономаренко Н. В.та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року у складі колегії суддів Болотова Є. В., Кулікової С. В., Музичко С. Г.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року Київська місцева прокуратура № 10, правонаступником якої є Шевченківська окружна прокуратура міста Києва, в інтересах держави в особі Київської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Меженської К. С. (далі - приватний нотаріус КМНО), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4 , про скасування рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна.
Позов мотивовано тим, що Київська місцева прокуратура № 10 під час розслідування кримінального провадження виявила факт незаконного вибуття з комунальної власності нежитлового приміщення (група приміщень № 1), загальною площею 40,00 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 , на який Київська міська рада належним чином не відреагувала.
Позивач зазначав, що письмові докази, долучені до позовної заяви, доводять, що спірне нежитлове приміщення (група приміщень № 1) є комунальною власністю територіальної громади міста Києва, віднесене до сфери управління Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації та закріплене на праві господарського віддання за Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва»).
Київська міська рада рішення про відчуження спірного майна не приймала, проте на теперішній час право власності на це нежитлове приміщення зареєстровано за ОСОБА_3 , яка придбала його у ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 27 березня 2018 року. Приватний нотаріус КМНО Покальчук І. М. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (індексний номер 40329525 від 27 березня 2018 року) вніс запис про реєстрацію переходу права власності на спірне приміщення від ОСОБА_4 до ОСОБА_3
30 вересня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватний нотаріус КМНО Меженська К. С. внесла відомості про набуття ОСОБА_1 права власності на спірне приміщення на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 липня 2007 року у справі № 2?2656/07, ухваленого суддею Пономаренко Н. В.
25 жовтня 2016 року приватний нотаріус КМНО Каплун Ю. В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (індексний номер 32038308 від 25 жовтня 2016 року) вніс запис про реєстрацію переходу права власності на спірне приміщення від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 25 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2
ОСОБА_4 набула право власності на спірне приміщення на підставі договору дарування від 25 жовтня 2016 року, укладеного з ОСОБА_2 . Приватний нотаріус КМНО Солом'яна Л. В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (індексний номер 36847521 від 31 серпня 2017 року) внесла запис про реєстрацію переходу права власності на спірне приміщення від ОСОБА_2 до ОСОБА_4 .
Прокурор зазначав, що Шевченківський районний суд міста Києва рішення від 12 липня 2007 року у справі № 2-2656/07 у складі судді Пономаренко Н. В. не ухвалював. Під час перевірки архіву суду встановлено, що за № 2-2656/07 обліковується справа за позовом ОСОБА_5 до ЖБК «Верстат-4», ОСОБА_6 про визнання зборів неправомочними та визнання недійсним протоколів та рішення звітно-виборчих зборів.
Також посилався на те, що відчуження спірного майна здійснено поза приватизаційною процедурою, без прийняття відповідного рішення Київською міською радою, що свідчить про відсутність волевиявлення власника майна - територіальної громади в особі Київської міської ради на його відчуження.
ОСОБА_1 у встановленому чинним законодавством порядку право власності на вказане майно не набув, отже, не мав права ним розпоряджатись.
На обґрунтовування підстав поновлення строку звернення до суду прокурор зазначав, що Київська міська рада довідалася про обставини порушення її майнових прав із листів прокурора від 24 та 25 вересня 2019 року, які були здобуті останнім в межах процесуального керівництва у кримінальному провадженні.
Водночас КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» звернулася до Київської місцевої прокуратури № 10 із повідомленням про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення щодо спірного майна 13 вересня 2018 року.
Прокурор вважав, що саме з 13 вересня 2018 року стало відомо про порушення майнових прав Київської міської ради, яка раніше не могла про це дізнатися з огляду на те, що вона не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу та судового рішення (неіснуючого), на підставі яких відбулося незаконне вибуття з комунальної власності спірного об'єкта нерухомості, рішення про державну реєстрацію права власності на яке зареєстровано 30 вересня 2016 року.
Посилаючись на викладене, Київська місцева прокуратура № 10, перейменована на Шевченківську окружну прокуратуру міста Києва, в інтересах держави в особі Київської міської ради просила суд:
визнати причини пропущення строку звернення до суду з позовом поважними;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 31661076, від 30 вересня 2016 року, відповідно до якого внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності за ОСОБА_1 на нежитлове приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 ;
визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 , укладений 25 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Каплуном Ю. В. від 25 жовтня 2016 року за № 6610;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 32038308, від 25 жовтня 2016 року, відповідно до якого внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності за ОСОБА_2 на нежитлове приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 ;
витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлове приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 ;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 40329525, від 27 березня 2018 року, відповідно до якого внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 21 листопада 2022 року позов Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради задовольнив частково.
Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 31661076 від 30 вересня 2016 року, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності за ОСОБА_1 на нежитлове приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1042556780391).
Визнав недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 25 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Каплуном Ю. В. за № 6610.
Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 32038308 від 25 жовтня 2016 року, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності за ОСОБА_2 на нежитлове приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1042556780391).
Витребував від ОСОБА_3 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлове приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 40329525 від 27 березня 2018 року, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності ОСОБА_3 на нежитлове приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1042556780391).
У задоволенні позовних вимог до приватного нотаріуса КМНО Меженської К. С. відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Київський апеляційний суд постановою від 22 листопада 2023 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2022 року залишив без змін.
Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що Київською міською радою рішення про відчуження спірного нерухомого майна не приймалося, ОСОБА_1 набув право власності на спірне майно на підставі судового рішення від 12 липня 2007 року, яке судом не ухвалювалося, що в подальшому стало підставою для відчуження цього майна іншим особам, вважали наявними правові підстави для задоволення позовних вимог.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до приватного нотаріуса КМНО Меженської К. С., суди виходили з того, що заявлені вимоги до вказаного відповідача є безпідставними, оскільки на час проведення оскаржуваних реєстраційних дій у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» була відсутня норма, яка зобов'язувала державного реєстратора використовувати відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень.
Суди відмовили у застосуванні наслідків спливу позовної давності, про яку заявила відповідач ОСОБА_3 , керуючись тим, що початком перебігу строку звернення позивача вважали 17 жовтня 2018 року, тобто час, коли до реєстру досудових розслідувань було внесено відомості щодо заволодіння спірного приміщення шахрайським шляхом.
Крім того, зазначили, що Київська міська рада не є стороною договорів купівлі-продажу, на підставі яких відбулось незаконне вибуття з комунальної власності спірного об'єкта нерухомого майна, отже, не могла раніше дізнатись про порушення своїх майнових інтересів.
З огляду на викладене, вважали, що прокурор в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з цим позовом в межах позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у січні 2024 року, ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення відповідач ОСОБА_3 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 369/4959/20-ц (провадження № 61-10618св21), від 17 листопада 2021 року у справі № 761/19875/15 (провадження № 61-15898св20).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норму матеріального права про позовну давність, закріплену у статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема, не встановили початку перебігу позовної давності, при цьому позивачем не доведено, що Київська міська рада не могла раніше дізнатися про порушення своїх прав та інтересів у зв'язку з вибуттям з її володіння спірного майна.
Відповідач вважає, що у цій справі станом на квітень 2020 року строк звернення до суду за захистом порушених прав Київської міської ради сплив, оскільки 30 вересня 2016 року на адресу Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради приватний нотаріус КМНО Меженська К. С. надіслала документи про державну реєстрацію спірного об'єкта нерухомого майна для їх долучення до реєстраційної справи.
Заявник зазначає, що будинок АДРЕСА_1 закріплено на праві господарського відання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва», тому за належної реалізації власних повноважень вказане підприємство могло довідатися про факт реєстрації права власності на спірне майно за новим власником та про його вибуття з комунальної власності територіальної громади міста Києва, починаючи з 30 вересня 2016 року.
Доводи інших учасників справи
У лютому 2024 року на адресу Верховного Суду від Шевченківської прокуратури міста Києва надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому викладено заперечення на доводи касаційної скарги, які прокурор вважає необґрунтованими та безпідставними, просить рішення судів залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 без задоволення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що згідно з рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 209/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 2434 кв. м, у тому числі нежитлові приміщення, загальною площею 221 кв. м, належали до комунальної власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва.
Відповідно до рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади м. Києва» зазначений будинок, у тому числі нежитлові приміщення, включено до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в м. Києві» житловий будинок АДРЕСА_1 віднесено до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації.
Відповідно до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09 лютого 2011 року № 80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція» зазначений будинок закріплено на праві господарського віддання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва».
За інформацією КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва», викладеної у листі від 28 серпня 2019 року № 5390/3, нежитлове приміщення № 1 у будинку АДРЕСА_1 входить до загальної площі 134,38 кв. м нежитлових приміщень, розміщених в даному будинку.
Отже, суди встановили, що нежитлові приміщення, загальною площею 134,38 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , є комунальною власністю територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради та перебувають на балансі КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва».
Київська місцева прокуратура № 10, здійснюючи процесуальне керівництво досудовим розслідуванням кримінального провадження № 4201810110000353, виявила факт незаконного вибуття з комунальної власності нежитлового приміщення (група приміщень № 1), загальною площею 40,00 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018101100000353 від 17 жовтня 2018 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України внесено за заявою директора КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва», у якій останній повідомив правоохоронні органи, що в нежитловому приміщенні (групи приміщень № 1), загальною площею 38,00 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 невідомі особи проводять ремонтні роботи, проте, як повідомив заявник, договірні орендні відносини на зазначене приміщення на підприємстві відсутні.
30 вересня 2016 року приватний нотаріус КМНО Меженська К. С. зареєструвала право власності на спірне нежитлове приміщення за ОСОБА_7 на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 липня 2007 року у справі № 2-2656/07 у складі судді Пономаренко Н. В.
25 жовтня 2016 року між ОСОБА_7 (продавець), від імені якого діяла ОСОБА_8 , та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Каплуном Ю. В. та зареєстрований в реєстрі на підставі рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, індексний номер 32038308.
У договорі купівлі-продажу нежитлового приміщення від 27 березня 2018 року, укладеного між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець), зазначено, що предмет договору є власністю продавця на підставі договору дарування нежитлового приміщення, укладеного з ОСОБА_2 , посвідченого 31 липня 2017 року приватним нотаріусом КМНО Солом'яною Л. В. за № 680.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 21 квітня 2020 року № 207158474 ОСОБА_3 є власником спірного нежитлового приміщення на підставі договору-купівлі продажу від 27 березня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Покальчуком І. М. та зареєстрованого в реєстрі на підставі рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, індексний номер 40329525 від 27 березня 2018 року.
Під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42018101100000353 встановлено, що рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 липня 2007 року у справі № 2-2656/07 у складі судді Пономаренко Н. В. не ухвалювалось, суддя Пономаренко Н. В. працює на посаді судді Шевченківського районного суду міста Києва з 04 лютого 2010 року.
Проведеною перевіркою в архіві Шевченківського районного суду міста Києва встановлено, що за вказаним номером 2-2656/07 обліковується справа за позовом ОСОБА_5 до ЖБК «Верстат-4», ОСОБА_6 про визнання зборів неправомочними та визнання недійсним протоколів та рішення звітно-виборчих зборів.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Звертаючись до суду в інтересах держави в особі Київської міської ради, прокурор підставами позову зазначав те, що відчуження спірного нежитлового приміщення відбулося поза приватизаційною процедурою, без приймання відповідного рішення Київською міською радою, що свідчить про відсутність волевиявлення власника майна - територіальної громади в особі Київської міської ради на його відчуження.
Оскільки на теперішній час право власності на спірне майно зареєстроване за ОСОБА_3 поза волею законного власника - територіальної громади міста Києва, право власності територіальної громади в особі Київської міської ради потребує судового захисту у обраний позивачем спосіб.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
У частині першій статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
У статті 658 ЦК України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій нежитлове приміщення, загальною площею 40,00 кв. м, яке розташоване на АДРЕСА_1 , Київською міською радою не відчужувалося, право власності територіальної громади на нього не припинялося, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не набули право власності на це майно, а отже, не мали права розпоряджатися ним.
Отже, встановивши порушення прав територіальної громади міста Києва, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність правових підстав для захисту порушених майнових прав, пов'язаних з незаконним вибуттям з її комунальної власності нежитлового приміщення, загальною площею 40 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 у обраний позивачем спосіб.
Суди відмовили у застосуванні наслідків спливу позовної давності, про яку заявила відповідач ОСОБА_3 , керуючись тим, що початком перебігу строку звернення позивача вважали 17 жовтня 2018 року, тобто час, коли до реєстру досудових розслідувань було внесено відомості щодо заволодіння спірного приміщення шахрайським шляхом.
З огляду на зміст доводів та вимог касаційної скарги ОСОБА_3 , не заперечуючи проти обґрунтованості та доведеності позовних вимог, не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо застосування норми матеріального права про позовну давність, закріпленої у статті 267 ЦК України.
Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження (стаття 400 ЦПК України).
Заявниця у касаційній скарзі зазначає, що суди не встановили початку перебігу позовної давності, при цьому позивачем не доведено, що Київська міська рада не могла раніше дізнатися про порушення своїх прав та інтересів у зв'язку з вибуттям з її володіння спірного майна.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави.
Зазначений висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, зазначивши, що позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2024 року у справі № 917/1212/21 за позовом заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України про витребування майна з чужого незаконного володіння, враховуючі встановлені судами обставини, зокрема, те, що держава в особі КМУ передала спірне майно у власність ПАТ «НАК «Надра України» згідно з постановою від 17 серпня 2000 року № 1273; держава в особі КМУ передала повноваження з управління корпоративними правами держави в ПАТ «НАК «Надра України» Держгеонадрам, згідно з постановою від 31 серпня 2011 року № 912; право приватної власності щодо спірного майна зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ПАТ «НАК «Надра України» 26 жовтня 2016 року, дійшла висновку, що прокуратурі та КМУ стало відомо про незаконне рішення нотаріуса у квітні 2021 року під час розслідування кримінального провадження від 22 травня 2020 року № 42020170000000102 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України.
У справі, що переглядається, органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави, є Київська міська рада як власник спірного нерухомого майна, яке вибуло з комунальної власності.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради, заявив клопотання про визнання поважними причини пропущення позовної давності.
На обґрунтовування підстав поновлення строку звернення до суду прокурор зазначав, що 17 жовтня 2018 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018101100000353 внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, за заявою директора КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва», у якій останній повідомив правоохоронні органи, що в нежитловому приміщенні (групи приміщень № 1), загальною площею 38,00 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 невідомі особи проводять ремонтні роботи, проте, як повідомив заявник, договірні орендні відносини на зазначене приміщення на підприємстві відсутні.
Прокурор зазначав, що, здійснюючи процесуальне керівництво досудовим розслідуванням кримінального провадження № 4201810110000353, виявив факт незаконного вибуття з комунальної власності нежитлового приміщення (група приміщень № 1), загальною площею 40,00 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Також зазначав, що сам факт внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 30 вересня 2016 року щодо реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_1 не свідчить про його набуття у власність не у встановлений законом спосіб, отже, не свідчить про обізнаність прокурора про порушення майнових прав Київської міської ради саме з цього часу.
У заяві про застосування наслідків спливу позовної давності та в апеляційній скарзі ОСОБА_3 зазначала, що 30 вересня 2016 року проведено державну реєстрацію спірного об'єкта нерухомого майна за ОСОБА_1 , тому саме цей час слід вважати початком перебігу позовної давності, отже, станом на квітень 2020 року строк звернення до суду за захистом порушених прав Київської міської ради сплив, оскільки інформація у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є відкритою та загальнодоступною.
Київська міська рада зазначала, що у березні 2019 року від Київської місцевої прокуратури № 10 на адресу Київської міської ради надійшов лист щодо необхідності звернення до прокуратури із заявою про визнання потерпілою у кримінальному провадженні № 42018101100000353, після чого, ознайомившись із матеріалами кримінального провадження, довідалася про незаконне вибуття спірного майна із власності територіальної громади міста Києва.
Прокурор зазначав також, що Київська міська рада не могла довідатися про незаконне вибуття комунального майна із її власності з огляду на те, що вона не була стороною у справі № 2-2656/07 за позовом ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_9 про визнання договору дійсним та визнання права власності на майно, рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 12 липня 2007 року у якій позов задоволено, та на підставі якого внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на спірне приміщення за ОСОБА_1 , а також стороною правочинів, на підставі яких відбувся наступний перехід права власності на це майно, зокрема, укладених 25 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , 31 липня 2017 року - між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , 27 березня 2018 року - між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Враховуючи зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, всебічно оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, надавши оцінку аргументам учасників справи, встановили початок перебігу позовної давності у цій справі щодо захисту майнових прав територіальної громади міста Києва, обґрунтовано вважаючи, що раніше ніж 17 жовтня 2018 року, тобто з часу внесення відповідних відомостей до ЄРДР, ні прокурор, ні Київська міська рада, які не є сторонами договорів купівлі?продажу та судового рішення, на підставі яких відбулося вибуття спірного майна із комунальної власності, об'єктивно не могли довідатися про незаконність такого вибуття майна із власності позивача, та прийшли до правильного висновку, що вказаний позов подано прокурором в межах позовної давності.
Доводи касаційної скарги про те, що початком перебігу позовної давності слід вважати 30 вересня 2016 року, тобто час реєстрації права власності на спірне приміщення за ОСОБА_7 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності не заслуговують на увагу, оскільки сам лише факт державної реєстрації права власності на нерухоме майно не свідчить про незаконність його набуття у власність третіми особами.
Щодо неврахування апеляційним судом висновків про застосування норми статей 256, 261, 267 ЦК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 369/4959/20-ц, від 17 листопада 2021 року у справі № 761/19875/15, на які заявниця посилається у касаційній скарзі як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права, слід зазначити таке.
У справі № 914/3224/16, оцінюючи висновки судів щодо застосування норми права, яка визначає початок перебігу позовної давності, Велика Палата Верховного Суду зазначила таке:
«Оскільки право власності територіальної громади м. Львова на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи.
Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що перебіг позовної давності починається від дня, коли позивачу стало відомо про рішення суду щодо спірної ділянки в іншій справі.
Також Велика Палата Верховного Суду критично ставиться до посилань судів попередніх інстанцій на те, що міською радою приймались ухвали про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (у 2007 році) та про видачу державного акта на ділянку (у 2008 році). Приймаючи такі ухвали, міська рада виконувала повноваження, покладені на неї законодавством, тобто діяла не як власник спірної земельної ділянки. Тому прийняття зазначених ухвал не обов'язково свідчить про те, що міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права як власника.».
Висновки касаційного суду у цій справі не суперечать висновкам судів у справі, яка переглядається, щодо обчислення початку перебігу позовної давності, оскільки у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду не погодилася із доводами заявника, що позовна давність з огляду на встановлені обставини має обчислюватись з моменту, коли Львівській міській раді стало відомо про набуття права власності на спірну земельну ділянку, що відбулося після отримання Львівською міською радою відповідної інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку загального доступу згідно зі статтею 32 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Вважала, що оскільки порушення прав позивача було предметом судового розгляду в іншій справі № 31/89, то позивачу було відомо про таке порушення ще на час звернення позивача з позовом у зазначеній справі. Суди попередніх інстанцій дату такого звернення не встановили. Водночас суди попередніх інстанцій встановили, що судове рішення у справі № 31/89 було прийняте Господарським судом міста Києва 01 травня 2002 року. Зазначене свідчить про те, що позивачу було відомо про порушення його прав принаймні на цю дату.
У справі № 369/4959/20 Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду, керувався тим, що судами не встановлено початку перебігу позовної давності для територіальної громади с. Крюківщина, а також того, що державі, в особі управління Держгеокадастру у Київській області, було, чи могло бути відомо про порушення права, як і про особу, яка його порушила, до моменту звернення прокурора з цим позовом до суду.
Однак, у справі, яка переглядається, на відміну від справи № 369/4959/20, суди встановили, що прокурор та Київська міська рада довідалися про незаконне вибуття спірного майна із власності територіальної громади міста Києва під час розслідування кримінального провадження від 17 жовтня 2018 року № 42018101100000353 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України.
У справі № 761/19875/15 Верховний Суд, частково скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд, керувався тим, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доводам відповідача про те, що комунальне підприємство, за яким спірне нерухоме майно закріплено на праві господарського відання, ще 01 квітня 2012 року уклало з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 договір № Е1054-733 про відшкодування власником (орендарем) витрат по утриманню та обслуговуванню нерухомого майна, в якому було зазначено, що вказані фізичні особи набули у власність спірні нежитлові приміщення 21 березня 2012 року. При цьому відповідач посилався на те, що вказане комунальне підприємство згідно з Положенням про оренду майна територіальної громади міста Києва зобов'язане було звітувати перед ГУ комунальної власності міста Києва ВО Київської міської ради (КМДА) про стан нерухомого майна, факт перебування його в оренді, наявність заборгованості зі сплати орендної плати тощо.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами обставин щодо наявності / відсутності оформлених договірних відносин користування спірними приміщеннями, оскільки прокурор у позові на обґрунтовування підстав поновлення строку звернення до суду, зокрема, зазначав, що фізичні особи, за якими було зареєстровано право власності на спірний об'єкт нерухомого майна, вживали заходи до приховування реєстрації майна, яке полягало у неукладенні ними договорів про відшкодування витрат на утримання будинків, що підтверджується наданими до суду листами КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» та Комунального центру «Центр комунального сервісу», отже, спричинило об'єктивні труднощі виявити незаконність його заволодінням.
Безпідставними є доводи касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права, які, на думку відповідача, полягають у незалученні до участі у справі КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва», оскільки заявниця не обґрунтувала, що оскаржуване судове рішення стосується її прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків як особи, що не була залучена до участі у справі. Під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій про необхідність її залучення до участі у справі відповідач не заявляла.
Отже, оскільки обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України за касаційною скаргою ОСОБА_3 не підтвердилися, тому відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.
З огляду на те, що предметом розгляду у касаційному суді є законність та обґрунтованість судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що суди ухвалили рішення на підставі встановлених ними обставин та поданих сторонами доказів, які мають індивідуальних характер, притаманний для спірних правовідносин.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.
Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).
На думку судової колегії, судові рішення є достатньо мотивованими.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк