06 травня 2025 року
м. Київ
справа № 757/27418/22-ц
провадження № 61-4102ск25
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Гулейкова І. Ю., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив одночасно пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків, зокрема для надання уточненої касаційної скарги із зазначенням повноти підстав касаційного оскарження та їх нормативно-правового обґрунтування.
У квітні 2025 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про зміну чи доповнення касаційної скарги.
Проаналізувавши касаційну скаргу та подане клопотання, Верховний Суд дійшов висновку, що недоліки касаційної скарги заявник не усунув.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України скаржник повинен обґрунтувати, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно). При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ЦПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
До повноважень Верховного Суду, зокрема, належить вирішення питань щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, їх тлумачення під час розгляду справ.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справі «Пономарьов проти України»).
Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, та позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 у поданому клопотанні посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 10, 12, 78, 81, 263, 265, 382 ЦПК України та одночасно на неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 761/12945/19. При цьому у поданому клопотанні ОСОБА_1 зазначає про те, як вказані норми повинні застосовуватися судами.
Верховний Суд зауважує, що підстави передбачені пунктами 1 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України (неврахування висновку Верховного Суду та відсутність висновку Верховного Суду) можуть бути взаємовиключними, особа, яка подає касаційну скаргу, у разі одночасного посилання на вказані підстави, має конкретизувати у касаційній скарзі яку саме норму (норми) права апеляційний суд застосував без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у подібних правовідносинах, а щодо застосування якої норми (норм) права у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду.
Посилання ОСОБА_1 на необхідне формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування норм статей 10, 12, 78, 81, 263, 264, 264, 382 ЦПК України у даних правовідносинах для правильного вирішення цієї справи не є виконанням вимог ухвали Верховного Суду від 09 квітня 2025 року про залишення касаційної скарги без руху.
Касаційний суд має забезпечувати формування єдиної судової практики шляхом надання відповідного тлумачення (правозастосування) норм права.
Про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики свідчить, зокрема, відсутність єдиного правового висновку Великої Палати Верховного Суду, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному, велика кількість справ щодо вирішення подібних правовідносин, які перебувають на розгляді судів, про що заявником не зазначено.
Отже, касаційна скарга та клопотання про зміну чи доповнення касаційної скарги не містить належного обґрунтування пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Положення статті 400 ЦПК України, відповідно до якого, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Таким чином, заявником не виконано вимоги ухвали Верховного Суду від 09 квітня 2025 року та належним чином не обґрунтовано необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо відповідних норм права.
Відповідно до частини другої статті 393 ЦПК України у разі якщо касаційна скарга оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 392 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу, про що суддею постановляється відповідна ухвала. За змістом статті 185 ЦПК України, якщо заявник не усунув недоліки скарги у строк, встановлений судом, скарга вважається неподаною і повертається заявнику.
Оскільки у відведений судом строк, станом на 06 травня 2025 року, недоліки касаційної скарги не усунуто, тому касаційна скарга підлягає поверненню заявнику.
Повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення скарги.
Керуючись статтею 392, 393 ЦПК України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди вважати неподаною та повернути заявнику.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Ю. Гулейков