П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
05 травня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/3027/25
Головуючий І інстанції: Єфіменко К.С.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 03.02.2025р.) про відмову у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ізмаїльської міської Ради Ізмаїльського району Одеської області про зобов'язання вчинити певні дії, -
30.01.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Ізмаїльської міської Ради Ізмаїльського району Одеської області, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у ненаданні повної відповіді на його звернення від 21.11.2024р;
- визнати протиправними дії та бездіяльність відповідача, які полягають не розгляді прохання у зверненні від 21.11.2024р. про визнання незаконним та про скасування рішення Ізмаїльської міської Ради Ізмаїльського району Одеської області від 26.04.2019р. №5192-VII;
- визнати протиправним та скасувати рішення Ізмаїльської міської Ради Ізмаїльського району Одеської області від 26.04.2019р. №5192-VII про надання гр. ОСОБА_2 та гр. ОСОБА_3 земельної ділянки у спільну сумісну власність для будівництва і обслуговування житлового будинку. господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 , відносно земельної ділянки з кадастровим номером: 51106000000:01:027:0217 та площею 0,0658 га.;
- стягнути на його користь моральну шкоду в розмірі 350 000 грн.
Ухвалою судді Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 року у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 - відмовлено на підставі п.1 ч.1 ст.170 КАС України, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Не погоджуючись із вищезазначеною ухвалою, позивач 04.02.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати ухвалу судді Одеського окружного адміністративного суду від 03.02.2025р. та направити справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду по суті.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 24.02.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
За правилами ч.1 ст.312 КАС України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду попередньої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів доходь висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на наступне.
Так, відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Частиною 2 ст.124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив про те, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Як передбачено п.6 ч.1 ст.171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (п.1 ч.1 ст.170 КАС України).
Перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права в частині надання правової оцінки обґрунтованості підстав відмови у відкритті провадження у даній справі, необхідно звернути увагу на наступне.
Завданням адміністративного судочинства, за приписами ч.1 ст.2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У відповідності до ч.1 ст.3 КАС України, порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1,2 ч.1 ст.4 КАС України визначено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій чи хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або ж зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг.
Як передбачено ч.1 ст.19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Визначення ж поняття суб'єкта владних повноважень міститься у п.7 ч.1 ст.4 КАС України, у відповідності до якої, суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова або ж службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Судова колегія вважає за необхідне звернути увагу на те, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин в їх сукупності. Більше того, зазначеним критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Так, характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їхнього виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, виражені у взаємних правах та обов'язках їхніх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема, пов'язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. При цьому, участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом із тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням (або загрозою порушення) приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права або ж інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.03.2023р. у справі №320/6292/21.
Тобто, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією або ж бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і відповідні наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення певних цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) відповідних рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Так, приймаючи оскаржувану ухвалу, суд 1-ї інстанції виходив з того, у справі, що розглядається, оскаржується право власності на частину земельної ділянки, а тому існує спір про право цивільне. Як наслідок, даний спір не пов'язаний з захистом прав, свобод або інтересів ОСОБА_1 у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що, власне, виключає можливість його розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Як встановлено з матеріалів даної справи, 15.11.2022р. згідно з договором купівлі-продажу, засвідченим приватним нотаріусом Гіренком М.М., продавець - ОСОБА_4 продала (передала у власність), а покупець - ОСОБА_1 (позивач) прийняв у власність 2 частку житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , та який розташований на земельної ділянці відповідно до «Плану земельної ділянки» технічного паспорту вказаного домоволодіння. Окрім того, 15.11.2022р. у відповідності до договору купівлі-продажу, засвідченого приватним нотаріусом Гіренком М.М., продавець - ОСОБА_5 (прізвище до його зміни ОСОБА_6 ) продала (передала у власність), а покупець - ОСОБА_1 прийняв у власність 2 частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , та який розташований на земельної ділянці відповідно до «Плану земельної ділянки» технічного паспорту казаного домоволодіння.
При цьому, позивач зазначає про те, що на підставі заяви співвласників житлового будинку з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , відповідачем ще 26.04.2019р. було ухвалено рішення №5192-VII про надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки у спільну сумісну власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 , щодо земельної ділянки площею 0,0658 га із кадастровим номером: 51106000000:01:027:0217.
У свою чергу, виникнення спірних у цій справі правовідносин зумовлено незгодою позивача із тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 приватизували (отримали у власність) вищевказану земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (колишня АДРЕСА_1 ), шляхом грубого порушення меж земельної згаданої ділянки, на якій розташовано житловий будинок позивача.
Таким чином, позовні вимоги у справі дійсно заявлено на поновлення порушеного цивільного (майнового) права позивача.
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої апеляційної скарги, судова колегія звертає увагу на те, завданням цивільного судочинства, за змістом ч.1 ст.2 ЦПК України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
На підставі ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Юрисдикція цивільних справ закріплена у ст.19 ЦПК України, у відповідності до якої, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, окрім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна чи майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
У справі, що розглядається, позовні вимоги спрямовані на захист порушеного, на переконання ОСОБА_1 , права користування житловим будинком внаслідок реєстрації права власності на земельну ділянку за третіми особами.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які він вважає неправомірними, і вказані наслідки призвели до виникнення, зміни або ж припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер чи пов'язаний із реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) відповідних рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.
Таким чином, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо ж в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на об'єкт нерухомого майна, то спір стосується цивільного права і за суб'єктним складом сторін, в даному випадку, має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Наведена правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 21.11.2018р. у справі №813/1362/16, від 28.11.2018р. у справі №825/642/18 та від 29.01.2019р. у справі №803/1589/17 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.
При цьому, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні п.1 ст.6 Конвенції.
За встановлених обставин, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду 1-ї інстанції про те, що даний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (не є публічно-правовим), а рішення відповідачів мають вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
У той же час, колегія суддів вважає вірним посилання суду 1-ї інстанції на те, що оспорювання бездіяльності відповідача, яка нібито полягала у ненаданні повної відповіді на звернення позивача від 21.11.2024р. (у тому числі про визнання незаконним та про скасування рішення відповідача від 26.04.2019р. №5192-VII) в цьому випадку поглинається спором про речове право. Визнання такої бездіяльності відповідача (тим більше за відсутності зобов'язальної частини) за умови наявності рішення від 26.04.2019р. №5192-VII про надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки у спільну сумісну власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , жодним чином не призведе до поновлення прав та інтересів позивача.
Такої ж правової позиції дотримується і Верховний Суд у постанові від 16.06.2022р. у справі №815/2573/17.
Слід наголосити також і на висновках Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 01.10.2019р. у справі №922/2723/17, стосовно того, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації цього рішення виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку, вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно зі ст.16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного (або ж господарського) судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Інакше кажучи, спір у даній справі стосується не стільки правомірності дій (або ж бездіяльності) відповідача при розгляді звернення ОСОБА_7 від 21.11.2024р., скільки правомірності набуття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку (без погодження з суміжним землекористувачем), а тому захист порушеного права власності має вирішуватися саме в порядку, що встановлений ЦПК України. При цьому, скасування згаданого рішення, заявником якого позивач не був, матиме вплив на права третіх осіб, як користувачів спірної земельної ділянки.
Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правовірність висновків суду 1-ї інстанції і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи чи порушено норми процесуального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивачки, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Таким чином, при винесенні оскаржуваної ухвали судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст.238,241,243,308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а ухвалу судді Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2025 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст.328 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено: 05.05.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко