П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
05 травня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/3994/23
Головуючий І інстанції: Юхтенко Л.Р.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2024 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення суду - 21.05.2024р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби в Одеській області, Державної казначейської служби України, третіх осіб - Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) та Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
27.02.2023р. ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду із позовом до ГУ ДКСУ в Одеській області, в якому просила визнати протиправною бездіяльність ДКС України та стягнути з Держави Україна на її користь грошові кошти на відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 5989,57 грн., з яких збільшення суми боргу - 3864,97 грн.; 3% річних - 947,73 грн.; користування чужими грошовими коштами - 1176,87 грн., а також грошові кошти на відшкодування моральної шкоди у розмірі 50 мінімальних заробітних плат за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з відповідного рахунку органу ДКСУ України станом на час ухвалення рішення суду та нарахуванням відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення суду з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що на підставі постанови Ізмаїльського міськрайонного суду від 01.08.2011р. у справі №2-а-3282/11, яка набрала законної сили, у УПФУ в Ізмаїльському районі Одеської області виникли перед нею грошові зобов'язання щодо виплати підвищення до пенсії відповідно до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» у розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком за період з 14.09.2010р. по 14.03.2011р. з зарахуванням виплачених за вказаний час коштів. З огляду на те, що виплата коштів за вищевказаним судовим рішенням у розмірі 1026,43 грн. була здійснена зі значною затримкою лише у листопаді 2019р., позивач вважає, що у неї виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і 3% річних відповідно до вимог ст.625 Цивільного кодексу України. При цьому, оскільки судове рішення виконано зі значною затримкою, позивач вважає, що нею доведено факт заподіяння їй відповідачем моральної шкоди у вигляді душевних страждань, які полягають у переживаннях, викликаних судовими процесами та тривалим невиконанням рішення суду.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Ухвалою, занесеною до протоколу підготовчого засідання від 05.12.2023р., судом 1-ї інстанції задоволено клопотання представника відповідача та залучено до участі у справі в якості 2-го відповідача - ДКС України, розпочавши розгляд справи спочатку. Крім того, до участі у справі в якості 3 (третіх) осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, залучено ГУ ПФУ в Одеській області та Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2024 року (ухваленим в порядку письмового провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ДКСУ у нарахуванні ОСОБА_1 компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду в розмірі 3% річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду на користь позивача компенсацію за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду в розмірі 3% річних в сумі - 947,73 грн. Визнано протиправною бездіяльність ДКСУ у нарахуванні позивача збільшення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення за період з 11.01.2019р. по 28.11.2019р. у сумі 43,75 грн. Стягнуто з ДКСУ за рахунок коштів, які передбачені за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду на користь позивача збільшення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення за період з 11.01.2019р. по 28.11.2019р. у сумі 43,75 грн. Стягнуто з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань ДКСУ на користь позивача в рахунок відшкодування моральної шкоди у розмірі 8000 грн. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, представник ДКС України 14.06.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21.05.2024р. і прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 21.06.2024р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху.
27.06.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22.07.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ДКСУ та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
Учасники справи, належним чином повідомлені про розгляд справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, виступи сторін, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини.
01.08.2011р. постановою Ізмаїльського міськрайонного суду у справі №2а-3282/11 задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 (позивача) - частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління ПФУ в Ізмаїльському районі Одеської області, яка виразилася в не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 підвищення до пенсії відповідно до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» у розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком за період з 14.09.2010р. по 14.03.2011р. з зарахуванням виплачених за вказаний час коштів та зобов'язано відповідача здійснити відповідне нарахування та виплату. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Дана постанова суду також передбачала негайне виконання.
10.10.2018р. на адресу відповідача - ГУ ДКСУ в Одеській області від УДВС ГТУЮ в Одеській області надійшов акт приймання-передавання ІІІ кварталу 2018р. рішень стосовно першої черги заборгованості, відповідно до якого виконання судового рішення у справі №2-а-3282/11 включено у першу чергу за виконанням.
29.11.2019р. позивачу було виплачено нараховану суму - 1026,43 грн на виконання постанови Ізмаїльського міськрайонного суду від 01.08.2011р. у справі №2а-3282/11.
У подальшому, позивач звернулась до ДКСУ із заявою про нарахування та сплату компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду від 08.04.2020р.
Однак, листом від 23.04.2020р. №5-11-11/7233 ДКСУ повідомила позивача, що Казначейством було виконано судове рішення 29.11.2019р. у справі №2а-3282/11 відносно зобов'язання УПФУ в Ізмаїльському районі Одеської області провести виплату на її користь грошових коштів у розмірі - 1026,43 грн. Разом із цим, у силу ч.1 ст.5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», лише при виконанні рішень суду про стягнення коштів стягувачу виплачується компенсація в розмірі 3% річних від несплаченої суми за рахунок коштів, які передбачені за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду. Оскільки судове рішення має зобов'язальний характер, то відповідач наголосив, що компенсація у зазначеній категорії справ не нараховується.
Вважаючи вищенаведену бездіяльність протиправною, позивач звернулася з даним позовом до суду.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із часткової обґрунтованості та доведеності позовних вимог та, відповідно, неправомірності дій та спірних рішень відповідача.
Однак, суд апеляційної інстанції, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, не погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх необґрунтованими та взагалі не заснованими на законі, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
Аналіз зазначеної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, окрім дозволеного законом, та дозволено лише те, що прямо передбачено законом».
Застосування такого принципу суттєво обмежує таких суб'єктів у виборі варіантів або моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів. Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
За приписами ч.3 ст.11 та ч.1 ст.13 ЦК України, цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Частина 1 ст.509 ЦК України передбачає, що зобов'язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч.2 ст.509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання, відповідно до ч.ч.2,3 ст.11 ЦК України може виникати на підставі договорів і інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
З системного аналізу наведених правових норм слідує, що цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника щодо кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу ч.ч.2,3 ст.11 ЦК України може виникати на підставі договорів, а також інших правочинів, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в ст.610 ЦК України, відповідно до якої, порушенням зобов'язання є його невиконання або ж виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Наведені вище приписи ЦК України дають підстави дійти висновку про те, що нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання та є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає саме у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
З аналізу приписів ст.ст.524,533-535 і 625 ЦК України можна також дійти висновку про те, що грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11.04.2018р. у справі №758/1303/15-ц.
Також, колегія суддів враховує, що Верховним Судом України у постановах від 06.06.2012р. у справі №6-49цс12, від 24.10.2011р. у справі №6-38цс11 викладена правова позиція про те, що за змістом ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошових зобов'язань, адже виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Верховного Суду України).
Така правова позиція підтримана Верховним Судом у постанові від 18.07.2018р. у справі №2а-11853/10/1570.
Водночас, у постанові від 18.03.2020р. у справі №711/4010/13-ц Великою Палатою Верховного Суду було сформовано висновок, за яким положення ст.625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин, сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.
Колегія суддів наголошує, що дані спірні правовідносини виникли у зв'язку з несвоєчасною виплатою позивачу перерахованої на виконання постанови Ізмаїльського міськрайонного суду від 01.08.2011р. у справі №2а-3282/11 підвищення до пенсії відповідно до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» у розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком (за період з 14.09.2010р. по 14.03.2011р.).
Тобто, Закон України «Про соціальний захист дітей війни» є, у даному випадку, спеціальним законом, що установлює правовий статус дітей війни і визначає основи їх соціального захисту та гарантує їх соціальну захищеність шляхом надання пільг і державної соціальної підтримки.
Вказані вище обставини свідчать на користь висновку, що положення ст.625 ЦК України не застосовуються до спірних правовідносин у цій справі, які регулює спеціальне законодавство.
Як визначено положеннями ч.1 ст.2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012р. №4901-VI, держава гарантує виконання судового рішення про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
Згідно з ч.2 ст.6 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016р. №1404-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
За ч.1 ст.5 Закону №4901-VI, у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в ч.4 ст.4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі 3% річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
ЦК України, прийнятий 16.01.2003р., набрав чинності 01.01.2004р., тоді як Закон №4901-VI був прийнятий 05.06.2012р. та набрав чинності 01.01.2013р. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис ч.1 ст.5 Закону №4901-VI, який не встановлює іншого, ніж у ч.2 ст.625 ЦК України, розміру процентів.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.4 ЦК України, основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України.
Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього ж Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.
Оскільки парламент прийняв Закон №4901-VI після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам даного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13.03.2012р. №5-рп/2012 (абз.7 пп.3.1 п.3 мотивувальної частини)). Якщо ж ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021р. у справі №334/3161/17, від 18.01.2022р. у справі №910/17048/17, від 29.06.2022р. у справі №477/874/19).
Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що ст.625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Саме тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже, у ст.625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018р. у справі №758/1303/15-ц, від 16.05.2018р. у справі №686/21962/15-ц, від 19.06.2019р. у справі №646/14523/15-ц)).
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 19.06.2019р. у справі №646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення ст.625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023р. у справі №686/7081/21).
У постанові від 09.11.2023р. у справі №420/2411/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи ч.2 ст.625 ЦК України.
Закон №4901-VI при цьому не обмежує поширення дії ст.625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, й державою) його грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст.625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.
Однак, колегія суддів звертає увагу на те, що постановою Ізмаїльського міськрайонного суду від 01.08.2011р. у справі №2а-3282/11, яка набрала законної сили, зокрема, визнано протиправною бездіяльність УПФУ в Ізмаїльському районі Одеської області, яка виразилася в не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 підвищення до пенсії відповідно до ст.6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» у розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком за період з 14.09.2010р. по 14.03.2011р. з зарахуванням виплачених за вказаний час коштів та, відповідно, було зобов'язано пенсійний орган здійснити відповідне нарахування та виплату.
Тобто, вказаним рішенням фактично визначено обов'язок пенсійного органу перерахувати та виплатити пенсію позивачу, однак без визначення конкретної суми грошового зобов'язання.
З огляду на вказане, оскільки постанова Ізмаїльського міськрайонного суду від 01.08.2011р. у справі №2а-3282/11 не є рішення про стягнення коштів, тому положення ч.2 ст.625 ЦК України щодо стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 інфляційних втрат та 3% не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
При цьому, колегія суддів зауважує про те, що питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані спеціальним Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000р. №2050-ІІІ та «Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001р. №159).
У відповідності до ст.ст.1 та 2 Закону №2050-ІІІ, підприємства, установи та організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або ж уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі варто розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України та які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата; сума індексації грошових доходів; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що дія зазначених вище нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст.2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом у постановах від 20.02.2018р. у справі №522/5664/17, від 21.06.2018р. у справі №523/1124/17, від 03.07.2018р. у справі №521/940/17, від 05.10.2018р. у справі №127/829/17, від 12.02.2019р. у справі №814/1428/18, а також від 08.08.2019р. у справі №638/19990/16-а.
Таким чином, з огляду на те, що відповідальність за несвоєчасну виплату ОСОБА_1 доходу передбачена положеннями Закону №2050-ІІІ та Порядку №159, суд попередньої інстанції дійшов помилкового висновку, що у межах цих спірних правовідносин наявні підстави для застосування ст.625 ЦК України.
Враховуючи, що спірні правовідносини врегульовані спеціальним законодавством та на нього не поширюються приписи цивільного законодавства, колегія суддів вважає, що у відповідача не виникло перед позивачем конкретно визначеного грошового зобов'язання у розумінні ЦК України, як зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а відтак відповідач не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов'язання, у розумінні ст.625 ЦК України, тому положення ст.625 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно, підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відсутні в повному обсязі. У той же час, позивач не позбавлена можливості скористатися вказаним правом щодо отримання компенсації втрати частини доходів у порядку та спосіб, визначених законом.
Отже, доводи апеляційної скарги є суттєвими та свідчать про невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи та невірне застосування ним норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
При цьому, одночасно також слід звернути увагу й на те, що аналогічна правова позиція з цих спірних питань викладена, зокрема, як Другим апеляційним адміністративним судому у постанові від 14.04.2025р. у справі №520/30092/24, так і Восьмим апеляційним адміністративним судом у постанові від 27.03.2025р. у справі № 460/27075/23, яка, з огляду на подібність правовідносин, що склалися між сторонами, також враховується судом апеляційної інстанції під час вирішення даної справи.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб'єктивній думці останньої.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
У силу вимог ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Отже, в обсязі встановлених обставин та враховуючи, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також у зв'язку із тим, що деякі висновки суду не відповідають обставинам справи, судова колегія, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, у відповідності до п.п.1,3,4 ч.1 ст.317 КАС України, вважає за необхідне скасувати рішення суду 1-ї інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.
Керуючись ст.ст.308,311,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України - задовольнити.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2024 року - скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити в повному обсязі.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 05.05.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко