Справа № 643/2015/24
Провадження № 2/643/273/25
16.04.2025 м. Харків
Московський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого судді: Новіченко Н.В.,
за участю секретаря судового засідання: Єрмакової А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи
за позовом ОСОБА_1
до 1. ОСОБА_2
2. ОСОБА_3
про стягнення 114 896, 44 грн.,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Московського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_2 (далі - відповідач-1), ОСОБА_3 (далі - відповідач-2) відповідно до змісту якого просить суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за Договором позики в сумі 114 896, 44 грн.
Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 211, 20 грн., та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 40 000, 00 грн.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на те, що 20 грудня 2021 між ним (Позикодавець) та відповідачем-1 (Позичальник) було укладено Договір позики грошей, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу-1 грошову суму у розмірі 92 394, 00 грн., що в еквіваленті на день підписання цього Договору, за комерційним курсом купівлі доларів США, встановленим ПАТ КБ «Приват Банк» становить 3 422, 00 долара США, строком до 20.03.2022 року. Відповідно до п. 3.1 Договору позики сторони узгодили, що у випадку зміни курсу гривні до долара США, позика підлягає поверненню, таким чином, щоб розмір повернутої позики (частини позики) відповідав доларовому еквівалентові позики за комерційним курсом продажу доларів США, що буде встановленим АТ КБ «Приват Банк» станом на дату повернення позики (частини позики). Згідно з п. 3.2 Договору позики повернення Позичальником позиченої суми повинно вчинятись 20 числа кожного місяця за наступним графіком: до 20.01.2022 року, у гривні, що в еквіваленті, за комерційним курсом продажу доларів США, що буде встановленим ПАТ «КБ ПРИВАТБАНК», станом на дату повернення частини позики становитиме 174, 00 долара США, до 08.12.2020 року, у гривні, що в еквіваленті, за комерційним курсом продажу доларів США, що буде встановленим ПАТ КБ «Приват Банк», станом на дату повернення частини позики становитиме 174, 00 долара США, а решту суми у гривні, що в еквіваленті, за комерційним курсом продажу доларів США, що буде встановленим ПАТ КБ «Приват Банк», станом на дату повернення частини позики, становитиме 3 074, 00 долара США - по 20.03.2022. Факт отримання відповідачем-1 від позивача грошових коштів підтверджується розпискою від 20.12.2021. Крім того позивач зазначає, що відповідач-2 надав згоду на укладання її чоловіком відповідачем-2 Договору позики грошей від 20.12.2021 та отримання від позивача грошової суми у розмірі 92 394, 00 грн., що в еквіваленті на день підписання цього Договору, за комерційним курсом купівлі доларів США становить 3 422, 00 долара США. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Договором між сторонами укладено Договір застави транспортного засобу від 20.12.2021. Предметом застави є транспортний засіб транспортний засіб марки Ford, модель Mondeo, номер шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , рік випуску 2007, колір чорний, реєстраційний номер НОМЕР_2 . У зв'язку з простроченням відповідачами терміну виконання зобов'язань, позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою від 06.03.2024 року Московський районний суд м. Харкова вищевказану позовну заяву залишив без руху та надав позивачу строк для усунення недоліків.
На виконання вимог вищезазначеної ухвали позивачем подано до суду заяву про усунення недоліків.
Ухвалою від 08.04.2024 року Московський районний суд м. Харкова відкрив провадження у справі № 643/2015/24, вирішив здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 07.05.2024 року.
У подальшому підготовче засідання відкладалося з різних підстав.
Ухвалою від 07.11.2024 року Московський районний суд м. Харкова закрив підготовче провадження та призначив справу № 643/2015/24 до судового розгляду по суті на 10.12.2024 року.
У подальшому розгляд справи відкладався з різних підстав.
05.03.2025 року відповідачем-2 подано заяву про розстрочення виконання судового рішення, відповідно до змісту якої відповідач-2 зазначає, що наразі немає постійного достатнього доходу для виконання рішення суду одразу у повному обсязі, однак має намір виконати рішення добровільно. Разом з цим, відповідач-2 зазначає, що на його утриманні перебуває малолітня дитина, на що також потребуються додаткові фінансові ресурси. При цьому, відповідач-2 вказує на те, що одразу не зможе виконати рішення суду, бо рівень доходу не співмірний із сумою, яка стягується, але наявний намір виконати його добровільно.
У судовому засіданні відповідач-2 проти позовних вимог не заперечувала. Водночас зазначила, що згоду надала під примусом свого чоловіка. Отримані за Договором позики кошти відповідач-1 витратив на власні потреби. Разом з цим, відповідач-2 підтримала заяву про розстрочення виконання судового рішення, просила суд її задовольнити та розстрочити рішення на 2 роки.
Позивач, представник позивача, у судове засідання 07.04.2025 року не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Відповідач-1 у судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином в порядку, визначеному ч. 11 ст. 128 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Статтею 223 ЦПК України визначені наслідки неявки учасників справи у судове засідання.
Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення) (ч. 4 ст. 223 ЦПК України).
Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
При цьому, згідно з ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Водночас, оскільки суд надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.
Враховуючи, що у справі маються достатні дані про права і взаємовідносини сторін, відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового розгляду справи, суд розглядає справу за відсутності позивача, його представника та відповідача-1.
У судовому засіданні 07.04.2025 року після судових дебатів суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та відклав ухвалення та проголошення судового рішення на 16.04.2025 року.
У судовому засіданні 16.04.2025 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Заслухавши пояснення відповідача-2, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
20 грудня 2021 року між позивачем (далі - Позикодавець) та відповідачем-1 (далі - Позичальник) укладено Договір позики грошей (далі - Договір), відповідно до умов якого Позикодавець передав, а Позичальник прийняв у власність грошову суму у розмірі 92 394, 00 грн., що в еквіваленті на день підписання цього Договору, за комерційним курсом купівлі доларів США, встановленим ПАТ КБ «Приват банк» (27, 00 грн. за 1 дол. США), становить 3 422 долара США 00 центів. Позичальник зобов'язується повернути Позикодавцю у строк та на умовах, передбачених цим Договором, позику у вищезазначеному розмірі.
Відповідно до п. 2 Договору позика передається Позикодавцем Позичальнику безпосередньо при підписанні сторонами цього Договору готівкою. Підписання цього Договору Позичальником підтверджує факт одержання ним від Позикодавця грошових коштів в сумі, визначений у п. 1 Договору. Підписаний Позичальником Договір є доказом передачі позики від Позикодавця до Позичальника.
Умовами п. 3 Договору передбачено, що сторони домовились, що Позичальник зобов'язаний повернути (погасити) таку ж суму грошових коштів у повному обсязі до 20.03.2022 (двадцятого березня дві тисячі двадцять другого) року включно, який може бути продовжений за взаємною згодою сторін.
Згідно з п. 3.1 Договору сторони узгодили, що у випадку зміни курсу гривні до долара США, позика підлягає поверненню, таким чином, щоб розмір повернутої позики (частини позики) відповідав доларовому еквівалентові позики за комерційним курсом продажу доларів США, що буде встановленим АТ КБ «Приват банк» станом на дату повернення позики (частини позики).
Відповідно до п. 3.2 Договору повернення Позичальником позиченої суми повинно вчинятись 20 числа кожного місяця за наступним графіком:
до 20.01.2022 року, у гривні, що в еквіваленті, за комерційним курсом продажу доларів США, що буде встановленим ПАТ КБ «Приват банк», станом на дату повернення частини позики становитиме 174, 00 (сто сімдесят чотири) долара США 00 центів,
до 08.12.2020 року, у гривні, що в еквіваленті, за комерційним курсом продажу доларів США, що буде встановленим ПАТ КБ «Приват банк», станом на дату повернення частини позики становитиме 174, 00 (сто сімдесят чотири) долара США 00 центів,
а решту суми у гривні, що в еквіваленті, за комерційним курсом продажу доларів США, що буде встановленим ПАТ КБ «Приват банк», станом на дату повернення частини позики, становитиме 3 074, 00 (три тисячі сімдесят чотири) долара США 00 центів - по 20.03.2022 (двадцятого березня дві тисячі двадцять другого).
Згідно з п. 3.3 Договору повернення частини позики, у відповідності до ст. 545 Цивільного кодексу України, підтверджується відповідними письмовими розписками Позикодавця. Повернення всієї суми позики, підтверджується відповідною заявою Позикодавця про проведення повного розрахунку, справжність підпису якого має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до п. 7 Договору у разі, коли Позичальник не поверне Позикодавцю позику (або її частину) у встановлений строк (або достроково у випадках передбачених цим Договором), Позикодавець вправі стягнути заборгованість за позикою та неустойку, згідно п. 8 цього Договору, в примусовому порядку, шляхом відповідно до діючого законодавства України.
Умовами п. 8 Договору передбачено, що у разі якщо Позичальник своєчасно не поверне суму позики (та/або її частини) у встановлений строк, Позичальник зобов'язаний сплатити на вимогу Позикодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, 100% (сто процентів) річних від простроченої суми, пеню у розмірі 10% (десять процентів) від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, за кожен день прострочення та за кожне відповідне неналежне виконання умов цього договору, а також штраф у розмірі 5% (п'ять відсотків) від суми позики, зазначеній у п. 1 Договору позики грошей, за кожне порушення строків сплати позики.
Згідно з п. 12 Договору з метою забезпечення виконання зобов'язань за цим Договором Сторони домовились укласти Договір застави транспортного засобу, типу Загальний легковий седан, марки FORD, модель MONDEO, номер шасі (кузов, рама): НОМЕР_1 , рік випуску: 2007, колір: чорний, реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Відповідно до п. 17 Договору Позичальник дійсним підтверджує, що він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Та дійсний Договір укладається за її згодою.
Як вбачається з Договору позики грошей від 20.12.2021 відповідач-2 надала згоду своєму чоловіку на укладання дійсного Договору позики про отримання ним грошової суми у розмірі 92 394, 00 грн., що в еквіваленті на день підписання цього Договору, за комерційним курсом купівлі доларів США, встановленим ПАТ КБ «Приват банк» (27,00 грн. за 1 дол. США), становить 3 422, 00 долара США 00 центів.
З долученої до матеріалів справи розписки від 20.12.2021 року вбачається, що відповідач-1 отримав від позивача грошову суму у розмірі 92 394, 00 грн. та зобов'язався повернути кошти у строк до 20.03.2022 року.
З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за Договором позики грошей,між позивачем та відповідачем-2 укладено Договір застави транспортного засобу від 20.12.2022 року. Предметом застави є транспортний засіб транспортний засіб марки Ford, модель Mondeo, номер шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , рік випуску 2007, колір чорний, реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Відповідно до п. 7 Договору застави транспортного засобу Заставодавець та Заставодержатель дійшли згоди, що вартість предмета застави на момент укладення Договору застави складає 93 000, 00 грн.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно з частиною 1 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори.
Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як визначено ст. 627 ЦК України, відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України). Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Згідно зі статтями 1046, 1049 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, або позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості у строк та в порядку, що встановлені договором.
Як визначено частиною 2 статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
З метою забезпечення правильного застосування ст. ст. 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки щодо застосування ст. ст. 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі за № 6-63цс13, від 02.07.2014 року у справі за № 6-79цс14 та від 13.12.2017 року у справі за № 6-996цс17.
У постанові від 13.07.2022 року у справі за № 363/1834/17 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на особливості виконання грошового зобов'язання, а саме - грошовою одиницею України є гривня (ч. 1 ст. 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (ч. 1 ст. 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.
Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України, як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов'язання (ч. 1 ст. 192, ч. 1 ст. 524, ч. 1 ст. 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов'язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 ЦК України). Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 ЦК України).
Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (ч. 1 ст. 1046, ч. 1 ст. 1049 ЦК України. Аналогічне зазначено також і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі за № 373/2054/16.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач передав, а відповідач-1 прийняв у грошову суму у розмірі 92 394, 00 грн., що на день підписання Договору, за комерційним курсом купівлі доларів США, встановлено ПАТ КБ «Приват банк» становить 3 422, 00 грн.
Відповідно до п. 3.1 Договору сторони узгодили, що у випадку зміни курсу гривні до долара США, позика підлягає поверненню, таким чином, щоб розмір повернутої позики (частини позики) відповідав доларовому еквівалентові позики за комерційним курсом продажу доларів США, що буде встановленим АТ КБ «Приват банк» станом на дату повернення позики (частини позики).
Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
Разом з цим відповідач-1 взяті на себе договірні зобов'язання належним чином не виконав, лише частково повернув грошові кошти 04.01.2022 у розмірі 5 500, 00 грн., що в еквіваленті на день погашення частини боргу, за комерційним курсом продажу доларів США, встановленим ПАТ КБ «Приват банк» (27,50 грн. за 1 дол. США) становить 200, 00 доларів США; 17.01.2022 у розмірі 5 660, 00 грн., що в еквіваленті на день погашення частини боргу, за комерційним курсом продажу доларів США, встановленим ПАТ КБ «Приват банк» (27,50 грн. за 1 дол. США) становить 200, 00 доларів США.
Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу своїх позовних вимог посилався на те, що борг за Договором позики є спільним боргом подружжя, а тому стягненню підлягає з обох відповідачів.
Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачі на момент укладення Договору позики перебували у шлюбі.
Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з цим, зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).
Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Таким чином, за спільними зобов'язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно з ч. 2 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
У відповідності до ч. 1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Положеннями ч. ч. 1 та 2 ст. 83 ЦПК України унормовано, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4 ст. 83 ЦПК України).
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 7 ст. 81 ЦПК України).
При цьому, за приписами ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Положеннями ст. 71 ЦПК України передбачено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
При цьому, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони.
Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
На переконання суду та з огляду на презумпцію спільності права власності подружжя, тягар спростування якої покладений на того з подружжя, хто її спростовує, відповідач-2 не надав доказів того, що кошти отримані за Договором позики були використані не в інтересах сім'ї, а на особисті потреби відповдіача-1.
Так, зважаючи на значну суму коштів, отриманих у борг, відповідач-2 не навів обставин і не зазначив про придбання відповідачем-1 будь-якого майна, використання цих коштів у підприємницькій діяльності, так само як і обставини, пов'язані із здійснення такої діяльності (зокрема, види діяльності, умови її ведення, наявність найманих працівників, офісу, оперативних витрат тощо), не вказав ознак способу життя відповідача-1 (подорожі, придбання речей тощо), як б давали суду підстави припустити використання цих коштів відповідачем-1 на власні потреби, не пов'язані із інтересами сім'ї. Клопотань про витребування доказів, які б підтверджували ці обставини відповідач-2 не заявляв.
Суд вважає, що покладення виключно на позивача обов'язку доводити факт використання відповідачем (Позичальником) позичених коштів в інтересах сім'ї покладає на нього непропорційний тягар, оскільки факт використання Позичальником коштів після їх передачі об'єктивно перебуває поза контролем з боку Позикодавця.
Отже, суд дійшов висновку, що відповідачем-2 не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя.
За таких обставин позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 141 ЦПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідачів.
Що стосується понесених позивачем витрат на правничу допомогу у розмірі 40 000, 00 грн., суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини (ст. 30 зазначеного Закону).
Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.
Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (ст. 15 ЦПК України).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат (ст. 134 ЦПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст. 137 ЦПК України);
3) розподіл судових витрат між сторонами (ст. 141 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано суду:
- договір про надання правничої допомоги від 01.10.2021 року, укладений між адвокатом Непомнющим О.М. та позивачем, відповідно до умов якого Адвокат зобов'язується надавати Клієнту правову допомогу у справі щодо захисту прав та інтересів останнього в судах всіх рівнів, всіх інстанцій, органах державної влади, на підприємствах, в установах, організаціях всіх форм власності та підпорядкування з питання прийняття участі у бідь-якому провадженні, у тому числі у цивільних справах, кримінальних, адміністративних чи господарських провадженнях з питань стягнення грошових коштів на користь Клієнта за будь-якими договірними відносинами у тому числі при вирішенні питань про звернення стягнення на заставлене майно, які виникли з будь-яких договорів, а Клієнт зобов'язується сплатити гонорар (винагороду) за надану правову допомогу, за кожну окрему справу, кожне окреме стягнення та компенсувати фактичні витрати на її надання в обсязі та на умовах, визначених Договором. Відповідно до п. 3.1 Договору за надання правової допомоги Клієнт сплачує адвокату гонорар (винагороду) у розмірі 40 000, 00 грн. за кожну окрему справу щодо стягнення боргу за будь-яким Договором укладеним Клієнтом із Контрагентом/Боржником/Відповідачем/Третьою особою/Поручителем, тощо. 100 % розміру гонорару та Адвоката, зазначеного у п. 3.1 Договору, сплачується Клієнтом з моменту набрання чинності Договором, а саме в день підписання Адвокатом та Клієнтом Акту розрахунку до дійсного Договору про надання правової допомоги;
- свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 761 на ім'я Непомнющого О.М.;
- акт розрахунку до Договору про надання правової допомоги від 01.10.2021, згідно до умов якого сторони свідчать про те, що відповідно до п.п. 3.1, 3.2 Договору за надання правової допомоги Клієнт сплатив Адвокату гонорар (винагороду) у розмірі 40 000, 00 грн.
Водночас зі змісту ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 137 ЦПК України).
У розумінні положень ч. 5 ст. 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 141 ЦПК України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).
Такі самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
При цьому, з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.
Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
З огляду на вищевикладене, враховуючи ціну позову, складність справи, обсяг фактично виконаної адвокатом роботи, який об'єктивно підтверджується матеріалами справи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерії реальності адвокатських витрат, критерії розумності їхнього розміру, суд дійшов висновку про стягнення з відповідачів на користь позивача витрат на правничу допомогу у розмірі 5 000, 00 грн.
Щодо заяви відповідача-2 про розстрочення виконання рішення, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 267 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочення виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
Згідно з ч. 1 ст. 435 ЦПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Відповідно до ч. 3 ст. 435 ЦПК України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) щодо фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо (ч. 4 ст. 435 ЦПК України).
При цьому, в силу приписів ч. 5 ст. 435 ЦПК України розстрочка та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
З аналізу вищевказаної норми процесуального права вбачається, що відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є правом, а не обов'язком суду, яке реалізується у виняткових випадках та за наявності підстав, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Розстрочка означає виконання рішення частками, встановленими судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частки також повинні визначатись судом.
У рішенні від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, що розстрочка виконання рішення має базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувачів і боржників.
Підставою для відстрочки або розстрочки виконання рішення суду можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим судом способом.
Вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Таким чином, в основу судового акту про надання розстрочки або відстрочки виконання рішення суду має бути покладений обґрунтований висновок про наявність обставин, що ускладнюють чи роблять неможливим його виконання.
Разом з цим, всупереч вимог ст. 81 ЦПК України звертаючись до суду із заявою про розстрочення виконання рішення суду відповідачем-2 не надано жодних належних та достатніх доказів на підтвердження свого скрутного матеріального становища, в т.ч. відомостей про свої доходи за 2024, січень-березень 2025 року.
Виходячи з викладеного суд дійшов висновку, що відповідачем-2 не надано жодних доказів існування обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим через майновий стан відповідача-2.
Європейський суд з прав людини у п. 43 рішення «Шмалько проти України зазначив, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".
У зв'язку з тим, що відстрочка та розстрочка виконання рішення суду подовжує період відновлення порушеного права стягувача при їх наданні, суди, в цілях вирішення питання про можливість їх надання, а також визначення строку подовження виконання рішення суду повинні враховувати закріплені в нормах матеріального права, і перш за все у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, що є частиною національного законодавства, допустимі межі надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка та розстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого частиною першою статті 6 Конвенції, згідно з якою "кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру", а у системному розумінні даної норми та національного закону суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале виконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи та є наслідком зменшення вимог щодо розумності строку.
Крім того, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого виконання.
Межі виправданої затримки виконання рішення суду залежать, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру, що визначені судом.
Стосовно системності виконання Європейський суд з прав людини зазначає, що присудження грошових коштів не надає пом'якшення у виконавчому провадженні, а, отже, сама можливість надання відстрочки та розстрочки виконання судового акта повинна носити виключний характер.
З урахуванням підстав, умов та меж надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення, судом встановлено, що безпідставне розстрочення без обґрунтованих на те мотивів, надане на тривалий період без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника, порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, а тому таке судове рішення не може вважатися законним та справедливим.
Підсумовуючи вищевикладене суд зазначає, що відповідачем-2 не підтверджено існування виключних обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, з якими закон пов'язує можливість розстрочення виконання судового рішення, у зв'язку з чим, враховуючи баланс інтересів сторін та право на справедливий судовий розгляд, ефективний судовий захист та очікування належного виконання судового рішення, зважаючи на майнові інтереси стягувача та встановлені вище обставини, дійшов висновку, що подана відповідачем-2 заява про розстрочення виконання рішення задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 12, 13, 76, 264, 265 ЦПК суд
1.Позов ОСОБА_1 задовольнити.
2.Стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість в сумі 114 896 (сто чотирнадцять тисяч вісімсот дев'яносто шість) грн. 44 коп.
3.Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 605 (шістсот п'ять) грн. 60 коп. та витрати на правничу допомогу у розмірі 2 500 (дві тисячі п'ятсот) грн. 00 коп.
4.Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 605 (шістсот п'ять) грн. 60 коп. та витрати на правничу допомогу у розмірі 2 500 (дві тисячі п'ятсот) грн. 00 коп.
5.Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про розстрочення виконання рішення.
6.Рішення може бути оскаржено у встановленому порядку до Харківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його підписання. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
7.Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ).
8.Відповідач-1: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ).
9.Відповідач-2: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 , АДРЕСА_3 ).
Повне рішення складено 02.05.2025 року.
Суддя Н.В. Новіченко