02 травня 2025 р. Справа № 440/13164/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Чалого І.С. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2025, головуючий суддя І інстанції: Т.С. Канигіна, повний текст складено 24.01.25 по справі № 440/13164/24
за позовом ОСОБА_1
до Недержавної некомерційної професійної організації "Національна асоціація адвокатів України" в особі Ради адвокатів України
про визнання протиправним та скасування рішення
ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить визнати протиправним і скасувати рішення Ради адвокатів України від 30.04.2024 №13 "Про надання роз'яснення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики".
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 відмовлено у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Недержавної некомерційної професійної організації "Національна асоціація адвокатів України" в особі Ради адвокатів України про визнання протиправним та скасування рішення.
ОСОБА_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відповідно до статті 5 Правил адвокатської етики право офіційного тлумачення Правил адвокатської етики належить виключно З'їзду адвокатів України та Раді адвокатів України. Рішення Ради адвокатів України є обов'язковим для усіх адвокатів і створює юридичні наслідки, адже воно надає офіційне тлумачення положень Правил адвокатської етики, з яким позивач не згоден і яке порушує його права як адвоката.
Недержавна некомерційна професійна організація "Національна асоціація адвокатів України" в особі Ради адвокатів України подала відзив на апеляційну скаргу, в якій просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24 січня 2025 року у справі № 440/13164/24 залишити без змін.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції та отримано останніми копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т. ч. копію апеляційної скарги.
Колегія суддів, вислухавши суддю - доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції , доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 18.04.2024 на адресу Ради адвокатів України надійшла письмова заява адвоката Овсієнко Оксани Володимирівни від 17.04.2024, відповідно до якої остання просить Раду адвокатів України надати офіційне тлумачення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України 2017 року 09.06.2017 (зі змінами, затвердженими З'їздом адвокатів України 2019 року 15.02.2019), у тому числі з урахуванням та в контексті фактів, наведених у рішенні Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (у складі колегії) № 347/дс-24 від 19.03.2024.
Відповідно до розпорядження Національної асоціації адвокатів України "Про створення Робочої групи щодо тлумачення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики" від 22.04.2024 №72 створено Робочу групу щодо тлумачення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики.
Згідно з витягу із протоколу №2 засідання Ради адвокатів України від 30.04.2022 Голова Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Вилков С.В. щодо наведеного питання доповів зміст звернення адвоката Овсієнко О.В. про надання офіційного тлумачення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики, затверджених 09.06.2017 Звітно-виборним з'їздом адвокатів України 2017 року зі змінами, з урахуванням та в контексті фактів, наведених у рішенні Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 19.03.2024. За результатами доповіді було оголошено висновок Робочої групи з цього питання.
Безпосередньо було встановлено, що зі змісту заяви адвоката Овсієнко О.В. рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (у складі колегії) від 19.03.2024 відмовлено у внесенні рекомендації Вищій раді правосуддя про призначення Овсієнко Оксани Володимирівни на посаду судді Ковельського міськрайонного суду Волинської області. В основу даного рішення покладено висновок колегії про те, що нездатність кандидата пояснити мотиви укладення договору дарування нерухомого майна родичу судді, який систематично розглядав справи за участі адвоката Овсієнко О.В., приховування цієї інформації від інших учасників процесу під головуванням судді, родич якого є обдарованим згідно із згаданим договором дарування, не відповідають критеріям, що висуваються до особи, яка претендує обійняти посаду судді.
Доповідач щодо цього питання на засіданні Ради адвокатів України акцентував увагу, що в проекті рішення зазначено, що Тітівалов К.К. є адвокатом і, відповідно, колегою ОСОБА_2 . Стосунки між ними можна охарактеризувати виключно як ділові та робочі; дарування земельної ділянки ОСОБА_2 вважає рядовим фактом, який повністю охоплюється принципом свободи цивільного договору і не має жодних прихованих мотивів; вказаний правочин жодним чином не пов'язаний з її професійною адвокатською діяльністю, у тому числі участю як представника та захисника у цивільних та кримінальних справах, що перебували у провадженні судді Турійського районного суду Волинської області Тітівалова Р.К., який є рідним братом адвоката Тітівалова К.К.
На думку доповідача, наведені обставини свідчать про перекручування змісту статті 44 Правил адвокатської етики Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, яка не наділена дискреційними повноваженнями щодо офіційного тлумачення цих Правил та тезово обґрунтував законодавчі підстави такої позиції, у тому числі у контексті приписів статей 5, 44 ПАЕ, частини першої статті 64 Цивільного процесуального кодексу України, частини першої статті 60 Кодексу адміністративного судочинства України, частини першої статті 61 Господарського процесуального кодексу України, частини четвертої статті 46 Кримінального процесуального кодексу України.
Наголосив на необхідності відобразити у рішенні, що рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом належить до основних засад цивільного, адміністративного, господарського судочинств та кримінального провадження (пункт 2 частини третьої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, пункт 2 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, пункт 2 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України, пункт 3 частини першої статті 7 Кримінального процесуального кодексу України, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод).
Також зазначив, що повага до процесуальних прав адвоката, який представляє іншу сторону, а, відповідно, й утримання від вчинення дій, що грубо порушують останні, полягає у належному (такому, що ґрунтується на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів), компетентному та добросовісному здійсненні адвокатом процесуальних повноважень (використанні процесуальних прав та дотриманні процесуальних обов'язків), визначених відповідним процесуальним законом.
За наслідками голосування щодо наведеного питання порядку денного засідання Ради адвокатів України, 18 членів Ради адвокатів України проголосували за прийняття рішення про надання роз'яснення, яке викладено у рішенні № 13 від 30.04.2024 (проти - 0, утрималися - 0), відповідно до якого:
1. Поведінка та дії адвоката Овсієнко О.В. в умовах, описаних у зверненні, узгоджуються з вимогами частини другої статті 44 Правил адвокатської етики і не містять ознак неповаги до процесуальних прав адвоката, який представляє іншу сторону, або вчинення дій, що грубо порушують останні.
2. Положення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики слід розуміти так, що повага до процесуальних прав адвоката, який представляє іншу сторону, і утримання від вчинення дій, що грубо порушують останні, полягає у належному (такому, що ґрунтується на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів), компетентному та добросовісному здійсненні адвокатом процесуальних повноважень (використанні процесуальних прав та дотриманні процесуальних обов'язків), визначених відповідним процесуальним законом.
3. Право офіційного тлумачення Правил адвокатської етики належить виключно З'їзду адвокатів України та Раді адвокатів України. Правила адвокатської етики в будь-якому разі не можуть бути застосовані проти інтересів адвоката, у тому числі, у спосіб тлумачення неналежним суб'єктом Правил адвокатської етики для дискредитації адвоката, який проходить процедуру доступу до інших професій.
Позивач, вважаючи протиправним рішення відповідача, звернуся до суду із цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірне рішення Ради адвокатів України від 30.04.2024 №13 "Про надання роз'яснення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики" не впливає на права та обов'язки позивача.
Згідно з ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
За змістом частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частин першої та третьої статті 124 Основного Закону України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди (частина четверта статті 125 Конституції України).
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року № 6-зп Суд зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Окрім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.
При цьому обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
У Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес». Зокрема, зазначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст (інтерес у вузькому розумінні цього слова) та означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Загальні підходи до судового захисту законних інтересів були сформульовані Верховним Судом у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, в якій зазначено, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б) пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним благом, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним; у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб'єктивним), тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); (ґ) суб'єктом порушення позивач вважає суб'єкта владних повноважень.
Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:
(а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
(б) неправовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача; це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до частини другої статті 124 Конституції України;
(в) встановлена законом заборона пред'явлення позову на захист певного інтересу ;
(г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
(ґ) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
З наведеного слідує необхідність з'ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб'єкта владних повноважень.
Ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу:
(а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов;
(б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому; зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності;
(в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду);
(г) існує причинно-наслідковий взаємозв'язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.
Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Тобто, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
При цьому, позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Суд також наголошує, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003).
За правилами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У пунктах 8-9 частини першої статті 4 КАС України визначено позивача як особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкта владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду. При цьому відповідачем може бути суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інша особа, до якої звернена вимога позивача.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 КАС України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень; формами захисту, зокрема, є визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
За змістом пункту 9 частини п'ятої статті 160 КАС України зазначається, що у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваними діями, рішенням або бездіяльністю прав, свобод або інтересів позивача.
Отже, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов'язковою умовою визнання протиправними рішень суб'єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушених його прав та інтересів цим рішенням суб'єкта владних повноважень.
Крім того, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права у зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.
Порушення вимог закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень, за загальним правилом, не є самостійною підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов'язковою умовою для цього є, серед іншого, доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального чи нематеріального блага (законного інтересу) або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Отже, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право якої порушені цим рішенням.
Відтак, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особа дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Таким чином, обов'язковою умовою надання правового захисту адміністративним судом є наявність порушення дією, рішенням або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду; порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально вираженого права чи інтересу особи, яка стверджує про їх порушення; вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному та нематеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача; під час розгляду кожної справи суд повинен встановити, чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання адміністративного судочинства.
Вищенаведені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 квітня 2012 року у справі № 21-1115во10, та Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постановах від 15 серпня 2019 року у справі № 822/450/16, від 10 лютого 2021 року у справі № 640/14623/20, від 18 березня 2021 року у справі № 826/3932/17, від 19 травня 2021 року у справі № 826/13229/16, від 21 грудня 2021 року у справі № 370/2759/18, від 14 лютого 2022 року у справі № 210/3729/17 та від 28 липня 2022 року у справі № 640/31850/20.
Суд також враховує, що поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; далі - Конвенція).
Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті, незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.
Аналогічний правовий висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 8 травня 2018 року у справі № 9901/386/18, та Верховним Судом у постановах від 4 липня 2018 року у справі № 367/4883/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 539/1699/17, від 11 серпня 2021 року у справі № 480/8472/20 та від 15 вересня 2021 року у справі № 742/3070/18.
До того ж Верховним Судом, зокрема, у постановах від 23 грудня 2021 року у справі № 370/2759/18 та від 18 травня 2022 року у справі № 826/12131/17 сформульовано правовий висновок, відповідно до якого спір, який підлягає розгляду адміністративним судом, - це публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, та який виник у зв'язку з виконанням (рішення, дія), неналежним виконанням (рішення, дія) або невиконанням (бездіяльність) такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів, яка, за загальним правилом, встановлюється у суді першої інстанції за заявою однієї із сторін; такий спір є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин; метою вирішення такого спору є захист прав, свобод та інтересів особи або суспільних інтересів у сфері публічно-правових відносин шляхом впливу в межах закону на належного відповідача; такий спір повинен бути реальним (результат вирішення спору безпосередньо впливатиме на ефективний захист особи або суспільного інтересу у конкретних публічно-правових відносин) та існуючим на момент звернення з позовом; законом може бути визначено спеціальний порядок вирішення публічно-правового спору або встановлено обмеження стосовно суб'єкта звернення з відповідним позовом за умови наявності альтернативного суб'єкта з повною адміністративною процесуальною правоздатністю.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 14 березня 2023 року у справі № 140/13065/21.
09 червня 2017 року Звітно-виборним з'їздом адвокатів України 2017 року, затверджено Правила адвокатської етики (нова редакція), зі змінами від 15 лютого 2019 року.
Статтею 5 Правил адвокатської етики, визначено, що право офіційного тлумачення Правил належить виключно з'їзду адвокатів України та Раді адвокатів України. Якщо положення Правил допускають їх різне тлумачення, то такі положення підлягають застосуванню у найбільш сприятливому для адвоката їх тлумаченню.
Згідно зі ст. 69 Правил адвокатської етики у випадках, коли в конкретній ситуації адвокату важко визначити варіант поведінки, який у певних обставинах відповідав би нормам Правил, він може звернутися за роз'ясненням до Ради адвокатів України чи з'їзду адвокатів України.
Дії адвоката, що відповідають роз'ясненню Ради адвокатів України чи з'їзду адвокатів України, не можуть бути поставлені йому за провину і мати наслідком накладення дисциплінарного стягнення.
Положенням про Раду адвокатів України, яке затверджено установчим з'їздом адвокатів України від 17.12.2012, зі змінами від 09.06.2017, визначено, що Рада адвокатів України відповідно до покладених на неї завдань, зокрема: забезпечує виконання рішень з'їзду адвокатів України (пункт 1.3); сприяє забезпеченню гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних, соціальних та інших прав адвокатів (пункт 1.11); вживає відповідно до законодавства заходів щодо усунення державними органами та органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами порушень професійних прав та гарантій адвокатської діяльності; вносить пропозиції про усунення виявлених порушень і недоліків та притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених порушеннях (пункт 1.27); надає роз'яснення з питань, пов'язаних із адвокатською діяльністю (пункт 1.36); виконує інші функції відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" та рішень з'їзду адвокатів України, цього Положення (пункт 1.38).
Як встановлено матеріалами справи, рішенням Ради адвокатів України від 30.04.2024 №13 "Про надання роз'яснення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики" надано роз'яснення на звернення адвоката ОСОБА_2 щодо її поведінки та дій в умовах, описаних у зверненні.
Колегія суддів зазначає, що рішенням Ради адвокатів України від 30.04.2024 №13 "Про надання роз'яснення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики" надано відповідне роз'яснення на підставі звернення конкретного адвоката, а саме ОСОБА_2 , та з урахуванням індивідуально-виражених ознак при певних обставинах та подіях, таке рішення жодним чином не впливає на права, інтереси та обов'язки позивача у справі ОСОБА_1 .
Також, позивачем не доведено в чому ж конкретно виявилося порушення його прав, свобод чи інтересів та яким чином в подальшому вплине оскаржуване рішенням Ради адвокатів України від 30.04.2024 №13 на його професійну діяльність.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним і скасування рішення Ради адвокатів України від 30.04.2024 №13 "Про надання роз'яснення частини другої статті 44 Правил адвокатської етики".
Колегія суддів вважає, що наведені в апеляційній скарзі позивачем мотиви та доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм права та обставин справи і не дають підстав вважати, що судом допущено порушення норм матеріального та процесуального права при постановленні спірного рішення.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, колегія суддів враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд, також, враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 по справі № 440/13164/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) І.С. Чалий І.М. Ральченко