Справа № 530/812/24
2/530/52/25
29.04.2025 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Тараненко Т.І., представника позивача ОСОБА_1 , адвоката Ткаченко А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Зіньків в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом
ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_3 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 ; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 про стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частини транспортного засобу,-
В Зіньківському районному суді Полтавської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_3 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 ; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 про стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частини транспортного засобу.
В позовній заяві позивач просить стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 - 455150 (чотириста п'ятдесят п'ять тисяч сто п'ятдесят тисяч гривень) 00 коп. грошової компенсації вартості частини автомобіля марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 ,судовий збір та витрати на правову допомогу в розмірі 23000 грн..
Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 18.04.2024 року відкрито провадження в цивільній справі позовного провадження (т.1 а.с.84-86).
20.05.2024 року від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву в якому він зазначив, що позовні вимоги не визнає в повному обсязі та послався на те, що з 15.07.2006 року він знаходиться в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 .. Від даного шлюбу мають сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . У вересні 2020 року у м. Полтава він придбав автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , за кошти, які надав йому його батько. Договір купівлі-продажу автомобіля оформлений на його ім'я. В лютому 2023 року він оформив у нотаріуса в м. Полтава генеральну довіреність на ім'я дружини ОСОБА_1 на право управління і продажу нею вище вказаного автомобіля. До травня 2023 року сторони проживали однією сім'єю в Іспанії в м. Аліканте, до якого приїхали на вищевказаному автомобілі. В травні 2023 року ОСОБА_1 забрала технічний паспорт на автомобіль, ключі від нього та генаральну довіреність на її ім'я і поїхала на вказаному транспортному засобі в м. Одесу. На прохання повернути даний автомобіль остання не відповідала. На даний час, він з сином продовжують проживати в м. Барселоні, де син відвідує школу. На утримання сина потрібні були кошти, у зв'язку з чим 02.01.2024 року через портал “Дія» по договору купівлі-продажу, він продав даний автомобіль, ОСОБА_4 , за 200 000 грн.. 03.01.2024 року він надіслав ОСОБА_1 повідомлення у додатку “TELEGRAM» про те, що продав автомобіль. Про те, що позивачка та її адвокат направляли на його електронну пошту вимогу про виплату ОСОБА_1 1/2 частини вартості проданого автомобіля не відповідає дійсності. З оцінкою вартості автомобіля він також не згоден, зазначив що вказана позивачем сума стягнення коштів вартості частини автомобіля є заволодінням грошовими коштами, які передбачаються ним на утримання сина (т.1 а.с.105-107).
03.07.2024 року від представника позивача адвоката Ткаченко А.В. надійшла відповідь на відзив з якого вбачається, що автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , був придбаний у період шлюбу та належав сторонам у рівних частинах. Крім цього, у відзиві відповідач сам вказав, що 02.01.2024 року через портал “Дія» по договору купівлі-продажу за 200 000 грн. він продав ОСОБА_4 зазначений автомобіль. Про те, що автомобіль з моменту придбання мав ушкодження і ремонтувався, жодних підтверджуючих документів не надав. Крім цього, посилання відповідача про те, що йому на електронну пошту не надходило жодних листів від ОСОБА_1 та адвоката Ткаченко А.В. не відповідає дійсності, оскільки до матеріалів справи долучено скріншот про направлення листа. Крім цього, до позовної заяви додано належним чином завірену копію висновку про вартість майна - оціночна (ринкова) вартість автомобіля марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , ознайомившись з яким відповідач міг би побачити, що замовником звіту з оцінки була ОСОБА_1 , власником об'єкту оцінки є ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 22.09.2020 року, ціль оцінки - визначення оціночної (ринкової) вартості об'єкта для цілей замовника. Дата оцінки 23.01.2024 року. Крім цього, ОСОБА_1 надавала систематично допомогу на утримання сина на його банківську картку, однак з 08.01.2024 року ОСОБА_3 її заблокував у всіх соціальних мережах в яких вона спілкувалась з сином. Нещодавно відновила спілкування з сином і вже перерахувала йому кошти на банківську картку. Отже, купівля-продаж спірного автомобіля виходить за межі дрібно-побутового, а отже згода ОСОБА_1 на відчуження даного транспортного засобу є обов'язковою. Однак, 02.01.2024 року ОСОБА_3 автомобіль було відчужено без згоди ОСОБА_1 , а тому позовні вимоги підлягають задоволенню (т.1 а.с.179-182).
Ухвалою суду від 25.09.2024 року призначено по справі судовий розгляд (т.1 а.с.197-198).
У судове засідання, позивач ОСОБА_1 не з'явилася, з'явилася її представник адвокат Ткаченко А.В., позовні вимоги підтримала та просила їх задовільнити.
Відповідач ОСОБА_3 не з'явився, надіслав до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності (т.1 а.с.193).
Третя особа ОСОБА_4 не з'явився, належним чином повідомлений через оголошення на веб сайті судової влади України, а саме на 07.02.2025 року та 29.04.2025 року (т.1 а.с. 248, т.2 а.с.25).
Суд, зачитавши позовну заяву позивача, заслухавши представника позивача, яка підтримала позовні вимоги, та дослідивши наявні матеріали справи, приходить до висновку.
Як передбачено ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно зі ст. 10-13 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.
Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.
Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Статтями 15, 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно з ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Частиною 1 ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
В судовому засіданні було встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 15.07.2006 року зареєстрували шлюб, після укладення шлюбу дружині присвоєно прізвище ОСОБА_7 (т.1 а.с.20).
В період шлюбу подружжям було придбано автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , який на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 , виданого центром 5341 від 22.09.2020 року було зареєстровано за чоловіком ОСОБА_3 (т.1 а.с.50-55). Зазначений автомобіль знаходився в постійному користуванні ОСОБА_1 ..
03.01.2024 року ОСОБА_3 надіслав ОСОБА_1 повідомлення у додатку “Telegram», в якому повідомив, що продав машину на ЗСУ та про те, що військовим потрібно віддати машину та ключі від неї. Технічний паспорт та довіреність з 03.01.2024 року недійсні. На що ОСОБА_1 відповіла, що він має право розпоряджатися лише своєю часткою авто.
07.01.2024 року через додаток “Telegram» ОСОБА_1 отримала смс-повідомлення від особи з ім'ям ОСОБА_8 в якому він написав, що йому треба забрати у неї придбаний ним автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 . Окрім цього. дане смс містило застереження, що у випадку коли ОСОБА_9 не вийде на зв'язок до завтра, він буде змушений подати у поліцію заяву про розшук транспортного засобу. Згодом смс надійшло з іншого номеру телефону (т.1 а.с.72-74).
08.01.2024 року ОСОБА_1 звернулась до правоохоронних органів із заявою про те, що на інтернет додаток “Telegram» їй надходять повідомлення від невідомої особи, яка просить надати їй авто, яке, з його слів, продав чоловік ОСОБА_1 через додаток “Дія».
01.02.2024 року територіальний сервісний центр 3245 на запит адвоката Ткаченко А.В. повідомив, що згідно даних єдиного державного реєстру транспортних засобів держатилем якого є МВС транспортний засіб автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., було зареєстровано в ТСЦ МВС № 3245 за громадянином ОСОБА_4 . Інформація про особу яка набула у власність транспортний засіб є конфіденційною та згоди на її поширення ТСЦ МВС № 3245 не надавала. Єдина на території України процедура державної реєстрації ( перереєстрації) зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів їх типів, марок і моделей, причепів ,напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів встановлена Порядком державної реєстрації (перереєстрації),зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин,сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою КМУ від 07.09.1998 року №1388 ,який носить імперативний характер. Цим порядком не передбачено відбирання згоди у другого із подружжя щодо відчуження транспортних засобів, набутих під час шлюбу ( т.1 а.с.37).
22.02.2024 року адвокатом Ткаченко А.В. в інтересах ОСОБА_1 засобами поштового та електронного зв'язку було надіслано ОСОБА_3 заяву про розірвання договору, укладеного без згоди ОСОБА_1 , на відчуження автомобіля марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , якою адвокат просила розірвати укладений ОСОБА_3 договір та скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 .. Відповіді станом на подачу позову до суду не отримали.
04.04.2024 року ОСОБА_1 було виявлено що автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , що не вибував весь цей час з їх користування відсутній у місці його постійного паркування. Цього ж дня, ОСОБА_1 звернулася до служби 102 . При виїзді працівників патрульної служби їй стало відомо, що на виконанні у приватного виконавця Думанської А.Л. перебуває виконавче провадження № 68002820 де ОСОБА_4 є боржником перед АТ КБ “ПриватБанк», а зазначений автомобіль перебуває у розшуку.
04.04.2024 року адвокатом Ткаченко А.В. було направлено запит до приватного виконавця Думанської А.Л., яка повідомила про те що на транспортний засіб накладено арешт та оголошено у розшук. Станом на 04.04.2024 року автомобіль розшукано не було та про місце його знаходження приватному виконавцю не відомо (т.1. а.с.58-60).
Враховуючи зазначені обставини позивач просила, суд призначити їй грошову компенсацію вартості частини автомобіля у розмірі 455150,00 грн., спільно набутого у шлюбі рухомого майна.
Згідно із ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч.1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно вимог ст. 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 ЦК України).
Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Виходячи з аналізу положень ст. 328 ЦК України, з врахуванням положень ст. 60 СК України, суд знаходить, що автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а частки кожного з подружжя у спільному майні є рівними, оскільки сторонами не зазначено та не доведено обставин, що мають істотне значення, для відступу від рівності часток. Відповідна презумпція жодним чином не спростована.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.
Як встановлено та не заперечувалося сторонами по справі, відповідачем 03.01.2024 року було відчужено транспортний засіб автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , згода позивача на відчуження спірного автомобіля не надавалася, а кошти відповідач витратив на власні потреби, а не на потреби сім'ї.
Відповідно до ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ст.60 ч.1,3 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ч.1 ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об"єктом спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини і чоловіка є рівними, якщо інше не передбачено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Цей підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.10.2020 року у справі № 483/812/19 ( провадження № 61-20774св19 ).
А також, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові № 484/3915/15-ц від 23 січня 2019 року, державна реєстрація транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто, і документів, що підтверджують, зокрема, правомірність придбання ТЗ. Таким документом може бути довідка-рахунок, видана суб'єктом господарювання, діяльність якого пов'язана з реалізацією ТЗ. А тому, довідка-рахунок підтверджує обставини укладення договору купівлі-продажу автомобіля.
Згідно довідки Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Полтавській області № 5341 22.09.2020 року за ОСОБА_3 був зареєстрований транспортний засіб марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 (т.1 а.с.154-175).
Згідно копії договору купівлі-продажу транспортного засобу, укладеного через застосунок “Дія» вбачається, що 02.01.2024 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 ( т.1 а.с.190-191).
У постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц зазначено, що норми частини 3 статті 65 СК України передбачають надання згоди іншого з подружжя на відчуження цінної речі у письмовому вигляді, тому наявність такої згоди може бути доведене лише письмовими доказами.
Згідно зі статтею 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Частиною 1 статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Статтею 70 СК України визначено, що в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік недомовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
Аналогічно згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
У постанові Верховного Суду від 05 квітня 2019 року у справі № 645/4711/15-ц (61-40897св 18) зазначено, що один із подружжя може вимагати від іншого з подружжя 1/2 частину вартості спільного майна, якщо один із них здійснив його відчуження проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 також виснувала, що співвласник, частку якого у майні не можна виділити в натурі, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.
В постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16 зроблений висновок, що у випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. За змістом наведених норм, факт використання коштів отриманих від продажу спільного майна в інтересах сім'ї повинен доводити той із подружжя, хто відчужив таке майно без згоди на це іншого подружжя.
При цьому в постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні.
В постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 402/849/18 (провадження № 61-8383св19) також викладений висновок, що у разі, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Водночас у договорі купівлі-продажу спірного автомобіля його ціна визначається за згодою сторін, яка може не відповідати його дійсній вартості, а також на момент поділу майна вартість автомобіля може змінитися, а тому під час вирішення спору суд зобов'язаний врахувати дійсну його вартість під час визначення належного розміру компенсації частини спільного майна колишнього подружжя.
Крім того, у постановах від 09 грудня 2020 року у справі № 301/2231/17 (провадження № 61-5392св19), від 17 серпня 2022 року у справі № 545/2396/20 (провадження № 61-4894св22) Верховний Суд дійшов висновку про необхідність відшкодування 1/2 частини вартості автомобіля виходячи з вартості аналогічних транспортних засобів на час поділу майна, зазначивши, що вартість продажу є договірною, а не дійсною ринковою вартістю транспортного засобу.
Водночас аналіз обставин вищеназваних справ свідчить, що в цих справах ціна продажу майна (автомобілів), здійсненого проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби, була в декілька разів нижчою визначеної ринкової вартості аналогічного майна відповідно до експертної оцінки і в інший спосіб визначити дійсну вартість майна на час розгляду справи було неможливо.
Отже, за змістом наведених норм та судової практики можна зробити висновок, що при вирішенні спору про поділ майна подружжя, в тому числі стягнення грошової компенсації вартості такого майна, суд має встановити обсяг майна подружжя, яке підлягає поділу, та його дійсну вартість.
У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя розмір компенсації, що підлягає стягненню як сатисфакція у зв'язку з припиненням права на спільне майно, визначається судом виходячи з ринкової вартості подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи в тому разі, якщо встановлення дійсної (ринкової) вартості такого майна є неможливим унаслідок його відчуження або якщо ж ціна, зазначена в договорі купівлі-продажу, не відповідає дійсній вартості такого майна.
Тобто, визначаючи дійсну вартість майна та відповідно розмір компенсації, що підлягає присудженню одному із подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності, суд, насамперед, має виходити з усіх обставин справи в їх сукупності.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом частин 1, 3 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частин 1, 5-7 статті 81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Стаття 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зазначено, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Заявляючи позовні вимоги про стягнення половини вартості автомобіля марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 , позивач посилалася на те, що такий автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, відчужений відповідачем без її згоди, у добровільному порядку надати їй грошову компенсацію у розмірі, що відповідає її частці у спільному майні, відповідач відмовився.
Оцінюючи докази, надані кожною стороною, суд вважає доведеним, що автомобіль марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 належав сторонам на праві спільної сумісної власності.
Даний автомобіль був відчужений відповідачем під час перебування у шлюбі з позивачкою 02.01.2024 року, коли вони мешкали разом однією сім'єю. Позивач до розірвання шлюбу будь-яких претензій щодо автомобіля не заявляла. Водночас відповідач не надав доказів, що він отримав письмову згоду дружини на відчуження спільного автомобіля.
Також відповідачем не надано належних і достатніх доказів, що кошти, отримані внаслідок відчуження спільного автомобіля, були витрачені в інтересах сім'ї чи на її потреби, сам же відповідач у відзиві зазначив, що кошти від продажу автомобіля передбачалися на утримання дитини, посилаючись на те що ОСОБА_1 не надає допомоги на у тримання сина, що спростовується матеріалами справи
Заперечуючи проти позову в частині стягнення вартості 1/2 частини автомобіля, відповідач посилався на те, що не згідний з оцінкою вартості автомобіля, оскільки оцінка викликає недовіру та експертом не враховано ушкодження даного автомобіля, який на дату проведення оцінки був уже у власності ОСОБА_4 , але доказів пошкодження автомобіля не надав та не заявляв клопотання під час розгляду справи про оцінку вартості майна.
Проте, суд звертає увагу, що згідно з договором купівлі-продажу автомобіль був відчужений відповідачем за ціну 200000 грн. і надані відповідачем докази не містять відомостей про зарахування таких коштів і їх витрачання в інтересах сім'ї чи на її потреби. Отже, відповідачем не доведено, що кошти, отримані ним від продажу автомобіля, були використані в інтересах сім'ї чи на її потреби.
За таких обставин суд вважає, що права позивачки були порушені і вона має право на отримання грошової компенсації вартості 1/2 частини автомобіля, що відповідає її частці у праві спільної сумісної власності подружжя.
Згідно висновку ТОВ “Антан-Юг» про вартість майна від 23.01.2024 року ринкова вартість колісного транспортного засобу марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 складає 910300 грн. ( т.1 а.с.75).
Позивач просить стягнути з відповідача компенсацію вартості 1/2 частини спірного автомобіля, тобто 910300 : 2 = 455150 грн..
Мінімальний розмір судового збору, який підлягає сплаті за подання до суду позовної заяви майнового характеру становить 3028 х 0,4 = 1211,20 грн..
1% ціни позову становить: 455150 х 0,01 = 4551,50 грн., який позивач сплатила при подачі позовної заяви.
Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, віл 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13,15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).
Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.
Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
У правовій позиції викладеній в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.01.2018 у справі №909/743/16 відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особа має право на ефективний спосіб захисту прав і це означає, що вона має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Згідно ч. 4 ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі №1-33/2004, вказано, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Рішенням Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Вказаний правовий висновок зроблено Верховним Судом України в постанові від 14 вересня 2016 року№6-539цс16.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи неінакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ним вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу (далі ЦК) України, кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому об"єктом захисту є саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, що пов"язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково, викликане поведінкою іншої особи.
У рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі №1-33/2004, вказано, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Рішенням Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
За змістом рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18- рп/2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", - є прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції (254к/96-ВР) і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до вимог ст.264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
При цьому суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Виходячи зі змісту ч.1ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків.
Щодо інших доводів сторін, то Європейський суд з прав людини неодноразово зазначає (Рішенням ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 (заява № 4909/04, п. 58 Рішення)), що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, п. 29).
Вирішуючи позов по суті, суд, також, звертає увагу, що відповідно до положень ст. ст.12,13,81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд, тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За таких обставин, враховуючи, що автомобіль набутий сторонами в період шлюбу, про що не заперечують сторони, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, був придбаний під час шлюбу і є неподільною річчю, та був проданий ОСОБА_3 іншій особі без згоди ОСОБА_1 , а тому позивач має право на компенсацію 1/2 частини грошових коштів, але з урахуванням ринкової вартості автомобіля, яка зазначена у висновку суб'єкта оціночної діяльності ОСОБА_10 від 23.01.2024 року та з урахуванням того, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, суд вважає, що з відповідача підлягають до стягнення частки вартості спірного автомобіля, а саме 455150 гривень, а отже позов підлягає задоволенню.
Що стосується витрат на правову допомогу адвоката ,то суд виходить з наступного:
Відповідно до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать, зокрема, витрати на правову допомогу.
Враховуючи статтю 28 Правил адвокатської етики (затверджені звітно-виборним з'їздом адвокатів України 09.06.2017 року) необхідно дотримуватись принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.
Враховуючи статтю 28 Правил адвокатської етики (затверджені звітно-виборним з'їздом адвокатів України 09.06.2017 року) необхідно дотримуватись принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.
Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правничої допомоги - види адвокатської діяльності з надання правничої інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правничої інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Окрім того, враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006р. №3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Так, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015року, пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009року, пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006року, пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004року, пункті 268 рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 02.06.2014року, заява №19336/04, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ст. 43 Конституції України).
У контексті статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних актів (зокрема, Конвенції 1926 року про заборону рабства, Конвенції Міжнародної організації праці про примусову чи обов'язкову працю 1930 року ратифіковану Україною 10.08.1956 року, Конвенції Міжнародної організації праці №105 про скасування примусової праці 1957 року ратифіковану Україною 05.10.2000 року), резолюції Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОС) 1996 року тощо) безоплатна праця забороняється та прирівнюється до рабства та суперечить ст. 43 Конституції України.
Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
З викладеного слідує, що до правничої допомоги належать й консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо (подібного висновку дотримується й Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 27 червня 2018 року по справі №826/1216/16).
Сторонами договору про надання правничої допомоги визначено розмір та порядок обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати, так/або фіксованого розміру), що, в свою чергу, відповідає правовій позиції Верховного Суду, котра сформована у Постанові від 06 березня 2019 року по справі №922/1163/18.
Слід також зауважити те, що вартість (розмір) надання послуг та виконання робіт, котрі є на сьогодні оплаченими, повністю відповідають правовій позиції Верховного Суду, котра викладена у Постанові від 09 липня 2019 року у справі №923/726/18, із урахуванням правничої позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі №816/2096/17 та від 16 травня 2019 у справі №823/2638/18, відповідно до котрої від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, що саме така кількість часу витрачена на відповідні дії.
Відповідно до Постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі №826/2689/15, зауважено, що чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката (у випадку такого заявлення), покладено обов'язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів, що відповідачем не здійснено.
Відповідно до ч 5, 6 ст.141 ЦПК України у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспіврозмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у ч. 4 ст. 141 Ц11К України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат. (Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №916/1283/17 від 07 серпня 2018 року, у Постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 квітня 2019 року у справі №922/619/18, у Постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі №924/632/18).
У разі недотримання вимог положень ЦПК України, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката.
Таку правову позицію щодо права суду зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони, викладено в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року по справі №922/445/19.
Оскільки проти розміру витрат на правничу допомогу має заперечувати обов'язково інша сторона, то якщо вона не заперечує, у суду відсутні підстави надавати оцінку кількості часу витраченому адвокатом на виконання робіт (подібного висновку дотримується й Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду від 24 листопада 2020року по справі №911/4242/15)
Заявлений до відшкодування вище розмір судових витрат не є надмірним та завищеним, оскільки відповідає як принципам матеріального (договірного) права, так і процесуального права (оскільки висвітлює затрати по роботі адвоката у даній справі), а також повністю відповідає та не порушує правові позиції із даного питання, котрі викладені Верховним Судом у таких Постановах як, зокрема: у Постанові від 25 квітня 2018 року у справі №922/3142/17, у Постанові від 02 травня 2018 року у справі №910/22350/16 тау Постанові від 11 червня 2018 року у справі №923/567/17.
Слід також відмітити те, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 цього Закону). Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Із даною процесуальню думкою та/або позицією щодо застосування та використання даної норми чинного законодавства погодилася та підтримала Велика Палата Верховного Суду відповідно до Постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження №12-171гс19)
Доцільно зауважити те, що саме даною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду (постанова від 12.05.2020 у справі №904/4507/18) аргументовано, що домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин між якими і може розглядатися питання щодо обов'язковості такого зобов'язання
Зазначений висновок відповідає позиції Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 19.10.2000 у справі «Іатрідіс проти Греції» тлумачить «гонорар успіху» як домовленість, згідно з якою клієнт зобов'язується виплатити адвокату як винагороду певний відсоток від присудженої йому судом грошової суми, якщо рішення буде на користь клієнта. Якщо такі угоди є юридично дійсними, то визначені суми підлягають сплаті клієнтом (§ 55).
Таким чином, до судових витрат, відносяться бонуси, передбачені договором про надання правничої допомоги, які ставляться в залежність від результатів розгляду справи.
При цьому, Верховний Суд зазначає про те, що визначення сторонами у договорі про надання правничої допомоги порядку обчислення гонорару у відсотковому відношенні до певної грошової суми (у даному випадку - від розміру суми, на яку судом у справі буде зменшена заявлена до стягнення з відповідача сума заборгованості, тобто від розміру досягнутого адвокатом результату наданих послуг у справі з майновими вимогам) відповідає такій формі обчислення гонорару як фіксований розмір. При такому порядку обчислення гонорару фактична кількість витраченого адвокатом часу на надання послуг клієнту не має значення, а у підсумку визначається саме чітка фіксована грошова сума.
Обставина того, що обчислення гонорару успіху пов'язане з настанням певної події, про яку зазначили суди попередніх інстанцій, є обґрунтованою та логічною в силу самої суті гонорару успіху, можливість обчислення якого залежить виключно від певних подій - досягнутих адвокатом та обумовлених в договорі результатів при наданні послуг правничої допомоги (подібний висновок викладено в Постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 липня 2022 у справі №903/781/21).
Відповідно до правової позиції, викладеної у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року по справі №755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка висловлена Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 16 листопада 2022 року по справі №922/1964/21.
Так, Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 16 листопада 2022 року по справі №922/1964/21 зазначила, що: «Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України. Фіксований розмір гонорару означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку. Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті ЗО Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18. У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо».
(Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №873/148/20 від 02 вересня 2021 року, Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №873/109/21 від 27 жовтня 2021 року та Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №873/244/21 від 16 червня 2022 року).
Даний висновок також викладений у Постанові Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2020 року по справі №910/13071/19.
Водночас, у пунктах 3.46-3.50 Постанови Касаційного господарського суду Верховного Суду від 25 травня 2021 року по справі №910/7586/19 вказано, що, беручи на себе обов'язок щодо здійснення представництва інтересів клієнта в суді, адвокат бере на себе відповідальність не лише за якусь одну дію, наприклад написання процесуального документу чи виступ у суді, а бере на себе обов'язок по вчиненню комплексу дій, метою яких є забезпечення реалізації та захисту прав і обов'язків клієнта. Отже, участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередня участь у судовому засіданні. Такі стадії представництва інтересів у суді, як прибуття на судове засідання та очікування цього засідання є невідворотними та не залежать від волі чи бажання адвоката. При цьому паралельно, вчиняти якісь інші дії на шляху до суду чи під залом судового засідання адвокат не може та витрачає на це свій робочий час.
Відповідно до договору про надання правової допомоги від 26.10.2023 року та акту наданих послуг та виконання робіт, додаткової угоди до договору про надання правової допомоги адвокат Ткаченко А.В. надавала ОСОБА_1 наступну правову допомогу: надання усної консультації та формування правової позиції у справі; написання адвокатських запиті, правовий аналіз зібраних доказів, написання та подання до суду позовної заяви; написання та по дання до суду клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, клопотання про витребування доказів, відповіді на відзив, участь у судовому засіданні , вартість послуг складає 23 000 грн..
Таким чином, витрати, які понесла ОСОБА_1 сплативши за правову допомогу в розмірі 23 000 (двадцять три тисячі) гривень 00 копійок, згідно договору про надання правової допомоги від 26 жовтня 2023 року адвокату Ткаченко А.В. є витрати на професійну правничу допомогу відповідно до ст. ст. 133, 137 ЦПК України, а згідно положень ЦПК України - стороні, на користь якої відбулося рішення, суд відшкодовує за рахунок іншої сторони витрати на професійну правничу допомогу.
Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява N 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Цивільно-процесуальне законодавство окреслило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
ОСОБА_3 не надав суду аргументованого клопотання про зменшення судових витрат на оплату правничої допомоги.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Верховний Суд у своїй постанові від 19 лютого 2020 року в справі №755/9215/15-ц дійшов висновку, що: «саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони».
Як слідує з матеріалів справи, між позивачем ОСОБА_1 та адвокатом Ткаченко А.В. яка діє на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 1906 від 17.10.2017 року, укладено договір про надання правничої допомоги від 26 жовтня 2023 року.
Суд вважає, що надані представником позивача докази підтверджують витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката та є обґрунтованими.
Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» визначено, що адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Верховний Суд у постановах від 21 квітня2021 року у справі № 488/1363/17 (провадження № 61-11991св20) та від 26 січня 2022 року у справі № 127/1415/20 (провадження № 61-878св21) дійшов наступних висновків: «втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини п'ятої статті 137 ЦПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України».
Розподіляючи витрати, які позивач ОСОБА_1 понесла на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції, суд вважає, що наявні в матеріалах справи: договір про надання правничої допомоги від 26.10.2023 року, додаткова угода до договору про надання правничої допомоги; опис робіт на виконання договору про надання правничої допомоги, акт наданих послуг, квитанції (т.2 а.с.42-48).
З урахуванням обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, виходячи з її конкретних обставин, враховуючи обґрунтованість розміру понесених витрат, а також критерій розумності їх розміру, беручи до уваги конкретні обставини справи, складність даної справи, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, обсягу матеріалів справи, кількість судових засідань та їх тривалість суд вважає, що витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 23 000 грн. на користь ОСОБА_1 не суперечить принципу розподілу судових витрат. При цьому обгрунтоване заперечення ОСОБА_3 щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу не надав, тому у суду є підстави для стягнення витрат на правову допомогу, які підтверджено матеріалами справи.
Згідно пп. 3 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви про поділ майна при розірванні шлюбу справляється судовий збір в розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 3 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
А відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Законом України «Про державний бюджет України на 2024 рік» з 1 січня 2024 року встановлений прожитковий мінімуму для працездатних осіб в розмірі 3028 гривень.
Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно зі ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України підлягає стягненню з відповідача судовий збір, витрати по сплаті якого понесені позивачем і документально підтвердженні.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 60,61,63,65 СК України, ст. ст. 12, 13, 76, 141, 259, 263-265, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_3 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 ; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 про стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частини транспортного засобу - задоволити.
Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 - 455150 (чотириста п'ятдесят п'ять тисяч сто п'ятдесят) 00 коп. грошової компенсації вартості частини автомобіля марки FORD, модель KUGA, д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р.в., номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_4 .
Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 - 4551 (чотири тисячі п'ятсот п'ятдесят одну) грн. 50 коп. сплаченого судового збору та 23000 (двадцять три тисячі) грн. витрат на правову допомогу адвоката, а вського підлягає стягненню 27555 (двадцять сім тисяч п"ятсот п"ятдесят одна) грн. 50 коп..
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Полтавського апеляційного суду через Зіньківський районний суд Полтавської області в 30 денний строк з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Написано власноручно.
Повний текст рішення виготовлено 01 травня 2025 року
Суддя Зіньківського районного суду
Полтавської області С.Р. Должко