23 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 183/1446/17
провадження № 61-16779св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду (далі - Верховний Суд):головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І. (суддя-доповідач),
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дрожак Юлія Миколаївна,
на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2021 року у складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Свистунової О.В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.
у справі за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до ОСОБА_2 (далі - відповідачка), треті особи: Новомосковська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області (далі - нотаріальна контора), приватний нотаріус Новомосковського міського нотаріального округу Шевченко Ганна Василівна (далі - приватний нотаріус), про визнання недійсним заповіту,
ухвалив постанову про таке:
I. Вступ
1. У березні 2017 року позивачка звернулася до суду з позовом до відповідачки, за участю третіх осіб, про визнання недійсним заповіту.
2. Відповідачка позовні вимоги не визнала.
3. Суд першої інстанції у позові відмовив, і його позицію підтримала апеляційна інстанція.
4. Позивачка оскаржила рішення судів попередніх інстанцій в касаційному порядку. Підставою оскарження вказала те, що суди допустили порушення норм процесуального права, оскільки не дослідили всі обставини і докази у справі, не надали їм належної оцінки, безпідставно відмовили у задоволенні клопотання про призначення експертизи, не задовольнили заяви про допит свідка, не встановили наявності у неї оригіналів документів, необхідних для проведення експертизи, водночас, протиправно зазначили про наявність лише копій таких документів.
5. Ключовим у спірних правовідносинах є питання:
Чи наявні підстави для визнання заповіту недійсним.
6. Оскаржувані судові рішення переглядаються в межах, передбачених статтею 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), у зв'язку з чим Верховний Суд вирішує питання права, а не факту.
ІІ. Короткий зміст позовних вимог
7. Позов обґрунтований тим, що:
- ІНФОРМАЦІЯ_1 померла баба позивачки по лінії матері ОСОБА_3 ;
- ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є спадкоємцями за законом, за правом представлення, оскільки їх матір ОСОБА_5 померла
ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
- 28 січня 2009 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким належну їй на праві власності квартиру заповіла ОСОБА_6 і ОСОБА_2 в рівних частинах;
- звернувшись 16 березня 2017 року до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, позивачка дізналася про ще один заповіт, посвідчений приватним нотаріусом 05 лютого 2014 року та зареєстрований у реєстрі за № 190, відповідно до якого спадкодавець спірну квартиру заповіла ОСОБА_2
- спадкодавець починаючи з 2013 року почала тяжко хворіти на психічне захворювання, у зв'язку з чим самостійно не могла приймати рішення, знаходилася на обліку в лікаря-психіатра, тому на момент складення заповіту її волевиявлення не було вільним, не відповідало її волі, вона перебувала
у безпорадному стані, не могла усвідомлювати значення своїх дії, керувати ними, динаміки на її одужання не було;
- із середини літа 2016 року позивачка проживала разом з бабою, оскільки її рідна сестра виїхала до російської федерації, і коли ОСОБА_3 періодично приходила до тями, то говорила, що квартира повинна належати їм із сестрою;
- під час посвідчення заповіту приватний нотаріус порушила Інструкцію «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами» та Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі - Порядок), а тому заповіт повинен бути визнаний недійсним;
- нотаріус не перевірила дієздатність особи, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не переконалася після розмови з ОСОБА_3 у її здатності усвідомлювати значення своїх дій;
- послалась на недотримання форми заповіту та на те, що волевиявлення ОСОБА_3 на його вчинення не було.
8. Враховуючи викладене, остаточно сформувавши позовні вимоги, позивачка просила визнати недійсним спірний заповіт.
ІII. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
9. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2021 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року, у позові відмовлено.
10. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачка не довела обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх позовних вимог, зокрема, не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 станом на
05 лютого 2014 року перебувала на обліку в лікаря-психіатра чи визнана недієздатною або обмежено дієздатною, не довела, що на момент складання оспорюваного заповіту її баба не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, тобто що волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало її внутрішній волі.
IV. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
11. У касаційній скарзі позивачка просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
12. Касаційна скарга мотивована тим, що:
- суди не повністю дослідили докази та обставини у справі і не надали їм належної оцінки, не сприяли зібранню всіх необхідних доказів;
- суди не надали значення показанням свідків, медичним документам;
- суди не сприяли в проведенні експертизи у справі, безпідставно відмовили
в її проведенні;
- суди не сприяли виклику та допиту свідка ОСОБА_7 та не розглянули клопотання про проведення виїзного засідання для її допиту за місцем перебування;
- суди не звернули уваги на те, що з 2016 року відповідачка перебуває
в росії, участі у розгляді справи особисто не брала, лише через свого представника, який надав до апеляційного суду лише свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та ордер, з якого відомо, що він виписаний на підставі договору про надання правової допомоги від 04 лютого 2022 року
№ 09/НПД/04/2022, проте копії такого договору у справі немає, представник відповідачки жодного разу не надавав його суду за весь час розгляду
в апеляційній інстанції, у зв'язку з чим є сумніви у повноваженнях адвоката представляти відповідачку;
- ордер не містить інформації щодо строку дії договору про надання правової допомоги;
- суди допустили помилку, зазначивши дату складання першого заповіту 07 грудня 2007 року, а не 28 січня 2009 року, що свідчить про неповне з'ясування судами обставин справи.
V. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
13. 09 січня 2025 року представник відповідачки подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу та навів такі мотиви для відмови у її задоволенні:
- суди встановили необхідні факти і відповідні їм правовідносини, у зв'язку з чим дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові;
- доводи касаційної скарги аналогічні доводам апеляційної скарги та висновків судів не спростовують;
- посилання в касаційній скарзі на те, що комісійна посмертна судова психіатрична експертиза не була проведена з вини судів, є помилковими, оскільки позивачка, звертаючись з клопотаннями про призначення експертизи, повинна була враховувати свій фінансовий стан перед поданням таких клопотань
з урахування кошторису експертної установи, визначеної нею у клопотаннях, оскільки жодного разу оплата експертизи не була проведена;
- крім того, в суді першої інстанції позивачка після призначення експертизи відмовилася від її проведення через відсутність коштів на її оплату;
- у суді апеляційної інстанції ухвалами від 01 вересня 2022 року та повторно від 23 липня 2024 року було призначено комісійну посмертну судову психіатричну експертизу, проведення якої позивачка знову не оплатила;
- у четвертому клопотанні позивачки про призначення експертизи апеляційний суд обґрунтовано відмовив у відповідній ухвалі від 19 листопада
2024 року;
- доводи касаційної скарги щодо наявності в матеріалах справи лише копій документів є безпідставними, оскільки матеріали цивільної справи були загублені під час направлення їх до експертної установи, її матеріали поновлювались на підставі наявних у сторін копій матеріалів цивільної справи, тому логічна відсутність оригіналів певних документів у справі;
- витребування оригіналів документів підтверджується ухвалою від 27 серпня 2020 року;
- твердження позивачки про те, що заповіт було укладено з порушенням вимог цивільного законодавства, а саме не зі слів заповідача, не підтверджуються письмово, а також не підтверджуються ОСОБА_8 (жодної заяви або письмових свідчень від ОСОБА_8 подано не було);
- твердження позивачки про те, що заповіт не був складений ОСОБА_3 та не з її слів, є припущенням, оскільки текст міг бути складеним попередньо.
VI. Рух справи в суді касаційної інстанції
14. 16 грудня 2024 року представник позивачки звернувся до Верховного Суду
із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду.
15. Ухвалою Верховного Суду від 06 січня 2025 року відкрито касаційне провадження.
16. 29 січня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
17. Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
VII. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
18. 28 січня 2009 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 заповіла ОСОБА_6 і ОСОБА_2 в рівних частинах.
19. 05 лютого 2014 року ОСОБА_3 склала новий заповіт, яким належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 заповіла ОСОБА_2 .
20. У зв'язку з хворобою заповідача та на її особисте прохання в присутності нотаріуса відповідно до статті 1253 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) заповіт посвідчено при свідках ОСОБА_9 , ОСОБА_7 . На прохання заповідача за його дорученням заповіт підписано ОСОБА_8 .
21. ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , причиною смерті є хронічна ішемія мозку, сенільна дегенерація головного мозку, атеросклеротична деменція.
22. 07 жовтня 2016 року позивачка подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини за заповітом ОСОБА_3 від 07 грудня 2007 року за № 775,
а 25 січня 2017 року ОСОБА_2 подала заяву про прийняття спадщини за заповітом ОСОБА_3 від 05 лютого 2014 року.
23. Постановою державного нотаріуса Новомосковської державної нотаріальної контори Голубової О. С. від 17 березня 2017 року ОСОБА_6 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки 05 лютого 2014 року спадкодавець ОСОБА_3 склала новий заповіт, в якому ОСОБА_6 спадкоємцем не значиться.
24. Відповідно до виписного епікризу з історії хвороби № 1898 ОСОБА_3
в період з 14 липня 2003 року до 25 липня 2003 року перебувала на стаціонарному лікуванні, їй було встановлено діагноз: гіпертонічна хвороба ІІ ступеню, з її слів хворіє більше 15 років.
25. У наданій амбулаторній картці ОСОБА_3 містяться записи за період
з 2003 до 2007 року.
26. Згідно з копією амбулаторної картки ОСОБА_3 , наданої на виконання ухвали суду про витребування доказів від 20 липня 2017 року, є записи про огляд ОСОБА_3 сімейним лікарем на дому в період з 10 жовтня 2013 року до дня смерті. Огляд був здійснений 10 жовтня 2013 року, встановлено діагноз: забій головного мозку, а потім 22 квітня 2014 року - скарга на підвищений артеріальний тиск, записів про огляд ОСОБА_3 в період посвідчення оскаржуваного заповіту амбулаторна картка не містить.
27. Відповідно до довідки Комунального некомерційного підприємства «Новомосковська центральна міська лікарня» Новомосковської міської ради
(далі - КНП «Новомосковська центральна міська лікарня») ОСОБА_3 була
один раз оглянута 03 грудня 2015 року лікарем-психіатром вдома за адресою: АДРЕСА_2 , і їй встановлено діагноз: атеросклеротична деменція з психотичними включеннями.
28. Комунальне некомерційне підприємство «Новомосковський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» (далі - КНП «Новомосковський міський центр первинної медико-санітарної допомоги») на запит суду повідомило, що ОСОБА_3 була одноразово оглянута лікарем-психіатром 03 грудня 2015 року, зі спливом більше ніж півтора року після посвідчення оскаржуваного заповіту.
29. Судом першої інстанції були допитані свідки.
30. Свідок ОСОБА_8 надала суду показання про те, що позивачка та відповідачка після смерті своєї матері проживали разом з бабусею
ОСОБА_3 . Про те, що ОСОБА_3 захотіла переробити заповіт, їй стало відомо від ОСОБА_7 . Заповіт посвідчувався у квартирі ОСОБА_3 , однак нотаріус прийшла до квартири із готовим текстом заповіту, де були занесені і її анкетні дані. ОСОБА_3 лежала, однак коли до неї зайшли нотаріус і свідки, вона почала посміхатися. Заповіт читала нотаріус сама, свідок вважає, що ОСОБА_3 у лютому 2014 року не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати, оскільки до цього перенесла декілька інсультів, вона дуже кричала (майже цілодобово), лежачи у своїй квартирі. Однак на запитання щодо того, яким чином нотаріус встановлювала її особу свідок вказала, що не пам'ятає та вказала, що начебто ОСОБА_10 брала її паспорт.
31. Свідок ОСОБА_11 повідомила суду, що їй нічого не відомо про наявність другого заповіту, що складався у 2014 році. Коли ОСОБА_3 складала перший заповіт, то радилася з нею, а починаючи з 2013 року ОСОБА_3 перестала підніматися з ліжка, коли до неї заходили люди, вона лише посміхалася та не розмовляла, не усвідомлювала значення своїх дій.
32. Свідок ОСОБА_12 надала суду показання, що знайома з ОСОБА_3 з 2002 року. Її стан здоров'я після смерті чоловіка та дочки стрімко погіршувався, вона виховала двох онук. Після перенесеного у 2013 році інсульту ОСОБА_3 перестала розмовляти, нікого не впізнавала, але періодично намагалася говорити, іноді вона приходила до тями, однак лише спостерігала за людьми та посміхалася безглуздо. Про огляд лікарем-психіатром свідкові відомо зі слів позивача.
33. Свідок ОСОБА_13 - лікар-психіатр надала суду показання про те, що лише одного разу у грудні 2015 року вона оглянула ОСОБА_3 на дому, пацієнтка мала когнітивні порушення, не розмовляла, безглуздо посміхалася, контакту була не доступна через афазію. Нею був встановлений діагноз - атеросклеротична деменція тяжкого ступеню. Лікар-психіатр повідомила, що ОСОБА_3 не перебувала у неї на обліку, вона потребувала постійного стороннього догляду, тому нею було призначене лікування лише для корекції поведінки, оскільки родичі скаржилися на те, що ОСОБА_3 дуже сильно та постійно кричить.
34. У суді апеляційної інстанції був повторно допитаний лікар-психіатр ОСОБА_13 , яка надала аналогічні пояснення тим, які давала суду першої інстанції. Нових пояснень суду апеляційної інстанції надано не було.
VIII. Позиція Верховного Суду
35. Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах розгляду справи судом касаційної інстанції (див. пункт 6) та даючи відповідь на ключове питання (див. пункт 5), Верховний Суд зазначає таке.
Характер спірних правовідносин
36. Звертаючись до суду з вимогами про визнання заповіту недійсним, позивачка вказала на те, що:
- оспорюваний заповіт не відповідав внутрішній волі ОСОБА_3 , оскільки вона через стан здоров'я не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними;
- під час посвідчення заповіту приватний нотаріус порушила Порядок, не перевірила дієздатність особи, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не переконалася після розмови з ОСОБА_3 у її здатності усвідомлювати значення своїх дій.
37. Верховний Суд звертає увагу на те, що усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
38. У ЦК закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
39. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
40. Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
41. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)).
42. Тлумачення статей 215, 216 ЦК свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
43. Доводи позивачки свідчать, що її обґрунтування про відсутність волевиявлення заповідача пов'язані з оспорюваністю правочину, а обґрунтування про порушення порядку посвідчення та форми заповіту пов'язані з нікчемністю.
Щодо визнання заповіту недійсним з підстав відсутності волевиявлення заповідача
44. Верховний Суд звертає увагу на те, що за змістом статті 1233 ЦК заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
45. Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.
46. Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
47. У статті 225 ЦК закріплено правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
48. Правила статті 225 ЦК поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
49. Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
50. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, насамперед, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі, і йому слід давати належну оцінку
в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (див. постанову Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12).
51. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказано, що правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК) зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК 2004 року (стаття 89 ЦПК). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК 2004 року, частина шоста
статті 81 ЦПК).
Керуючись наведеними нормами права, можна зробити висновок, що для визнання правочину недійсним відповідно до норм частини першої статті 225 ЦК, підставою може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
52. Таким чином, належним і достовірним доказом у справі, який підтвердив би чи спростував, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі на момент складення заповіту, може бути висновок посмертної судово-психіатричної експертизи (див. постанову Верховного Суду від 10 вересня
2024 року у справі № 295/11526/22 (провадження № 61-9111св24)).
53. Як встановили суди попередніх інстанцій, 28 січня 2009 року
ОСОБА_3 склала заповіт, яким належну їй на праві власності квартиру заповіла ОСОБА_6 та ОСОБА_2 в рівних частинах, а 05 лютого
2014 року склала новий заповіт, яким цю ж квартиру заповіла лише
ОСОБА_2 (див. пункти 18-19).
54. Встановлені судами обставини справи свідчать про те, що ОСОБА_3 розуміла та усвідомлювала значення своїх дій, мала право скласти заповіт на випадок своєї смерті щодо належного їй майна. У зв'язку із хворобою вона власноруч не могла підписати заповіт, за її дорученням заповіт підписала інша особа - ОСОБА_8 .
55. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
56. Суди зробили правильний висновок, що позивачка не довела те, що оспорюваний заповіт складений з дефектом волі заповідача.
57. Під час розгляду справи судам не було надано переконливих та беззаперечних доказів того, що станом на 05 лютого 2014 року
ОСОБА_3 перебувала на обліку в лікаря-психіатра, як і не надано доказів визнання її недієздатною чи обмеженою в дієздатності.
58. Під час вирішення спору суди належно оцінили надані медичні документи, зокрема довідку КНП «Новомосковська центральна міська лікарня» Новомосковської міської ради, відповідно до якої ОСОБА_3 була один раз оглянута 03 грудня 2015 року лікарем-психіатром вдома, і якій встановлено діагноз: атеросклеротична деменція з психотичними включеннями, тобто зі спливом більше ніж півтора року після посвідчення оскаржуваного заповіту
(див. пункт 27).
59. Суди зробили обґрунтований висновок про те, що сам по собі хворобливий стан здоров'я ОСОБА_3 (за відсутності психічних розладів) не свідчить, що заповідач на час посвідчення заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними. А проведений одноразово огляд лікаря-психіатра не свідчить про такі розлади.
60. Також із матеріалів справи не випливає, що ОСОБА_3 зверталася за допомогою до лікаря-психіатра.
61. У цій справі суди не встановили абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, а тому зробили правильний висновок про відмову в позові з цих підстав.
Щодо позовних вимог про визнання заповіту недійсним з підстав порушення порядку його посвідчення
62. Аналіз статті 203 ЦК свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.
63. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) вказано, що слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства. При цьому вивчення змісту спірного заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту. Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого. По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК. По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК). Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом свого нотаріального округу може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне нікчемність заповіту, посвідченого з таким порушенням. Адже правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК і не є матеріальним правом. Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його нікчемності матеріальне право не містить.
64. Отже, Порядок, який, як вважає позивачка, порушений нотаріусом при посвідченні оспорюваного заповіту, не є актом цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК, тому в ньому не може міститися вимога до змісту правочину.
65. Далі Верховний Суд підкреслює, що у частині першій статті 1257 ЦК передбачено, що заповіт, складений, зокрема з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
66. У справі, що переглядається, позивачка, звертаючись до суду, посилалася на те, що під час посвідчення заповіту приватний нотаріус порушила Порядок, не перевірила дієздатність особи, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не переконалася після розмови з ОСОБА_3 у її здатності усвідомлювати значення своїх дій.
67. Суди встановили, що у заповіті зазначено, що у зв'язку з тим, що ОСОБА_3 особисто не може підписати заповіт через хворобу, на її особисте прохання, у її та нотаріуса присутності текст заповіту підписала ОСОБА_8 , що відповідає вимогам статті 1247 ЦК.
68. Заповіт згідно зі статтею 1253 ЦК посвідчений у присутності свідків:
ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , із занесенням до тексту заповіту відомостей про них. Кожний свідок зачитав заповіт вголос і після цього поставив свій підпис на ньому, чим підтвердив волевиявлення заповідача.
69. Установивши, що під час посвідчення оспорюваного заповіту нотаріус дотримався норм статей 1247, 1248, 1253 ЦК, а позивачка не надала суду належних та допустимих доказів порушення законодавства при його складанні чи посвідченні, суди зробили висновки про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
70. Відмовляючи в задоволені позову з наведених підстав, суди не врахували, що позовна вимога про визнання правочину нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача (див. пункт 41), що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
71. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункт 41).
72. З огляду на викладене, суди правильно відмовили у задоволенні позову, проте помилилися щодо мотивів такої відмови, тому оскаржені судові рішення необхідно змінити у мотивувальній частині, виклавши їх мотиви у редакції цієї постанови.
73. Доводи касаційної скарги про те, що суди не сприяли допиту свідків не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Показання свідків стосуються позовної вимоги про визнання недійсним нікчемного правочину, що не є належним способом захисту (див. пункти 41, 70-71), а тому такі показання не впливають на наявність підстав для задоволення відповідної позовної вимоги.
74. З огляду на викладене (див. пункт 73) Верховний Суд також відхиляє посилання в касаційній скарзі на те, що суди не розглянули клопотання про проведення виїзного засідання, оскільки його непроведення не вплинуло на результат справи по суті.
Щодо інших доводів касаційної скарги
75. Верховний Суд повторює, що доказів того, що заповідач на час підписання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, її волевиявлення не було вільним та не відповідало її волі, позивачка суду не надала, що є її процесуальним обов'язком (статті 12, 81 ЦПК).
76. Враховуючи, що посмертна судово-психіатрична експертиза у справі неодноразово призначалась і судом першої інстанції, і судом апеляційної інстанції, однак жодного разу проведена не була саме з підстав її неоплати позивачкою; вона не надала суду належних доказів неможливості сплатити необхідну суму, як
і не зазначила про можливість часткової сплати за проведення судової експертизи з поданням відповідних платіжних документів, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні четвертого її клопотання.
77. Колегія суддів враховує, що суди вчинили всі процесуальні дії для сприяння сторонам у реалізації їх процесуальних прав, тому доводи касаційної скарги щодо необґрунтованої відмови судів у призначенні проведення експертизи підлягають відхиленню.
78. Неодноразові звернення позивачки до суду з клопотаннями про призначення експертизи та у подальшому їх неоплата, дає обґрунтовані підстави для висновку про недобросовісність таких дій (див. постанову Верховного Суду
від 29 липня 2024 року у справі № 638/17802/17 (провадження № 61-15252св23)).
79. З урахуванням викладеного також не знайшли свого підтвердження доводи позивачки щодо неповного дослідження судами доказів та обставин у справі.
80. Помилкове зазначення судами дати складання першого заповіту - 07 грудня 2007 року, а не 28 січня 2009 року,про що вказує позивачка в касаційній скарзі, на правильність вирішення спору по суті не вплинуло.
81. Узагальнені доводи касаційної скарги щодо повноважень представника відповідачки колегія суддів відхиляє, оскільки відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 62 ЦПК повноваження адвоката як представника підтверджуються, зокрема ордером, тому необхідності надання договору про надання правової допомоги не було. Позиція позивачки про недоведення представником відповідачки своїх повноважень є лише її припущенням.
82. Інші доводи касаційної скарги, які є аналогічними доводам апеляційної скарги, також не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та висновків, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, а зводяться до необхідності переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
IХ. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
83. Верховний Суд частково погоджується із доводами касаційної скарги, які дають підстави для висновку, що оскаржувані судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.
84. Так, оскаржені судові рішення в частині позовних вимог про визнання заповіту недійсним з підстав порушення порядку його посвідченняпідлягають зміні із викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови, що відповідатиме статті 412 ЦПК.
85. Оскаржені судові рішення в іншій частині позовних вимог підлягають залишенню без змін, що відповідатиме статті 410 ЦПК.
86. Оскільки касаційний суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
Із цих підстав,
керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 412, 415, 416, 419 ЦПК, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дрожак Юлія Миколаївна, задовольнити частково.
2. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 19 листопада 2024 року в частині позовних вимог про визнання заповіту недійсним з підстав порушення порядку його посвідчення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
3. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 19 листопада 2024 року в іншій частині залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: В. І. Крат Д. А. Гудима І. О. Дундар Є. В. Краснощоков П. І. Пархоменко