01 травня 2025 року
м. Київ
cправа № 916/1595/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М., Колос І.Б.
за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,
представників учасників справи:
позивача - фізичної особи-підприємця Студнєва Дмитра Олександровича - не з'явилися,
відповідача - акціонерного товариства "Акцент-Банк" - не з'явилися,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу акціонерного товариства "Акцент-Банк" (далі - Банк)
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14.10.2024 (суддя Назаренко Н.Г.) та
постанову Центрального апеляційного господарського суду від 24.02.2025 (головуючий Іванов О.Г., судді: Верхогляд Т.А., Парусніков Ю.Б.)
у справі № 916/1595/24
за позовом фізичної особи-підприємця Студнєва Дмитра Олександровича (далі - Підприємець)
до Банку
про спонукання виконати певні дії.
Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 28.04.2025 № 32.2-01/713 у зв'язку із відпусткою судді Ємця А.А. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 916/1595/24, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакова І.В. (головуючий), Малашенкова Т.М. і Колос І.Б.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
Підприємець звернувся до суду з позовом до Банку про зобов'язання відповідача усунути перешкоди позивачу у користуванні, розпорядженні грошовими коштами, що знаходяться на поточному рахунку НОМЕР_1 у відповідача, в межах фактичного залишку коштів у сумі 659 552,99 грн, шляхом розблокування та поновлення фінансових операцій за рахунком НОМЕР_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані безпідставністю дій Банку щодо блокування поточного рахунку Підприємця, відкритого відповідно до публічного договору про надання банківських послуг, розміщеного на його офіційному сайті. Банк не повідомляв Підприємця про відмову у здійсненні платіжних операцій, останній не отримував мотивованої, з посиланням на підстави, передбачені чинним законодавством України, письмової відмови у проведенні розрахункових операцій за рахунком, що є порушенням як приписів чинного законодавства, так і умов публічного договору (права на вільне розпорядження коштами).
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 14.10.2024, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 24.02.2025, позов задоволено.
Судові рішення мотивовано недоведеністю підстав для блокування Банком рахунку Підприємця, а саме відсутністю жодного доказу на підтвердження того, що таке блокування здійснено у відповідності до укладеного договору та чинного законодавства України. Водночас грошові кошти, які знаходяться на рахунку Підприємця, отримані останнім в межах законної підприємницької діяльності, тому блокування рахунку у вигляді фактичного його арешту (відсутнє вільне розпорядження грошовими коштами на рахунку), є протизаконним.
Не погоджуючись із рішенням і постановою судів попередніх інстанцій, Банк звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, пункту 12 розділу VI Положення про порядок емісії електронних платіжних заходів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05.11.2014 № 705 (далі - Положення), без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 25.05.2023 у справі № 522/5682/15.
Зазначає, що: "…відповідно до ст. 287 ч. 2 п. 3 ГПК України, судом апеляційної інстанції в своїй постанові зазначені висновки Верховного Суду лише в питаннях стосовно питань доказування, але не по суті вимог АТ "А-Банк", тобто щодо права на блокування чи-то обмеження банківських рахунків відсутні будь-які посилання на правові висновки Верховного Суду. Хоча в даному випадку варто було б використати висновки викладені в постанові Верховного Суду від 25 травня 2023 року по справі № 522/5682/15".
Просить скасувати рішення і постанову судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про відмову в позові. Крім того, просить стягнути з Підприємця 5 000 грн витрат на оплату правової допомоги.
Підприємець подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, непідтвердженість заявлених підстав касаційного оскарження, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У відзиві Підприємець також виклав свої заперечення щодо компенсації витрат Банку на оплату правової допомоги.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що з метою здійснення господарської діяльності (для подальшого здійснення розрахунково-касового обслуговування) Підприємцю 15.08.2023 в одній із філій Банку за адресою: м. Одеса, вул. Велика Арнаутська, 76 А, відповідно до пункту 2 частини першої статті 63 та пункту 1 частини першої статті 64 Закону України "Про платіжні послуги", відкрито поточний рахунок НОМЕР_1 .
Правовідносини між сторонами виникли на підставі публічного договору про надання банківських послуг, розміщеного на офіційному сайті Банку за наступною адресою: https://conditions-and-rules.abank.com.ua/uploads/UiP15082023.pdf?lang=uk (редакція чинна станом на 15.08.2023), за умовами якого:
- банк відкриває кожному клієнту банківський рахунок відповідно до Інструкції НБУ "Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах" після проходження клієнтом процедури ідентифікації та здійснює його розрахунково-касове обслуговування (пункт 2.8.1.1);
- банк зобов'язується здійснювати розрахунково-касове обслуговування клієнта за готівковим і безготівковим розрахунками відповідно до чинного законодавства України, тарифами банку, що діють на момент здійснення операції; здійснювати своєчасне зарахування та списання коштів на/з рахунку (рахунків) клієнта (пункти 2.8.1.6.1, 2.8.1.6.2);
- клієнт має право самостійно розпоряджатися коштами на своєму рахунку (рахунках), за винятком випадків, передбачених чинним законодавством (пункт 2.8.1.7.1);
- з моменту підписання фізичною особою анкети-заяви та проведення його ідентифікації в банку, між банком та клієнтом укладений договір поточного рахунку шляхом приєднання клієнта до запропонованого банком договору. Якщо фізична особа (у тому числі неповнолітній) вже має в банку рахунок, то цей клієнт ідентифікований банком і сформована справа з юридичного оформлення рахунку. Для відкриття рахунку, банк повинен встановити особу клієнта і отримати від нього розпорядження на відкриття рахунку (пункт 2.8.1.6.8).
Однак, 18.10.2023 Банк заблокував рахунок Підприємця № НОМЕР_1 із залишком на ньому грошових коштів у сумі 659 552,99 грн. При цьому, обґрунтованих письмових доказів, правових підстав (відповідно до законодавства) з блокування рахунку Банком, Підприємець у своєму розпорядженні не має.
За умовами пункту 2.6.1.5.2 публічного договору (у редакції станом на 10.10.2023, тобто на момент виникнення спору; наступна редакція змінена з 07.11.2023), що розміщений на офіційному сайті Банку за адресою https://conditions-and-rules.a-bank.com.ua/uploads/UiP10102023.pdf?lang=uk (аркуші: 203-205), банк узяв на себе обов'язок своєчасно здійснювати зарахування та списання коштів на/з рахунку (рахунків) клієнта. Цим же публічним договором, за умовами його пунктів 2.6.1.6.1 та 2.6.1.8.1, клієнту надані права як вільного розпорядження коштами на своєму рахунку, так і вимоги своєчасного і повного здійснення розрахунків банком, а також право застосовувати форми розрахунків відповідно до чинного законодавства України та умов цього договору.
Як передбачено пунктом 2.6.1.7.2 публічного договору (у редакції станом на 10.10.2023), банк має право відмовити клієнту у здійсненні платіжних операцій лише мотивовано, з посиланням на підстави, передбачені чинним законодавством України.
Підприємець неодноразово звертався до Банку та надавав документи, які верифіковані останнім, направляв претензію до відповідача з проханням розблокувати грошові кошти на спірному рахунку, однак станом на момент звернення з цим позовом, Банк продовжував блокувати рахунок та утримувати кошти на ньому.
Банк зазначає, що рахунок Підприємця заблоковано на підставі пункту 3.2 публічного договору "Процедура моніторингу операцій та підключень еквайрингової мережі": 3.2. Алерт за нетиповою активністю у встановленому РРО/ПРРО: аналіз авторизації на ознаки недійсних операцій; перевірка дотримання виду діяльності до встановленого МСС та Умов і Правил надання банківських послуг в Банку, а саме підпункту 7.2.1. пункту 7.2. підрозділу 7 розділу 3,9,1 "Еквайрінг".
Відповідач стверджує, що позивачем проводились транзакції за терміналом без мети укладання угоди купівлі-продажу товарів та без передачі товару покупцеві (переведення в готівку грошових коштів). Оскільки дана діяльність є порушенням вимог Умов і Правил надання банківських послуг в Банку, то рахунок позивача було заблоковано до завершення перевірки, за результатами якої позивачу запропоновано розірвання ділових відносин та перерахування коштів з його рахунків на будь-який рахунок в іншому банку України, який він зазначить у своїй заяві.
Підприємець у свою чергу доводить, що грошові кошти 14.10.2023 отримані ним в межах здійснення підприємницької діяльності від продажу непродовольчих товарів. На спірний поточний рахунок отримано 2 оплати: AirPods Pro 2 HC - 2 995 грн; iPhone 14 Pro 256GB Sp.Black (353943233178510) - 44 900 грн.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з такого.
Загальні засади функціонування платіжного ринку, відносини у сфері надання платіжних послуг користувачам регулюються Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами. Під час надання споживачам послуг на платіжному ринку надавачі платіжних послуг зобов'язані дотримуватися вимог законів України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", "Про захист прав споживачів" та інших нормативно-правових актів у сфері захисту прав споживачів (частини перша, друга статті 2 Закону України "Про платіжні послуги"; далі - Закон).
У силу положень пункту 1 частини першої статті 10 Закону до надавачів платіжних послуг належать банки, філії іноземних банків.
За приписами статті 29 Закону:
- надання платіжних послуг (у тому числі виконання окремих або разових платіжних операцій, відкриття та обслуговування рахунків тощо) здійснюється на підставі договору, що укладається між надавачем платіжних послуг та користувачем відповідно до вимог законодавства, на узгоджених сторонами умовах (частина перша);
- договір про надання платіжних послуг укладається в письмовій формі (паперовій або електронній). Договір про надання платіжних послуг може укладатися шляхом приєднання користувача до договору, розміщеного у доступному для клієнта місці у надавача платіжних послуг та на його веб-сайті в мережі Інтернет. Усі поточні редакції публічної пропозиції укладення договору та документів, що містять інформацію про комісійні винагороди, процентні ставки, курс перерахунку іноземної валюти, що застосовуються до обраної користувачем платіжної послуги, що надається користувачу згідно з пунктом 3 частини першої статті 30 цього Закону, зберігаються на веб-сайті надавача платіжних послуг із зазначенням строку їх дії. Користувачі мають право в будь-який час отримати доступ до всіх редакцій публічної пропозиції укладення договору та інших документів, зазначених у цій статті, що розміщені на веб-сайті надавача платіжних послуг (частина друга);
- у разі виникнення неоднозначного тлумачення прав та обов'язків сторони за договором за участю споживача платіжних послуг такі права та обов'язки тлумачаться на користь такого споживача (частина третя).
Судами з'ясовано, що Банк відкрив Підприємцю спірний поточний рахунок після проходження останнім процедури ідентифікації (верифікації, автентифікації згідно зі статтею 23 Закону України "Про платіжні послуги") для подальшого здійснення розрахунково-касового обслуговування. Банк при цьому узяв на себе обов'язок здійснювати розрахунково-касове обслуговування Підприємця за готівковим і безготівковим розрахунками відповідно до чинного законодавства України, тарифів Банку, що діють на момент здійснення операції, здійснювати своєчасне зарахування та списання коштів на/з рахунку (рахунків) Підприємця.
Однак, відповідач 18.10.2023 рахунок позивача заблокував.
Суди виснували, що за умовами публічного договору, Банк, не пізніше наступного робочого дня з дня надходження клієнту коштів, що потребують документальної перевірки, направляє клієнту запит щодо з'ясування суті та мети операції та/або документального підтвердження джерел походження коштів каналами зв'язку, зазначеними у договорі, разом з орієнтованим переліком документів, що можуть підтвердити джерело походження коштів, який затверджується внутрішнім документом банку.
Однак, як з'ясовано судами, відповідачем доказів такого повідомлення позивача до суду не надано. Як і не доведено належними та допустимими доказами обставин того, що на момент звернення Підприємця з цим позовом у Банку є правові підстави для блокування його рахунку.
При цьому, судами відхилено доводи Банку щодо підстав блокування рахунку Підприємця з посиланням на "Алерти" за нетиповою активністю у встановленому РРО/ПРРО Підприємця, оскільки на момент спірного блокування рахунку була чинною редакція публічного договору від 10.10.2023, а термін "Алерт" як такий введений відповідачем у редакцію договору з 05.12.2023. Блокування рахунку відбулось 18.10.2023, що не відповідає умовам публічного договору у відповідній редакції на момент такого блокування.
Судами встановлено, що за умовами пункту 3.3.25.4 публічного договору (в редакції станом на 05.12.2023), при наявності в банку мотивованої підозри, щодо спроби/наявності шахрайських дій з боку клієнта банку по відношенню до інших клієнтів, перевірка сумнівних операцій, що випали на перевірку в ході спрацювання алертів операційного ризику та після виконання дій, описаних в пункті 3.3.25.2, банк може прийняти рішення про завершення ділових відносин та відповідно до визначеного ступеня ризикованості клієнта запропонувати забрати залишки: у відділенні банку, з обов'язковим закриттям рахунків; через віддалене зняття обмеження на строк до 2 (двох) годин для переказу суми залишку через додаток АБанк24; переказ банком залишку на рахунок клієнта у іншому банку.
Однак, матеріали справи не містять доказів вчинення Банком жодних із наведених дій. Посилання Банку на те, що ним прийнято рішення про розірвання ділових відносин між сторонами, не підтверджуються жодними доказами.
У цьому контексті суди попередніх інстанцій звернули увагу на неправомірність блокування Банком коштів Підприємця, розміщених на спірному рахунку.
Так, відповідно до частин першої-третьої статті 1066 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші обмеження його права щодо розпорядження грошовими коштами, не передбачені законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.
Обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищения, передбачених законом (частина перша статті 1074 ЦК України).
За приписами статті 59 Закону України "Про банки і банківську діяльність":
- арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, здійснюються виключно за постановою державного виконавця, приватного виконавця або за рішенням суду про стягнення коштів або про накладення арешту в порядку, встановленому законом (частина перша);
- зупинення видаткових операцій за рахунками юридичних або фізичних осіб здійснюється в разі накладення арешту відповідно до частини першої цієї статті, а також в інших випадках, передбачених договором, Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», іншими законами та/або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку. Зупинення видаткових операцій здійснюється в межах суми, на яку накладено арешт, крім випадків, якщо арешт накладено без встановлення такої суми або якщо інше передбачено договором, законом чи умовами такого обтяження (частина друга).
За висновками судів, грошові кошти, що знаходяться на рахунку позивача, отримані останнім в межах законної підприємницької діяльності, тому блокування рахунку у вигляді фактично арешту (відсутнє вільне розпорядження позивачем) грошовими коштами на рахунку є протизаконним. При цьому, у матеріалах справи відсутні судові рішення, які б передбачали невиконані позивачем зобов'язання, або наявність арештів за постановою державного виконавця, приватного виконавця або за рішенням суду.
Такі дії Банку (щодо тривалого блокування рахунку Підприємця), за висновками судів, порушують також вимоги статті 23 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", за приписами частини дев'ятої якої, строк зупинення проведення фінансової операції не може перевищувати 30 робочих днів.
Отже, за встановлення обставин блокування відповідачем рахунку позивача без підтвердження правових підстав, а також неправомірного блокування коштів позивача на цьому рахунку, суди задовольнили заявлений позов.
Натомість Банк не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, пункту 12 розділу VI Положення, без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 25.05.2023 у справі № 522/5682/15.
Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить у першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Водночас, Верховний Суд у силу приписів статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові судів попередніх інстанцій чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Так, у справі № 522/5682/15 дві фізичні особи звернулися з позовом до банку про усунення перешкод у користуванні банківськими рахунками шляхом їх розблокування та надання вільного доступу до грошових коштів.
Позов мотивовано тим, що позивачі відкрили віртуальний та банківський рахунки у відповідача, які, в подальшому, були ним заблоковані. Позивачі вважали такі дії відповідача протиправними, а тому просили суд захистити їх права й законні інтереси та зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні рахунками.
У межах перегляду в касаційному поряду прийнятої у справі № 522/5682/15 постанови апеляційного суду про відмову в позові, Верховний Суд у своїй постанові від 25.05.2023, зокрема, прослався на пункт 12 розділу VI Положення (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин у справі № 522/5682/15), відповідно до якого, емітент має право прийняти рішення про зупинення здійснення операцій з використанням певного електронного платіжного засобу, а також про вилучення електронного платіжного засобу за наявності обставин, що можуть свідчити про незаконне використання електронного платіжного засобу та/або його реквізитів, значно збільшеного ризику неспроможності платника виконати своє зобов'язання щодо сплати кредиту та процентів за ним, в інших випадках, установлених договором. Зупинення або припинення права користувача використовувати електронний платіжний засіб не припиняє зобов'язань користувача й емітента, що виникли до часу зупинення або припинення зазначеного права.
Однак, Верховним Судом відхиляються посилання Банку на неправильне застосування судами попередніх інстанцій пункту 12 розділу VI Положення, з посиланням на неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми, викладеного у постанові від 25.05.2023 у справі № 522/5682/15, внаслідок неподібності спірних правовідносин у зазначеній справі та цій справі № 916/1595/24 за суб'єктним критерієм та, що у цьому випадку є визначальним, - за змістовним критерієм.
Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).
Неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Так, норма матеріального права, на неправомірне незастосування якої судами попередніх інстанцій фактично посилається Банк, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин у справі № 916/1595/24 внаслідок втрати нею чинності на момент виникнення цих правовідносин (блокування рахунку Підприємця).
Верховним Судом з'ясовано, що Положення, втратило чинність 01.08.2022 у зв'язку із прийняттям Правлінням Національного банку України постанови від 29.07.2022 № 164 "Про затвердження Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів". Водночас, як встановлено судами попередніх інстанцій у цій справі № 916/1595/24, спірне блокування рахунку Підприємця Банком відбулося 18.10.2023, тобто вже після втрати чинності Положенням.
Відтак, Верховний Суд висновує, що спірні правовідносини у справі № 916/1595/24 та справі № 522/5682/15, на яку посилається Банк у касаційній скарзі, не є подібними внаслідок відмінності їх правового врегулювання у різні періоди.
З огляду на принцип диспозитивності виключно скаржником визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстави для касаційного оскарження, передбаченої, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження внаслідок неподібності правовідносин у справі, наведеній скаржником в порівнянні зі справою яка переглядається, Верховний Суд відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою Банку.
Ураховуючи, що касаційне провадження за касаційною скаргою Банку підлягає закриттю, Верховний Суд не розглядає клопотання скаржника про розподіл витрат на оплату правової допомоги у суді касаційної інстанції. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника та не підлягає поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір".
Керуючись статтею 129, 234 та пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства "Акцент-Банк" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14.10.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 24.02.2025 у справі № 916/1595/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Колос