вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"01" травня 2025 р. Справа№ 910/12560/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Барсук М.А.
суддів: Руденко М.А.
Кропивної Л.В.
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд"
на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2024
та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024
у справі №910/12560/24 (суддя Сівакова В.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд"
про стягнення 257 890, 52 грн., -
Короткий зміст позовних вимог
Товариство з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" про стягнення 257 890,52 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що на підставі домовленості між сторонами щодо поставки цегли та газоблоку позивачем поставлено відповідачу товар на загальну суму 176.983,24 грн, проте відповідачем отриманий товар не сплачено.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття
Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 у справі №910/12560/24 позов задоволено повністю.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" 176 983,24 грн. основного боргу, 66 808,28 грн. інфляційних витрат, 14 099,00 грн. 3% річних, 3 869,00 витрат по сплаті судового збору.
Рішення суду обґрунтовано тим, що відповідач не виконав зобов'язання по сплаті отриманого товару у повному обсязі, в результаті чого виникла заборгованість перед позивачем, яка становить 176 983,24 грн. Також суд першої інстанції погодився із здійсненим розрахунком інфляційних втрат та 3 % річних.
Додатковим рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі №910/12560/24 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" про стягнення витрат на правову допомогу задоволено.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" 30 000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 у справі №910/12560/24 та ухвалити нове, яким відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" у задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги на основне рішення апелянт посилається на наступне:
- наявні в матеріалах справи видаткові накладні датовані 02, 03 та 10 лютого 2022 року, рахунки-фактури на оплату від 01, 02 та 08 грудня 2022 року жодних чином не підтверджують факт укладення між сторонами договору/договорів поставки та спростовують висновок суду першої інстанції про укладення між сторонами правочину;
- покладаючи на відповідача обов'язок по сплаті інфляційних втрат та 3% річних як штрафну санкцію, суд першої інстанції без встановлення строку оплати, погодженого сторонами, на власний розсуд без жодного письмового підтвердження встановив факт прострочення, що суперечить закону;
- З огляду на приписи п. 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України вимоги в частині стягнення розміру 3% річних та інфляційна складова визначені статтею 625 ЦК України не підлягають задоволенню з періоду обрахунку періоду з березня 2020 року по день вирішення спору по суті, оскільки такі штрафні санкції не нараховуються в силу імперативної вказівки закону.
Не погоджуючись з додатковим рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю «Комфорт Лайф Буд» звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі №910/12560/24 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.
В обґрунтування апеляційної скарги на додаткове рішення апелянт посилається на наступне:
- законом надано строк протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви, тобто в даній справі останнім днем винесення додаткового рішення було 23 грудня 2024 року;
- суд не дочекавшись закінчення строку на подачу відповідного заперечення на ухвалення додаткової постанови вирішив заяву про ухвалення додаткового рішення чим порушив положення статі 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на справедливий судовий розгляд;
- при вирішення заяви про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції взагалі не встановив природу укладеного між Адвокатом і Клієнтом договору.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Згідно витягів з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №910/12560/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: Барсук М.А. - головуюча суддя; судді - Пономаренко Є.Ю., Кропивна Л.В.
Ухвалою суду від 13.01.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 та повідомлено сторін, що справа буде розглянута без повідомлення (виклику) учасників справи.
Ухвалою суду від 27.01.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі №910/12560/24 для спільного розгляду з апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 у справі №910/12560/24 та повідомлено сторін, що справа буде розглянута без повідомлення (виклику) учасників справи.
Розпорядженням Північного апеляційного господарського суду призначено повторний автоматизований розподіл судової справи, у зв'язку з перебуванням судді Пономаренко Є.Ю. у відпустці.
Витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду справи №910/11869/24 сформовано колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуюча суддя - Барсук М.А., судді Руденко М.А., Кропивна Л.В.
Ухвалою суду від 26.03.2025 прийнято до свого провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Комфорт Лайф Буд» на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 у справі №910/12560/24 та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі №910/12560/24.
Частина 10 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може розглянути такі апеляційні скарги у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи не заявлено.
Позиції учасників справи
21.01.2025 через систему «Електронний суд» від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу на основне рішення, в якому останній заперечив проти доводів та вимог апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просив залишити без змін.
10.02.2025 через систему «Електронний суд» від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення, в якому останній заперечив проти доводів та вимог апеляційної скарги, додаткове рішення суду першої інстанції просив залишити без змін.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Як зазначає позивач, у лютому 2022 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" (покупець, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Вендос Групп" (постачальник, позивач) були досягнуті домовленості щодо поставки цегли та газоблоку, у зв'язку з чим позивачем відповідачу було виставлено наступні рахунки-фактури на оплату:
№ СФ-0000041 від 01.02.2022 щодо поставки цегли на суму 29.400,00 грн,
№ СФ-0000045 від 02.02.2022 щодо поставки газоблоку на суму 71.257,44 грн,
№ СФ-0000057 від 08.02.2022 щодо поставки газоблоку на суму 76.325,80 грн.
Позивач поставив, а відповідач прийняв товар на загальну суму 176.983,24 грн, що підтверджується підписаними та скріпленими печатками обох сторін наступними видатковими накладними:
№ РН-0000020 від 02.02.2022 на суму 29.400,00 грн:
№ РН-0000022 від 03.02.2022 на суму 34.791,30 грн;
№ РН-0000023 від 03.02.2022 на суму 36.466,14 грн;
№ РН-0000028 від 10.02.2022 на суму 76.352,80 грн.
Також, за результатами поставки товару позивач зареєстрував відповідні податкові накладні №1 від 02.02.2022 року, №4 від 03.02.2022 року, №5 від 03.02.2022 року, №11 від 10.02.2022 року.
Спір виник внаслідок того, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань оплату отриманого товару у повному обсязі не здійснив, у зв'язку з чим виникла заборгованість в розмірі 176 983,24 грн та за неналежне виконання відповідачем грошового зобов'язання позивачем нараховано 66 808,28 грн інфляційних втрат, 14 099,00 грн 3% річних.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
За змістом пункту першого частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини другої статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частина перша статті 638 Цивільного кодексу України визначає, що укладеним є договір, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини другої цієї статті договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Особа, яка отримала оферту, яка містить усі істотні умови договору і виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв'язаною умовами оферти у разі її прийняття, виражає свою згоду щодо змісту істотних умов договору або навпаки незгоду у момент ознайомлення із змістом пропозиції.
Згідно зі статтею 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Відповідно до частини першої статті 206 Цивільного кодексу України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Згідно зі статтею 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Велика Палата Верховного Суду (зокрема у постанові від 26.10.2022 у справі №227/3760/19-ц) зауважила, що слід відрізняти правочин як вольову дію суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи. Зокрема, виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його суттєвих умов, передбачених законодавством.
За договором поставки в силу приписів статті 712 Цивільного кодексу України продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товари у власність покупця для виконання його підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Як визначено пунктом 2 частини першої статті 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Згідно із частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Отже, суб'єкти господарської діяльності можуть укладати господарські договори, в тому числі договори поставки, у письмовій формі як шляхом складення єдиного документа за підписом обох сторін, так й у спрощеній формі на підставі видаткових накладних, які у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", Положення про документальне забезпечення записів в бухгалтерському обліку та Цивільного кодексу України, є первинними документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її здійснення та засвідчують факт поставки товару, відтак є підставою виникнення у сторін зобов'язань, зокрема обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 30.11.2022 у справі №916/36/22, від 10.04.2025 у справі № 927/1187/23.
Посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 19.01.2022 у справі № 922/1246/21, колегія суддів відхиляє, оскільки така справа не є подібною з правовідносинами у справі, що переглядається.
Зокрема, у справі № 922/1246/21 досліджувалось питання, чи може електронний лист, направлений на електронну пошту сторони, в якому містився не підписаний проєкт договору поставки, вважитись пропозицією укласти договір (офертою) в розумінні статті 641 ЦК України.
Водночас, як вбачається з матеріалів справи, у цій справі наявні ознаки правовідносин, які виникли на підставі договору поставки, укладеного саме у спрощений спосіб шляхом підписання видаткових накладних, а не на підставі договору поставки у письмовій формі шляхом складення єдиного документа.
Згідно з частиною першою та другою статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи.
Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
Відповідно до пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 (далі - Положення) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів; первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.
Вимоги щодо оформлення первинних документів викладені у пункті 2.4 Положення, згідно з яким первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назву документа (форми), дату складання, зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посаду і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою (абзац перший пункту 2.5 Положення).
Із залучених до матеріалів справи копій видаткових накладних вбачається, що з боку відповідача вони підписані без зауважень та заперечень та скріплені печаткою товариства, проти справжності якої останній не заперечував.
Відповідачем не були надані докази на підтвердження того, що печатка в спірному періоді була загублена, викрадена або в інший спосіб вибула з володіння товариства, через що цією печаткою могла протиправно скористатись інша особа. При цьому, відповідач не заперечує факт прийняття товару та його отримання.
З викладених вище підстав колегія суддів дійшла до висновку, що шляхом підписання видаткових накладних № РН-0000020 від 02.02.2022 на суму 29.400,00 грн, № РН-0000022 від 03.02.2022 на суму 34.791,30 грн, № РН-0000023 від 03.02.2022 на суму 36.466,14 грн, № РН-0000028 від 10.02.2022 на суму 76.352,80 грн сторонами було погоджено істотні умови договору, зокрема предмет поставки, кількість та її ціну.
Відбитки печатки на документах первинного бухгалтерського обліку дають змогу ідентифікувати юридичних осіб, які брали участь у здійсненні поставки товару, а видаткові накладні містять відомості про господарську операцію, якими є: дата складання документа, назва підприємства, від якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
А тому доводи апелянта, що між сторонами не виникли правовідносини із поставки товару за відсутності підписаного договору, колегія суддів відхиляє.
Стосовно доводів апелянта щодо не погодження строку оплати товару, колегія суддів зазначає наступне.
Верховний Суд у постанові від 28.02.2018 у справі №910/9075/17 виходив з того, що якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 Цивільного кодексу України.
Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 Цивільного кодексу України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього.
Відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.
При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 Цивільного кодексу України.
Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїй постанові від 19.08.2014 у справі №925/1332/13, де зазначено, що зі змісту статті 692 Цивільного кодексу України вбачається, що за загальним правилом, обов'язок покупця оплатити товар виникає після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на товар. Це правило діє, якщо спеціальними правилами або договором купівлі - продажу не встановлено інший строк оплати. Відтак, обов'язок покупця оплатити товар (з огляду на приписи статті 692 Цивільного кодексу України) виникає з моменту його прийняття.
У видаткових накладних видаткових накладних № РН-0000020 від 02.02.2022 на суму 29.400,00 грн, № РН-0000022 від 03.02.2022 на суму 34.791,30 грн, № РН-0000023 від 03.02.2022 на суму 36.466,14 грн, № РН-0000028 від 10.02.2022 на суму 76.352,80 грн не встановлений строк (термін) оплати за поставлений товар.
Водночас, складені та підписані без зауважень та заперечень обома сторонами видаткові накладні є самостійними підставами виникнення у відповідача обов'язку здійснити повний розрахунок за отриманий товар після його отримання в силу норми закону.
Відтак, обов'язок відповідача оплатити товар (з огляду на приписи статті 692 Цивільного кодексу України) виник з моменту його прийняття.
Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 10.04.2025 у справі № 927/1187/23.
В матеріалах справи також міститься підписаний між сторонами акт звірки взаєморозрахунків від 28.02.2022, згідно якого заборгованість відповідач визнав заборгованість перед позивачем у сумі 176.983,24 грн.
За положеннями статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 610 ЦК України унормовано, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
А тому, оскільки відповідач не виконав свій обов'язок з оплати отриманого на підставі видаткових накладних товару, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про правомірне стягнення з відповідача 176 983,24 грн заборгованості.
Стосовно заявлених до стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, колегія суддів зазначає наступне.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Положеннями частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.
Передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.
Колегія суддів, перевіривши здійснений розрахунок інфляційних втрат (нарахованих на суму боргу 176 983,24 грн за період з лютого 2022 року по серпень 2024 року) та 14 099,00 грн 3% річних (нарахованих на суму боргу 176.983,24 грн за період з 11.02.2022 по 07.10.2024), погоджується із висновком суду першої інстанції, що він є обґрунтованим та правомірним, у зв'язку з чим з відповідача на користь позивача правомірно стягнуто 66 808,28 грн інфляційних втрат та 14 099,00 грн 3% річних.
Стосовно посилання відповідача на приписи Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)» (№530-ІХ від 17 березня 2020 року) та пункту 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, колегія суддів зазначає наступне.
11.03.2020 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою установив з 12.03.2020 р. до 03.04.2020 р. на усій території України карантин. В подальшому постановами Кабінету Міністрів України строк карантину на всій території України неодноразово продовжувався.
В підпункті 4 пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» передбачено, що на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов'язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги.
За приписами пункту 5 частини 1 статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальними послугами є результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.
Тобто, положення, встановлені п.п.4 п. 3 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» застосовуються до правовідносин, що виникли із надання житлово-комунальних послуг.
Законом України від 15.03.2022 №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема пунктом 18 такого змісту:
"У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).»
Отже, положення п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України стосуються правовідносин, що виникли з договору позики або кредитного договору, за умовами яких позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем).
Натомість, між сторонами виникли правовідносини з поставки товару, на які не розповсюджуються приписи п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та п.4 п. 3 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)».
А тому доводи відповідача в цій частині колегія суддів відхиляє.
Крім того, додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі №910/12560/24 стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" 30 000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідач посилається на те, що приписами ст. 244 ГПК України надано строк протягом якого мала бути розглянута заява про ухвалення додаткового рішення, останнім днем якої було 23 грудня 2024 року.
Заперечення відповідача на заяву про ухвалення додаткового рішення подано 23.12.2024 тоді, як суд ухвалив додаткове рішення 17.12.2024. А тому, за твердженням відповідача, суд, не дочекавшись закінчення строку на подачу відповідного заперечення на ухвалення додаткового рішення, вирішив заяву, чим порушив положення статі 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно зі статтею 244 Господарського процесуального кодексу України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Відповідно до частин 3 та 4 статті 244 Господарського процесуального кодексу України, суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.
Аналіз положень статті 244 ГПК України дозволяє дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід'ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення.
Додаткове судове рішення може бути процесуальним засобом реалізації прав учасника справи, якщо воно ухвалюється за спеціальною заявою такого учасника, поданою з дотриманням відповідної процедури. Так, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 221 ГПК України).
ГПК України визначають обов'язок суду для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання, яке проводиться не пізніше 15 днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог та ухвалення за наслідком такого судового засідання додаткового рішення в порядку, передбаченому частинами другою, третьою статті 221 ГПК України.
У випадку задоволення заяви сторони про розподіл судових витрат, щодо яких сторона доказів не подавала, поданої на статті 221 ГПК України, слід прийняти до уваги, що судом під час розгляду справи по суті питання про розподіл судових витрат не розглядалось на засадах змагальності та рівності, оскільки докази на підтвердження розміру судових витрат сторонами не були подані до закінчення судових дебатів або до ухвалення рішення суду.
Отже, у процедурі розгляду такої заяви суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи частини другої статті 221 ГПК України, які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
Отже, положення частини четвертої 244 ГПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов'язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 221 ГПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
Також при розгляді цієї заяви суд повинен забезпечити сторонам дотримання принципів змагальності, рівності в судочинстві, реалізацію права сторони «бути вислуханою» як передумови того, що вона була «почута», що є складовою права на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін проти України», заява №4909/04 від 10 лютого 2010 року).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21, досліджуючи приписи ст. 221, 244 ГПК України, дійшла до висновку про те, що у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, а подає такі докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то правила щодо реалізації учасниками справи їх права на участь в судовому засіданні з розгляду заяви про розподіл судових витрат згідно з частиною четвертою статті 244 ГПК України є спеціальними та повинні застосовуватися системно з приписами частини другої статті 221 ГПК України, яка визначає обов'язок суду призначити судове засідання відповідно до процедури розгляду справи яка була визначена судом для розгляду справи в цілому (загального, спрощеного чи письмового провадження).
В ухвалі про призначення заяви до розгляду в судовому засіданні суд може визначити обов'язок сторін з'явитися в судове засідання або розглянути заяву без участі представників сторін, надавши їм можливість подати письмові заперечення щодо розміру заявлених до компенсації витрат на професійну правничу допомогу відповідно до частини п'ятої статті 126 ГПК України та прийнявши за наслідком розгляду такої заяви відповідне додаткове рішення (постанову) про розподіл витрат на професійну правничу допомогу.
Як вбачається з матеріалів справи, докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу були подані 12.12.2024, тобто після ухвалення судового рішення.
А тому, згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21, суд був зобов'язаний призначити до розгляду заяву про вирішення питання стосовно розподілу витрат на професійну правничу допомогу в порядку, в якій здійснювалось розгляд справи, а саме без виклику її учасників.
Водночас, суд першої інстанції вказаних дій не вчинив, а розглянув подану заяву по суті протягом 5 днів з моменту її надходження.
А тому, не призначивши розгляд заяви про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат в тому ж самому порядку, що й судове рішення, суд першої інстанції порушив принцип змагальності і позбавив відповідача можливості заявити відповідне клопотання щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, обов'язок доведення неспіврозмірності яких покладено саме на нього.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (п. 4 ч. 1 ст. 277 ГПК України).
Згідно п. 3 ч. 3 ст. 277 ГПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто господарським судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Враховуючи наведене порушення, на яке посилається апелянт, оскаржуване додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2024 у справі № 910/15898/23 підлягає скасуванню.
Оскільки згідно приписів п. 3 ч. 3 ст. 277 ГПК України на суд апеляційної інстанції у випадку скасування судового рішення з процесуальних мотивів, покладено обов'язок прийняття відповідного судового рішення із заявлених вимог (у даному випадку стосовно поданих вимог про розподіл витрат на професійну правничу допомогу), колегія суддів повторно розглядає подану заяву про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення з відповідача 30.000,00 грн витрат на правову допомогу з урахуванням поданих відповідачем заперечень.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, актів наданих послуг тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 цього Кодексу).
За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
На підтвердження понесених ним судових витрат позивач долучив до матеріалів справи копію договору надання правової допомоги № 01/03-23 від 01.03.2023, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" (Клієнт) та адвокатом Дубей Володимиром Юрійовичем (Адвокат), відповідно до умов якого адвокат зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги Клієнту, а Клієнт зобов'язаний сплатити Адвокату гонорар та супутні витрати, необхідні для виконання цього договору.
На представництво інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" адвокатом Дубей Володимиром Юрійовичем видано ордер серії АА № 1490581 від 10.10.2024.
Підтвердженням того, що Дубей Володимир Юрійович є адвокатом свідчить свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю КВ № 005560 від 02.03.2015.
Відповідно до п. 3.1.2 договору заявка Клієнта надається Адвокату переважно в простій письмовій формі.
Між позивачем та Адвокатом було укладено заявку № 6-ВЮ від 30.09.2024 до договору, відповідно до умов якої сторони погодили умови надання правої допомоги та відповідний гонорар, а саме: гонорар за стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю "Kомфорт Лайф Буд" за договором поставки (в т.ч. 3 % річних, інфляційні втрати) складає 30 000,00 грн.
09.12.2024 адвокатом Дубеєм Володимиром Юрійовичем було виставлено Клієнту рахунок № 1 на суму 30.000,00 грн.
Згідно з п. 4.10 договору приймання Клієнтом правової допомоги оформлюється актами надання правової допомоги.
11.12.2024 між адвокатом Дубеєм Володимиром Юрійовичем та позивачем було підписано акт здачі-приймання виконаних робіт на загальну суму 30.000,00 грн.
З матеріалів справи вбачається, що позивач згідно платіжної інструкції № 912 від 11.12.2024 перерахував на рахунок Адвоката за надання правової допомоги кошти в сумі 30.000,00 грн.
Стосовно доводів відповідача щодо завищення сум заявлених до стягнення витрат, зокрема стосовно того, що сторонами у заявці погоджено «гонорар успіху», яка не підлягає стягненню лише за сам факт пред'явлення позову, колегія суддів відзначає наступне.
За змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Колегією суддів враховано, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань, з урахуванням складності справи, кваліфікації, досвіду і завантаженості адвоката та інших обставин. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю.
При цьому адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 07.09.2020 у справі №910/4201/19).
Як вбачається із заявки № 6-ВЮ від 30.09.2024, сторонами погоджено саме фіксований розмір гонорару у сумі 30 000,00 грн, як це передбачено вимогами Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
А тому доводи відповідача, що вказана сума є «гонораром успіху» колегія суддів відхиляє.
Так, для встановлення розумного розміру наданих послуг адвоката слід надати належну правову оцінку договору у сукупності з іншими доказами, складністю справи та виконання адвокатом робіт (наданих послуг), витраченим часом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та виконання робіт, ціною позову та (або) значення справи. Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Як зауважила Велика Палата Верховного Суду у справі № 755/9215/15-ц, Верховний Суд у справі № 905/1795/18, у справі № 922/2685/19, нормами процесуального законодавства передбачено основні критерії визначення та розподілу судових витрат такі, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
При вирішенні питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу в цій справі суд також враховує висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20, згідно з якими для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат і вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і їх необхідність.
Крім того Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію стосовно того, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову.
Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України"). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Колегія суддів, оцінивши надані адвокатом позивача послуги з професійної правничої допомоги, дійшла до висновку, що заявлені до стягнення з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000,00 грн. не відповідають критерію розумності їхнього розміру, такі витрати не мають характеру необхідних, неспівмірні із складністю справи і необхідним обсягом правничих послуг.
Так, позовні вимоги повністю базуються на видаткових накладних, підписаних учасниками справи без зауважень та заперечень, обсяг яких є незначним. Правові позиції стосовно стягнення заборгованості з поставки товару на підставі видаткових накладних є сталими. Великої кількості розрахунків адвокатом позивача здійснено не було.
А тому, з огляду на предмет та підстави позовних вимог, враховуючи поведінку сторін, оцінюючи фактичні витрати з урахуванням всіх аспектів і складності справи, беручи до уваги, що запропонований позивачем до відшкодування розмір судових витрат на правову допомогу у суді першої інстанції у даному випадку не повністю відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності у розумінні приписів ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, а також керуючись принципом розумності судових витрат, з урахуванням усіх встановлених вище обставин, колегія суддів дійшла до висновку про покладення на відповідача лише 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною 1 ст. 277 ГПК України передбачено, що підставою для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
За обставин, встановлених вище, оскільки рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, а тому підстав для його зміни чи скасування в межах доводів та вимог апеляційної скарги колегія суддів не вбачає.
Водночас, оскільки додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 прийнято з порушенням норм матеріального права у зв'язку із неповідомленням про розгляд заяви про ухвалення додаткового рішення, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" підлягає частковому задоволенню, а додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 - скасуванню з прийняттям нового про часткове задоволення заяви позивача про ухвалення додаткового рішення.
Згідно із ст. 129 ГПК України, судові витрати за подання апеляційної скарги на рішення покладаються на заявника.
Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 у справі №910/12560/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 у справі №910/12560/24 залишити без змін.
3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2024 у справі №910/12560/24 покласти на апелянта.
4. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/12560/24 задовольнити частково.
5. Додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2024 у справі № 910/12560/24 скасувати та прийняти нове, яким заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" про ухвалення додаткового рішення задовольнити частково.
6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Лайф Буд" (01054, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 36; ЄДРПОУ 40153086) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Вендорс Групп" (01014, м. Київ, вул. Бастіонна 15, оф.10; код ЄДРПОУ 40313225) 10 000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
7. В решті вимог заяви відмовити.
8. Видачу наказів доручити Господарському суду міста Києва.
9. Матеріали справи №910/12560/24 повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в порядку, визначеному ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя М.А. Барсук
Судді М.А. Руденко
Л.В. Кропивна