Дата документу 14.04.2025 Справа № 334/6466/24
Єдиний унікальний № 334/6466/24 Головуючий в 1 інст. ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/807/356/25 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2
Категорія: ч. 2 ст. 125 КК України
14 квітня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі:
головуючого ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участі прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника - адвоката ОСОБА_8 (в режимі відеоконференції),
потерпілого ОСОБА_9 ,
розглянувши в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Запорізького апеляційного суду кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 на вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 жовтня 2024 року, яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Запоріжжя, громадянин України, маючий середню освіту, працюючий адміністратором у ТОВ «СКОРПІОН-ФК», не одружений, дітей на утриманні дітей не маючий, інвалід 3 групи, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючий за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимий,
визнаний винуватим у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України та йому призначено покарання у вигляді 1 року пробаційного нагляду.
На підставі ч.ч. 2, 3 ст. 59-1 КК України, покладено на ОСОБА_7 наступні обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну свого місця проживання, роботи; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації; виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.
Запобіжний захід по кримінальному провадженню не обирався.
Долю речових доказів вирішено відповідно до ст. 100 КПК України, -
Вироком суду ОСОБА_7 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, за наступних обставин.
22 червня 2024 приблизно о 07.15 годині ОСОБА_7 , знаходячись у коридорі адміністративного приміщення автомийки, яка належить ТОВ «СКОРПІОН-ФК», яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Талаліхіна, буд. 78, на ґрунті раптово виниклого словесного конфлікту з потерпілим ОСОБА_9 , маючи прямий умисел на спричинення тілесних ушкоджень, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого діяння та бажаючи настання суспільно-небезпечних наслідків, наніс не менше тринадцяти ударів кулаками правої та лівої руки по голові та тулубу ОСОБА_9 , а також ударів правою ногою по лівій нозі в області гомілки, внаслідок чого спричинив потерпілому ОСОБА_9 тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми: струс головного мозку, синця з набряком м'яких тканин, ран і саден в ділянці лівого ока, ран в ділянці носу, крововиливів з саднами на слизовій оболонці обох губ, синців в потиличній ділянці, в ділянках лівого гомілковостопного суглобу, лівого плеча у середній третині по задній поверхні, саден в ділянці лівої гомілки, правого передпліччя, синців в ділянках грудної клітки ліворуч, лівого плеча, які в сукупності кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
В апеляційній скарзі захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_8 вважає вирок суду незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що з відеозапису події вбачається, що потерпілий здійснив рух рукою знизу вверх перед обвинуваченим, що було розцінено останнім як напад на нього.
У подальшому обвинувачений вчинив дії, направлені на захист свого життя та здоров'я, що виразилось у захваті шиї потерпілого та ударом в обличчя. Свої дії ОСОБА_7 припинив одразу після того як упевнився, що йому більше не загрожують.
Після цього ОСОБА_7 приніс до вбиральні потерпілому вату, але останній повів себе неадекватно, почавши наносити ОСОБА_7 удари в пахову зону та по нозі. ОСОБА_7 знову був вимушений захищатись від нападу потерпілого, підштовхнув його та закривши двері вбиральні, покинув технічне приміщення.
Вважає, що така поведінка обвинуваченого не була спрямована на заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, а лише на захист свого здоров'я, тому ОСОБА_7 перебував у стані необхідної оборони, що виключає кримінальну протиправність його діяння.
Просить вирок скасувати, а кримінальне провадження закрити.
Заслухавши доповідь судді по справі, обвинуваченого та його захисника, які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити, потерпілого та прокурора, які заперечували проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи, наведені в апеляційній скарзі, провівши судові дебати і надавши обвинуваченому останнє слово, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Суд першої інстанції у відповідності з вимогами ст.ст. 370, 374 КПК України та у відповідності до ст. 337 КПК України в межах пред'явленого ОСОБА_7 обвинувачення, встановивши фактичні обставини кримінального провадження, обґрунтовано прийшов до висновку щодо обсягу та доведеності його вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, виклавши їх у вироку.
В оскаржуваному вироку суд першої інстанції навів всі встановлені обставини, які відповідно до ст. 91 КПК України підлягають доказуванню, а також виклав оцінку та аналіз досліджених в судовому засіданні доказів, зазначив підстави, з яких приймає одні докази та відкидає інші.
Вина ОСОБА_7 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України підтверджується доказами, які були безпосередньо досліджені в судовому засіданні, а саме показаннями потерпілого, дослідженими в судовому засіданні документами та змістом відеозапису з місця події.
Так, в суді першої інстанції обвинувачений ОСОБА_7 свою вину у вчиненні кримінального правопорушення не визнав та пояснив, що він прийшов на роботу на автомомийку, де змінював потерпілого. Під час чергування на папірцях адміністратори записували кількість проданих карток клієнтами. На папірці він побачив виправлення, з приводу чого зробив зауваження потерпілому. Той образився та «послав» його. У коридорі потерпілий в спину продовжував «посилати» його. Далі він озирнувся та побачив, що потерпілий наносить йому удар кулаком. Він відбив цей удар та відштовхнув потерпілого долонею лівої руки у обличчя. Після цього наніс ще декілька ударів потерпілому кулаками по голові та тілу. Удари наносив потерпілому з метою захисту єдиного ока. Після цього між ними продовжувалась штовханина на вулиці. У цей час він потерпілому удари ногами не наносив. Коли потерпілий зупинився та пішов умиватись, він взяв вату та запропонував потерпілому зупинити кровотечу. Однак останній наніс йому удар ногою в область паху, на що він відштовхнув потерпілого ногою також в область його ніг. Далі він пішов на вулицю, а потерпілий закінчив умиватись, зібрав свої речі та поїхав.
Таким чином, в суді першої інстанції обвинувачений та в апеляційній скарзі його захисник повністю заперечують факт умисного нанесення потерпілому легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
Позиція обвинуваченого зводилась до того, що він намагався захистити себе від посягань ОСОБА_9 , який спочатку нецензурно виражався в його сторону, потім намагався нанести йому удар кулаком, а в подальшому наніс удар ногою в область паху, у зв'язку з чим, в його діях наявна необхідна оборона.
Разом з тим, суд першої інстанції, дослідивши безпосередньо всі надані докази, прийшов до правильного висновку про неспроможність такої версії обвинуваченого та доведення в повному обсязі його вини саме в умисному заподіянні легких тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_9 , оскільки сукупність досліджених доказів дає підстави зробити лише такі висновки.
Так, потерпілий ОСОБА_9 у суді першої інстанції показав, що при пересмінці на автомийці обвинуваченому не сподобались його записи, внаслідок чого він спровокував бійку. Під час здачі зміни вони вийшли з кімнати чергового у коридор, де обвинувачений зненацька зупинився, а він в цей час відмахнувся від комахи. Обвинувачений наніс йому удар правою рукою в ліву частину обличчя. У цей час він тримав у лівій руці телефон, який від удару випустив на підлогу. Від удару у нього сталось запаморочення і подальшу подію він погано сприймав. Далі обвинувачений наніс йому ще 10-12 ударів руками по голові, а також ударив ногою. Через 5 хвилин обвинувачений припинив його бити та він пішов умиватись. Біля двері туалету обвинувачений махав руками і йому здалось, що обвинувачений знову намагається його вдарити, внаслідок чого він намагався вдарити обвинуваченого ногою, але останній ухилився. Після цього він перевдягнувся та пішов до лікарні, оскільки не міг зупинити кровотечу. У лікарні йому зупинили кровотечу та наклали два шви на ліве око. Також у нього був травмований очний нерв. Лікувався він приблизно місяць. З тілесних ушкоджень у нього були розбиті губи, ніс та око, були синці в області серця та на голові, а також струс головного мозку.
Також суд першої інстанції на вимогу процесуального закону дослідив надані сторонами інші докази, яким зробив обґрунтовану оцінку.
З висновку експерта № 996п від 24 липня 2024 року вбачається, що закрита черепно-мозкова травма: струс головного мозку, синець з набряком м'яких тканин ранами і садном в ділянці лівого ока, рана в ділянці носу, крововиливи з саднами на слизовій оболонці обох губ у ОСОБА_9 у сукупності кваліфікується як легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я. Синці в потиличній ділянці, в ділянках лівого гомілковостопного суглобу, лівого плеча у середній третині по задній поверхні, садна в ділянці лівої гомілки, правого передпліччя, синці в ділянках грудної клітки ліворуч, лівого плеча у ОСОБА_9 кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження. Тілесні ушкодження утворилися не менш ніж від 13-ти травматичних впливів тупих предметів. Давність утворення ушкоджень в межах двох діб на момент огляду, синців в ділянках грудної клітки ліворуч, лівого плеча - в межах 2-4 діб на момент огляду, враховуючи, локалізацію ушкоджень, вік, може не суперечити терміну, зазначеного в обставинах справи (т. 1, а.с. 68-70).
З протоколу огляду предмету від 2 серпня 2024 року, фототаблиці та відеозапису до нього вбачається, що об'єктом огляду є оптичний диск, на якому містяться 3 відеофайли, де зафіксовано обставини події, що відбувалася 22 червня 2024 року (т. 1, а.с. 73-81).
Так, відеозаписами зафіксовано, що 22 червня 2024 року о 07:14:49 потерпілий ОСОБА_9 робить замах рукою знизу вверх перед обвинуваченим, на що останній своєю лівою рукою хапає потерпілого за шию та починає наносити велику кількість ударів кулаками в обличчя, потім виштовхує його на вулицю та продовжує бити потерпілого. У подальшому, припинивши побиття потерпілого, між ними продовжується словесна перепалка, а обличчя, одяг потерпілого та підлога знаходяться в крові. О 07:21:40 обвинувачений підходить до потерпілого та пропонує вату, на що потерпілий наносить один удар ногою, а обвинувачений також намагається вдарити його ногою, після чого з силою зачиняє двері. Далі потерпілий залишився вмиватися у вбиральні, а обвинувачений вийшов на вулицю.
Зі змісту відеозаписів вбачається, що протягом усього часу побиття обвинуваченим потерпілого, останній ударів у відповідь не наносив, а лише намагався заблокувати удари та відійти назад від обвинуваченого.
Суд першої інстанції, вивчивши і дослідивши кожний доказ окремо з точки зору належності, допустимості, достовірності і в сукупності, з точки зору достатності та взаємозв'язку, на переконання апеляційного суду прийшов до правильного висновку, що обвинувачений ОСОБА_7 вчинив саме умисне заподіяння легких тілесних потерпілому ОСОБА_9 , і підстави для визнання дій обвинуваченого такими, що були вчинені в стані необхідної оборони з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів, у суду першої інстанції були відсутні.
Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що вищенаведеними дослідженими судом доказами та обставинами, що ними підтверджуються, винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, за фактичних обставин, встановлених судом у вироку, є об'єктивно доведеною поза розумним сумнівом.
Доводи апеляційної скарги сторони захисту про відсутність умислу на заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень були предметом перевірки суду першої інстанції та отримали належну оцінку, і колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на наступне.
Вирішуючи питання про спрямованість умислу винуватого, необхідно зважати на сукупність всіх обставин вчиненого діяння і враховувати не тільки поведінку винуватого до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, характер поранень, заподіяних потерпілим, а й спосіб вчинення злочину, засоби і знаряддя злочину.
Слід мати на увазі, що спосіб відображає насамперед причинний зв'язок між діяннями і наслідками (у матеріальних складах злочину). Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб і засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів і наслідків своїх діянь, що проявляє свою конкретизацію в способі вчинених діянь.
Виходячи з обставин даного кримінального провадження, між обвинуваченим ОСОБА_7 та потерпілим ОСОБА_9 конфлікт виник на ґрунті особистих неприязних стосунків, у ході якого спочатку потерпілий здійснив замах рукою знизу вверх перед обвинуваченим, після чого обвинувачений схопив потерпілого рукою за шию та почав наносити удари кулаками обох рук в область голови та плечей потерпілого.
Вказана поведінка обвинуваченого та потерпілого, кількість нанесених ударів, тяжкість отриманих потерпілим тілесних ушкоджень, а також наявність конфлікту з потерпілим, спростовують версію сторони захисту про те, що ОСОБА_7 наносив удари виключно для самозахисту та свідчать про наявність в діях обвинуваченого умислу на заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, оскільки обвинувачений ОСОБА_7 після замаху на нього з боку потерпілого наніс йому не менше 13 ударів кулаками по голові та тулубу потерпілого, а також ударів правою ногою по нозі потерпілого.
Враховуючи характер, послідовність, рішучість і динамічність дій, вчинених обвинуваченим, спосіб нанесення тілесних ушкоджень, кількість і локалізацію тілесних ушкоджень, більшість з яких потерпілому завдані у життєво важливий орган - голову - усе це в сукупності свідчить про те, що ОСОБА_7 мав умисел на заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень.
Діяння, до якого вдався обвинувачений, дають підстави вважати, що він мав намір спричинити потерпілому будь-які тілесні ушкодження, якими в даному випадку виявились легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
З урахуванням викладеного, немає будь-яких розумних сумнівів у тому, що при вчиненні кримінального правопорушення ОСОБА_7 діяв з умислом на заподіяння тілесних ушкоджень.
Безпідставними також є й доводи апеляційної скарги сторони захисту про нанесення потерпілому ударів у стані необхідної оборони.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК України, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Закріплене в ст. 36 КК України право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожний має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань, встановлене ч. 3 ст. 27 Конституції України.
Відповідно до абз. 2, 3 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про необхідну оборону», стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. При розгляді справ даної категорії суди повинні з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.
До того ж, стан необхідної оборони існує протягом суспільного небезпечного посягання, яке має початковий і кінцевий момент, а також лише за умови необхідності негайного відвернення або припинення такого посягання. Необхідність негайного відвернення або припинення суспільного небезпечного посягання виникає там і тоді, де і коли зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди посягаючому, загрожує негайною і невідворотною шкодою для правоохоронюваних інтересів.
З огляду на ч. 3 ст. 36 КК України, перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Колегія суддів зазначає, що особливістю злочину, вчиненого з перевищенням меж необхідної оборони, є специфіка його мотиву, а саме прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров'я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у разі необхідної оборони, а й при перевищенні її меж. При цьому перевищення меж оборони може бути зумовлене й іншими мотивами, наприклад: наміром розправитися з нападником через учинений ним напад, страхом тощо. Проте існування різних мотивів не змінює того, що мотив захисту є основним стимулом, який визначає поведінку особи, яка перевищила межі необхідної оборони. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони має бути в основному зумовлена захистом від суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав та інтересів.
До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об'єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.
У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.
Суд першої інстанції, ретельно перевіривши зібрані під час досудового розслідування та надані прокурором докази, на підставі яких ОСОБА_7 було пред'явлено обвинувачення, навів детальний аналіз усіх досліджених доказів і дав належну оцінку кожному з них та їх сукупності у взаємозв'язку.
При цьому, суд констатував, що за встановлених фактичних обставин надані стороною обвинувачення докази доводять наявність в діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, тобто умисних легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я, і з цією позицією суд апеляційної інстанції повністю погоджується.
Суд першої інстанції навів переконливі аргументи на обґрунтування такого висновку, тому колегія суддів визнає його правильним та вважає доводи апеляційної скарги сторони захисту про те, що ОСОБА_7 діяв у стані необхідної оборони такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, виходячи з наступного.
Частина 2 статті 125 КК України передбачає відповідальність за умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я.
З об'єктивної сторони даний злочин характеризується діянням, спрямованим на заподіяння легкого тілесного ушкодження, наслідком у виді спричинення легкого тілесного ушкодження та причинним зв'язком між указаним діянням та наслідком, а із суб'єктивної сторони - умисною формою вини (прямим або непрямим умислом) коли винний усвідомлює суспільно-небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно-небезпечні наслідки у вигляді заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження (або у випадку умислу на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю та фактичного заподіяння саме середньої тяжкості тілесного ушкодження) й бажає або свідомо припускає її настання.
Відсутність умислу виключає застосування ст. 125 КК України, а заподіяння легких тілесних ушкоджень в стані необхідної оборони або навіть при перевищенні меж необхідної оборони не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Обов'язковою ознакою перебування особи в стані необхідної оборони є мотив - захист винною особою охоронюваних законом прав та інтересів від суспільно небезпечного посягання.
Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, показання потерпілого та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що в даному кримінальному провадженні дійсно мав місце факт вчинення потерпілим ОСОБА_9 дій, які могли б бути розцінені ОСОБА_7 як посягання на охоронювані законом права та інтереси обвинуваченого - замах кулаком перед обличчям обвинуваченого.
Проте обвинувачений, схопив потерпілого за шию та почав наносити велику кількість ударів по обличчю потерпілого, який не відповідав на удари та намагався вирватися від потерпілого.
На переконання колегії суддів, обвинувачений заподіяв потерпілому неспіврозмірну шкоду, і враховуючи, що обвинувачений усвідомлював відсутність необхідності подальшого застосування засобів захисту, він підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що дії обвинуваченого свідчать про бажання розправитися з потерпілим шляхом заподіяння йому невизначеної шкоди здоров'ю, якою в даному випадку стало легке тілесне ушкодження, що причинило короткочасний розлад здоров'я.
Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи про те, що визнаючи обвинуваченого винуватим у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, суд першої інстанції не врахував відсутність належних доказів на підтвердження його вини і не взяв до уваги докази його невинуватості.
Так потерпілий ОСОБА_9 надав суду повністю логічні та змістовні пояснення з приводу обставин вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, його показання узгоджуються з іншими дослідженими доказами.
Крім того, з мотивувальної частини вироку вбачається, що суд першої інстанції вірно та об'єктивно оцінивши всі фактичні обставини, в тому числі і повідомлені стороною захисту, прийшов до висновку про неспроможність позиції захисту та зазначив підстави, з яких він приймає до уваги докази сторони обвинувачення та відкидає докази захисту.
Інші доводи апеляційної скарги сторони захисту щодо наявності сумнівів з приводу доведеності вини ОСОБА_7 є безпідставними та спростовуються наведеними доказами.
З матеріалів кримінального провадження та звукозапису судового засідання вбачається, що впродовж судового розгляду були ретельно досліджені докази по справі, які підтверджують обставини справи та якими в повному обсязі доведено вину обвинуваченого.
Доводам обвинуваченого у вироку обґрунтовано наведено критичну оцінку, оскільки позиція захисту має на меті уникнення від кримінальної відповідальності та повністю спростовується сукупністю досліджених належних та допустимих доказів.
Що стосується призначеного ОСОБА_7 покарання, то суд першої інстанції виконав вимоги ст.ст. 50, 65 КК України, в повній мірі встановив та належним чином оцінив і врахував всі обставини, які за законом повинні бути врахованими при призначенні особі покарання, та прийшов до обґрунтованого висновку, що виправлення та перевиховання, а також попередження вчинення нових кримінальних правопорушень обвинуваченим можливо лише з призначенням йому покарання у виді 1 року пробаційного нагляду, і підстави для призначення йому більш м'якого покарання відсутні.
Істотних порушень органами досудового слідства чи судом норм кримінально-процесуального закону, які були б підставою для скасування вироку, колегією суддів не встановлено.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 414, 418, 419 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 залишити без задоволення.
Вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 жовтня 2024 року відносно ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, залишити без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту оголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана протягом трьох місяців з дня її оголошення безпосередньо до Верховного Суду.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4