Справа № 308/9871/23
01.05.2025 м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
Головуючого - судді ОСОБА_1
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю секретаря судового засідання: ОСОБА_4 ,
учасників судового розгляду: прокурора відділу Закарпатської обласної прокуратури ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні судове провадження № 11-кп/4806/24/25 за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_6 на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 листопада 2024 року про відмову у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_6 про звільнення від відбування призначеного покарання у вигляді довічного позбавлення волі на підставі ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року,
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 листопада 2024 року у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_6 про звільнення від відбування призначеного покарання у вигляді довічного позбавлення волі на підставі ч.1 ст. 25 КК України 1960 року - відмовлено.
Як вбачається з матеріалів провадження, засуджений ОСОБА_6 звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з клопотанням про звільнення його від відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі на підставі вироку Апеляційного суду Львівської області від 08.05.2003 у відповідність з вимогами Кримінального кодексу України 1960 року шляхом заміни призначеного йому покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк та звільнити його з місця позбавлення волі в зв'язку з фактичним відбуттям строку покарання.
В обґрунтування вказав, що вироком суду від 08.05.2003 року він був засуджений за ст.ст.93 п.п.«а,г,і», ст.17 ч.2-93 п.п.«б,г,з,» КК України 1960 р. до довічного позбавлення волі. Санкція ст.93 КК України 1960 року станом на час вчинення ним злочину 15.12.2000 передбачала покарання у вигляді від 8 до 15 років позбавлення волі, або виняткову міру покарання. Разом з тим до нього було застосовано довічне позбавлення волі, хоча він вважає, що відповідно до ч.1 ст. 25 КК України, мало бути застосовано покарання на визначений строк, яке на той час максимально могло бути призначено не більше 20 років, які він станом на день подання клопотання вже відбув, а тому вважає, що має бути звільнений.
В ухвалі суду вказується на те, що покарання у вигляді довічного позбавлення волі призначено ОСОБА_6 в межах діючого на час розгляду справи кримінального законодавства, звільнення від довічного позбавлення волі на підставі фактично відбутого покарання законом не передбачено, тому в задоволенні клопотання засудженого відмовив.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою засуджений ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу суду скасувати в повному обсязі, ухвалити нову ухвалу, якою клопотання засудженого ОСОБА_6 задовольнити в повному обсязі. Стверджує, що ухвала суду ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, при цьому суд не з'ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не навів мотивів з яких суд виходив при постановленні ухвали і положення закону, яким він керувався, не сприяв повному, об'єктивному і неупередженому її розгляду, а тому ухвала суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконною, необґрунтованою та невмотивованою. Зазначає, що довічне позбавлення волі згідно правового положення ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року є строковим видом покарання. Зовсім інше довічне позбавлення волі відповідно до ч. 2 ст. 87 КК України 2001 року, яке є безстроковим видом покарання - це різні інститути довічного позбавлення волі. Дані правові положення судом першої інстанції зовсім невраховані при розгляді клопотання по суті.
Судове провадження розглядається за відсутності засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 , неявка яких з урахуванням положень ч. 5 ст. 539 КПК України не перешкоджає його розгляду. При цьому, враховується, що засуджений ОСОБА_6 не подав клопотання про бажання брати участь у судовому розгляді.
Заслухавши доповідь судді-доповідача про суть ухвали суду, думку прокурора, який заперечив щодо задоволення апеляційної скарги, перевіривши матеріали судового провадження, дослідивши докази, колегія суддів приходить до наступного висновку.
Згідно ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.
Перевіряючи в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції, судом апеляційної інстанції встановлено, що зазначені вимоги закону судом дотримані.
Висновки суду про відмову у задоволенні клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_6 про звільнення його від відбування призначеного покарання, у вигляді довічного позбавлення волі на підставі ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року, є обґрунтованими.
Апеляційним судом встановлено, що вироком судової колегії по кримінальним справам Апеляційного суду від 14.11.2000 Львівської області, ОСОБА_6 засуджено за ст. ст. 93 п.п. «а», «г», «і» КК України в (редакції 1960 року) до довічного позбавлення волі. Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховоного Суду України від 30 вересня 2003 року, вказаний вирок залишено без змін.
Згідно з ч.1 ст.401 КПК України в редакції 1960 року, вирок апеляційного суду набирає законної сили після закінчення строку на його касаційне оскарження, а в разі подання касаційної скарги чи внесення касаційного подання, вирок, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи касаційною інстанцією.
Згідно ст.403 КПК 1960 року, вирок, який набрав законної сили є обов'язковим для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.
Аналогічну норму містить в КПК України 2012 року.
Згідно з п. 14 ч. 1 ст.537 КПК України в редакції 2012 року, під час виконання вироків суд, визначений частиною другою ст.539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у клопотанні мова йде фактично про перегляд судового рішення в частині призначеного покарання, а тому клопотання не може бути задоволене, оскільки це питання знаходиться поза межами повноважень, якими наділений суд на стадії виконання судового рішення, яке набрало законної сили.
Разом з тим, апеляційний суд зазначає, що в порядку виконання вироку суд першої інстанції не перевіряє законність та обґрунтованість судових рішень, які набрали законної сили та не вправі вирішувати питання, що стосуються суті вироку та призначеного покарання, а лише може вирішувати питання, що виникли після винесення вироку у процесі його виконання.
Так, Європейський суд з прав людини вказав, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу остаточності рішень суду (рішення ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008 року). Вказаний принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду.
В поданому клопотанні та в апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_6 посилаючись на положення ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року, якими визначено межі строку позбавлення волі у випадку заміни довічного позбавлення волі у разі помилування, вважає, що його має бути на даний час звільнено від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі.
Однак, як вбачається з матеріалів справи до засудженого не застосовувалось помилування, а суть доводів його клопотання і апеляційної скарги полягає в тому, що він вважає незаконним призначення йому покарання у виді довічного позбавлення волі, оскільки Кримінальний кодекс України 2001 року встановив інститут невизначених строків позбавлення волі і новий вид покарання у виді довічного позбавлення волі за злочини, вчинені до набрання ним чинності, має застосовуватися з урахуванням положень ст. 25 КК України 1960 року та ст. 87 КК України 2012 року з максимальним строком позбавлення волі 25 років.
Колегія суддів такі доводи засудженого вважає безпідставним з огляду на те, що згідно Рішення Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року №1-рп/2011 положення Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року№1483-III, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі треба розуміти як такі, що пом'якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України", у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.
У цьому рішенні, також зазначено, що після Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року Кодекс1960 року, яким визнано неконституційним положення КК України щодо застосування смертної кари, не став новим законом, оскільки можливість його зміни передбачено тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
В цьому ж рішенні констатовано, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006 року, заяви № 9852/03, № 13413/04,"Ткачов проти України"від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).
Відповідно до правової позиції, викладеної у Постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року (справа №5-16кс11) покарання у виді довічного позбавлення волі не належить до строкових видів покарання і відповідно до нього не можна застосовувати строкові критерії.
За таких обставин, суд першої інстанції законно та обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання засудженого про звільнення від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі.
Вказана ухвала суду першої інстанції відповідає вимогам ч. 1 ст. 372 КПК України, суд перевірив вимоги клопотання засудженого, свої висновки з зазначенням мотивів з яких він виходив і положень закону, якими керувався виклав у вказаному судовому рішенні, а судовий розгляд провів з дотриманням вимог ст. 539 КПК України забезпечивши участь захисника, оскільки засуджений ОСОБА_6 у клопотанні просив розгляд справи проводити без його участі.
Підстави вважати, що суд допустив неповноту судового розгляду, висновки суду не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження та істотно порушив вимоги кримінального процесуального законодавства у апеляційного суду не має, ухвала суду першої інстанції є законною, обґрунтованою, вмотивованою.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 419, 537, 539 КПК України,
Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 листопада 2024 року про відмову у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_6 про звільнення від відбування призначеного покарання у вигляді довічного позбавлення волі на підставі ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді