09 квітня 2025 року Справа № 160/14505/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Озерянської С.І.
за участі секретаря судового засідання Буснюк В.В.
за участі:
позивача ОСОБА_1
представника позивача Балаяна А.Г.
представника відповідача Носенка В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі адміністративну справу № 160/14505/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку та моральної шкоди, -
04.06.2024 року ОСОБА_1 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить визнати протиправним і скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) від 26 квітня 2024 року № 119, щодо звільнення через скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізацію державного органу головного спеціаліста групи морально-психологічного забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 ; поновити ОСОБА_1 на посаді в ІНФОРМАЦІЯ_3 , котра за посадовими обов'язками відповідає (тотожна) обійманій нею посаді з 26 квітня 2024 року; допустити негайне виконання судового рішення щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі; стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 26 квітня 2024 року до дня поновлення на роботі, який на день пред'явлення позову становить 21541 (Двадцять одна тисяча п'ятсот сорок одна) грн. 00 коп.; стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 15000 (п'ятнадцять тисяч) грн. 00 коп.; допустити негайне виконання рішення суду в частині виплати ОСОБА_1 заробітної плати за весь час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовної заяви зазначено, що позивач з 07.08.2023 року обіймала посаду головного спеціаліста групи морально-психологічного забезпечення в ІНФОРМАЦІЯ_1 . Наказом №119 від 26.04.2024 року позивача звільнено з вказаної посади за пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України та пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про Державну службу» через скорочення чисельності штату або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізацію державного органу. Проте відповідач не повідомив про наступне вивільнення та не надав пропозицій про наявні вакансії, які мають з'явитися, що є підставою для поновлення позивача на роботі.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.06.2024 року адміністративний позов було залишено без руху, оскільки позовна заява була подана без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14.06.2024 року поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 160/14505/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_4 про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку та моральної шкоди. Розглядати справу ухвалено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
10.07.2024 року заперечуючи проти позовної заяви, ІНФОРМАЦІЯ_5 подано відзив на позовну заяву, який долучено до матеріалів справи. У відзиві зазначено, що позивача було попереджено про наступне звільнення у зв'язку зі скороченням штату відповідача. Одночасно з попередженням позивачу було запропоновано наявні вакантні посади з якими позивач не погодилась. Також зазначає, що згідно абзацу 3 частини 3 статті 87 Закону №889-VIII державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини 1 цієї статті у разі коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду. Враховуючи наведене, відповідно до наказу ІНФОРМАЦІЯ_1 №119 від 26.04.2024, прийнятого на підставі наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 №54-ДС від 26.04.2024 року, позивача звільнено з посади.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.09.2024 року залучено до участі у справі № 160/14505/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_4 про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку та моральної шкоди, як другого відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_4 .
16.09.2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду від ІНФОРМАЦІЯ_2 надійшов відзив на позовну заяву, який є аналогічном відзиву на позовну заяву, наданому 10.07.2024 року ІНФОРМАЦІЯ_5 .
20.09.2024 року від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач підтримав позовні вимоги з підстав наведених в позовній заяві.
30.09.2024 року до суду від позивача надійшли додаткові пояснення.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.11.2024 року постановлено подальший розгляд адміністративної справи № 160/14505/24 здійснювати за правилами загального позовного провадження.
03.12.2024 року до суду від позивача надійшли додаткові пояснення.
10.12.2024 року від ІНФОРМАЦІЯ_1 до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких підтримано позицію, викладену у відзиві на позовну заяву.
16.12.2024 року до суду від позивача надійшла відповідь на заперечення ІНФОРМАЦІЯ_1 .
05.02.2025 року від ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшли додаткові пояснення, в яких серед іншого зазначено, що у зв?язку з відсутністю інших рівнозначних або нижчих посад державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей позивача, а також з неможливістю її переведення на іншу посаду державної служби згідно з законом, відповідні посади позивачу не пропонувались.
17.02.2025 року до суду від позивача надійшов відзив на додаткові пояснення у справі.
05.03.2025 року від позивача до суду надійшли письмові пояснення.
02.04.2025 року до суду від позивача надійшли додаткові пояснення.
В судовому засіданні 09.04.2025 року позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали повністю та просили їх задовольнити.
В судовому засіданні 09.04.2025 року представник відповідачf проти задоволення позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні.
Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, заслухавши пояснення позивача та представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, суд встановив та зазначає наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , проходила службу на посаді головного спеціаліста групи морально-психологічного забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується записами трудової книжки серії НОМЕР_1 від 08.07.1985 року.
Згідно витягу із наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 (з основної діяльності) від 01.03.2024 року №42 вбачається, що з метою удосконалення організаційно-штатних структур і складу Збройних Сил України у відповідності до обстановки, що склалася наказано, зокрема начальникам районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки до 29 квітня 2024 року внести зміни до штату ІНФОРМАЦІЯ_1 (1 розряду) (місто Дніпро Дніпропетровської області), що утримується за штатом №43/060-01, чисельністю 114 військовослужбовців та 16 працівників, щодо введення окремого підрозділу, виведення та введення окремих посад, зі збільшенням штатної чисельності на 1 посаду військовослужбовця (офіцерів - +1), згідно з переліком змін до штату.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 08.03.2024 №69 «Про проведення додаткових організаційних заходів» з метою виконання вимог директиви Міністерства оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 26.02.2024 року № Д-321/16/дск “Про проведення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України в 2024 році», відповідно до вимог Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами, внесеними Указами від 14 березня 2022 року №133/2022, від 18 квітня 2022 року №259/2022, від 17 травня 2022 року №341/2022, від 12 серпня 2022 року №573/2022, від 07 листопада 2022 року №757/2022, від 06 лютого 2023 року №58/2023 та від 01 травня 2023 року №254/2023, від 26 липня 2023 року №451/2023, від 06 листопада 2023 року №734/2023 та від 05 лютого 2024 року №49/2024 “Про продовження строку дії воєнного стану в Україні»), з метою удосконалення організаційно-штатних структур і складу ІНФОРМАЦІЯ_1 , наказано, зокрема начальнику відділення офіцерів запасу і кадрів встановленим порядком, попередити працівників про наступне скорочення та зміну істотних умов праці, посади яких підлягають виведенню, згідно з переліком змін до штату, у зв'язку з проведенням організаційних заходів.
08.03.2024 року вказаний наказ під підпис було доведено позивачу.
18.04.2024 року розпорядженням ІНФОРМАЦІЯ_2 №30/5/5484 на виконання пункту 3 частини 2 статті 31 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2013 року №889-VIII (зі змінами та доповненнями), частини 5 статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VIII (зі змінами та доповненнями), вимог директиви Міністерства оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 26 лютого 2024 року №Д-321/16/дск «Про введення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України в 2024 році» та у зв'язку з прийняттям начальником ІНФОРМАЦІЯ_7 , як суб'єктом призначення, об'єктивно обґрунтованого рішення, щодо звільнення з посад, які підлягають скороченню та прийняттю на заново введені посади у ІНФОРМАЦІЯ_8 державних службовців цього територіального центру комплектування та соціальної підтримки, запропоновано начальнику ІНФОРМАЦІЯ_1 надати мотивований рапорт щодо обґрунтування звільнення вказаних вище державних службовців у порядку частини другої статті 32 пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України по кожній особі окремо з зазначенням негативних та позитивних аспектів цього питання, доцільності/недоцільності подальшого прийому, зокрема позивача на роботу на заново введені посади.
Т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 складено характеристику на позивача, згідно якої вбачається, що під час виконання службових обов'язків на посаді соціолога було помітно, що не вистачає базової освіти за фахом соціології, були зауваження з боку відвідувачів, а саме з приводу комунікації. Не завжди могла знайти спільну мову з родичами загиблих. Позивачу була запропонована аналогічна посада в ІНФОРМАЦІЯ_9 .
24.04.2024 року ІНФОРМАЦІЯ_5 на виконання розпорядження від 18.04.2024 року складено рапорт за №4254 в якому зазначено, що з урахуванням характеристик на державних службовців ІНФОРМАЦІЯ_10 , зокрема ОСОБА_1 недоцільно приймати на заново введену посаду з причини того, що заново введені посади передбачають інші фахові вимоги до кандидата, а саме психолог та соціолог.
Відповідно до витягу із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 26.04.2024 року №54-ДС «по особовому складу державних службовців» відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-УІІІ (зі змінами та доповненнями), наказано звільнити з 26 квітня 2024 року, зокрема ОСОБА_1 - головного спеціаліста групи морально - психологічного забезпечення (ОС 050546) ІНФОРМАЦІЯ_1 у зв'язку з реорганізацією державного органу. Підстава: рапорт начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 24 квітня 2024 року, Вх. №797/31.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 26.04.2024 року №119 відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року №889-VIII (зі змінами та доповненнями), звільнено з роботи 26 квітня 2024 року, зокрема ОСОБА_1 , головного спеціаліста групи морально-психологічного забезпечення (ОС 050546) ІНФОРМАЦІЯ_1 , через скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізацію державного органу. Підстава: витяг із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 26.04.2024 року №54-ДС.
Не погодившись з прийнятим наказом про звільнення від 26.04.2024 року №119, позивач звернулась до суду із цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу» (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин).
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну службу» професійна компетентність - здатність особи в межах визначених за посадою повноважень застосовувати спеціальні знання, уміння та навички, виявляти відповідні моральні та ділові якості для належного виконання встановлених завдань і обов'язків, навчання, професійного та особистісного розвитку.
Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про державну службу» цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Згідно з частинами 2 та 3 статті 5 Закону України «Про державну службу» відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Аналіз наведених норм свідчить, що відносини, пов'язані з проходженням та звільненням зі служби можуть бути регульовані крім Закону України «Про державну службу» також, в окремих випадках, законодавством про працю.
Матеріали справи свідчать, що позивач проходила державну службу в ІНФОРМАЦІЯ_1 на посаді головного спеціаліста групи морально-психологічного забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 08.03.2024 №69 «Про проведення додаткових організаційних заходів», з метою удосконалення організаційно-штатних структур і складу ІНФОРМАЦІЯ_1 , наказано, зокрема начальнику відділення офіцерів запасу і кадрів встановленим порядком, попередити працівників про наступне скорочення та зміну істотних умов праці, посади яких підлягають виведенню, згідно з переліком змін до штату, у зв'язку з проведенням організаційних заходів.
08.03.2024 року вказаний наказ під підпис було доведено позивачу.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Згідно пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
За змістом абзацу 2 частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» на суб'єкта призначення або керівника державної служби покладено обов'язок запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
Професійна підготовка в розумінні статті 87 Закону України «Про державну службу» - це, в тому числі, освіта за відповідним фахом, професійне навчання в рамках підвищення кваліфікації чи отримання фахових знань в інший спосіб (тренінги, семінари, курси, тощо).
Відповідно до частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду. Аналіз вказаних приписів дає підстави для висновку про наявність у суб'єкта призначення або керівника державної служби, у випадку, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу, обов'язку запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
Також вказана норма у частині визначення наявності або відсутності переважного права на залишення на роботі, зобов'язує суб'єкта призначення або керівника державної служби керуватися законодавством про працю.
Пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України також передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Суд зазначає, що відповідно до положень статті 42 Кодексу законів про працю України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; 11) працівникам, які є членами пожежно-рятувальних підрозділів для забезпечення добровільної пожежної охорони не менше року.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Отже при проведенні вивільнення орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, за його згодою на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.
Таким чином при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов'язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.
Як зазначалось вище, 18.04.2024 року розпорядженням ІНФОРМАЦІЯ_2 №30/5/5484 на виконання пункту 3 частини 2 статті 31 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2013 року №889-VIII (зі змінами та доповненнями), частини 5 статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VIII (зі змінами та доповненнями), вимог директиви Міністерства оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України від 26 лютого 2024 року №Д-321/16/дск «Про введення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України в 2024 році» та у зв'язку з прийняттям начальником ІНФОРМАЦІЯ_7 , як суб'єктом призначення, рішення, щодо звільнення з посад, які підлягають скороченню та прийняттю на заново введені посади у ІНФОРМАЦІЯ_8 державних службовців цього територіального центру комплектування та соціальної підтримки, зокрема ОСОБА_1 , запропоновано начальнику ІНФОРМАЦІЯ_1 надати мотивований рапорт щодо обґрунтування звільнення вказаних вище державних службовців у порядку частини другої статті 32 пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України по кожному окремо з зазначенням негативних та позитивних аспектів цього питання, доцільності/недоцільності подальшого прийому, зокрема позивача на роботу на заново введені посади.
В даному випадку, 24.04.2024 року на виконання розпорядження від 18.04.2024 року, ІНФОРМАЦІЯ_5 , складено рапорт за №4254 в якому зазначено, що з урахуванням характеристик на державних службовців ІНФОРМАЦІЯ_10 , зокрема ОСОБА_1 недоцільно приймати на заново введену посаду з причини того, що заново введені посади передбачають інші фахові вимоги до кандидата, а саме психолог та соціолог.
Як вже було зазначено вище, за змістом абзацу 2 частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей суб'єкт призначення або керівник державної служби зобов'язаний запропонувати з урахуванням переважного права на залишенні на роботі, що передбачене законодавством про працю.
Надаючи тлумачення наведеним нормам, Верховний Суд у постанові від 10.07.2024 справа №500/95/23 висловив правову позицію, за якою приписи частини третьої статті 87 Закону №889-VIII покладають обов'язок на суб'єкта призначення чи керівника державної служби враховувати переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю, й ця вимога викладена достатньо чітко і зрозуміло, що не залишає місця для її неоднозначного (множинного) розуміння та/чи застосування. Недотримання цього обов'язку, як і невмотивоване (необґрунтоване) надання переваги одному державному службовцю над іншим (коли йдеться про переведення в рамках скорочення чисельності і штату державних службовців) має наслідком також порушення принципу забезпечення рівного доступу до державної служби, який закріплений у статті 4 Закону №889-VIII.
Верховний Суд також указав, що Кодекс законів про працю України, як і Закон України «Про державну службу», не регламентує як саме (за якою процедурою, на основі яких документів) має визначатися рівень кваліфікації і продуктивності праці.
У постанові від 11.07.2018 в справі №816/1232/17 Верховний Суд наголосив на необхідності дотримуватися відповідних положень статті 42 Кодексу законів про працю України при звільненні працівників з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Суд касаційної інстанції зазначив, що при проведенні вивільнення орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, за його згодою на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Тому при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов'язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.
За висновком Верховного Суду, для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника. Тому при застосуванні положень статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі слід враховувати в тому числі і наявність дисциплінарного стягнення. Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України. Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен з'ясовувати сам суб'єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.
У постанові від 25.01.2023 справа №600/752/22-а суд касаційної інстанції зазначив, що запропоновані у постанові Верховного Суду від 11.07.2018 справа №816/1232/17 підходи/способи не є вичерпні. Суб'єкт призначення, керівник державної служби може зважити також на інші обставини, які, як він вважає, можуть мати значення для визначення того з державних службовців, хто є більш кваліфікованим і продуктивним у роботі. Важливо те, що визначення переважного права на залишенні на роботі має бути обґрунтованим і певним чином об'єктивованим (вираженим назовні, оформленим) для розуміння того, як відбувався цей процес, над тими, кого це стосується.
Верховний Суд у постанові від 23.11.2023 справа №360/48/23 зазначив, що необхідність встановлення судами дотримання суб'єктом призначення, керівником державної служби вимог щодо переважного права на залишення на роботі зумовлена також ключовими аргументами позивача щодо не пропонування їй інших посад, що були передбачені штатним розписом та на які вона би надала згоду на переведення (зокрема, конкретно визначеної посади).
Під час судового розгляду встановлено, що матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу, як на підтвердження відмови позивача від переведення на запропоновану посаду так і виконання відповідачем вимог частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» щодо надання відповідачем пропозиції позивачу іншої рівнозначної посади державної служби або нижчої посади державної служби відповідно до його професійної підготовки та професійних компетентностей.
Відповідачі не надали належного обґрунтування підстав ненадання пропозиції позивачу зайняття вакантних посад.
Також відповідачами не надано доказів дотримання вимог статті 42 Кодексу законів про працю України у спосіб визначення продуктивності праці і кваліфікації позивача.
Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника. Тому при застосуванні положень статті 42 КЗпП щодо переважного права на залишення на роботі слід враховувати в тому числі і наявність дисциплінарного стягнення.
Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 Кодексу законів про працю України.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен з'ясовувати сам суб'єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.
Проте, матеріали справи не містять доказів здійснення відповідачами аналізу продуктивності праці і кваліфікації працівників, та, як наслідок, відповідачами не доведено, що саме за результатом такого аналізу перевага при залишенні на роботі надана іншим, ніж позивач, працівникам із більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
У контексті спірних правовідносин суд зауважує, що визначена Законом України «Про державну службу» процедура звільнення у випадку скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації, яке супроводжується скороченням чисельності працівників або штату, спрямована не на те, щоб витримати строк тривалістю 30 днів і після того звільнити працівника, а насамперед на те, щоб протягом цього строку вживати заходів для того, щоб працевлаштувати осіб в межах можливостей, в цьому випадку, суб'єкта призначення. При скороченні чисельності штату звільнень не оминути, однак дії роботодавця мають засвідчити, що він справді вживав заходів щодо працевлаштування осіб з урахуванням, зокрема, переважного права на залишення на роботі, а також кваліфікаційних вимог до посади, позаяк в цій справі йдеться про державну службу.
Підсумовуючи, судом з'ясовано, що відповідачі не попередили позивача про її наступне вивільнення, не запропонували позивачу жодної посади для працевлаштування останньої, а також не перевірили на наявність у позивача переважного права на залишення на роботі, тому звільнення позивача з посади за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України є безпідставним.
Судом не враховуються доводи відповідачів про попередження позивача про її наступне вивільнення, оскільки ознайомлення її з наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 08.03.2024 №69 «Про проведення додаткових організаційних заходів», з метою удосконалення організаційно-штатних структур і складу ІНФОРМАЦІЯ_1 , яким наказано, зокрема, начальнику відділення офіцерів запасу і кадрів встановленим порядком, попередити працівників про наступне скорочення та зміну істотних умов праці, посади яких підлягають виведенню, згідно з переліком змін до штату, у зв'язку з проведенням організаційних заходів, не є доказом попередження саме позивача про її наступне вивільнення, оскільки такий наказ не містить зазначення посади позивача яка скорочується на прізвища позивача, як особи яка підляґає звільненню та за змістом не є повідомлення про наступне вивільнення.
Також, судом не приймаються посилання ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо пропонування позивачу посади в ІНФОРМАЦІЯ_9 , про що зазначено у характеристиці позивача, оскільки пропонування посади керівником ІНФОРМАЦІЯ_1 в іншому районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, працевлаштування до якого не входить в його компетенцію, не може бути розцінено як виконання вимог абзацу 2 частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу».
При обранні способу відновлення порушеного права позивача, суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Разом з цим, суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, вихід за межі позовних вимог можливий, але повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, на захист яких поданий позов.
В даному випадку з дослідженої судом трудової книжки серії НОМЕР_1 від 08.07.1985 року встановлено, що згідно запису №28 від 26.04.2024 року ОСОБА_1 відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» звільнено у зв?язку зі скороченням штату державних службовців підстава: наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 26.04.2024 року №54-ДС.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту прав позивача є визнання протиправним та скасування наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) від 26 квітня 2024 року № 119 в частині звільнення ОСОБА_1 з 26.04.2024 року, визнання протиправним та скасування наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 (по особовому складу державних службовців) від 26.04.2024 року №54-ДС в частині звільнення ОСОБА_1 з 26.04.2024 року.
Щодо зобов'язання виплатити на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, то суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05.04.2023 року у справі №640/12871/21.
При визначенні розміру такого заробітку суд повинен навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню з відповідача.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07.07.2022 року по справі №640/10536/19.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що виплати, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з довідкою про доходи ІНФОРМАЦІЯ_2 від 20.03.2025 року №6/2/25 середньоденна заробітна плата позивача становить 990,79 грн., а середньомісячна 20 806,67, грн.
Суд зазначає, що період вимушеного прогулу позивача обраховується, починаючи з першого дня після звільнення - з 27.04.2024 року по 09.04.2025 (день ухвалення рішення у справі) складає 248 робочих днів.
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 245 715,92 гривень (990,79 грн.* 248 робочих днів) = 245 715,92 грн.
Таким чином стягненню з ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 підлягає сума середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу у розмірі 245 715,92 грн.
Оскільки заробітна плата є об'єктом обтяження податками та іншими обов'язковими внесками, сума до стягнення має бути виплачена з відрахуванням податків та інших обов'язкових платежів згідно відповідних положень законодавства.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду: про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Отже, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення з відповідача на користь позивача грошового утримання в межах стягнення за один місяць в розмір слід звернути до негайного виконання.
Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України, разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Водночас, позивач просила поновити її на посаді з 26.04.2024 року, однак поновленню працівник підлягає з наступного дня після дня звільнення, тобто з 27.04.2024 року.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12.11.2024 року у справі №520/19398/23.
Оскільки позивач перебувала на посаді головного спеціаліста групи морально-психологічного забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_1 до 26.04.2024 року, відповідно позивач повинна бути поновлена на цій посаді з 27.04.2024 року, наступного дня після її звільнення.
Щодо відшкодування моральної шкоди, суд зазначає наступне.
Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до роз'яснень, даних в пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4, моральна шкода це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Згідно частини 1 статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права
Частиною 2 статті 23 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи
У постанові від 06.04.2023 року у справі № 200/5144/20-а, Верховний Суд сформулював загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень.
Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції.
Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду.
Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постановах від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17, від 27 листопада 2019 року у справі №750/6330/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.
Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку.
У справі, що розглядається, суд не ставить під сумнів існування у позивача певного емоційного дискомфорту під час виникнення цього спору, оскільки така реакція сторони, чиї права є порушеними, не може викликати жодного сумніву.
Водночас позивачем не доведено, а судом не встановлено, що її негативні емоції досягли рівня страждань або приниження, які є моральною шкодою, будь-яких доказів на підтвердження факту шкоди та обґрунтування її розміру позивачем не надано.
При цьому, саме лише зазначення у позові про постійну психоемоційну напругу, депресивний стан, погане самопочуття, що виникли внаслідок порушення органом державної влади прав її прав, не можуть слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.
Натомість, моральна шкода має бути обов'язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії спричинили моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.
Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння їй сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди - відсутні.
При цьому, суд виходить з положень, закріплених в п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень, де вказано, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності передзаконом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини 1, частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Згідно із статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до частини 1, частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Отже, враховуючи вищевикладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, суд вважає, що позовні вимоги мають бути задоволені частково.
Вирішуючи питання щодо стягнення судових витрат, суд зазначає, що не підлягають стягненню витрати на сплату судового збору, оскільки за задоволені позовні вимоги судовий збір не було сплачено, а в задоволенні іншої частини позовних вимог було відмовлено.
Керуючись статтями 243, 245-247, 250, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку та моральної шкоди - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) від 26 квітня 2024 року № 119 в частині звільнення ОСОБА_1 з 26.04.2024 року.
Визнати протиправним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_2 (по особовому складу державних службовців) від 26.04.2024 року №54-ДС в частині звільнення ОСОБА_1 з 26.04.2024 року.
Поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста групи морально-психологічного забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_1 з 27.04.2024 року.
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27.04.2024 року по 09.04.2025 року у розмірі 245 715,92 грн., із відрахуванням загальнообов'язкових податків та зборів.
Допустити рішення суду до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста групи морально-психологічного забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_1 та стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 20806,67 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, передбачені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складено 18 квітня 2025 року.
Суддя С.І. Озерянська