вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"16" квітня 2025 р. Справа№ 910/8853/23
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Андрієнка В.В.
суддів: Буравльова С.І.
Шапрана В.В.
секретар судового засідання - Король Д.А.
учасники справи:
від позивача : Перевозник М.П.;
від відповідача 1 : Святецький М.П.;
від відповідача 2: Гакан М.І.;
від відповідача 3: ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України"
на рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 (повний текст рішення складено та підписано 06.12.2024)
у справі № 910/8853/23 (суддя Паламар П.І.)
за позовом Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України"
до 1. Міністерства оборони України,
2. Тернопільської обласної державної адміністрації,
3. Військової частини НОМЕР_1
про визнання рішень, наказів та актів недійсними, зобов'язання вчинити певні дії
АТ "Державна продовольчо-зернова корпорація України" звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України, Тернопільської обласної державної адміністрації, Військової частини НОМЕР_1 про:
- визнання недійсними рішень Ради оборони Тернопільської області №№ 10 від 3 березня 2022 р. (в частині пункту 15); 12 від 5 березня 2022 р. (в частині пункту 2); 13 від 6 березня 2022 р. (в частині пункту 3); 15 від 8 березня 2022 р. (в частині пункту 6); 19 від 12 березня 2022 р. (в частині пункту 1); 22 від 16 березня 2022 р. (в частині пункту 7); 29 від 28 березня 2022 р. (в частині пункту 3) щодо зобов'язання командира НОМЕР_2 бригади територіальної оборони (військова частина НОМЕР_1 ) здійснити вилучення у філії АТ "ДПЗКУ" "Тернопільський комбінат хлібопродуктів" 610,650 тонн борошна пшеничного першого ґатунку та 678,500 тонн борошна пшеничного вищого ґатунку;
- визнання недійсними наказів командира Військової частини НОМЕР_1 № 7 від 3 березня 2022 р., 8 від 5 березня 2022 р., 9 від 6 березня 2022 р., 10 від 8 березня 2022 р., 13 від 12 березня 2022 р., 15 від 16 березня 2022 р., від 17 березня 2022 р. про вилучення у філії АТ "ДПЗКУ" "Тернопільський комбінат хлібопродуктів" 610,650 тонн борошна пшеничного першого ґатунку та 678,500 тонн борошна пшеничного вищого ґатунку;
- визнання недійсними актів про вилучення майна б/н від 4 березня 2022 р., б/н від 7 березня 2022 р., б/н від 7 березня 2022 р., б/н від 7 березня 2022 р., б/н від 7 березня 2022 р., б/н від 10 березня 2022 р., б/н від 10 березня 2022 р., б/н від 10 березня 2022 р., б/н від 12 березня 2022 р., б/н від 12 березня 2022 р., б/н від 14 березня 2022 р., б/н від 14 березня 2022 р., б/н від 15 березня 2022 р., б/н від 18 березня 2022 р., б/н від 18 березня 2022 р., б/н від 19 березня 2022 р., б/н від 20 березня 2022 р., б/н від 21 березня 2022 р., б/н від 29 березня 2022 р. щодо вилучення у філії АТ "ДПЗКУ" "Тернопільський комбінат хлібопродуктів" 610,650 тонн борошна пшеничного першого ґатунку та 678,500 тонн борошна пшеничного вищого ґатунку;
- зобов'язання Міністерства оборони України, Тернопільської обласної державної адміністрацію підписати та надати АТ "Державна продовольчо-зернова корпорація України" акти про примусове відчуження майна (610,650 тонн борошна пшеничного першого ґатунку та 678,500 тонн борошна пшеничного вищого ґатунку), оформлені згідно з єдиним зразком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 998 від 31 жовтня 2012 р.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі №910/8853/23 в позові Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" про визнання рішень, наказів та актів недійсними, зобов'язання вчинити певні дії відмовлено.
Не погоджуючись з указаним рішенням, Акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України" подало апеляційну скаргу, у якій просило суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі №910/8853/23 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що на думку апелянта, місцевим господарським судом необґрунтовано було відмовлено у задоволенні позовних вимог. Зокрема апелянт стверджує про те, що з метою забезпечення продовольчої безпеки Харківської області в умовах воєнного стану листом № 21-1300-07/31-ВС від 3 березня 2022 р. Міністерство аграрної політики та продовольства України ініційовано Тернопільській обласній військовій адміністрації здійснити примусове відчуження у нього 300000 т борошна пшеничного 1-го ґатунку, яке перебувало у його філії «Тернопільський комбінат хлібопродуктів». Тоді ж його повідомили, надавши витяги з рішень Ради оборони Тернопільської області №№ 10 від 3 березня 2022 р. (п. 15), 12 від 5 березня 2022 р. (п. 2), 13 від 6 березня 2022 р. (п. 3), 15 від 8 березня 2022 р. (п. 6), 19 від 12 березня 2022 р. (п. 1), 22 від 16 березня 2022 р. (п. 7), 29 від 28 березня 2022 р., введених у дію в день їх ухвалення розпорядженнями Тернопільської обласної військової адміністрації, про рішення примусово відчужити належне йому на праві приватної власності борошно пшеничне з наступним повним відшкодуванням його вартості. На виконання цих рішень ним було відвантажено залізничним транспортом загалом 610,65 т борошна пшеничного 1-го ґатунку та 678,5 т борошна пшеничного вищого ґатунку загальною вартістю 16494100 грн.
На перші 8 партій борошна ним за участю Тернопільської обласної державної адміністрації та Військової частини НОМЕР_1 були складені акти про примусове відчуження майна.
Апелянт стверджує, що передаючи майно, він був переконаний, що його відчуження відбувається на компенсаційній основі. Згодом лише після передачі останньої партії борошна йому було повідомлено, що ухвалені відповідачами рішення передбачали вилучення, а не примусове відчуження цього майна, та надані інші документи (рішення, накази, акти) відповідного змісту.
За твердженням апелянта, такими діями відповідачів було незаконно та шляхом введення його в оману щодо природи правочину проведено реквізицію належного йому майна шляхом вилучення замість примусового відчуження, що позбавило його права на подальше відшкодування вартості цього майна. Прийняті рішення про примусове вилучення борошна та підписані акти про вилучення майна здійснено не уповноваженими на це особами з перевищенням повноважень, оскільки Рада оборони Тернопільської області не належить до військового командування, його ж власний представник не мав повноважень на підписання актів про вилучення та передачу на такій підставі майна.
За твердженням апелянта, товариство є приватним акціонерним, а не державним підприємством чи державним господарським об'єднанням, тому належне йому на праві власності майно в силу вимог ст. 1 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" могло бути лише примусово відчужене, а не вилучене.
Апелянт стверджує, що внаслідок вказаних незаконних рішень та дій відповідачів було порушено його право власності.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2025 поновлено Акціонерному товариству "Державна продовольчо-зернова корпорація України" пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі № 910/8853/23, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" на рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі № 910/8853/23, зупинено дію рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі № 910/8853/23 до перегляду його у апеляційному порядку, розгляд справи призначено на 19.03.2025.
24.02.2025 через систему «Електронний суд» Тернопільською обласною державною адміністрацією було подано відзив на апеляційну скаргу у якому він просить суд рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
25.02.2025 Військова частина НОМЕР_1 подала письмовий відзив на апеляційну скаргу де просила суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення місцевого господарського суду - без змін.
Також 25.02.2025 через систему «Електронний суд» Міністерство оборони України подало відзив на апеляційну скаргу у якому просило суд відмовити у її задоволенні та залишити без змін рішення місцевого господарського суду.
У судовому засіданні 19.03.2025 була оголошена перерва до 16.04.2025.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що згідно з ч.1 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
За змістом ч. 2 цієї статті в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 цієї Конституції.
Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Частини 2, 6 ст. 353 ЦК України встановлюють, що в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.
За змістом ст. 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
На підставі Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24 лютого 2022 р. в Україні введено воєнний стан з 24 лютого 2022 року, який неодноразово продовжувався. Воєнний стан триває дотепер.
Згідно п. 3 Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону "Про правовий режим воєнного стану".
Механізм передачі, примусового відчуження або вилучення майна у юридичних та фізичних осіб для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану визначається Законом України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правого режиму воєнного чи надзвичайного стану".
За п. 1 ст. 1 зазначеного Закону примусове відчуження майна - позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості.
За правовою природою примусове відчуження майна у власника в умовах воєнного стану є реквізицією - є однією з передбачених законом підстав для припинення права власності (п. 9 ч. 1 ст. 346 ЦК України).
Вилучення майна - позбавлення державних підприємств, державних господарських об'єднань права господарського відання або оперативного управління індивідуально визначеним державним майном з метою його передачі для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану (п. 2 ст. 1 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правого режиму воєнного чи надзвичайного стану").
Реквізиція як і вилучення в розумінні ст. 202 ЦК України є правочинами, на підставі яких набуваються, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки.
Позивач є акціонерним товариством, заснованим на державній власності, створеним шляхом перетворення однойменного державного підприємства, 100 % його акцій належить державі. Вказана обставина підтверджується статутом Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України", розміщеним його на офіційному сайті www.pzcu.gov, витяг з якого додано до позовної заяви.
Отже, заснування позивача на держаній власності та належність 100 % його акцій державі очевидно свідчить про те, що він є державним підприємством, яке діє в організаційно-правовій формі державного акціонерного товариства, 100% акцій якого належить державі.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 23.05.2024 р. у справі № 921/140/21.
Як вбачається з матеріалів справи, до березня 2022 року у власності позивача перебувало 610,65 т борошна пшеничного 1-го ґатунку та 687,5 т борошна пшеничного вищого ґатунку.
На підставі наказів командира військової частини НОМЕР_1 № 7 від 3 березня 2022 р., 8 від 5 березня 2022 р., 9 від 6 березня 2022 р., 10 від 8 березня 2022 р., 13 від 12 березня 2022 р., 15 від 16 березня 2022 р., від 17 березня 2022 р., рішень Ради оборони Тернопільської області №№ 10 від 3 березня 2022 р. (п. 15), 12 від 5 березня 2022 р. (п. 2), 13 від 6 березня 2022 р. (п. 3), 15 від 8 березня 2022 р. (п. 6), 19 від 12 березня 2022 р. (п. 1), 22 від 16 березня 2022 р. (п. 7), 29 від 28 березня 2022 р., введених у дію в дні їх ухвалення розпорядженнями Тернопільської обласної військової адміністрації, 19 актами про вилучення майна від 4-29 березня 2022 р. вищевказане борошно у позивача було вилучене з метою забезпечення продовольчої безпеки в умовах правового режиму воєнного стану.
Наявні у справі копії рішень Ради оборони Тернопільської області №№ 10 від 3 березня 2022 р. (п. 15), 12 від 5 березня 2022 р. (п. 2), 13 від 6 березня 2022 р. (п. 3), 15 від 8 березня 2022 р. (п. 6), 19 від 12 березня 2022 р. (п. 1), 22 від 16 березня 2022 р. (п. 7) та акти про примусове відчуження майна від 4-10 березня 2022 р. не спростовують факту саме вилучення майна у позивача, а не його примусове відчуження.
Згідно з поясненнями відповідача 2, таке оформлення документів стало наслідком помилки під час виготовлення витягу з рішення ради оборони області, дійсний зміст якого відповідав змісту оскаржуваних нині наказів командира Військової частини НОМЕР_1 про примусове вилучення майна у позивача.
Спір у даній справі виник у зв'язку із тим, що на думку позивача відбулось надмірне втручання держави в особі органу військового командування у його право мирного володіння, оскільки внаслідок ухвалення рішення про вилучення майна він позбавлений права вимагати наступного повного відшкодування його вартості.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України. Цими ж положеннями передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
У розумінні Закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Колегія суддів відзначає, що позовні вимоги про оскарження наказів, рішень та актів про вилучення фактично зводяться до оспорення правочинів з реквізиції індивідуально визначеного майна (борошна), яке раніше належало позивачеві.
Проте, позивачем не заявлено вимог про повернення йому відповідного майна, що є метою такого способу захисту як визнання недійсним правочину, який укладений з недоліками (ст.ст. 215, 216 ЦК України).
Колегія суддів відзначає, що позбавлення позивача як державного підприємства частини належного йому майна шляхом вилучення, в розумінні вимог чинного законодавства є законним обмеженням в умовах правового режиму воєнного стану.
Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту шляхом визнання правочину недійсним не призведе до ефективного поновлення права на майно, яке він визнає порушеним.
За таких обставин колегія суддів вважає необґрунтованими твердження апелянта про недоліки наказів командира військової частини відповідача як органу військового командування (ст. 3 Закону України "Про правовий режим воєнного стану") та рішень Ради оборони Тернопільської області і розпоряджень Тернопільської обласної державної адміністрації як органу військового управління (ст. 4 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану"), що й установили правочин реквізиції. Те саме стосується й доводів щодо перевищення представником позивача повноважень під час передачі спірного майна.
Вимоги ж про переоформлення документів, які засвідчують факт приймання-передачі майна, щодо якого прийняте рішення про реквізицію та самі по собі не є правочинами, щодо укладення яких можливе вирішення спору в суді, також не підлягають задоволенню.
Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що належним способом захисту заявлених прав є пред'явлення, за наявності відповідних правових підстав, вимоги про відшкодування вартості майна, яке раніше належало позивачу. Проте така вимога заявлена не була.
Отже, оскільки заявлені позивачем вимоги не спрямовані на захист його прав у спосіб, визначений чинним законодавством, відповідно до вимог ст.ст. 15, 16 ЦК України у задоволенні таких вимог належить відмовити повністю.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).
Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, слід зазначити, що іншим доводам апелянта оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.
Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі №910/8853/23 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Державна продовольчо-зернова корпорація України" на рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі №910/8853/23 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі №910/8853/23 залишити без змін.
3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2024 у справі № 910/8853/23.
4. Витрати по сплаті судового збору покласти на Акціонерне товариство "Державна продовольчо-зернова корпорація України".
5. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 01.05.2025
Головуючий суддя В.В. Андрієнко
Судді С.І. Буравльов
В.В. Шапран