Справа № 752/5900/20
Провадження № 2/752/136/25
іменем України
14 квітня 2025 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Хоменко В.С.
при секретарі Павлюх П.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мінюкова-Кручина Тетяна Павлівна, Голосіївський районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Шоста київська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту та шлюбу недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу,-
у березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, у якому просить: визнати недійсним фіктивний шлюб, укладений 26.03.2019 року між спадкодавцем ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , актовий запис № 172 від 26.03.2019 року, зареєстрований Голосіївським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції; визнати недійсним заповіт, посвідчений 27.08.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мінюковою-Кручиною Т.П. за реєстровим № 436.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , причиною смерті якого стало швидкоплинне тяжке онкологічне захворювання.
ОСОБА_1 зазначає, що відповідний діагноз її батьку поставлено в лютому 2019 року під час проходження інтенсивного лікування в НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь», де він перебував на стаціонарному лікуванні в палатах інтенсивної хіміотерапії в останній рік свого життя та перед смертю.
Позивач зауважує, що вона займалася лікуванням ОСОБА_3 і за півтора місяці до смерті останнього, в зв'язку з відмовою його від подальшого лікування та дуже складним станом здоров'я, адже, він не здатний був самостійно пересуватися та про себе піклуватися, лікарі їй порадили забрати ОСОБА_3 додому за адресою: АДРЕСА_1 , де він і помер.
При цьому, ОСОБА_1 зазначає, що після смерті батька залишилося спадкове майно, в тому числі, й вищевказана квартира, в зв'язку із чим, вона звернулася до Шостої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак, виявилося, що ОСОБА_3 за три тижні до своєї смерті, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 , та за місцем свого проживання в зв'язку з поганим самопочуттям, склав заповіт на все належне йому нерухоме та рухоме майно на ім'я відповідача ОСОБА_2 , з якою він разом працював і останні десять років періодично проживав.
Також після цього позивач з'ясувала, що її батько ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто, за декілька місяців до своєї смерті, зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 вказує, що реєстрація фіктивного шлюбу є недійсною через те, що його укладено в період між стаціонарним лікуванням і тяжким протіканням онкологічної хвороби за лічені місяці до смерті її батька ОСОБА_3 з метою безперешкодного і цілеспрямованого заволодіння ОСОБА_2 спадковим майном.
При цьому, позивач вважає, що складення 27.08.2019 року спірного заповіту ОСОБА_3 також є недійсними, з огляду на те, що підпис в ньому не належить її батькові, адже, за життя він не мав наміру одружуватися з відповідачем, і залишати їй спадкове майно, також, припускає, що спадкодавця могли змусити підписати вказаний заповіт під впливом обману, оскільки, на момент підписання він перебував у складному психофізичному стані, не міг читати і розуміти, що підписує та з якою метою.
Крім того, ОСОБА_1 вважає, що її батька могли змусити підписати 27.08.2019 року заповіт під впливом психологічного тиску, з огляду на той факт, що ОСОБА_2 могла контролювати і впливати на процес лікування, а також, припускає, що ОСОБА_3 через складний психофізичний стан, викликаний тяжким і швидкоплинним протіканням онкологічної хвороби, що спричиняло страждання, не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.
На підставі викладеного, позивач просить позов задовольнити.
Ухвалою судді від 27.03.2020 року відкрито провадження в указаній справі та призначено підготовче судове засідання (т. 1, а.с. 109-110).
19.08.2020 року до суду від відповідача ОСОБА_2 надійшов зустрічний позов до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, який прийнято до спільного розгляду із первісним позовом ухвалою суду від 07.06.2021 року, та в якій ОСОБА_2 просить встановити факт її проживання з ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 01.12.1993 року по 26.03.2019 року.
Вимоги за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 мотивує тим, що в 1992 році вона познайомилася з ОСОБА_3 на підприємстві МП «Еластотехніка», та з 01.12.1993 року в них склалися особисті стосунки та вони почали разом проживати однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_2 , а в 2005 році, в зв'язку з проведенням ремонту в зазначеному житловому приміщенні вони з ОСОБА_3 переїхали до квартири, де мешкав її син, за адресою: АДРЕСА_3 , в якій позивач ОСОБА_1 , яка є донькою ОСОБА_3 , неодноразово відвідувала батька та була присутня на святкуванні його дня народження, ювілею.
Також відповідач ОСОБА_2 вказує, що у 2006 році після продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 , придбано квартиру АДРЕСА_4 , яку в подальшому перейменовано на АДРЕСА_5 , куди вони переїхали проживати з ОСОБА_3 у 2009 році після проведеного ремонту.
При цьому, ОСОБА_2 додає, що 28.02.2019 року їй та позивачу як доньці ОСОБА_3 у НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь» повідомлено про діагноз ОСОБА_3 - гострий мієломонобластний лейкоз, після чого ОСОБА_1 зникла на декілька діб.
Відповідач зауважує, що ОСОБА_3 , довідавшись про свій діагноз, написав заяву про відмову від хіміотерапії, та турботами, пов'язаними з лікуванням займалася саме вона, без допомоги його доньки ОСОБА_1 , в зв'язку із чим, у березні 2019 року ОСОБА_3 наполіг на офіційному укладенні шлюбу, який зареєстровано 26.03.2019 року.
Також ОСОБА_2 вказує, що 27.08.2019 року на її ім'я, як законної дружини, ОСОБА_3 складено заповіт, про що останній повідомив своїх родичів, з якими у позивача відбувся конфлікт, через те, що вона не відвідує батька.
Посилаючись на те, що вона разом з ОСОБА_3 вели спільне господарство, бюджет, купували майно для спільного користування, приймали спільну участь у витратах на утримання житла, його ремонту, а встановлення вказаного юридичного факту необхідне їй для подальшого захисту майнових і особистих немайнових прав та інтересів, ОСОБА_2 просить зустрічний позов задовольнити.
16.10.2020 року до суду від позивача ОСОБА_3 надійшов відзив на зустрічну позовну заяву, в якому адвокат Дем'яненко М.В. просить у задоволенні зустрічного позову відмовити, посилаючись на те, що ОСОБА_3 дійсно був знайомий з відповідачем з 1993 року, однак, їх відносини мали характер ділових відносин; в період 1992-2000 років спадкодавець проводив з колишньою дружиною ОСОБА_4 та позивачем як своєю донькою спільні відпустки, вони разом відвідували заходи, також ОСОБА_3 їх підтримував фінансово; спірна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , набута 06.02.2007 року ОСОБА_3 не внаслідок придбання, а в результаті приватизації; ОСОБА_1 протягом усього життя її батька ОСОБА_3 перебувала поруч, займалася його лікуванням і спробами відновлення та саме доньці лікарі порекомендували забрати батька з госпіталя; позивач не могла весь свій життєвий час приділити батьку, адже, має власну сім'ю та утримує матір, яка має вади руху, однак, від батька не самоусувалася (т. 1, а.с. 172-185).
26.08.2021 року до суду від третьої особи приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мінюкової-Кручиної Т.П. надійшло клопотання, в якому вона просить відмовити в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , зазначаючи про те, що при посвідченні 27.08.2019 року дотримано всіх вимог чинного законодавства, а ОСОБА_3 повністю розумів значення своїх дій та бажав скласти заповіт саме на свою дружину (т. 1, а.с. 215-216).
Ухвалою суду від 12.04.2023 року підготовче провадження в справі закрито та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні (т. 2, а.с. 241-242).
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 первісний позов підтримав, який просив задовольнити, а проти задоволення зустрічного позову заперечив та просив відмовити в задоволенні зустрічного позову.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 підтримала поданий нею зустрічний позов, який просила задовольнити і заперечила проти задоволення первісного позову, та просила відмовити в задоволенні первісного позову.
В судове засідання треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мінюкова-Кручина Т.П., Голосіївський районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції та Шоста київська державна нотаріальна контора, будучи належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, не з'явились і своїх представників не направили.
Від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мінюкова-Кручина Т.П. і Голосіївського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції до суду надійшли заяви про розгляд справи за їх відсутності.
Від відповідача ОСОБА_2 відзиву на первісну позовну заяву не надходило.
Від Голосіївського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції та Шостої київської державної нотаріальної контори заяв по суті справи до суду не надходило.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши учасників справи та покази свідків, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, зокрема, з наданої Шостою київською державною нотаріальною конторою на виконання ухвали суду від 15.11.2021 року спадкової справи №576/2019, за фактом смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , що позивач ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 16.04.1974 року (т. 4, а.с. 12).
На підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 26.01.2007 року № 152-С/КІ ОСОБА_3 06.02.2007 року Виконавчим комітетом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видане Свідоцтво про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 27).
При цьому, судом з'ясовано, що 26.03.2019 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 Голосіївським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції зареєстровано шлюб, актовий запис № 172, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 221).
Також в матеріалах справи наявні: актовий запис про шлюб №172, заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про державну реєстрацію шлюбу та скорочення терміну реєстрації шлюбу з 24.04.2019 року та призначення на 26.03.2019 року в зв'язку з важко хворобою нареченого, датовані березнем 2019 року, а також виписка з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого № 4798 НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь», з якої вбачається, що ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні з 22.02.2019 року по 14.03.2019 року з діагнозом гострий мієлобластний лейкоз, які надані Голосіївським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції на виконання ухвали судді про витребування доказів від 27.03.2020 року (т. 1, а.с. 124-124 зворот, 125-125 зворот, 126, 127-128).
27.08.2019 року ОСОБА_3 склав заповіт, згідно з яким усе нерухоме та рухоме майно, в тому числі, квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , заповів дружині - ОСОБА_2 . Заповіт у зв'язку із станом здоров'я та на його прохання підписаний та посвідчений на дому за адресою: АДРЕСА_1 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мінюковою-Кручиною Т.П., і зареєстрований в реєстрі № 436 (т. 1, а.с. 217, 218).
При посвідченні вказаного заповіту, нотаріусу надано, в тому числі, виписний епікриз № 16876, з якого вбачається, що ОСОБА_3 з 15.07.2019 року по 18.07.2019 року перебував на стаціонарному обстеженні та лікуванні в клініці гематології з діагнозом гострий мієломонобластний лейкоз (т. 1, 222-222 зворот).
Крім того, судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 від 27.09.2019 року (т. 4, а.с. 11 зворот).
Із заявим про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , за законом і за заповітом від 27.08.2019 року, зареєстрований в реєстрі № 436, відповідно, до Шостої київської державної нотаріальної контори звернулися: 03.10.2019 року його донька - позивач ОСОБА_1 та 10.10.2019 року його дружина - відповідач ОСОБА_2 (т. 4, а.с. 11, 18).
Також судом з'ясовано, що ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні у клініці гематології (з палатами для інтенсивної хіміотерапії) в різні періоди, починаючи з 22.02.2019 року по 03.08.2019 року, що підтверджується відповіддю НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь» від 02.01.2020 року № 4/14 на адвокатський запит представника позивача - адвоката Дем'яненка М.В. (т. 1, а.с. 30).
Поряд із цим, з отриманої на виконання ухвали судді від 27.03.2020 року медичної документації від КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2» Голосіївського району м. Києва, вбачається, зокрема, що ОСОБА_3 з 28.05.2019 року по 31.05.2019 року та з 15.07.2019 року по 18.07.2019 року перебував на стаціонарному лікуванні в клініці гематології НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь», де йому встановлено клінічний діагноз: гострий мієлобластний лейкоз; 02.09.2019 року пацієнт здійснив виклик лікаря-терапевта додому з приводу болю в серці, а 18.09.2019 року та 20.09.2019 року - повторні виклики через виражений больовий синдром; 22.09.2019 року - хворий помер вдома (т. 1, а.с. 190-191, 192-203).
До того ж, 22.07.2021 року від Клініки гематології НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь» до суду на виконання вимог ухвали судді від 07.06.2021 року, надійшли копії медичних карт стаціонарного хворого ОСОБА_3 з діагнозом гострий мієлобластний лейкоз, який проходив лікування в указаній клініці, в різні періоди, починаючи з 22.02.2019 року (дата госпіталізації вперше) до 18.07.2019 року (остання дата перебування на стаціонарі ОСОБА_3 ) (т. 2, а.с. 1-176).
Стороною відповідача до зустрічного позову додані фотокартки на яких ОСОБА_3 та ОСОБА_2 спільно зображені на відпочинку, святах та інших визначних подіях, зокрема, з друзями та ріднею, в тому числі, із вказаними на них датами (починаючи з 13.07.1997 року) (т. 1, а.с. 159-169).
В судовому засіданні свідок ОСОБА_6 показав, що перебуває в дружніх стосунках з відповідачем і був знайомий з її чоловіком. В 1964 році разом з ОСОБА_3 вступили до училища і постійно спілкувалися до його смерті. Коли ОСОБА_3 отримав квартиру на АДРЕСА_6 , тоді він познайомився з ОСОБА_2 . Першу дружину ОСОБА_3 знав лише наглядно, а з відповідачем дуже гарно спілкувалися. З першою сім'єю у ОСОБА_3 відносин не було, а донька до нього зверталася лише тоді, коли їй щось потрібно було. ОСОБА_3 і ОСОБА_2 проживали як чоловік і жінка весь час і несподіванкою стало повідомлення відповідача про те, що вона з ОСОБА_3 не була одружена.
В судовому засіданні свідок ОСОБА_7 показав, що був знайомий з ОСОБА_3 з 1999 року. Були сусідами з померлим і ОСОБА_2 , які отримали квартиру на АДРЕСА_6 . ОСОБА_3 і ОСОБА_2 разом працювали, а також він з ними працював. Їздили на риболовлю, постійно разом відзначали свята. З 1999 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживали як чоловік і жінка до смерті останнього.
В судовому засіданні свідок ОСОБА_8 показав, що був знайомий з ОСОБА_3 з 2005 року, а з 2007 року вони почали більше спілкуватися. В 2012 році разом працювали з ОСОБА_3 , спільно їздили на полювання та риболовлю. ОСОБА_3 дуже сильно захворів у лютому 2019 року. Він возив ОСОБА_3 часто в лікарню, привозив йому продукти. Один лише раз бачив позивача та вони дуже посварилися. Вдруге він побачив ОСОБА_1 на похованні її батька ОСОБА_3 . За весь час хвороби ОСОБА_3 його донька ніколи не приходила.
Щодо вимог первісного позову про визнання шлюбу недійсним, то суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Частиною ч. 1 ст. 21 СК України визначено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану
Згідно з ч. 1 ст. 40 СК України шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка. Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства.
Як перебачено ч. 2 ст. 40 СК України шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до роз'яснень, які містяться у п.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року за № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», згідно з СК шлюб може бути визнано недійсним за рішенням суду або за заявою заінтересованої особи до органу РАЦС; позасудовий порядок визнання шлюбу недійсним настає при вчиненні сторонами при укладенні шлюбу таких істотних порушень умов вступу в шлюб, в силу яких він вважається недійсним і без рішення суду (ст.39 СК), зокрема у разі реєстрації шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою; особою, яка до того була визнана недієздатною. У вказаних випадках за заявою заінтересованої сторони орган РАЦС анулює актовий запис про шлюб. При розгляді судом справ про визнання шлюбу недійсним слід мати на увазі, що за наявності одних підстав суд зобов'язаний, а за наявності інших суд може визнати шлюб недійсним. За рішенням суду шлюб обов'язково визнається недійсним, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності (ст.40 СК). Таким чином, вирішуючи справу, судам слід брати до уваги те, наскільки цим шлюбом порушено права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Наявність рішення суду про розірвання шлюбу є перешкодою для визнання цього шлюбу недійсним.
За теоретичним визначенням шлюб - це добровільний сімейний союз (спільність) жінки та чоловіка, спрямований на створення сім'ї, зареєстрований у встановленому порядку з дотриманням вимог закону, і такий, що породжує у них особисті та майнові права й обов'язки подружжя.
Як з'ясовано судом вище, батько позивача - ОСОБА_3 та відповідач перебували у зареєстрованому Голосіївським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції шлюбі з 26.03.2019 року.
З наданих ОСОБА_3 і ОСОБА_2 до Голосіївського районного у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції документів для державної реєстрації їх шлюбу, вбачається, що шлюб між ними зареєстровано на підставі виявленої взаємної згоди на вступ до шлюбу, про що свідчать їх підписи на спільних заявах про державну реєстрацію шлюбу та скорочення терміну реєстрації шлюбу, а також на актовому записі про шлюб № 172 від 26.03.2019 року.
Як вбачається з пояснень відповідача, наданих фото та показів свідків, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спільно проживали значний період часу до моменту реєстрації шлюбу.
При цьому, самою стороною позивача вказується, що останні десять років батько ОСОБА_1 та відповідач періодично співмешкали.
Тобто, зазначені обставини фактично визнаються сторонами в справі, тому не підлягають доказуванню в силу вимог ч. 1 ст. 82 ЦПК України.
Також позивачем не надано суду належних та допустимих доказів про те, що шлюб між її батьком і відповідачем є фіктивним і його укладено без наміру створення сім'ї, адже, беручи до уваги, що ОСОБА_3 і ОСОБА_2 спільно проживали ще задовго до їх реєстрації шлюбу, зокрема, останні роки в квартирі ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 , а також те, що вони спільно відпочивали, проводили свята та відзначали сімейні події, що свідчить про ведення спільного господарства та існування певних прав і обов'язків одного перед одним, суд вважає, що відсутні підстави для визнання недійсним шлюбу, укладеного між відповідачем та ОСОБА_3 на підставі ч. 2 ст. 40 СК України.
Сумніви позивача щодо мети укладення шлюбу зі сторони її батька та відповідача, які пов'язані лише з наміром досягнення певних привілеїв при набутті права на спадкове майно другого з подружжя у випадку його смерті, самі по собі, не можуть трактуватися як достатній доказ відсутності наміру створити сім'ю, оскільки, під час реєстрації шлюбу, подружжя набуває певних прав і обов'язків щодо одне одного.
Крім того, стороною позивача не надано доказів і не доведено факт відсутності добровільної згоди ОСОБА_3 щодо вступу з відповідачем у шлюб.
Суд звертає увагу, що шлюб реєструється в органах державної реєстрації актів цивільного стану, що передбачає певну процедуру і особисту присутність осіб, які укладають шлюб, і уповноважені державою особи на здійснення реєстрації шлюбу зобов'язані зважати на стан особи, яким, у даному випадку, було надано виписку з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого № 4798 НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь», про те, що ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні з 22.02.2019 року по 14.03.2019 року з діагнозом гострий мієлобластний лейкоз і, в тому числі, який від направлення на медичне обстеження відмовився, що підтвердив власним підписом.
Суд також критично сприймає посилання позивача як на підставу фіктивності оспорюваного шлюбу, на те, що шлюб між відповідачем і ОСОБА_3 укладався за лічені місяці до смерті останнього та після виявлення в нього невиліковної швидкоплинної хвороби, адже, з наявних в матеріалах справи медичних карток і іншої медичної документації, вбачається, що ОСОБА_3 дійсно мав онкологічне захворювання та приймав знеболюючі препарати, однак, докази того, що в момент між стаціонарними лікуваннями та реєстрацією його з ОСОБА_2 шлюбу, такі дії не відповідали їх наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя, в матеріалах справи відсутні.
Поряд із цим, обґрунтувань в частині того, що наявна у ОСОБА_3 хвороба перешкоджала укладенню шлюбу, в первісній позовній заяві немає, в зв'язку із чим, обставини про існування чи відсутність у ОСОБА_3 вільної згоди в момент реєстрації шлюбу, судом не перевіряються, адже, позов в цій частині заявлено на підставі ч. 2 ст. 40 СК України (фіктивність шлюбу).
Таким чином, суд дійшов висновку, що первісний позов в частині вимог про визнання шлюбу недійсним не підлягає задоволенню, оскільки безспірних та переконливих доказів фіктивності укладеного між відповідачем і ОСОБА_3 шлюбу, передбачених ч. 2 ст. 40 СК України, судом не встановлено, навпаки, перелічені вище обставини свідчать про наявність реального наміру в них створити сім'ю, набути права та обов'язки подружжя.
При цьому, суд бере до уваги тривалі сімейні стосунки, які склалися між ними, які притаманні подружжю та які склалися задовго до реєстрації шлюбу, а також відсутність підтверджень про зміну ставлення відповідача до свого чоловіка ОСОБА_3 як до, так і після реєстрації шлюбу та, аж до моменту смерті останнього, що свідчать про їх дійсний намір створити сім'ю та набути прав і обов'язків подружжя.
Щодо вимог первісного позову в частині визнання заповіту недійсним, суд зазначає таке.
Позовна заява обов'язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia». Активна роль суду проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі й застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Але застосування судом цього принципу не є безмежним. Отже, принцип «jura novit curia», з однієї сторони, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов'язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З другоїсторони, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції й надання доказів в умовах нової кваліфікації судом правовідносин.
Саме до цього зводяться висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 02.11.2022 року в справі № 685/1008/20.
Обґрунтовуючи недійсність заповіту від 27.08.2019 року, сторона позивача одночасно вказувала про чотири підстави, а саме: ст. ст. 225, 230, 231 та ст. ст. 203 і 215 ЦК України.
При цьому, сторона позивача надавала пояснення щодо того, що в оскаржуваному заповіті підпис заповідача йому не належить, і спадкодавця могли змусити підписати вказаний заповіт під впливом обману та під впливом психологічного тиску, а також з огляду свій складний психофізичний стан, викликаний тяжким і швидкоплинним протіканням онкологічної хвороби, заповідач ОСОБА_3 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.
Отже, в суду немає правових підстав кваліфікувати спірні правовідносини, обираючи лише одну із вказаних вище норм права, при цьому, відкидати одні та обирати інші аргументи позиції позивача без надання їм правової оцінки, тобто, без кваліфікації правовідносин, з яких виходив сам позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, не дивлячись на те, що вони є, в тому числі, й взаємовиключними, тому, суд з'ясовує весь зміст викладених у первісній позовній заяві обставин і надає правову оцінку всім наведеним стороною позивача мотивам недійсності заповіту.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Згідно з ч. ч. 1,2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу.
Відповідно до чч.1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. ст. 1233,1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт здійснюється особисто.
Частиною 4 ст. 1236 ЦК України передбачено, що чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Статтею 1247 ЦК України встановлено загальні вимоги до форми заповіту, за якими заповіт повинен складатися у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, має бути особисто підписаний заповідачем (якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу). Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (недійсність якого встановлена Законом). За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складення заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складення заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складення тощо).
Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту).
Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених нормами ЦК України.
У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.
Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними визначенні ст. 225 ЦК України.
Частиною першою цієї статті встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак, у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.
Підставою для визнання правочину недійсним за ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Такий правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 14.11.2018 року в справі № 359/3849/14-ц, від 16.05.2022 року в справі № 127/8183/19, від 27.05.2022 року в справі № 752/5238/16-ц, від 13.10.2022 року в справі № 757/28174/18-ц.
Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.
Пунктом 18 цієї ж Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 103 ЦПК України суд призначає експертизу в справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
Враховуючи викладене, та один з мотивів на який вказує позивач (неусвідомлення значення своїх дій та неможливість керувати ними) як на підставу визнання заповіту недійсним, вбачається необхідність проведення посмертної судово-психіатричної експертизи, адже, з наявних у матеріалах справи медичних документів, не вдається можливим достовірно визначити, що ОСОБА_3 внаслідок наявного в нього захворювання (гострий мієлобластний лейкоз) страждав тяжким психічним розладом та/або міг перебувати у стані наркотичного чи іншого сп'яніння, чи під впливом лікарських препаратів, в результаті чого, не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними в момент посвідчення оспорюваного заповіту 27.08.2019 року.
При цьому, сама по собі, наявність у ОСОБА_3 онкологічного захворювання, за відсутності у справі інших доказів, не дозволяє дійти висновку про абсолютну його неспроможність в момент підписання заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Єдиним способом для визначення наявності такого стану особи на момент складення заповіту є призначення посмертної судово-психіатричної експертизи в порядку ст.103 ЦПК України, оскільки, для такого висновку необхідні спеціальні знання в галузі психіатрії.
В зв'язку із чим, під час розгляду справи, судом задовольнялося частково клопотання представника позивача та постановлялась відповідна ухвала від 03.07.2024 року, однак, посмертну судово-психіатричну експертизу не здійснено, в зв'язку з несплатою позивачем коштів за її проведення.
Верховний суд у постанові від 25.11.2021 року в справі № 210/573/19 зазначає, що обов'язковість вимог ст. 105 ЦПК України щодо призначення судової-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за ст. 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта, в цьому випадку, є належним доказом медичного характеру в розумінні ст. 77 ЦПК України.
Мотиви відмови в призначенні по справі посмертної судово-психіатричної експертизи за повторним клопотанням представника позивача - адвоката Ганенка Р.А. викладені судом в ухвалі від 14.04.2025 року в указаній справі.
Також суд зазначає, що ст. 230 ЦК України встановлено, якщо одна зі сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину.
Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.
При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Однак, суд констатує, що позивач не довела жодним належним і допустимим доказом факт обману відповідачем її батька ОСОБА_3 щодо складення останнім 27.08.2019 року заповіту на користь своєї дружини ОСОБА_2 , та що ним неправильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення та, а також, те, що батько позивача не мав наміру складати на користь відповідача заповіт.
Крім того, згідно з роз'ясненням, викладеними в п. 20 постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів.
Враховуючи, що заповіт є одностороннім правочином, то для визнання його недійсним не може застосовуватися положення ст. 230 ЦК України.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 07.12.2020 року в справі № 757/31035/15-ц.
З урахуванням вищевикладеного доводи позивача, що заповіт від 27.08.2019 року складено ОСОБА_3 під впливом обману, суд вважає безпідставними.
Також ст. 231 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
У разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора- фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань (постанова Верховного Суду від 06.06.2019 у справі № 342/139/16-ц)
При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК України), необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов'язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам (постанова Верховного Суду від 30.07.2020 року в справі № 299/1523/16-ц).
Таким чином, для визнання правочину недійсним на підставі ст. 231 ЦК України, позивач мав би довести:
-факт застосування до померлого чоловіка/батька фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи;
-вчинення правочину проти його справжньої волі;
-наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину.
Зокрема, під насильством необхідно розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли обставин, які мали місце на момент його вчинення, випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Однак, позивачем та його представником також не надано жодних доказів застосовування відповідачем ОСОБА_2 як дружиною померлого ОСОБА_3 чи будь-якою третьою особи щодо нього фізичного та психологічного тиску або насильства на прийняте ним рішення під час складення заповіту на відповідача.
Доводи первісної позовної заяви про те, що ОСОБА_2 могла контролювати і впливати на процес лікування, обмежити надання обезболюючих ліків, тим самим, психологічно тиснувши на ОСОБА_3 , і змусивши його підписати заповіт, без надання жодних доказів, самі по собі, неможуть вказувати, що такі факти в дійсності мали місце.
З огляду на викладене, усі перелічені вище вимоги первісного позову ґрунтуються на припущеннях, а тому підстави для його задоволення в цій частині відсутні.
Також суд зазначає, що заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абз. 1 ч. 2 ст. 1247 ЦК України).
У ч. 1 ст. 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Таким чином, непідписання заповіту заповідачем свідчить, що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми, та, відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК України, це має наслідком його нікчемність.
В той же час, сторона позивача, заявляючи вимоги про визнання недійсним заповіту, вказує, оспорюваний заповіт від 27.08.2019 року підписано не ОСОБА_3 , а іншою особою, тобто, просить на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України визнати недійсним правочин для якого законом встановлена нікчемність (ч. 1 ст. 1257 ЦК України), та саме до цього зводяться висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 12.03.2020 року в справі № 716/1051/17.
При цьому, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) і, в цьому разі, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абз. 1 ч. 2 ст. 215 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 року в справі № 463/5896/14-ц).
Тобто, встановлення нікчемності заповіту виключає можливість визнання цього правочину недійсним, а особа, яка вважає свої права порушеними, в такому випадку може пред'явити позов саме про застосування наслідків нікчемного правочину (постанова Верховного Суду від 30.01.2023 року в справі № 472/566/19).
Отже, в цій частині вимоги за первісним позовом про визнання заповіту недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
Поряд із цим, як вбачається із тексту оспорюваного заповіту від 27.08.2019 року, його підписано безпосередньо заповідачем ОСОБА_3 .
Крім того, на заповіті наявний рукописний запис, а тому для спростування чи підтвердження наявних у сторони позивача сумнівів щодо вірогідності підпису ОСОБА_3 , необхідні спеціальні знання і експертиза почерку.
При цьому, під час розгляду судом вказаної справи, стороною позивача заявлялося клопотання про призначення, в тому числі, й посмертної судової почеркознавчої експертизи.
Ухвалою суду від 03.07.2024 року в задоволення цієї частині вимог клопотання відмовлено з тих підстав, що заявником не вказано про неможливість самостійного збирання зразків підписів ОСОБА_3 , не надано жодних документів, які містять його підписи та клопотань про витребування відповідних доказів не заявлено.
Перелічені обставини завідомо унеможливлювали подальшу реалізацію виконання вказаного судового рішення та надання висновку експертом.
Повторних клопотань від сторони позивача про призначення посмертної судової почеркознавчої експертизи з урахуванням вказівок, викладених судом у вищезазначеній ухвалі не надходило.
Тобто, обставини нікчемності заповіту, посвідченого 27.08.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мінюковою-Кручиною Т.П. за реєстровим № 436 під час розгляду вказаної справи судом також не підтверджені.
Що ж стосується вимог зустрічного позову про встановлення факту проживання ОСОБА_2 з ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 01.12.1993 року по 26.03.2019 року, то суд вказує наступне.
Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу (п. 5 ч. 1 ст. 315 ЦПК України).
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від15.05.2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01.01.2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
Отже, чинним на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачалося можливості набуття у спільну власність майна жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою, а виникнення такого права стало можливим лише з 01.01.2004 року, коли набрав чинності СК України.
За таких обставин вимоги зустрічної позовної заяви про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та ведення спільного господарства з грудня 1993 року до 01.01.2004 року не ґрунтуються на вимогах закону, та взагалі не мають правового значення для встановлення статусу спірної квартири, яку ОСОБА_3 набуто у власність лише в 2007 році.
При цьому, суд зазначає, що ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Зазначені норми права визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Отже, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб'єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відтак, при вирішенні спору важливе значення має встановлення наявності в особи, яка звернулася із позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.
Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю.
Саме такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 22.03.2023 року справа № 372/721/19.
Однак, за наявності підтверджених і встановлених судом вище обставин про дійсність посвідченого 27.08.2019 року на ім'я ОСОБА_2 заповіту та подання нею 10.10.2019 року до Шостої київської державної нотаріальної контори на його підставі відповідної заяви про прийняття спадщини саме за заповітом, а не за законом, як спадкоємцем першої черги - дружиною померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , перешкоди для настання юридичних наслідків, які породжує встановлення даного факту та необхідність вчинення вказаних дій (встановлення факту постійного проживанняв період з 01.01.2004 рокупо 26.03.2019 року) саме судом в порядку позовного провадження немає, адже, права відповідача в цій частині не порушено.
Тобто, на даний час відсутні обставини неможливості видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірне нерухоме майно в позасудовому порядку нотаріусом.
До того ж, в справах позовного провадження, сама по собі, вимога про встановлення юридичного факту не є такою, яка забезпечує ефективний захист прав, а лише є підставою для вирішення такої справи, та до цього зводяться висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 23.01.2024 року в справі № 523/14489/15-ц.
Отже, зустрічний позов задоволенню не підлягаєв зв'язку з необґрунтованістю заявлених позовних вимог.
Частини 9 та 10 ст. 158 ЦПК України передбачають, що у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.
Зважаючи на те, що суд дійшов висновку про відмову в задоволенні первісного позову з підстав, викладених вище, отже, відсутні підстави для подальшого існування заходів забезпечення позову, застосованих ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 27.03.2020 року під час розгляду вказаної справи, тому на підставі ст. 158 ЦПК України, суд вважає за можливе, скасувати вказані заходи забезпечення позову з моменту набрання законної сили рішенням у цій справі.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 19, 76-81, 82, 89, 141, 158, 258, 259, 263, 264, 265, 274-279, 352, 354 ЦПК України, суд, -
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мінюкова-Кручина Тетяна Павлівна, Голосіївський районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Шоста київська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту та шлюбу недійсними - відмовити.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу - відмовити.
Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 27.03.2020 року в справі № 752/5900/20- скасувати.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя В.С. Хоменко