Справа № 517/5/25
Провадження № 2/517/42/2025
30 квітня 2025 року с-ще Захарівка
Фрунзівський районний суд Одеської області в складі:
головуючого судді Тростенюка В.А.,
секретаря судових засідань Грабової І.Г.,
за участю:
позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в с-щі Захарівка Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просить стягнути з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача заборгованість за договором позики від 01.12.2018 року в розмірі 8 388 000 грн. та судовий збір в розмірі 15 140 грн.
В обгрунтування позову посилається на те, що 01 грудня 2018 року позивач уклав із відповідачем договір позики грошових коштів, відповідно до умов якого, позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти в розмірі 200 000 (двісті тисяч) доларів США, а позивальник зобов'язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів на умовах цього договору.
Суму позики позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві у строк до 01.12.2023 року.
Відповідно до п. 2.1 договору позики грошей, позикодавець надав позичальнику позику одночасно з підписанням цього договору.
Вказує, що позивач належним чином виконав взяті на себе зобов'язання за договором позики, а відповідачка порушила взяті на себе зобов'язання, а саме до теперішнього часу не повернула позивачу суму боргу в розмірі 200 000 (двісті тисяч) доларів США.
Позивач неодноразово в усній формі звертався до відповідача із вимогою про повернення суми позики, остання багато разів обіцяла віддати кошти, але жодного разу відповідачка не виконувала взяті на себе зобов'язання за даним договором.
ОСОБА_3 уникає будь-якого спілкування, не виходить на зв'язок, тому позивач вимушений звернутись до суду з позовом про стягнення грошових коштів.
Ухвалою Фрунзівського районного суду Одеської області від 09.01.2025 провадження у справі № 517/5/25 відкрито та розгляд справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 19 лютого 2025 року у задоволенні спільної заяви сторін про укладення мирової угоди та у затвердженні мирової угоди по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів відмовлено.
Ухвалою суду від 04 квітня 2025 року підготовче провадження по даній цивільній справі № 517/5/25 закінчено та призначено вказану справу до розгляду по суті.
У судовому засіданні позивач заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі і просив суд їх задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні вимоги позову визнав у повному обсязі та не заперечував проти їх задоволення. Крім того, повідомив суд, що у випадку задоволення позовних вимог, він буде звертатися до суду з проханням про здійснення розстрочки суми боргу.
Відповідачка в судові засідання не з'явилася з невідомих суду причин. Про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином про що свідчать зворотні поштові повідомлення, наявні в матеріалах справи.
Суд, заслухавши сторони, дослідивши матеріали справи, всебічно та в повному обсязі проаналізувавши всі обставини справи, належність та допустимість доказів, приходить до наступних висновків.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Згідно до ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є: свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Положеннями ст. 12 ЦПК України передбачено наступне. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
За правилами ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обставини справи, відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що 01 грудня 2018 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір позики грошових коштів (а.с. 7-9).
Відповідно до п. 1.1 Договору, позикодавець передає у власність позичальника власні грошові кошти в іноземній валюті в сумі 200 000 (двісті тисяч) доларів США, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму позики в порядку та на умовах, передбачених цим договором.
Відповідно до п. 2.1 Договору, позикодавець надав позичальнику позику одночасно з підписанням цього договору.
Згідно п.п. 3.1, 3.3 Договору, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві повну суму позики в іноземній валюті не пізніше 01 грудня 2023 року. В момент повернення позики позикодавець повертає позичальнику розписку позичальника про отримання ним грошових коштів в позику, яка є підтвердженням виконання позичальником зобов'язань за цим договором щодо повернення позики.
Відповідно до п. 5.3 Договору, якщо позичальник своєчасно не поверне Позикодавцю суму позики, за вимогою позикодавця, то позичальник зобов'язаний сплатити грошову суму, тобто не сплачену в строк суму основного боргу з урахуванням інфляції за весь час прострочення, а також 3% (три) відсотка річних від простроченої суми, відповідно до ст. 625 ЦК України.
Згідно п. 7.1 Договору, даний договір позики набирає чинності з моменту надання позикодавцем суми позики позичальнику і діє до повного виконання позичальником своїх зобов'язань за договором.
Відповідно до статей 1046, 1047 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Таким чином, закон не вимагає обов'язкового нотаріального посвідчення договору позики, проте за домовленістю сторін чи на вимогу однієї зі сторін такий договір може бути нотаріально посвідчений (частина четверта статті 209 ЦК України). Виходячи з цього, для визначення факту укладення договору позики, нотаріальна форма договору не є визначальною.
Відповідно до частини четвертої статті 639 ЦК України, якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Однак, це положення Кодексу не застосовується до тих правовідносин, що регулюються спеціальним законодавством.
Згідно зі статтею 54 Закону України «Про нотаріат» нотаріальному посвідченню підлягають правочини, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а за бажанням сторін - будь-які інші правочини, в тому числі, будь-які договори.
Відповідно до частини другої статті 640 ЦК України, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Саме такий момент встановлений для договорів позики (стаття 1046 ЦК України).
Системне тлумачення частини четвертої статті 639, частини другої статті 640 та частини другої статті 1046 ЦК України свідчить про те, що нотаріально посвідчений договір позики слід вважати укладеним лише у випадку, якщо такий договір позики засвідчує факт передання грошових коштів (речей). Нотаріальної ж форми договору позики не достатньо для того, щоб вважати такий договір укладеним.
Отже, приписи частини четвертої статті 639 ЦК України щодо форми договору не є домінуючими і такими, що мають більш вищу юридичну силу, ніж норми частини другої статті 640 та статті 1046 ЦК України щодо моменту укладення договору позики (моменту передачі грошових коштів).
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди, з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі частинами першою та другою статті 1050 ЦК України щодо наслідків порушення договору позичальником, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Отже, договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд в справах цієї категорії.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
У разі встановлення отримання позичальником меншої кількості грошей або речей, ніж вказано в договорі, вважається, що договір був укладений на фактично одержану ним кількість грошей або речей.
Законодавством визначено, що момент переходу права власності на предмет позики залежить від того, що саме передається позичальникові за договором. Право власності на готівкові грошові кошти виникає у позичальника в момент фактичної передачі йому таких коштів позикодавцем.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), зазначено, що «договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей. Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд в справах цієї категорії. При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним. У разі встановлення отримання позичальником меншої кількості грошей або речей, ніж вказано в договорі, вважається, що договір був укладений на фактично одержану ним кількість грошей або речей. Законодавством визначено, що момент переходу права власності на предмет позики залежить від того, що саме передається позичальникові за договором. Право власності на готівкові грошові кошти виникає у позичальника в момент фактичної передачі йому таких коштів позикодавцем».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2023 року у справа № 161/11436/21 (провадження № 61-625св22), зроблено висновок, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг (постанова Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 206/6401/18).
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Відповідно до статті 1052 ЦК України у разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 193 ЦК України види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом.
Згідно ч. 1, 2 ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 22.08.2019 р. по справі № 369/3340/16-ц, провадження № 61-7418св18, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Суд звертає увагу на те, що позивачем не надано доказів реального отримання позичальником від позикодавця грошових коштів за вказаним договором позики, зокрема розписки позичальника про їх отримання від позикодавця.
Відповідно до ч. 1 ч. 3 ч. 5 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. 1 ч. 2 ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно для приховування справжніх намірів учасників правочину. Сторони за договором позики мали свідомий намір не виконувати зобов'язання за договором позики.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 р. у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), Постанова Верховного Суду від 27 квітня 2020 р. по справі № 362/5764/17 (провадження № 61-3849св19).
Тобто, підписуючи договір позики, його сторони не бажали виникнення, зміни, припинення цивільних прав та обов'язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не збігається з їх внутрішньою волею.
Факт підписання сторонами тексту договору позики, навіть при зазначенні в ньому про отримання позичальником суми позики, не є беззаперечним свідченням переданням коштів за таким договором, якщо є інші вагомі докази (меморандум, договори купівлі- продажу), що свідчить, що гроші насправді мали місце в правочині іншої правової природи.
На думку суду, досліджений Договір позики є фіктивним правочином, оскільки укладався без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, а лише з метою «гарантії» для позивача та відповідача.
Згідно з ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частинами другою, третьою статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Доказування у цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
За таких обставин, суд встановивши наявність у матеріалах справи належних доказів, що сторони не намагалися досягти правового результату у спірних правовідносинах та не реалізували свої права, що виникли в результаті укладення оспорюваного правочину договору позики, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача
Керуючись статтями 12, 13, 81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд
В задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів - відмовити.
Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Одеського апеляційного суду через Фрунзівський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 01 травня 2025 року.
Суддя: