Справа № 302/258/25
2/302/162/25
Номер рядка звіту 9
01 травня 2025 року селище Міжгір'я
Міжгірський районний суд Закарпатської області у складі головуючого судді Готри В. Ю., за участю секретаря судового засідання Царь О. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали цивільної справи за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представниця - адвокатка Керита Мар'яна Василівна, до ОСОБА_2 про визнання об'єктів нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на частку у спільному майні,
У лютому 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представниця - адвокатка Керита М. В., звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання об'єктів нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на частку у спільному майні.
Позов обґрунтувала тим, що 07 квітня 1995 року між нею та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб, в якому вони офіційно прожили 13 років. У даному шлюбі у них з відповідачем народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Шлюб між ними був розірваний у лютому 2008 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 21.02.2008, виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Міжгірського РУЮ Закарпатської області. Після офіційного розірвання шлюбу вона з відповідачем до 2015 року продовжували фактично проживати разом як одна сім'я. У 2014 році у зв'язку зі скрутним матеріальним становищем сім'ї, вона виїхала на сезонні роботи до Польщі, де і працює на теперішній час.
Зазначала, що у період шлюбу 14 червня 1999 року рішенням Міжгірської селищної ради відповідачу було виділено та передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,04 га, для будівництва житлового будинку без господарських споруд. На підставі цього рішення на ім'я ОСОБА_2 було виготовлено державний акт на право приватної власності на землю серії I-ЗК № 033627 від 26.11.1999, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 927, площа земельної ділянки, що призначеної для будівництва житлового будинку, становить 0,0433 га.
Також за час їх спільного проживання з відповідачем, а саме з 1999 року ними спільно було побудовано житловий будинок АДРЕСА_1 , який розташований на зазначеній вище земельній ділянці, а відтак цей житловий будинок та вказана земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя.
Зауважувала і те, що їй відомо про реєстрацію за відповідачем у 2017 році права власності на спільно побудований ними даний житловий будинок, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень № 93567403 від 03.08.2017 року.
Стверджувала, що в листопаді 2024 року вчергове приїхавши з-за кордону відповідач не впустив її до згаданого вище житлового будинку посилаючись на те, що це його власність. На даний час вона з ОСОБА_2 так і не дійшли згоди щодо поділу спільного сумісного майна, що змушує її звертатися до суду з даним позовом.
Посилаючись на наведені вище обставини просила суд:
1) визнати спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 таке нерухоме майно: - житловий будинок, що розташований під реєстраційним АДРЕСА_1 ; - земельну ділянку площею 0,04 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, визначену державним актом на право приватної власності на землю серії І-3К № 033627 від 26.11.1999, зареєстрованим у Книзі державних актів на право приватної власності на землю за № 927;
2) визнати за нею право власності на частину житлового будинку, що знаходиться під реєстраційним № 31 «А» по АДРЕСА_1 як частку у спільному майні подружжя;
3) визнати за нею право власності на частину земельної ділянки для будівництва житлового будинку загальною площею 0,0433 га, що знаходиться в урочищі «Біля житлового будинку» на території Міжгірської селищної ради як частку у спільному майні подружжя.
Ухвалою судді Міжгірського районного суду Закарпатської області від 20 лютого 2025 року відкрито провадження у цій справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання (а.с.31, 32).
Своїм правом подати відзив на позовну заяву ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 не скористався.
У судове засіданні позивачка ОСОБА_1 та її представниця - адвокатка Керита М. В. не з'явилися повторно, хоча про дату, час та місце проведення судового засідання були належним чином повідомлені. Водночас представницею позивачки ОСОБА_1 - адвокаткою Керитою М. В. подано до суду 02.04.2025 заяву, в якій вона просила розглянути цю справу без участі сторони позивача, позовні вимоги підтримала повністю та просила їх задовольнити та щодо заочного розгляду справи не заперечила (а.с.44).
Відповідач ОСОБА_2 також повторно у судове засідання не з'явився, хоча повідомлявся належним чином про дату, час і місце розгляду справи відповідно до положень частин 8, 11 ст. 128, ст. 131 ЦПК України (а.с.36, 40, 46).
Ухвалою Міжгірського районного суду Закарпатської області від 1 травня 2025 року постановлено провести заочний розгляд цієї справи.
З огляду на наведене вище суд уважає за можливим розглянути цю справу за відсутності сторін за наявними матеріалами, які є достатніми для ухвалення законного та обґрунтованого рішення суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі обставини у справі та об'єктивно оцінивши у сукупності докази, які мають значення для справи, суд зазначає таке.
Судом установлено та не заперечується сторонами, що 7 квітня 1995 року позивачка з відповідачем зареєстрували між собою шлюб, що стверджується відповідною відміткою органу РАГС у паспорті громадянина України ОСОБА_1 (а.с.11).
Цей шлюб між сторонами був розірваний 21 лютого 2008 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , актовий запис № 22, виданим відділом РАЦС Міжгорського РУЮ Закарпастької області від 21.02.2008 (а.с.13).
Також, як убачається з державного акту про право приватної власності на землю серії І-3К № 033627 від 26.11.1999 та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 927, то на підставі рішення Міжгірської селищної ради ІХ сесії ХХІІІ скликання від 14.06.1999 ОСОБА_2 передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0,0433 га, яка розташована на території Міжгірської селищної ради, цільове призначення для будівництва житлового будинку (а.с.16 на звороті, 25).
У листопаді 1999 року ОСОБА_2 виготовлено будівельний паспорт на забудову земельної ділянки індивідуального забудовника (а.с.16).
Відповідно до технічного паспорту від 20.07.2017 на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , то цей будинок має загальну площу 178,05 кв. м (а.с.18-20).
Як видно зі Звіту про оцінку житлового будинку, який розташований по АДРЕСА_1 , загальною площею 178,05 кв. м, складеного ПП «Експерт-Сервіс», то станом на дату оцінки 14.11.2024 вартість указаного об'єкту нерухомого майна становить 254 149 гривень (а.с.21).
Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за № 93567403, житловий будинок АДРЕСА_1 28.07.2017 зареєстровано в цілому за відповідачем ОСОБА_2 (а.с.24).
Як видно з відмітки у паспорті громадянина України ОСОБА_1 , вона з 18.03.2016 зареєстрована по АДРЕСА_1 (а.с.10).
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таку ж норму містить і ст. 368 ЦК України.
Згідно зі ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
За положеннями статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Верховний Суд у постанові від 10.07.2024 у справі № 466/7242/22 зазначав про те, що у сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності права власності на майно подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об'єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує допоки не спростована. Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі й на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстровано на ім'я одного з подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2022 року у справі № 495/6578/17 (провадження № 61-17462св21)).
Сутність презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, полягає в тому, що на певний об'єкт поширюється правовий режим спільного сумісного майна, що не потребує доказування та встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу. Проте за наявності спору така презумпція може бути спростована, тому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на заінтересовану особу, яка її оспорює (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2024 року у справі № 742/3129/21 (провадження № 61-9704св22)).
Частиною 1 ст. 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
За змістом частин 1, 2 ст. 70 СК України, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
За приписами ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.
Згідно з пунктами 3, 5 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, а також земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов'язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, у постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 504/3831/19 тощо, що враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин на підставі ч. 4 ст. 263 ЦПК України.
Отже, спірний будинок побудований у період шлюбу і проживання у ньому сторін, позивачка також є зареєстрована у цьому будинку, а відтак та установивши, що відповідачем не спростована презумпція режиму спільного сумісного майна на цей спірний будинок, суд доходить висновку, що даний будинок є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу шляхом визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину будинку.
Згідно з усталеною судовою практикою застосування ст. 71, ст. 365 ЦК України суд визначає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій. При цьому визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України (див. постанову Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 691/1240/18).
Відповідно до ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Втручання у право власності може бути визнано обґрунтованим та здійсненим із дотриманням балансу інтересів подружжя у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов'язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.
За змістом ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об'єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об'єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об'єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України.
Відповідно до ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності іншої особи, відбувається одночасний перехід права власності на земельну ділянку.
Системний аналіз змісту ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року в справі № 689/26/17 дійшла висновку, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, необхідно враховувати те, що норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства».
У постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 686/9580/16 зроблено висновок, що земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 викладено висновок, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди superficies solo cedit (збудоване приростає до землі) має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Отже, ураховуючи наведені положення норм матеріального права, суд доходить висновку, що хоча спірна земельна ділянка і набута у власність відповідачем на підставі рішення Міжгірської селищної ради ІХ сесії ХХІІІ скликання від 14.06.1999, однак оскільки на ній побудований житловий будинок, який є спільною власністю сторін як подружжя та який підлягає поділу, то до позивачки переходить право власності на земельну ділянку у розмірі частки права власності спільного будинку відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Із приводу позовної вимоги про визнання даного нерухомого майна спільною сумісною власністю, то суд зазначає таке.
У пунктах 67-70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) виснувано, що вимога про визнання нерухомого майна спільним сумісним майном не може бути задоволена судом, оскільки такий обраний спосіб захисту є неефективним. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.
За таких обставин позовна вимога про визнання вказаного нерухомого майна спільною сумісною власністю задоволенню не підлягає.
Частиною першою ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Як кореспондують частини перші ст. 16 ЦК України, ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Згідно з ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (ч. 1 ст. 13 ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи
Положеннями ч. 1 ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення сторонами перед судом переконливості поданих доказів є конституційною гарантією (ст. 129 Конституції України).
Відповідно до частини 3 ст. 12, частин 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків установлених Законом, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Виходячи із висновків Європейського Суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (п. 45), «Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom). Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey, заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).
Отже, з огляду на наведене вище суд доходить висновку, що позивачка частково довела поза розумним сумнівом належними, допустимими, достовірними, а в їх сукупності та взаємозв'язку між собою достатніми доказами свої вимоги, а відтак позов підлягає до часткового задоволення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ч. 1, пункту 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
За таких обставин з відповідача ОСОБА_2 слід стягнути на користь позивачки ОСОБА_1 понесені останньою у справі судові витрати зі сплати судового збору пропорційно розміру задоволених вимог у сумі 2 481,95 гривень (а.с.1).
Керуючись статтями 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 274, 279, 282, 284, 288, 289 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представниця - адвокатка Керита Мар'яна Василівна, до ОСОБА_2 про визнання об'єктів нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на частку у спільному майні задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на (одну другу) частину житлового будинку АДРЕСА_1 , як частку у спільному майні подружжя.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на (одну другу) частину земельної ділянки для будівництва житлового будинку загальною площею 0,0433 га, що знаходиться в урочищі «Біля житлового будинку» на території Міжгірської селищної ради, яка визначена державним актом на право приватної власності на землю серії І-3К № 033627 від 26.11.1999, зареєстрованого у книзі державних актів на право приватної власності на землю за № 927, як частку у спільному майні подружжя.
У задоволені решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 481(дві тисячі чотириста вісімдесят одну) гривню 95 копійок сплаченого судового збору.
Заочне рішення може бути переглянуте Міжгірським районним судом Закарпатської області за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів із дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин.
Заочне рішення може бути оскаржено позивачем до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів із дня його проголошення.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем до Закарпатського апеляційного суду в загальному порядку.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, установлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Повне судове рішення складено та підписано 1 травня 2025 року.
Учасники справи:
Позивачка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ;
Відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Суддя В. Ю. Готра