Придніпровський районний суд м.Черкаси
Справа № 711/9672/23
Номер провадження2/711/66/25
16 квітня 2025 року Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі: головуючого - судді Демчика Р.В., секретаря судового засідання Бутовської Д.О., за участі: позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики,-
встановив:
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, в якому просить стягнути з ОСОБА_3 на його користь борг у сумі 16 650,30 доларів США та 6030,29 грн., витрат, пов'язаних із сплатою судового збору.
Позов обґрунтовує тим, що 13.11.2020 року між ним, як позикодавцем та ОСОБА_3 , як позичальником було укладено Договір позики №1. Цей Договір було укладено у відповідній письмовій формі.
Відповідно до п. 1.1. Договору: «За цим Договором Позикодавець передає Позичальнику у власність грошові кошти на суму 8000,00 (вісім тисяч) доларів США, а Позичальник зобов'язується повернути Позикодавцеві таку ж суму грошових коштів в доларах США (суму позики) в обумовлений строк».
Еквівалент суми позики в гривнях на момент звернення до суду складає 288 389,6 грн., згідно з офіційним курсом гривні щодо іноземних валют Національного банку України станом на 28 листопада 2023 року.
При фактичному отриманні зазначеної суми позики, відповідачем була надана написана власноруч та підписана розписка від 13.11.2020 року про отримання від мене коштів у сумі 8 000,00 (вісім тисяч) доларів США та зазначено про зобов'язання повернути вказані кошти до 13.03.2021 року.
Пунктами 2.1,2.2. договору визначено: «Позикодавець зобов'язаний повернути Позичальникові суму позики в строк до 13 березня 2021 року. Сума позики може бути повернута Позичальником достроково».
В пункті 2.1. при укладенні Договору було допущено помилку, а саме описку щодо визначення сторони, яка має повернути суму позики - обов'язок з повернення суми позики покладається на Позичальника, а не Позикодавця в силу Цивільного кодексу України та здорового глузду. Зокрема усі інші положення Договору, що стосуються повернення суми позики правильно визначають сторону яка зобов'язана це зробити - Позичальника.
Отже, між ним та відповідачем було узгоджено всі умови договору позики щодо розміру позики та строку її повернення. Із цього Договору в Позичальника виникли грошові зобов'язання по поверненню позичених грошових коштів у строки встановлені Договором та зазначені у розписці, й відповідно для нього виникли передумови для негативних наслідків, передбачених на випадок невиконання грошових зобов'язань чи неналежного їх виконання.
Зокрема п. 3.1. Договору визначено: «У випадку неповернення зазначеної в п. 1.1. суми позики в зазначений у п. 2.1. строк, Позичальник сплачує штраф Позикодавцю у розмірі 20% (двадцять відсотків) від суми позики за кожний день прострочення до дня її повернення Позикодавцю».
Як було визначено у Договорі та зазначено у розписці, ОСОБА_3 мав повернути йому суму позики в строк до 13.03.2021 року. Однак в зазначений строк Відповідач так і не повернув позичені у нього грошові кошти у сумі 8000 доларів США.
Штраф за неповернення суми позики вираховується за наступною формулою: кількість днів за які відповідач прострочив повернення позики помножено на 20% (двадцять відсотків) від суми позики.
Починаючи з 14.03.2021 року по 28.11.2023 року включно відповідачем не було повернуто суму позики, тобто період за який не було повернуто позику становить 989 днів. Однак період за який має бути стягнуто штраф з відповідача становить 365 днів (12 місяців) з огляду на наступне:
За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах позовної давності за основною вимогою.
На момент подачі позову до суду позовна давність до основної вимоги (стягнення суми позики) не є такою, що спливла, а отже стягнення штрафу за Договором позики №1 від 13.11. 2020 року останніми 12 місяцями, тобто штраф має бути стягнуто за період з 28.11.2022 року по 28.11.2023 року і становить:
365 * 1 600,00 = 584 000,00 (п'ятсот вісімдесят чотири тисячі) доларів США, де
365 днів - період за який має бути сплачено штраф в межах строку позовної давності за додатковою вимогою (від 28 листопада 2022 року включно до 28 листопада 2023 року включно);
20% від суми позики становить - =1 600,00 (одна тисяча шістсот) доларів США.
Ч. 2 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом».
Велика Палата Верховного Суду у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року по справі №373/2054/16-ц (провадження N 14-446цс18) зазначила формулу розрахування 3% (трьох відсотків) річних з урахуванням належного тлумачення ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України. 3% (три відсотка) річних розраховуються з урахуванням боргу у розмірі суми позики помноженого на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання, до дня ухвалення судового рішення.
Отже на підставі зазначеного Відповідач зобов'язаний сплатити йому три проценти річних від простроченої суми які становлять:
/ 365 = 650,30 доларів США.
Відповідно до зазначеного загальна сума заборгованості, що обліковується за відповідачем становить:
8 000,00 (сума позики) + 584 000,00 (штраф за прострочення повернення позики) + 650,30 (3% річних) = 592 650,30 доларів США
Однак враховуючи те, що загальна сума заборгованості є завеликою, а розмір штрафу, що обліковується за Відповідачем значно перевищує суму позики, що своїй мірі не відповідає справедливому та розумному вирішенню спору, з урахуванням адекватності та здорового глузду, вважаю за необхідне зменшити розмір штрафу який обліковується за Відповідачем до 8 000,00 (восьми тисяч) доларів США, тобто прирівняти його до розміру основного боргу - суми позики.
Таким чином до стягнення з Відповідача підлягає наступна сума: 8 000,00 (сума позики) + 8 000,00 (штраф за прострочення повернення позики) + 650,30 (3% річних) = 16 650,30 доларів США - еквівалент в гривнях: 603 028,91 грн.
Ухвалою Придніпровського районного суду м.Черкаси від 31.01.2024 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Придніпровського районного суду м.Черкаси від 18.07.2024 року закрите підготовче провадження у справі. а справа призначена до розгляду по суті.
Ухвалою Придніпровського районного суду м.Черкаси від 23.08.2024 року, з метою забезпечення позову накладено арешт на майно, зареєстроване на праві власності за ОСОБА_3 .
Ухвалою Придніпровського районного суду м.Черкаси від 03.09.2024 року, яка набрала законної сили, залишено без задоволення клопотання представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Поляк І.О. про поновлення процесуального строку для подання відзиву на позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Відзив представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Поляк І.О. залишено без розгляду та повернути відповідачу.
Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 23.12.2024 року, яка набрала законної сили, клопотання представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Поляк І.О. про поновлення процесуального строку для подання клопотання про призначення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики почеркознавчої експертизи залишено без задоволення. Клопотання представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Поляк І.О. про призначення у справі почеркознавчої експертизи залишено без розгляду та повернуто відповідачу.
Ухвалами Придніпровського районного суду м. Черкаси від 16.04.2025 року відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Поляк І.О. про зупинення провадження у справі, залишене без задоволення повторне клопотання адвоката Поляк І.О. про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи, відмовлено в задоволенні заяви представника відповідача адвоката Поляк І.О. про відвід головуючого судді Демчика Р.В. від розгляду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 .
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав. просив задовольнити їх повністю. Пояснив суду, що відповідач є його знайомим. Гроші за договором позики передавалися 13.11.2020 року в приміщенні офісу 803 по бул. Шевченка 242/1 в м. Черкаси, де знаходилася фірма, в якій він був засновником. Уклали договір, після чого відповідач написав особисто розписку. При передачі грошових коштів, фото та відеофіксація не застосовувалася.
Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала, посилаючись на те, що відповідач договір позики не укладав, розписку не писав та грошові кошти не отримував.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до ч.ч.1,3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Судом встановлено, що 13.11.2020 року між позикодавцем ОСОБА_1 та позичальником ОСОБА_3 був укладений договір позики №1, за умовами якого, позикодавець передає позичальнику у власність грошові кошти на суму 8000 доларів США, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів в доларах США (суму позики) в обумовлений строк (п.1.1 договору).
Відповідно до п.п. 2.1, 2.2. договору, позикодавець зобов'язаний повернути позичальникові суму позики в строк до 13.03.2021 року. Сума позики може бути повернута позичальником достроково.
У випадку неповернення зазначеної в п.1.1 суми позики в зазначений у п.2.1. строк, позичальник сплачує штраф позикодавцю у розмірі 20% від суми позики за кожний день прострочення до дня її повернення позикодавцю.
Договір позики містить найменування адреси та підписи сторін.
Згідно розписки від 13.11.2020 року, ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 кошти в сумі 8000 доларів США, та зобов'язується повернути вказані кошти до 13.03.2021 року.
Відповідно до положень статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів та інших правочинів (ч.2 ст. 509 ЦК).
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Стаття 204 ЦК України передбачає презумпцію правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 1046 Цивільного кодексу України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 (на яку послався суд апеляційної інстанції), від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження№ 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд приходить до висновку, що позивач довів факт отримання відповідачем грошових коштів у позику, на підтвердження чого до суду подано письмові докази - оригінал договору позики від 13.11.2020 року та оригінал розписки про отримання грошових коштів відповідачем від 13.11.2020 року.
Також слід зазначити, що відповідно до ст. 545 ЦК, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність боргової розписки в позивача підтверджує наявність боргу.
За таких обставин суд вважає недоведеним факт повернення відповідачем позивачу коштів за правилами ст.545 ЦК на підтвердження повернення позики, оскільки боргова розписка залишилась у позивача.
Заперечуючи проти позову, представник відповідача посилалася на те, що відповідач договір позики не укладав, розписку не писав та грошові кошти в борг не отримував.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Згідно положень ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Однак, відповідачем та його представником не надано жодних належних та допустимих доказів які свідчать про те, що відповідача не укладав договір позики та грошові кошти в борг не отримував.
Так, відповідно до ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Судом встановлено,що відповідач не звертався в суд з позовом до відповідача про визнання недійсним договору позики від 13.11.2020 року.
Також, під час розгляду цієї справи суд враховує принципи «заборони суперечливої поведінки».
Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини «venire contra factum proprium» лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них.
У судовій практиці принцип добросовісності охоплює естопель та заборону суперечливої поведінки (venire contra factum proprium). Естопель правовий принцип, згідно з яким сторона позбавляється права без розгляду питання по суті висувати певні заперечення або заяви, які явно розходяться з її початковим поведінкою. Принцип заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium) базується на правилі, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. Принцип «естопель», зокрема, застосовано в практиці Європейського суду з прав людини («Хохліч проти України», заява № 41707/98; «Рефаг парті зі (Партія добробуту) Туреччини та інші проти Туреччини», заяви №№ 41340/98, 41342/98, 41344/98), він підлягає застосуванню і українськими судами.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.05.2018 року у справі № 449/1154/14 визначено, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі № 147/66/17, добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (пункт 55 постанови). Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації їхніх прав і передбаченого договором та/або законом виконання їхніх обов'язків (пункт 60 постанови). Введення у цивільне законодавство принципу добросовісності є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб'єкта права як добросовісного або недобросовісного (пункт 61 постанови).
Згідно з висновком Верховного Суду, сформульованим у постанові від 16.02.2022 у справі № 914/1954/20, суди мають враховувати принцип добросовісності - стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина заборони суперечливої поведінки, в основі якої лежить принцип добросовісності, базується на римській максимі: ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, та, що не відповідає попереднім заявам або поведінці однієї сторони, за умови, що інша розумно на них покладається.
Відповідно до частини 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Так, в судовому засіданні в судовому засіданні 18.03.2024 року відповідач повідомив суд про те, що у нього відсутні будь-які заяви та клопотання, та просив долучити до матеріалів справи докази сплати частини боргу, у зв'язку з чим в судовому засіданні була оголошена перерва. Разом з тим, в наступні судові засіданні відповідач не з'являвся та докази сплати боргу суду не надав.
Таким чином, цими своїми діями ( клопотання про долучення до матеріалів справи докази сплати частини боргу) відповідач фактично визнав те, що він отримував грошові кошти від позивача.
Разом з тим, в судовому засіданні повідомила суд про те, що відповідач договір позики не укладав, розписку не писав та грошові кошти в борг не отримував.
Суд вважає, що єдиним мотивом заперечення отримання відповідачем грошових коштів в борг є небажання позивача повертати позику за зобов'язаннями, яке виникло на підставі договору позики від 13.11.2020 року.
Відповідно до п 3.1. договору позики, у випадку неповернення зазначеної в п. 1.1. суми позики в зазначений у п. 2.1. строк, позичальник сплачує штраф позикодавцю у розмірі 20% від суми позики за кожний день прострочення до дня її повернення позикодавцю.
Штраф за неповернення суми позики вираховується за наступною формулою: кількість днів за які відповідач прострочив повернення позики помножено на 20% (двадцять відсотків) від суми позики.
Починаючи з 14.03.2021 року по 28.11.2023 року включно відповідачем не було повернуто суму позики, тобто період за який не було повернуто позику становить 989 днів. Однак період за який має бути стягнуто штраф з відповідача становить 365 днів (12 місяців) з огляду на наступне:
За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах позовної давності за основною вимогою.
На момент подачі позову до суду позовна давність до основної вимоги (стягнення суми позики) не є такою, що спливла, а отже стягнення штрафу за договором позики №1 від 13.11. 2020 року останніми 12 місяцями, тобто штраф має бути стягнуто за період з 28.11.2022 року по 28.11.2023 року і становить:
365 * 1 600,00 = 584 000 (п'ятсот вісімдесят чотири тисячі) доларів США, де
365 днів - період за який має бути сплачено штраф в межах строку позовної давності за додатковою вимогою (від 28 листопада 2022 року включно до 28 листопада 2023 року включно);
20% від суми позики становить - =1 600,00 (одна тисяча шістсот) доларів США.
Однак враховуючи те, що розмір штрафу, який повинен бути стягнутий з відповідача на користь позивача значно перевищує суму позики, що своїй мірі не відповідає справедливому та розумному вирішенню спору, з урахуванням принципу справедливості та пропорційності, суд приходить до висновку зменшити розмір штрафу до 8000 доларів США, що дорівнює сумі позики.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.
При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
У постанові № 127/15672/16-ц від 08 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Велика Палата Верховного Суду у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року по справі №373/2054/16-ц (провадження N 14-446цс18) зазначила формулу розрахування 3% (трьох відсотків) річних з урахуванням належного тлумачення ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України. 3% (три відсотка) річних розраховуються з урахуванням боргу у розмірі суми позики помноженого на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання, до дня ухвалення судового рішення.
Отже на підставі зазначеного Відповідач зобов'язаний сплатити йому три проценти річних від простроченої суми які становлять:
/ 365 = 650,30 доларів США.
Статтею 524 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 Цивільного кодексу України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 Цивільного кодексу України, а також частини першої статті 1049 Цивільного кодексу України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України (Позиція Великої Палати Верховного Суду викладена у постанові від 23 жовтня 2019 року справа №723/304/16-ц провадження № 14-360цс19).
Таким чином до стягнення з відповідача підлягає наступна сума: 8 000 доларів США (сума позики) + 8 000 доларів США (штраф за прострочення повернення позики) + 650,30 доларів США (3% річних) = 16 650,30 доларів США - еквівалент в гривнях: 603 028,91 грн.
Також із відповідача, у відповідності д ст. 141 ЦПК України, на користь позивача необхідно стягнути судовий збір, сплачений при подачі позовної заяви у сумі 6030,29 грн.
На підставі наведеного, ст.ст. 509, 610, 629, 1046-1049 ЦК України, керуючись ст.ст. 12, 13, 78, 81, 89, 141, 263-265 ЦПК України, -
ухвалив:
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ) про стягнення заборгованості за договором позики - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 13.11.2020 року в сумі 16650, 30 доларів США.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 6030,29 грн. витрат, пов'язаних із сплатою судового збору.
Рішення може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Головуючий: Р.В.Демчик.
Повне судове рішення складене 28.04.2025 року (з врахуванням вихідних днів)
Головуючий: Р. В. Демчик