Іменем України
24 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 990/410/24
адміністративне провадження № П/990/410/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Головуючої судді: Желтобрюх І. Л.,
суддів: Гімона М. М., Гончарової І. А., Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
за участі:
секретаря судового засідання Вітковської К. М.,
представника позивачки - Кулика О. І.,
представника відповідача - Цуцкірідзе І. Л.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення,
І. КОРОТКО ПРО ВИМОГИ ТА ЗАПЕРЕЧЕННЯ СТОРІН
30.12.2024 до Верховного Суду, як суду першої інстанції надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивачка) до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, відповідач), в якому позивачка просить: визнати протиправним і скасувати рішення ВРП від 21.11.2024 року № 3395/0/15-24 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Самбірського районного суду Львівської області».
Позов мотивовано тим, що підстави для відмови у внесенні Президенту України подання про призначення позивачки на посаду судді є необ'єктивними, надуманими, мають загальний характер і ґрунтуються на особистих суб'єктивних твердженнях членів ВРП, що, в свою чергу, порушує її право на зайняття відповідної посади за результатом проходження конкурсних процедур.
Наголошує, що ВРП при прийнятті оскаржуваного рішення діяла поза межами своїх повноважень, оскільки надавати оцінку дотримання прокурором норм професійної етики уповноважений виключно орган, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурора.
Вказує, що твердження ВРП про невідповідність позивачки критеріям доброчесності у зв'язку з неможливістю пояснити походження коштів на придбання у власність квартири в м. Києві та наявністю негативних висловлювань у соціальних мережах щодо Держави України та окремих посадових осіб, є необґрунтованими.
Зазначає, що вартість придбаної нею у січні 2023 року квартири становила 1 097 127 грн. При цьому позивачкою станом на 31.12.2022 задекларовано грошові кошти в сумі 474 000 грн, за першу половину січня 2023 року дохід кандидатки становив близько 46 000 грн, позивачкою отримано матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 56 000 грн та 149 200 грн позичено у свої мами - ОСОБА_2 . Решту суми, її чоловік - ОСОБА_3 позичив різними сумами у своїх батьків, брата і декількох близьких друзів. Позичені чоловіком кошти до цього часу повертаються ними в різні періоди та різними сумами.
Крім того ВРП дійшла помилкового висновку про те, що розмір доходів ОСОБА_2 породжує обґрунтовані сумніви в її спроможності надати позику в розмірі 149 200 грн, оскільки, відповідно до довідки АТ «КБ «ПРИВАТБАНК» за період з 01.01.2015 по 06.02.2025 ОСОБА_2 отримала грошових надходжень на суму 1 018 472, 67 грн.
Наголошує, що позивачкою пройдено автоматизовану перевірку декларації в Національному агентстві з питань запобігання корупції (далі - НАЗК), за результатами якої не встановлено ознак порушень у 2023 році.
ОСОБА_3 вказує, що оскаржуване рішення ґрунтується лише на припущеннях, як про зміст певних публікацій, так і про авторство цих публікацій у соціальних мережах, оскільки позивачка соціальною мережею «Вконтактє» не користується дуже багато років і про поширення наведених ВРП публікацій не пригадує.
Також, ВРП не приведено в законний спосіб жодних переконливих доказів того, що позивачка допускала будь-яку неналежну поведінку у особистому житті, яка може поставити під сумнів відповідність кандидата критерію доброчесності, що негативно вплине на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням, а тому оскаржуване рішення відповідача не відповідає вимогам, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Звертає увагу, що її доброчесність підтверджується довідкою про результати таємної перевірки доброчесності прокурора, а також тим, що Вищою кваліфікаційною комісією суддів України (далі - ВККС, Комісія в межах кваліфікаційного оцінювання під час процедур добору і конкурсу) жодних фактів недоброчесності ОСОБА_1 встановлено не було.
Відповідач у відзиві на позовну заяву просить відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що повноваження ВРП стосовно оцінювання обставин, пов'язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей є дискреційними та належать до її виключної компетенції як колегіального, незалежного конституційного органу державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні, однією з основних функцій якого є забезпечення формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів. При цьому наявність рішення ВККС, яким рекомендовано призначити кандидата на посаду судді, не є безумовною підставою для внесення подання.
Зазначає, що за результатом попередньої перевірки ВРП установила відомості, які не були предметом розгляду ВККС та яким Комісія не дала належної оцінки в межах процедури конкурсу, щодо кандидатки ОСОБА_1 .
Наголошує, що під час розгляду матеріалів щодо внесення подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді ВРП були виявлені факти, які доводили наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидатки критеріям доброчесності, зокрема майнової доброчесності, професійної етики та наявність інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням. Так, аналіз наявної у соціальній мережі «Вконтакте» інформації, за висновками ВРП, свідчить, що ОСОБА_1 поширювала дописи, які з погляду звичайної розсудливої людини свідчать про дискредитацію, зневажливе ставлення та висміювання важливих символів та цінностей, що лежать в основі української державності, за які загинули Герої Небесної Сотні під час Революції Гідності та тисячі українців у боротьбі з агресором.
Відповідач врахував, що на момент поширення цих публікацій ОСОБА_1 не була кандидаткою на посаду судді, зазначивши, що навіть до того як стати кандидатом, позивачка повинна була дотримуватись вимог законодавства та загальноприйнятих в українському суспільстві норм моралі, а їх порушення має враховуватись при оцінці доброчесності кандидата.
Вказує, що, керуючись власною оцінкою обставин, встановлених щодо позивачки, її особистих якостей, необхідністю відбору на посаду судді осіб із високими моральними та особистими якостями, ВРП дійшла висновку, що у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Самбірського міськрайонного суду Львівської області необхідно відмовити.
Ухвалою Верховного Суду від 16.01.2025 визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду, поновлено цей строк, відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом (повідомленням) сторін.
У ході судового розгляду справи представник позивачки підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити з огляду на підстави, викладені в позовній заяві, та з урахуванням наданих пояснень щодо суті спору.
Представник відповідача в судових засіданнях підтримав свої письмові заперечення проти позову, просив відмовити позивачці у задоволенні її вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши й вивчивши наявні у матеріалах докази, Суд встановив наступні обставини.
Із оскаржуваного рішення ВРП убачається, що рішенням ВККС від 03.04.2017 № 28/зп-17 оголошено добір кандидатів на посаду судді місцевого суду з урахуванням 600 прогнозованих вакантних посад суддів місцевого суду.
13.05.2017 ОСОБА_1 звернулася до ВККС із заявою про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду судді місцевого суду.
Рішенням Комісії від 25.09.2017 № 61/дс-17 ОСОБА_1 допущено до участі в доборі та складення відбіркового іспиту.
Рішенням ВККС від 07.06.2018 № 250/дс-18 ОСОБА_1 визнано такою, що за результатами спеціальної перевірки відповідає установленим Законом України «Про судоустрій і статус суддів» вимогам до кандидата на посаду судді.
Рішенням Комісії від 01.08.2023 № 45/зп-23 продовжено термін дії результатів кваліфікаційного іспиту кандидатів на посаду судді місцевого загального, адміністративного, господарського судів, визначено рейтинг кандидатів на посаду судді місцевого загального суду та затверджено резерв кандидатів на заміщення вакантних посад суддів.
Рішенням Комісії від 14.09.2023 № 95/зп-23 оголошено конкурс на зайняття 560 вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів. Встановлено загальний порядок та строки подання кандидатами заяв та документів для участі в цьому конкурсі, затверджено умови проведення конкурсу на зайняття 560 вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів, та визначено, що питання допуску до участі в конкурсі вирішується ВККС у складі колегій.
09.10.2023 до ВККС надійшла заява ОСОБА_1 про допуск до участі в оголошеному конкурсі як особи, яка відповідає вимогам статті 69 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», перебуває в резерві на заміщення вакантних посад суддів та не займає суддівської посади.
Рішенням ВККС від 01.12.2023 № 10/дс-23 ОСОБА_1 допущено до участі в конкурсі.
Рішенням ВККС від 19.12.2023 № 177/зп-23 затверджено та оприлюднено рейтинг учасників конкурсу на посади суддів місцевих загальних судів. Визначено рейтинг кандидатів на посаду судді Самбірського міськрайонного суду Львівської області, згідно з яким ОСОБА_1 отримала 188 балів та посіла переможну позицію.
Комісією проведено співбесіду з позивачкою та рішенням від 14.02.2024 № 171/дс-24 ОСОБА_1 рекомендовано для призначення на посаду судді Самбірського міськрайонного суду Львівської області.
13.03.2024 Комісією направлено рекомендацію про призначення позивачки на посаду судді та електронні копії матеріалів її особової справи до ВРП.
Відповідно до протоколу автоматичного розподілу справ між членами ВРП від 18.03.2024 Маселка Р. А. визначено доповідачем при розгляді рекомендації ВККС щодо призначення позивачки на посаду судді (т. 4, а.с. 4).
08.08.2024 з метою проведення перевірки відомостей про кандидата, членів сім'ї та найближчих родичів, членом ВРП направлено позивачці запит № 1315/0/19-24 про надання інформації з переліком питань та пропозицією надати відповіді та документи на їх підтвердження (т. 4, а.с. 18-19).
13.08.2024 ОСОБА_1 надані пояснення на вказаний вище запит ВРП та долучені копії відповідних документів (т. 4, а.с. 153- 299).
15.11.2024 членом ВРП Маселко Р. А. підготовлено висновок про ухвалення рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Самбірського міськрайонного суду Львівської області (т. 4, а.с. 274-289).
21.11.2024 ВРП прийнято рішення № 3395/0/15-24 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Самбірського районного суду Львівської області». (т. 4, а.с. 290-297).
Таке рішення обґрунтоване виявленням обставин, які не були предметом розгляду ВККС, та які, на переконання ВРП, доводять наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидатки критеріям доброчесності, зокрема, майнової, а також свідчать про її невідповідність критерію професійної етики та які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з призначенням ОСОБА_1 на посаду судді.
Вважаючи таке рішення ВРП протиправним, позивачка звернулась до суду з цим позовом.
ІІ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, - гарантує частина статті 1 Основного закону.
Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У вимірі конституційних гарантій (статті 3, 8 Основного закону) саме права людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави в особі кожного її органу, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
На підставі Закону України від 31.10.1995 № 398/95-ВР «Про приєднання України до Статуту Ради Європи» Україна приєдналася до Статуту Ради Європи, підтверджуючи тим самим відданість України ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів.
Відповідно до статті 3 Статуту Ради Європи кожний член Ради Європи обов'язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією, а також повинен відверто та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради, визначеної у главі I.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).
Так, частиною першою статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Частиною першою статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) як джерело права.
Варто зауважити, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити у світлі її преамбули, яка проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін.
При цьому частина перша статті 129 Конституції України зобов'язує суди вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає й врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Крім того, частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно зі статтею 127 Конституції України на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді.
Положеннями частин першої і другої статті 128 Конституції України визначено, що призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.
Відповідно до статті 131 Конституції України в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, вносить подання про призначення судді на посаду.
Частиною першою статті 69 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) закріплено, що на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою відповідно до рівня, визначеного Національною комісією зі стандартів державної мови.
30 грудня 2023 року набув чинності Закон України від 09.12.2023 № 3511-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар'єри» (далі - Закон № 3511-ІХ), яким розділ IV «Порядок зайняття посади судді» Закону № 1402-VIII викладено у новій редакції.
Відповідно з частиною першою статті 79 Закону № 1402-VIII конкурс на зайняття вакантної посади судді проводиться відповідно до цього Закону та положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, що затверджується Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, з дотриманням вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.
Згідно з частинами першою та другою статті 79-5 Закону № 1402-VIII після визначення переможця конкурсу Вища кваліфікаційна комісія суддів України на своєму засіданні проводить з ним співбесіду. За результатами співбесіди Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює: 1) рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді; 2) рішення про рекомендацію про переведення судді (якщо переможцем конкурсу на посаду судді місцевого суду став суддя).
Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначає Закон України від 21.12.2016 № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), статтею 1 якого передбачено, що Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
Пунктом 1 частини першої статті 3 цього Закону визначено, що до повноважень ВРП належить внесення подання про призначення судді на посаду.
Відповідно до частини другої статті 30 Закону № 1798-VIII засідання Вищої ради правосуддя у пленарному складі, засідання Дисциплінарної палати є повноважним, якщо в ньому бере участь більшість від складу Вищої ради правосуддя або Дисциплінарної палати відповідно. Засідання Вищої ради правосуддя у пленарному складі, на якому розглядається питання щодо внесення подання про призначення судді на посаду, є повноважним, якщо в ньому бере участь не менше чотирнадцяти членів Вищої ради правосуддя.
Згідно зі статтею 36 Закону № 1798-VIII призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП.
ВРП ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації ВККС, до якої обов'язково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді.
Відповідно до статті 37 Закону № 1798-VIII рішення щодо кандидата на посаду судді ухвалюється на засіданні Вищої ради правосуддя.
Засідання Вищої ради правосуддя у пленарному складі, на якому розглядається питання щодо внесення подання про призначення судді на посаду, є повноважним, якщо в ньому бере участь не менше чотирнадцяти членів Вищої ради правосуддя.
Рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду вважається ухваленим, якщо за нього проголосувало не менше чотирнадцяти членів Вищої ради правосуддя.
Якщо за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду проголосувало менше чотирнадцяти членів Вищої ради правосуддя, вважається, що Вищою радою правосуддя ухвалено рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду.
Вища рада правосуддя може ухвалити рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду відповідно до пункту 1 частини дев'ятнадцятої статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» тільки на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані Вищою радою правосуддя в передбаченому законом порядку, якщо:
1) такі відомості не були предметом розгляду Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
2) Вища кваліфікаційна комісія суддів України не дала належної оцінки таким відомостям в межах процедури кваліфікаційного оцінювання щодо відповідного кандидата.
Згідно з положеннями статті 38 Закону № 1798-VIII рішення Вищої ради правосуддя про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду може бути оскаржене та скасоване виключно з підстав, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів».
Частиною першою статті 79-6 Закону № 1402-VIII передбачено, що Вища рада правосуддя відповідно до внесеної Вищою кваліфікаційною комісією суддів України рекомендації на своєму засіданні розглядає питання про: 1) призначення кандидата на посаду судді та в разі ухвалення позитивного рішення вносить подання Президентові України про призначення судді на посаду; 2) переведення судді до іншого суду.
Відповідно до частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII Вища рада правосуддя відмовляє у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав:
1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з таким призначенням;
2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.
Підстави, зазначені у пункті 1 цієї частини, Вища рада правосуддя визначає, керуючись власною оцінкою обставин, пов'язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей.
Згідно з частиною четвертою статті 79-6 Закону № 1402-VIII у разі відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу Вища рада правосуддя ухвалює вмотивоване рішення, яке може бути оскаржене до Верховного Суду в порядку, встановленому процесуальним законом.
Положеннями частини п'ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII визначено, що рішення Вищої ради правосуддя про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, про відмову у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад Вищої ради правосуддя, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;
2) рішення не підписано членом Вищої ради правосуддя, який брав участь у його ухваленні;
3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, підстави відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу або не містить мотивів, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідного висновку.
Отже, визначені законом (абзацом 2 частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII, частиною другою статті 79-6 Закону № 1402-VIII) підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду та мотиви, якими керувалась ВРП, входять до предмету судового контролю при розгляді справ цієї категорії.
Крім того, розглядаючи адміністративну справу, колегія суддів виходить з того, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
Конституційний Суд України (далі - КСУ) у своєму рішенні від 11.10.2018 № 7-р/2018 зазначив, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.
Згідно з юридичною позицією КСУ цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 08.06.2016 № 3-рп/2016).
З огляду на зазначене, враховуючи положення статті 55 Конституції України і те, що вирішення спорів, які виникають за участю, зокрема, Вищої ради правосуддя, віднесено до юрисдикції адміністративного суду, при розгляді цієї справи суд не обмежується з'ясуванням лише визначених Законом № 1402-VIII підстав для оскарження і скасування рішення цього органу державної влади, а вирішуватиме справу з урахуванням загальних засад адміністративного судочинства як суд повної юрисдикції.
При цьому, колегія суддів ураховує висновки Великої Палати Верховного Суду (справа № 800/551/17), згідно з якими при наданні юридичної оцінки рішенню ВРП суд має повну юрисдикцію, яка не обмежується лише з'ясуванням наявності визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» формальних підстав для скасування такого рішення. Суд повинен також ретельно дослідити дотримання ВРП під час прийняття спірного рішення положень пункту 3 частини дев'ятнадцятої статті 79 указаного Закону щодо вмотивованості такого рішення. Оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оскаржуваного рішення ВРП не є втручанням у її дискреційні повноваження.
Частиною другою статті 2 КАС України визначено перелік критеріїв, на відповідність яким суд повинен перевірити рішення суб'єкта владних повноважень у справах про їх оскарження, зокрема, чи прийняті вони: 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Зі змісту оскаржуваного рішення та пояснень представника відповідача убачається, що ВРП ухвалила його, маючи сумніви щодо відповідності позивачки як кандидата на посаду судді критерію доброчесності.
У цьому контексті варто зазначити, що за правилами частини першої статті 46 Закону № 1700-VII в декларації зазначаються відомості, зокрема, про: об'єкти нерухомості, що належать суб'єкту декларування та членам його сім'ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право; цінне рухоме майно, вартість якого перевищує 100 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року, що належить суб'єкту декларування або членам його сім'ї на праві приватної власності, у тому числі спільної власності, або перебуває в її володінні або користуванні незалежно від форми правочину, внаслідок якого набуте таке право.
Частина дев'ята статті 69 Закону № 1402-VIII встановлює умови визначення відповідності кандидата на посаду судді критерію доброчесності, які законодавець пов'язує з наявністю / відсутністю обґрунтованих сумнівів у його незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у його бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження його майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів його сім'ї задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу.
При цьому поняття «обґрунтовані сумніви» в адміністративному судочинстві означає, що сумніви повинні бути підкріплені конкретними фактами або доказами, які можуть викликати сумнів у правильності або законності певного рішення, дії чи бездіяльності, а також достовірності наданих (в цьому випадку) кандидатом на посаду судді відповідних пояснень, які ВРП ставить під сумнів. Ці сумніви не можуть бути простою підозрою чи відчуттям членів ВРП, а повинні базуватись на реальних фактах або обставинах, що дозволяють обґрунтовано сумніватися в певних подіях, фактах чи твердженнях.
Це означає, що сумніви не можуть бути просто суб'єктивними, вони повинні мати об'єктивну основу (мають підтверджуватися фактичними даними), яка може бути перевірена і оцінена судом.
Отже, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень на останнього покладено обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, які були наявні та враховувались на момент прийняття оскаржуваного рішення, вчинення дії або бездіяльності, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов'язок відсутній, якщо відповідач визнає позов.
Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово роз'яснювала, що легітимна мета вимірювання доброчесності полягає в здобутті доказів умисного порушення норм суддівської етики чи свідомого нехтування стандартами поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, а також допущення поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постанові від 14.11.2024 по справі № 990/139/24 (пункти 120, 123-129 постанови).
ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Під час розгляду справи судом встановлена відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення ВРП, передбачених пунктами 1, 2 частини п'ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII. Відсутність таких підстав не оспорюється й позивачкою.
Так, оскаржуване рішення ухвалено повноваженим складом ВРП, підписано всіма її членами, які були присутні на засіданні, а позивачка була належним чином повідомлена про засідання, розгляд подання відбувся за її присутності.
Разом з тим, ОСОБА_1 у позовній заяві посилається на невідповідність оскаржуваного рішення ВРП положенням пункту 3 частини п'ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII, вказуючи про те, що мотиви, з яких ВРП прийшла до відповідних висновків, не відповідають дійсності.
Колегія суддів зауважує, що рішення відповідача, яке є предметом судового оскарження, ґрунтується на трьох основних підставах, що викликали у ВРП сумнів у відповідності кандидата критеріям доброчесності, які коротко можна сформулювати так: витрати ОСОБА_1 на придбання квартири у 2023 році не відповідають її доходам, отриманим із законних джерел; недекларування доходів чоловіка; поширення у 2014 році у соціально-орієнтованому ресурсі «Вконтакте» дописів, які свідчать про зневажливе ставлення та висміювання важливих символів та цінностей, що лежать в основі української державності.
3.1. Щодо невідповідності рівня життя позивачки наявному в неї, членів її сім'ї майну і одержаним доходам та незазначення в декларації правдивих відомостей
3.1.1 У рішенні відповідач дійшов висновку про наявність обґрунтованого сумніву у тому, що витрати ОСОБА_1 на придбання квартири у 2023 році, відповідають її доходам із законних джерел, зокрема, наголошує на декларуванні нею наявних грошових коштів у сумі 474 000 грн станом на 31.12.2022 та відсутності спроможності ОСОБА_2 надати позику в розмірі 149 000 грн, посилаючись на надану ДПС інформацією про її дохід.
З матеріалів справи вбачається, що 18.01.2023 ОСОБА_1 уклала договір купівлі-продажу квартири площею 30,9 кв. м в місті Києві, вартістю 1 097 127 грн (т. 4, а.с. 22). Частину коштів на її придбання сім'я позивачки залучила у формі позик, зокрема, від матері, ОСОБА_2 , яка працює нотаріусом, про що вона повідомила під час співбесіди.
Ухвалюючи рішення про відмову у внесенні подання, ВРП встановила, що дохід ОСОБА_2 за 2022 рік становив 22 грн, а за останні п'ять років, що передували придбанню квартири, - 35 672 грн, а загальний дохід з 2001 року по 2022 рік - 533 154 грн. З наведеного ВРП виснувала, що, на думку законослухняної, розсудливої та поінформованої людини вказаний розмір доходів породжує обґрунтовані сумніви у спроможності ОСОБА_2 надати доньці позику в розмірі 149 000 грн (т. 1 а.с. 11).
При цьому відповідачем не було враховано, що позика ОСОБА_2 була надана в безготівковій формі, що підтверджується наданою до суду квитанцією від 16.01.2023 № Р24А725993231D78898 на суму 3000 доларів США (т. 3, а.с. 37).
Більш того, позивачкою долучено до матеріалів справи копії податкових декларацій про доходи ОСОБА_2 , в яких відображений дохід її мами: за 2019 рік - 181 621 грн, 2020 рік - 81092,24 грн, 2021 рік - 117761,14 грн, 2022 рік - 87473,33 грн, 2023 рік - 334114,87 грн (т. 3, а.с. 39-57).
Наведене свідчить про наявність фінансової спроможності матері позивачки, ОСОБА_2 , надати відповідну позику дочці при купівлі останньою квартири і підтверджує факт такої позики, що об'єктивно спростовує висновки оскаржуваного рішення Ради в цій частині. Своєю чергою, ВРП не було з'ясовано реальних обставин, таким відомостям не було надано відповідної оцінки, що не може свідчити про повноту, об'єктивність та обґрунтованість висновків відповідача в цій частині.
Також позивачкою були надані пояснення, згідно з якими решту суми, якої не вистачало для купівлі квартири, її чоловік позичив різними сумами у своїх батьків, брата і декількох близьких друзів, особи яких він їй не розкривав, при цьому розмір таких запозичень дозволяв усну форму договору та не перевищував порогу декларування.
Аналізуючи такі доводи, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до статті 1047 Цивільного кодексу України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Вимагаючи від позивачки на підтвердження наведених фактів належних доказів укладення відповідних угод з посиланням на приписи статті 1047 Цивільного кодексу України щодо обов'язкової письмової форми договорів та наполягаючи на протиправній відсутності у відповідній графі декларації відповідних фінансових зобов'язань, Вища рада правосуддя не встановила з достовірних джерел та не підтвердила жодними належними та допустимими доказами, що сума відповідних позик перевищувала означений наведеними нормами матеріального права поріг.
3.1.2 Крім того, в оскаржуваному рішенні ВРП вказано про недекларування позивачкою доходів в частині незазначення в декларації правдивих відомостей (у зв'язку з відсутністю інформації про доходи чоловіка) за 2016-2023 роки у її декларації як кандидатки та як особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Вказані відомості були предметом розгляду ВККС, проте, за твердженням ВРП, Комісія не дала належної оцінки таким відомостям в межах процедури кваліфікаційного оцінювання. Разом з тим, незгода ВРП з оцінкою ВККС сама по собі не є свідченням неналежної оцінки останнього, а мотивів, які б вказували на неповноту оцінки ВККС таких відомостей, оскаржуване рішення ВРП не містить.
Вмотивованим є рішення, в якому, відхиляючи певні доводи й аргументи, обґрунтовано їх помилковість чи зазначено про неповноту дослідження обставин.
Так, позивачкою були надані детальні пояснення як ВККС, так і ВРП з цього приводу, в яких зазначено, що вона свідомо не декларувала доходи свого чоловіка, оскільки не була впевнена, що ним надаються усно точні та правдиві відомості, та зауважила, що після відновлення її участі у конкурсі на посаду судді, між ними досягнуто домовленості про подальше надання її чоловіком повної та достовірної інформації про доходи, видатки та інші обов'язкові відомості.
Аналізуючи такі аргументи, колегія суддів виходить з такого.
Позивачка є діючим працівником Офісу Генерального прокурора та, відповідно до приписів частини 1 статті 3, частини 1 статті 45 Закону України від 14.10.2014 № 1700-VІІ «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VІІ), є особою, уповноваженою на виконання функцій держави, та, відповідно, має обов'язок подавати майнову декларацію щорічно.
Точність та достовірність декларування є його фундаментальними принципами, адже за подання особою недостовірних відомостей у декларації законом передбачена дисциплінарна, адміністративна, та кримінальна відповідальність.
Положеннями частини другої статті 65-1 Закону № 1700-VІІ визначено, що особа, яка вчинила корупційне правопорушення або правопорушення, пов'язане з корупцією, однак судом не застосовано до неї покарання або не накладено на неї стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, пов'язаними з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї діяльності, підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку.
Відповідно до статті 172-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення подання завідомо недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, - тягне за собою накладення штрафу від однієї тисячі до двох тисяч п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно зі статтею 366-2 Кримінального кодексу України умисне внесення суб'єктом декларування завідомо недостовірних відомостей до декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції», якщо такі відомості відрізняються від достовірних на суму від 500 до 2000 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, - карається штрафом від трьох тисяч до чотирьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. А вчинення таких дій на суму понад 2000 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, - карається штрафом від чотирьох тисяч до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
НАЗК у своїх роз'ясненнях від 26.12.2024 зазначив, що якщо член сім'ї суб'єкта декларування відмовив йому у наданні всієї або частини інформації, що повинна бути відображена в декларації, і при цьому суб'єкту декларування ця інформація не відома, рекомендується у відповідних полях форми декларації обирати позначку «член сім'ї не надав інформацію» (пункт 7 розділу IІІ Порядку № 252/23). Якщо члену сім'ї відповідна інформація не відома і вона не може бути ним отримана з офіційних джерел (наприклад, із правовстановлюючих документів, відкритих державних реєстрів), то у відповідних полях декларації рекомендується обрати позначки «Не відомо».
Своєю чергою, ВРП, оцінивши незазначення позивачкою у декларації відомостей про майнові права її чоловіка, не аргументувала, яким чином за описаної нею ситуації поведінка позивачки чи її розуміння правильності заповнення цих відомостей відрізняються від добросовісного виконання обов'язку.
В аспекті наведеного вище колегія суддів враховує також, що за результатами проведеної автоматизованої перевірки декларації позивачки, як особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2023 рік, (в якій була відображена і купівля квартири 18.01.2023 зокрема), НАЗК не встановлено ознак порушень, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним кодексом України (т. 3, а.с. 38).
Відповідно до Закону № 1700-VII саме НАЗК є тим державним органом, до компетенції якого належить здійснення контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, незалежно від посади, яку займає така особа, та вжиття заходів щодо виявлення відповідних порушень з подальшим ініціюванням притягнення винних осіб до відповідного виду відповідальності.
3.2. Щодо порушень правил професійної етики
В оскаржуваному рішенні ВРП наголосила на необхідності дотримання позивачкою, яка тривалий час обіймала посаду прокурора Офісу Генерального прокурора, правил, установлених Кодексом професійної етики та поведінки прокурорів, затвердженим 27.04.2017 Всеукраїнською конференцією прокурорів. При цьому вказували на недотримання позивачкою правил професійної етики прокурора, принципів доброчесності та обов'язку декларування.
Відповідно до пункту 18 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів прокурор зобов'язаний своєчасно подати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у порядку, передбаченому антикорупційним законодавством.
Згідно зі статтею 44 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) дисциплінарне провадження здійснюється відповідним органом.
Відповідно до статті 45 Закону № 1697-VII дисциплінарне провадження - це процедура розгляду відповідним органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку.
Законом № 1798-VIII до повноважень ВРП віднесені питання, зокрема: ухвалення рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності; розгляд скарг на рішення відповідних органів про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора.
Главою 5 Закону № 1798-VIII визначений порядок розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора.
Положеннями частини п'ятої статті 84 Закону № 1798-VIII визначено, що у разі виявлення під час проведення кваліфікаційного оцінювання фактів, що можуть мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді (не кандидата!), Вища кваліфікаційна комісія суддів України може звернутися до органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо судді, для вирішення питання про відкриття дисциплінарної справи чи відмову в її відкритті. Встановлення фактів порушень уповноваженим на те органом щодо прокурора теж може мати відповідні негативні наслідки для останнього.
Разом з тим, закладений в основу частини 2 статті 19 Конституції України принцип суспільної свободи (in dubio pro libertate) означає, що органи мають використовувати лише ті повноваження, що прямо передбачені законом, діючи виключно у спосіб, ним (законом) визначений.
ВРП фактично встановила порушення позивачкою, як прокурором пунктів 4, 18 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів без належної ініціації та проведення процедури, визначених Главою 5 Закону № 1798-VIII.
3.3. Щодо інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв'язку з призначенням кандидата на посаду судді (поширення дописів у соціально-орієнтованому ресурсі «Вконтакте»)
Як вже зазначалося вище приписи частини 2 статті 19 Конституції України визначають, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на підставі та у спосіб, що визначений законом, тобто вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
При цьому вжите законодавцем формулювання «на підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним. «У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. «У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби (з постанови ВП ВС від 19.10.2023 у справі № 9901/43/21).
З Акту про долучення доказів до матеріалів призначення позивачки на посаду судді від 18.03.2024, підписаного ОСОБА_5 , зазначено, що ВРП під час аналізу матеріалів про призначення кандидата на посаду судді були отримані наступні докази: скріншоти зі сторінки ОСОБА_1 , яка розміщена нею на сайті ІНФОРМАЦІЯ_1. Скріншот зроблено 18.03.2024 за допомогою програмного забезпечення, зокрема, Proton VPN 3.3.2. Вказані докази, як зазначається в Акті, долучені в електронному вигляді (без зазначення типу й реквізитів носія). В дійсності до матеріалів справи долучено роздруковані скріншоти, що містять низку зображень та інших відомостей, імовірно, зі сторінки, позначеної «ОСОБА_1», із зазначено адресою: «ІНФОРМАЦІЯ_1» (т. 4, а.с.116 - 156).
Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах, юрисдикцію та повноваження адміністративних судів визначає Кодекс адміністративного судочинства України (стаття 1). При дослідженні й аналізі доказів суд керується правилами, визначеними Главою 5 КАС України, системний аналіз якої дає підстави стверджувати таке.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина 2 статті 77 КАС України). Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (за приписами статей 72-76 КАС України).
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (за правилами статті 90 КАС України).
У разі неподання суб'єктом владних повноважень витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами (частина 9 статті 80 КАС України).
Відповідно до частини першої статті 99 КАС України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Згідно з частиною третьою вказаної статті КАС України учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, визначеному законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Згідно частиною першою статті 7 Закону України від 22.05.2003 № 851-IV «Про електронні документи та електронний документообіг» оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».
Отже, процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 99 КАС України), за умови посвідчення останньої в порядку, визначеному законом. У свою чергу, паперова копія електронного доказу є лише засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Саме по собі подання електронного доказу в паперовій копії дійсно не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу у випадку, якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21).
Отже, за умови невизнання стороною паперової копії електронного доказу, саме можливість перевірити оригінал та встановити його достовірність є критерієм, за яким суд визнає допустимість такого доказу.
Разом з тим, Указом Президента України від 15.05.2017 № 133/2017 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28.04.2017 «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», яким, зокрема, заборонено Інтернет-провайдерам надання послуг з доступу користувачам мережі Інтернет до соціально-орієнтованого ресурсу «Вконтакте» (www.vk.com).
Вказана заборона була продовжена Президентом України Указами від 14.05.2020 № 184/2020 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14.05.2020 «Про застосування, скасування і внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» та від 15.04.2023 № 227/2023 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15.04.2023 «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». Указ(и) не містить жодних винятків для органів державної влади.
Так само використання програмного забезпечення VPN-сервісу, за допомогою якого користувач мережі інтернет може мати доступ до заборонених в Україні ресурсів, зокрема, і до соціально-орієнтованого ресурсу «Вконтакте», жодним чином не врегульоване чинними нормативними актами, якими користуються ВРП й суд у своїй діяльності. Ані Закон № 1798-VIII, ані Регламент ВРП, затверджений рішенням ВРП від 24.01.2017 № 52/0/15-17 (у редакції рішення ВРП від 21.11.2023 № 1068/0/15-23) не регламентує такого способу доступу до заборонених серверів, як використання програмного забезпечення VPN. Те саме стосується й суду. Кодекс адміністративного судочинства України, яким має керуватися суд при здійсненні правосуддя, не надає суду надзвичайних повноважень на подолання відповідних заборон та використання обумовлених програм обходу таких заборон.
Крім того, приналежність сторінки, розміщеної на сайті ІНФОРМАЦІЯ_1 саме ОСОБА_1 та природа появи відповідних публікацій не встановлена ВРП ні в процесі підготовки висновку про результати попереднього розгляду матеріалів кандидата, ні в ході засідання ВРП. Сама позивачка не підтвердила особисте розміщення нею таких публікацій. При цьому ОСОБА_1 як на засіданні ВРП, так і в суді, заявила про неприйнятність такого контенту для неї і вказала, що його зміст суперечить її поглядам та переконанням.
За таких обставин вказані у спірному рішенні обґрунтування є однобічними, оскільки засновані лише на підставі доданих помічником члена ВРП скріншотів, без визнання кандидаткою зафіксованих ними фактів та без здійснення перевірки й аналізу достовірності цих фактів самими членами ВРП, з огляду на що мотиви спірного рішення не можуть вважатися об'єктивними.
Відповідно до статті 2 Закону № 1402-VIII суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд так само позбавлений можливості перевірити доводи ВРП щодо наявності сторінки позивачки та зміст розміщених публікацій у ресурсі «Вконтакте», оскільки для такого підтвердження необхідно було б діяти не у межах та не у спосіб, що визначені законом.
З огляду на наведене суд відхиляє надані відповідачем як докази роздруківки з вказаного соціально-орієнтованого ресурсу, достовірність яких не підтверджена, оскільки на їх підставі неможливо встановити дійсні обставини справи (частина 1 статті 75 КАС України).
За відсутності інших (належних та допустимих) доказів на підтвердження висновків ВРП в цій частині колегія суддів доходить до висновку про невиконання відповідачем обов'язку доказування, та що висновки ВРП про невідповідність позивачки вимогам доброчесності з огляду на наявність на її сторінці в соціальній мережі «Вконтакте» відповідних публікацій, - ґрунтуються на припущеннях.
Враховуючи встановлені у цій справі обставини, а також правове регулювання спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення ВРП не відповідає критеріям обґрунтованості, визначеним статтею 2 КАС України та не є вмотивованим, як того вимагають приписи частини п'ятої статті 79-6 Закону № 1402-VIII, у зв'язку із чим це рішення підлягає скасуванню.
Формування обсягу і змісту позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Суд як незалежний орган не вправі ініціювати провадження чи захищати права особи без відповідного належного звернення такої особи. У цій справі позивачка обмежилась вимогою про визнання протиправним та скасування рішення ВРП, не просивши суд захистити її порушене право зобов'язанням відповідача вчинити певні дії.
Дійшовши висновку про протиправність оскаржуваного рішення відповідача, суд визнав наявними підстави до його скасування, тобто задоволення позовних вимог у спосіб, про який просить позивачка. Разом з тим, колегія суддів свідома того, що скасування судом рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Самбірського районного суду Львівської області призводить до стану, коли рекомендація ВККС про призначення позивачки на посаду судді знову залишається не реалізованою, однак жодних вимог до відповідача щодо подальшого її розгляду й реалізації позовна заява не містить. Вирішуючи питання ефективного захисту прав ОСОБА_1 , суд здійснював заходи до з"ясування подальших намірів позивачки в частині продовження участі у конкурсі, однак її предстанивком відповідних розяснень надано не було, - з огляду на що колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для виходу за межі заявлених позовних вимог у цій справі.
ІV. СУДОВІ ВИТРАТИ
Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З матеріалів справи встановлено, що при зверненні до Верховного Суду позивачкою сплачено судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1211,20 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 23.12.2024 № 48103496.
Ураховуючи, що Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 , понесені нею судові витрати у вигляді судового збору слід стягнути на її користь за рахунок бюджетних асигнувань ВРП.
На підставі викладеного та керуючись статтями 139, 241-246, 266, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
1. Позов ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішення - задовольнити.
2. Визнати протиправним і скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 21 листопада 2024 року № 3395/0/15-24 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Самбірського районного суду Львівської області».
3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Вищої ради правосуддя (04050, м. Київ, вул. Студентська, 12-а, код ЄДРПОУ 00013698) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) судовий збір, сплачений за подання позову, в розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуюча суддя І. Л. Желтобрюх
Судді М. М. Гімон
І. А. Гончарова
І. В. Дашутін
О. О. Шишов
Повний текст рішення складений 28.04.2025