Справа № 670/795/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Козак О.В.
Суддя-доповідач - Біла Л.М.
30 квітня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Білої Л.М.
суддів: Моніча Б.С. Гонтарука В. М. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Лунь Т. С.,
представника позивача - Сарафіна В.Ф.
представника відповідача - Гладія В.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства,
Позивач звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення № 6815130100016516 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 24 січня 2025 в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з даним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити в повному обсязі.
В обгрунтуванні апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції при розгляді справи не з'ясував усіх обставин, що мають значення для справи та не надав їм належної правової оцінки, що призвело до неправильного вирішення справи.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження у даній справі та призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні.
В судовому засіданні представник позивача вимоги апеляційної скарги підтримав в повному обсязі та за обставин, викладених в ній, просив задовольнити.
Представник відповідача заперечив проти задоволення апеляційної скарги позивача та просив відмовити в її задоволенні.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів встановила наступне.
ОСОБА_2 є громадянином Держави Ізраїль, що підтверджується копією його паспорту громадянина Держави Ізраїль № НОМЕР_1 , виданим 02.05.2016 року Рішон-Ле-Ціон з датою закінчення строку його дії - 1.05.2026 року.
Згідно ксерокопії вказаного паспорта ОСОБА_2 в'їхав на територію України 03.12.2016 року.
Згідно протоколу про адміністративне правопорушення ПР МХМ 001337, складеного 11.09.2024, 11.09.2024 о 11.00 за адресою: с-ще Віньківці Хмельницького району Хмельницької області під час відпрацювання на території селища Віньківці спільно з працівниками правоохоронних органів було виявлено громадянина Ізраїль ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який порушив правила перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, а саме: вчасно не залишив територію України після закінчення відповідного терміну перебування. Місце скоєння правопорушення: с-ще Віньківці Хмельницького району Хмельницької області, за що передбачена відповідальність відповідно до частини 2 статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
На підставі вказаного протоколу про адміністративне правопорушення, 11.09.2024 завідувачем Віньковецького сектору Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області Белінською В.Л. було розглянуто справу про адміністративне правопорушення та винесено постанову про накладення адміністративного стягнення відносно ОСОБА_1 , громадянина Ізраїль, та встановлено, що 11.09.2024 о 11.00 за адресою: с-ще Віньківці Хмельницького району Хмельницької області під час відпрацювання на території селища Віньківці спільно з працівниками правоохоронних органів було виявлено громадянина Ізраїль ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який порушив правила перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, а саме: вчасно не залишив територію України після закінчення відповідного терміну перебування. Місце скоєння правопорушення: с-ще Віньківці Хмельницького району Хмельницької області.
Вказаною постановою ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення вимог ч.2 ст. 203 КУпАП до покарання у виді штрафу у розмірі 3400 грн.
Згідно рішення № 6815130100016516 від 11.09.2024 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, винесеного Головним спеціалістом Віньковецького сектору Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області Садловською А.С., затвердженого завідувачем Віньковецького сектору Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області Белінською В.Л. 11.09.2024 року, вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянина Ізраїль ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язати його покинути територію України до 10.10.2024 року.
Зі змісту вказаного рішення встановлено, що 11.09.2024 року під час відпрацювання на території селища Віньківці спільно з працівниками правоохоронних органів був виявлений громадянин ОСОБА_2 з паспортом громадянина Ізраїль для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 від 02.05.2016, який в останнє прибув на територію України 03.12.2016 року, через КПП «Бориспіль».
Відповідно до чинного законодавства, згідно ч. 1 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 року, п.2 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 року № 150 «Про затвердження Порядку продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України» даний громадянин має право перебувати на території України 90 днів протягом 180 днів. Разом з тим, зазначений іноземний громадянин станом на 11.09.2024 перебуває на території України понад встановлений строк, а саме перевищення терміну перебування більше ніж 90 днів, чим порушив передбачений законодавством термін, перейшовши на нелегальне становище.
За вказане порушення його було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до ч. 2 ст. 203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3400,00 грн. З питань продовження строку перебування на території України, видання/скасування дозволу на імміграцію в Україну, документування посвідкою на постійне або тимчасове проживання в Україні до УДМС у Хмельницькій області станом на 11.09.2024 року не звертався. Згідно ст. 26 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» вказаному громадянину заборонено в'їзд на територію України строком на 3 роки терміном до 11.09.2027 року.
Ураховуючи вищевикладене, з метою забезпечення виконання положень статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянина Ізраїль ОСОБА_4 ( ОСОБА_5 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов'язати його покинути територію України у термін до 10.10.2024.
З вказаним рішенням ОСОБА_2 ознайомлений, що підтверджується його особистим підписом із зазначенням дати 11.09.2024р.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов висновку про необгрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.
Статтею 26 Конституції України гарантовано, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
У статті 33 Конституції України закріплено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Статтею 18 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави.
Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та порядок їх в'їзду в Україну визначено в Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі Закон № 3773-VI).
Згідно з приписами частини 3 статті 9 Закону № 3773, строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Відповідно до ст. 17 Закону № 3773 іноземцю або особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування (за наявності законних підстав).
Вказаною нормою визначено, що продовження строку перебування в Україні здійснюється на підставі письмових звернень іноземця або особи без громадянства та поданих документів в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Порядком продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 р. №150 визначено, що іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території:
1) протягом наданого візою дозволу в межах строку дії візи в разі в'їзду осіб без громадянства чи іноземців, які є громадянами держав з візовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України;
2) не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС;
3) на період дії візи, але не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду за візою, оформленою до 11 вересня 2011 року.
За визначенням, наведеними у п.14 ч.1 ст.1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
Згідно з ч.1 ст.13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі; якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну; якщо така особа намагається здійснити в'їзд через контрольні пункти в'їзду - виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в'їзду - виїзду.
За змістом ст. 26 Закону України №3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України. Один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України.
Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
В свою чергу, ч.1 ст.31 Закону України №3773-VI унормовано, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворенні або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземців), їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012р. №353/271/150 (далі Інструкція №353/271/150).
Згідно з пунктом 1.5 Інструкції №353/271/150 іноземці можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну зокрема на підставі рішення територіальних органів, територіальних підрозділів ДМС, про примусове повернення або примусово видворенні на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду про примусове видворення.
Пункт 1.6 Інструкції №353/271/150 вказує, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців за межі України є: дії іноземців, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії іноземців, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні.
З аналізу норм діючого законодавства вбачається, що уповноважені органи державної влади (міграційні органи, органи Служби безпеки України, органи охорони державного кордону) мають право прийняти рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни проходження, зокрема, якщо дії іноземців, порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянином Держави Ізраїль, що підтверджується копією його паспорту громадянина Держави Ізраїль № НОМЕР_1 , виданим 02.05.2016 р. Рішон-Ле-Ціон з датою закінчення строку його дії 01.05.2026 року. Згідно ксерокопії вказаного паспорта ОСОБА_2 в'їхав на територію України 03.12.2016 року, та тривалий час проживає в Україні.
Відповідно до Порядку продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, що затверджене Постановою КМУ від 15.02.2012 року №150, іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території:
1) протягом наданого візою дозволу в межах строку дії візи у разі в'їзду осіб без громадянства чи іноземців, які є громадянами держав з візовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України;
2) не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено законодавством та міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС.
Разом з тим, позивачем не надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції, жодних доказів та підтвердження наявності законних підстав перебування на території України протягом 8 років.
Не надано позивачем також належних та допустимих доказів вжиття ним протягом 8 років заходів для продовження строку перебування на території України у визначеному законом порядку.
При цьому, судова колегія відзначає, що, як вбачається зі змісту апеляційної скарги, позивач фактично не заперечує щодо допущеного ним перевищення строку легального перебування на території України та переходу його на нелегальне становище. Доводи позивача стосуються лише допущених, на його думку, порушень, що мали місце в ході оформлення рішення про примусове його повернення, зокрема, невірно зазначених адреси, перекладу ПІБ, незалучення перекладача та адвоката, тощо.
Судова колегія зауважує, що бажаючи залишитись на території України, позивач мав би вчиняти активні та юридично значимі дії, спрямовані на легалізацію його статусу на території України. Проте, позивач вчиняв тривалу бездіяльність протягом 8 років після перевищення терміну перебування на території України, що призвело до вірогідних, пропорційних, обгрунтованих наслідків у вигляді прийняття рішення про примусове його повернення, що є співмірною реакцією держави на порушення іноземцем вимог міграційного законодавства.
В даному випадку, саме тривала бездіяльність позивача з приводу легалізації його перебування на території Україні є безсумнівною підставою для прийняття рішення про примусове повернення до країни походження.
Таким чином, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про незаконність перебування ОСОБА_1 на території України.
Протилежного апелянтом суду апеляційної інстанції не доведено.
В розрізі спірних правовідносин, судова колегія враховує висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23.01.2020 у справі №343/2242/16, від 10.10.2019 у справі №2340/2910/18, від 12.08.2020 у справі №755/14023/17, від 13.10.2021 у справі №263/14519/20, від 13.04.2021 у справі №211/1113/18, від 26.01.2022 у справі №200/9761/20-а, де Верховний Суд неодноразово зазначав, що саме на іноземця покладені передбачені діючим законодавством обов'язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства.
Стосовно доводів апелянта про відсутність будь-яких доказів перевищення ним строку перебування на території України, то судова колегія відзначає, що в матеріалах справи наявна копія паспорту громадянина Держави Ізраїль № НОМЕР_1 , виданого 02.05.2016 рок Рішон-Ле-Ціон з датою закінчення строку його дії 01.05.2026 року, який містить візову відмітку про останній в'їзд позивача на територію України, що мало місце 03.12.2016 року через КПП "Бориспіль". З вказаного часу позивач територію України не залишав.
Стосовно тверджень апелянта про порушення відповідачем його прав на отримання послуг перекладача, оскільки він не розуміє мови, та можливості скористатись професійною правничою допомогою, то судова колегія відзначає наступне.
Так, відповідно до матеріалів справи, позивач проживає на території України понад 8 років, займався бізнесом.
Згідно листа ГУНП в Хмельницькій області, Хмельницького районного управління поліції, відділення поліції 3, сектору поліцейської діяльності №1, позивач особисто звертався на гарячу лінію ГУНП та отримував консультацію в порядку роз'яснення чинних норм законодавства, особисто звертався в органи опіки, спілкувався по телефону, повідомляв про відсутність зв'язків з цивільною дружиною та дитиною, отримував консультацію стосовно чинного законодавства.
Також, судом встановлено, що позивач отримував на території України медичні послуги, а саме проходив лікування у зв'язку з наявністю агорафобії та тривожних розладів, що засвідчується консультативним заключенням ТОВ "Медичний центр "Медспорт Україна", в якому зазначено відомості про особу позивача, що стосуються його освіти, наявності інших дітей з наданої ним же інформації без участі перекладача.
Таким чином, вказані обставини, в повному обсязі спростовують твердження апелянта про незнання ним української мови під час прийняття рішення про примусове його повернення до країни походження та повністю спростовуються доказами, які наявні в матеріалах справи та були надані самим позивачем.
В даному випадку, судова колегія враховує, що залучення перекладача до участі в розгляді адміністративної справи є правом особи, а не обов'язком. У разі реальної потреби залучати перекладача орган міграційної служби зобов'язаний його забезпечити.
У спірних же правовідносинах, позивач сам відмовився від свого права на залучення перекладача, адже зазначив, що його не потребує. Вказана обставина підтверджена особистим підписом позивача в протоколі про адміністративне правопорушення, який міститься в матеріалах справи.
До того ж, позивачем не доведено, що ним заявлялось клопотання про залучення перекладача під час складання протоколу про адміністративне правопорушення, постанови про притягнення до відповідальності, яка набрала чинності та оскаржуваного рішення.
З приводу посилань позивача на позбавлення його можливості зібрати та надати докази на свою користь, а також скористатись професійною правничою допомогою через короткі строки складання протоколу про адміністративне правопорушення, постанови та оскаржуваного в межах даної справи рішення, судова колегія повторно наголошує, що позивач у протоколі про адміністративне правопорушення поставив свій підпис під поясненнями, згідно яких він вчасно не залишив територію України у зв'язку із загрозою життю і здоров'ю в Ізраїлі та перебуванням доньки на території України.
При цьому, позивачем відзначено, що послуг перекладача не потребує, українську мову розуміє, адвокат залучався.
Будь-яких заяв, клопотань на українській мові чи на іншій мові, яку він розуміє, він ні у протоколі, ні у постанові про притягнення до адміністративної відповідальності, ні в оскаржуваному рішенні не зазначив.
Стосовно доводів позивача про неврахування відповідачем обставин його сімейного стану під час прийняття оскаржуваного рішення щодо зобов'язання його покинути територію України, то судова колегія останні відхиляє, оскільки чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України, а наявність сім'ї не звільняє особу від відповідальності за порушення міграційного законодавства України.
Такий висновок узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеного у постанові від 13.04.2021 у справі № 211/1113/18.
Також, судова колегія зауважує, що Верховний Суд у своїх постановах за схожих правовідносин неодноразово зазначав, що бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов'язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства (постанови Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 343/2242/16, від 10.10.2019 у справі № 2340/2910/18, від 12.08.2020 у справі № 755/14023/17, від 13.10.2021 у справі № 263/14519/20, від 13.04.2021 у справі № 211/1113/18 (2-а/211/91/18), від 26.01.2022 у справі № 200/9761/20-a).
До того ж, наявність у позивача сімейних зв'язків на території України останнім не доведена, оскільки в шлюбі він не перебуває, факт батьківства хоч і встановлений, однак навіть встановлення такого факту в судовому провадженні не створює для позивача альтернативи перебування на території України всупереч діючому Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Судова колегія наголошує, що навіть маючи на території України сімейні зв'язки, позивач повинен знаходитись на території України легально, та будучи зацікавленим в такому перебуванні в подальшому, в установленому порядку повинен звертатись до уповноваженого органу з метою документування посвідкою.
Наразі, як було відзначено вище, матеріали справи не містять доказів відповідного звернення позивача до уповноважених міграційних органів і, перебуваючи на території України вже протягом 8 років, останнім жодних дій з метою легалізації свого статусу на території України не вжито.
В призмі встановлених обставин, судова колегія не приймає до уваги копію наданого позивачем рішення Віньковецького районного суду Хмельницької області від 17.01.2025 року у справі №670/677/24 про визнання батьківства, яке до того ж не було предметом дослідження в суді першої інстанції.
Стосовно доводів апелянта про те, що ідентифікаційні дані особи щодо якої прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни не відповідають його ідентифікаційним даним, а тому зазначені в оскаржуваному рішенні про видворення обставини можуть стосуватись іншої особи, то судова колегія такі відхиляє з врахуванням того, що оскаржуване рішення виносилось відповідачем після ідентифікації особи позивача відповідно до його паспорта громадянина Держави Ізраїль № НОМЕР_1 від 02.05.2016р. В межах спірних правовідносин, відповідачем доведено факт дотримання правил транслітерації при складанні протоколу. Зокрема, представником відповідача пояснено про наявність на сайті ДМС функції перевірки правильності написання транслітерації, а тому ім'я та прізвище з наданого паспорту іноземця, який належить позивачу, для виїзду за кордон записані вірно. Дане твердження апелянтом не спростовано.
Щодо посилань апелянта на існування загрози його життю та здоров'ю на території Ізраїлю, то судова колегія звертає увагу, що оскаржуваним рішенням позивача не зобов'язано повертатись саме у країну походження.
В разі обґрунтованих побоювань небезпеки, позивач міг би у встановлений законом термін звернутись із відповідною заявою-анкетою як шукач захисту, або надати обгрунтовані пояснення стосовно наявності об'єктивних побоювань в разі виконання рішення про примусове повернення. В той же час, вказаних відомостей позивач не надавав, виконати рішення про примусове повернення позивач може, покинувши територію України та в'їхавши на територію будь-якої іншої країни, що межують з Україною, що ним і було зроблено, як встановлено судом під час апеляційного розгляду справи.
Таким чином, колегія суддів доходить до переконання, що доводи апеляційної скарги позивача фактично дублюють доводи викладені в позовній заяві, які отримали повну та об'єктивну оцінку суду першої інстанції.
В контексті викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
При цьому, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, судова колегія враховує, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 січня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Головуючий Біла Л.М.
Судді Моніч Б.С. Гонтарук В. М.