Номер провадження: 11-кп/813/1053/25
Справа № 523/4983/21
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
23.04.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
за участю прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченої ОСОБА_7 та її захисника ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги обвинуваченої ОСОБА_9 та її захисника ОСОБА_8 на вирок Суворовського районного суду м. Одеси від 20.08.2024 у к/п №12021160490000070 від 21.01.2021 стосовно:
ОСОБА_9 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Макіївка Донецької обл., громадянки України, із середньою освітою, не заміжньої, не працевлаштованої, без місця реєстрації, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої;
- обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України
установив:
Зміст оскаржуваного судового рішення та встановлених судом 1-ої інстанції обставин.
Зазначеним вироком суду 1-ої інстанції ОСОБА_9 було визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України та призначено їй покарання у виді позбавлення волі строком на 7 років.
Застосований стосовно ОСОБА_9 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в ДУ «Одеський слідчий ізолятор» залишено без змін до набрання вироком законної сили.
Строк відбування покарання ОСОБА_9 обчислено з моменту фактичного затримання та взяття під варту, тобто з 13.03.2024.
Зараховано ОСОБА_9 у строк призначеного покарання строк її попереднього ув'язнення у період часу з 12.01.2021 по 14.09.2021.
Вирішено питання стосовно долі речових доказів.
Відповідно до вироку суду 1-ої інстанції, ОСОБА_9 визнана винуватою у тому, що вона 12.01.2021 приблизно о 00:30 год., знаходячись за місцем свого мешкання в квартирі АДРЕСА_2 , в ході раптово виниклих неприязних відносин, які переросли у словесний конфлікт зі своїм співмешканцем ОСОБА_10 , діючи навмисно, з метою умисного вбивства, тобто противоправного спричинення смерті іншій людині, будучи в повній мірі здатною усвідомлювати наслідки своїх дій, кухонним ножом, який знаходився на столі у кімнаті, нанесла потерпілому ОСОБА_10 один удар в область життєво-важливий орган - в ліву частину грудної клітини, тим самим своїми протиправними діями спричинивши ОСОБА_10 відповідно висновку експертизи за №235 від 12.03.2021 тілесне ушкодження у вигляді колото-різаного проникаючого поранення грудної клітини зліва, що супроводжувалося накопиченням крові в лівій плевральній порожнині, яке відповідно до п. 2.1.3 «й» «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень» відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень за критерієм небезпеки для життя, однак свій злочинний умисел не змогла довести до кінця з незалежної від неї причин, оскільки ОСОБА_10 було своєчасно доставлено до КНП «Одеська обласна клінічна лікарня» для надання медичної допомоги.
Вимоги, наведені в апеляційній скарзі та узагальнення доводів особи яка її подала.
В апеляційній скарзі обвинувачена ОСОБА_9 не погодилась із оскаржуваним вироком з огляду на наступні обставини:
- посилання суду стосовно того, що вона фактично не визнала провину у вчиненому не відповідають дійсності, натомість, вона надавала показання у стані сильного хвилювання, не розуміла, що часткове визнання провини не є фактичним визнанням, не мала можливості порадитись із захисником;
- поза увагою суду 1-ої інстанції залишилось те, що її дії стосовно нанесення потерпілому ОСОБА_10 тілесного ушкодження у вигляді ножового поранення грудної клітини були спрямовані на самозахист від дій потерпілого, який був ініціатором конфлікту, наносив їй численні удари по всьому тілу, тягнув за волосся та схопився за ніж, під час боротьби вони впали на диван та все зупинилось, мотиву вбивати потерпілого у неї не було, натомість, після події вона надавала першу медичну допомогу ОСОБА_10 , залишилась на місці події до приїзду правоохоронних органів, її родичі оплатили витрати потерпілого на лікування, спричинене йому поранення не призвело до тяжких наслідків;
- сам потерпілий ОСОБА_10 в судовому засіданні зауважував на тому, що вона не мала наміру його вбивати та не заперечував обставин отримання ним поранення, зокрема, внаслідок того, що він її катував, натомість, показання потерпілого стосовно того, що вона його покинула та почала вести аморальний спосіб життя не відповідають дійсності, вона покинула потерпілого внаслідок систематичного психологічного та фізичного насильства з його боку, попередила суд про зміну місця проживання, працювала, не порушувала законів України, постійно відвідувала сімейного лікаря, проходила діагностику та отримала направлення до неврологічного відділення лікарні;
- судом не було враховано того, що її судово-медична експертиза була проведена із порушеннями, зокрема, не було зафіксовано порізів на лівій долоні, не здійснено дослідження на предмет наявності струсу головного мозку, а також не було враховано видертого у великому обсязі волосся в неї на голові.
Посилаючись на викладені обставини, обвинувачена ОСОБА_9 просить перекваліфікувати її дії на ст. 124 КК України.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_8 не погодилась із оскаржуваним вироком, вважаючи його незаконним в частині кваліфікації дій обвинуваченої та призначеного їй покарання з огляду на наступні обставини:
- поза увагою суду 1-ої інстанції залишилось те, що як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду не було здобуто достатніх доказів винуватості ОСОБА_9 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, зокрема, вирок ґрунтується на суперечливих показаннях потерпілого ОСОБА_10 , який спочатку зауважував на тому, що обвинувачена вихватила ніж у нього з рук (що також підтверджується висновком експерта №59), а потім стверджував про те, що не бачив ножа в руках у ОСОБА_9 ; допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 не бачили саму бійку, а лише її наслідки;
- судом не було враховано того, що у ОСОБА_9 не було умислу на вбивство ОСОБА_10 , натомість, обвинувачена реалізувала своє право на необхідну оборону від нападу з боку потерпілого, який був ініціатором конфлікту, знаходився у стані алкогольного сп'яніння, наносив обвинуваченій удари руками в різні частини тулуба, по голові, таскав її за волосся, що сам підтвердив в судовому засіданні, при цьому, ОСОБА_9 після події закривала рану потерпілого руками;
- у висновку експерта відображені не всі тілесні ушкодження, виявлені у ОСОБА_9 , що підтверджується актом огляду від 12.01.2021; судом не були взяті до уваги показання обвинуваченої про те, що потерпілий ОСОБА_10 наносив їй тілесні ушкодження на тій підставі, що відповідно до висновку експерта, тілесні ушкодження у обвинуваченої утворилися до 11.01.2021, залишивши поза увагою те, що у висновку не вказана точна дата утворення тілесних ушкоджень, а лише припущення стосовно того, що вони могли бути утворені за 2-3 доби до моменту обстеження, при цьому, обстеження ОСОБА_9 було проведено 14.01.2021, а подія, зі слів обвинуваченої та потерпілого, мала місце в ніч з 11 на 12.01.2021.
Посилаючись на викладені обставини, захисник ОСОБА_8 просить вирок суду змінити, перекваліфікувати дії обвинуваченої ОСОБА_9 на ст. 124 КК України та призначити їй покарання, не пов'язане із позбавленням волі.
Потерпілий ОСОБА_10 в судове засідання апеляційного суду не з'явився, при цьому, судом апеляційної інстанції направлялась судова повістка за наявною в матеріалах кримінального провадження адресою місця проживання потерпілого, проте, відповідно до рекомендованого поштового повідомлення, повістка не була вручена потерпілому ОСОБА_10 у зв'язку із закінченням терміну зберігання, що свідчить про те, що потерпілий не з'явився до організації поштового зв'язку для її отримання.
Враховуючи неявку потерпілого в судове засідання, колегія суддів, керуючись при цьому вимогами ч. 4 ст. 405 КПК України та з'ясувавши думку інших учасників провадження, вважає за можливе апеляційний розгляд проводити без участі потерпілого ОСОБА_10 .
Заслухавши доповідь судді, пояснення обвинуваченої ОСОБА_9 та її захисника ОСОБА_8 , які підтримали вимоги апеляційних скарг та просили їх задовольнити, думку прокурора ОСОБА_6 , яка заперечувала проти їх задоволення, перевіривши матеріали судового провадження, апеляційний суд доходить висновків про таке.
Мотиви суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Згідно із приписами ч. 1 ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Системний аналіз вироку суду 1-ої інстанції показав, що оскаржуване судове рішення приписам наведеної норми кримінального процесуального закону відповідає з наступних підстав.
Частина 2 ст. 9 КПК України передбачає, що прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов'язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.
Обвинувачена ОСОБА_9 в судовому засіданні суду 1-ої інстанції провину у вчиненні інкримінованого їй злочину фактично не визнала та зазначила, що мав місце конфлікт з її співмешканцем, який вона не змогла стримати, допустила виникнення такої події, заперечуючи умисел на спричинення потерпілому тілесних ушкоджень, та, дотримуючись вибраної позиції захисту, пояснила, що в ніч з 11 на 12 січня 2021 року разом зі своїм цивільним чоловіком ОСОБА_10 знаходилася за спільним місцем мешкання в кв. АДРЕСА_2 , в ході спілкування між ними виникла сварка на ґрунті ревнощів зі сторони ОСОБА_10 на її адресу, яка переросла в бійку, він наносив їй удари по всьому тілу, після чого схопив ніж, який лежав біля батареї, кинувся до неї, спіймав за волосся, під час сутички вони разом впали на ліжко, вона на живіт, ОСОБА_13 зверху неї, коли вона, лежачи, повернулася на бік, побачила у нього на грудях пляму крові в області серця, він застогнав, сам механізм удару не бачила, як було направлене лезо сказати не може; у сусідній кімнаті знаходилася квартирантка, яка знімала у ОСОБА_10 житло, вона її покликала на допомогу, потім приїхала «швидка», поліція; до приїзду «швидкої» вона знаходилася поряд з ОСОБА_10 на стільці в кімнаті, тримала йому рану, перебувала в шоці; в подальшому її затримали, відвезли до відділку поліції; додатково пояснила, що на фоні алкогольного сп'яніння ОСОБА_10 змінюється, перетворюється в монстра, вважаючи, що потерпілий винуватий в тому, що сталося, він взяв ніж, щоб її зарізати; ОСОБА_10 підписував папери після наркозу, не розуміючи, що йому дали підписувати; як потерпілий отримав поранення пояснити не може, стверджуючи, що умисно удар йому не наносила, умислу на позбавлення життя не мала, водночас, зазначаючи, що показання свідка ОСОБА_12 , які остання давала у судовому засіданні, не відповідають дійсності, оскільки квартирантка вороже, неприязно до неї ставилась, хотіла, щоб вона з'їхала; щодо ножа пояснила, що ОСОБА_10 займався виготовленням, заточуванням ножів, як сувенір, робив рукоятку, демонстрував їй, цікавився як у нього вийшло, він завжди показував свою роботу; стосунки між нею та потерпілим були неоднозначні, могли посваритися, потім мирилися, він завжди хотів з нею розписатися, але проявляв агресію, знав, що у неї була травма голови, що її не можна бити по голові, але знущався над нею, коли вона була під домашнім арештом, хворіла, всі медичні документи залишилися у ОСОБА_10 ; вину у скоєнні злочину не визнає, заявляючи, що не мала умислу на вбивство цивільного чоловіка.
Незважаючи на позицію обвинуваченої та фактичне заперечення своєї вини у вчиненні інкримінованого злочину, суд 1-ої інстанції, мотивуючи доведеність провини ОСОБА_9 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, послався у вироку на досліджені ним зібрані стороною обвинувачення докази, а саме на:
- показання потерпілого ОСОБА_10 , який пояснив, що 11.01.2021 приблизно о 22 год. разом з ОСОБА_9 вечеряли, випили пів пляшки горілки, потім стали спілкуватися з приводу внутрішніх сімейних відносин, в ході розмови почали конфліктувати, він взяв її за підборіддя, вона вдарила його в обличчя, давши ляпас, між ними сталася бійка; коли він стояв, у нього в руках був ніж, який він напередодні заточував, ОСОБА_9 вихватила цей ніж, тримаючи в руках, під час штовханини вони впали на ліжко, він напоровся на ніж, все сталося спонтанно, вважає себе також винним, що умисного діяння зі сторони ОСОБА_9 не було; вона була в шоковому стані, покликала квартирантку, до проїзду «швидкої» сиділа поряд з ним; щодо показань, які були ним надані під час досудового розслідування, пояснював тим, що на той момент тільки вийшов з лікарні, знаходився в незрозумілому для нього стані, потім через деякий час став відтворювати в пам'яті картину подій, прокручувати в голові, тому у судовому засіданні виклав ситуацію, яка мала місце; в подальшому однозначно заявив, стверджуючи, що не міг сам собі засунути ніж у грудну клітину по саму рукоятку, це фізично не можливо; додатково зазначив, що з ОСОБА_9 разом проживав два з половиною роки, спочатку характеризуючи співмешканку як не агресивну людину, з якою планував далі разом жити, офіційно розписатися, вважаючи, що вона не заслуговує на позбавлення волі, а пізніше характеризував ОСОБА_9 як конфліктну особу, яка при сварці одразу починає кричати, лізти у бійку, будучи звільненою з-під варти, покинула його, вела аморальний спосіб життя;
- показання свідка ОСОБА_11 , який зазначив, що потерпілий ОСОБА_13 є його рідним батьком, з яким у нього доволі прохолодні стосунки через співмешкання з ОСОБА_9 , яка споювала його батька, погано на нього впливала, однак причин оговорювати не має; взимку 2021 року, точну дату не пам'ятає, він знаходився у себе вдома, відпочивав, коли йому подзвонила квартиронаймач ОСОБА_14 , яка проживала в сусідній кімнаті у квартирі батька за АДРЕСА_2 та повідомила, що ОСОБА_9 вдарила батька ножом у серце, його забрали в обласну лікарню; коли він приїхав до лікарні, батько йому розповів, що вони з ОСОБА_9 відпочивали, трохи випили, між ними виник конфлікт на ґрунті особистих відносин, обвинувачена стала на нього нападати, він намагався її заспокоїти, але вона не змогла зупинитися, потім побачив, що у нього в грудній клітині стирчить ніж, він став стукати за допомогою до квартирантки, яка викликала «швидку»; зі слів очевидців йому відомо, що ОСОБА_9 бігала, намагалася сховати ніж, потім стала тікати, її зупинили на сходах; щодо наявності ножів свідок пояснив, що в квартирі батька на полиці була коробка з саморобними ножами, оскільки батько займався заточкою, вивчав це питання; описуючи сумісне життя його батька та ОСОБА_9 , зазначив, що вони випивали, ОСОБА_9 приносила горілку, мали місце факти безконтрольного розпивання алкогольних напоїв, його сім'я пропонувала ОСОБА_9 купити квитки, щоб остання поїхала, але як тільки батько повертався з лікування додому, знову з'являлася ОСОБА_15 ; були різні ситуації, вони то з'їжджалися, то роз'їжджалися, у батька він бачив подряпини, який розповідав, що не міг ОСОБА_9 заспокоїти, водночас вказуючи, що за характером ОСОБА_13 не агресивний, тільки на словах, у ОСОБА_9 синців, тілесних ушкоджень не бачив; безпосередньо очевидцем події не був, про обставини йому відомо зі слів;
- показання свідка ОСОБА_12 , яка зауважила, що в квартирі АДРЕСА_2 знімала кімнату у ОСОБА_16 ; в одній кімнаті проживала вона, в другій роздільній кімнаті жили ОСОБА_10 та його співмешканка ОСОБА_9 ; у січні 2021 року, точну дату вже не пам'ятає, прийшовши з роботи, лягла спати, коли почула сварку між потерпілим та обвинуваченою, але коли вона почула, що в сусідній кімнаті щось впало, зрозуміла, що щось відбувається; потім до неї в кімнату постукав Федір, вона побачила ОСОБА_10 , який тримався за серце, був у крові, розірвана футболка, вона викликала «швидку», поліцію; ОСОБА_15 стала тікати, спустилася на пару поверхів, але вона її повернула до квартири; ОСОБА_10 розповів, що вони з ОСОБА_9 полаялися, в ході сварки вона нанесла йому удар ножом, що спровокувало, чому вона це зробила, він не говорив; вони обидва знаходилися в стані алкогольного сп'яніння, він казав, що вона винувата, вона в свою чергу кричала, що він винуватий; до приїзду «швидкої» ОСОБА_9 закривала його рану, кров йшла зі сторони серця, казала, що не очікувала, що так все вийде; щодо стосунків між ОСОБА_10 та ОСОБА_9 свідок ОСОБА_12 пояснила, що між ними завжди виникали лайки у любому стані з будь-якого приводу або без приводу, вони вдвох б'ються, і раніше у них були тілесні ушкодження, то у ОСОБА_10 синці, то у неї подряпини, багато чого за рік проживання бачила, але в той день, коли сталася подія, у ОСОБА_9 не було видимих тілесних ушкоджень, до неї в двері стукав саме ОСОБА_10 та просив викликати «швидку», а не ОСОБА_9 ; на особистий погляд свідка такого б не сталося, як би не поведінка ОСОБА_17 , оскільки ОСОБА_10 за характером добрий, адекватний; очевидцем нанесення удару не була, оскільки спала у себе в кімнаті;
- протокол огляду місця події від 12.01.2021 з додатком у вигляді відеозапису, в ході якого в присутності понятих була оглянута кв. АДРЕСА_2 , де в кімнаті на ліжку був виявлений та вилучений саморобний ніж з дерев'яною рукояткою та біля ліжка на відстані приблизно 0,5 м на підлозі були виявлені змиви речовини бурого кольору;
- протокол огляду місця події від 12.01.2021 з додатком у вигляді відеозапису, в ході якого було оглянуте приміщення приймального відділення «Одеської клінічної лікарні», розташованої по вул. Ак. Заболотного, буд. 26/32 в м. Одесі, де була виявлена та вилучена чоловіча футболка червоного кольору, з лівої сторони якої наявний отвір розміром 0,5 на 0,5 см;
- протокол проведення слідчого експерименту від 12.01.2021 з додатком у вигляді відеозапису за участю підозрюваної ОСОБА_9 , в ході проведення якого вона у присутності захисника ОСОБА_8 пояснювала обставини кримінального правопорушення, що в ході сутички ніж в руки не брала, удару ОСОБА_10 не наносила;
- протокол прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення від ОСОБА_10 від 12.01.2021, в якій він просить прийняти заходи стосовно ОСОБА_9 , яка, знаходячись в кв. АДРЕСА_2 , 12.01.2021 приблизно о 00:30 год. в ході виниклого конфлікту нанесла йому ножове поранення в грудну клітину;
- висновок судово-медичної експертизи №82 від 09.02.2021 відносно ОСОБА_9 , відповідно до якого у ОСОБА_9 були виявлені тілесні ушкодження: синець повік лівого ока, садно верхньої повіки лівого ока, синці шиї, грудної клітини, області лівого суглобу, області правого колінного суглобу, які утворилися від дії тупих предметів, індивідуальні особливості яких в ушкодженнях не відобразилися, якими могли бути руки (стиснута в кулак кисть, пальці), які мають незначні скороминущі наслідки тривалістю не більше 6-ти діб та відповідно п.п. 2.3.5 «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень» відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень; дані ушкодження, виходячи з їх морфологічних особливостей, могли бути заподіяні за 2-3 доби до моменту обстеження, тобто можуть відноситись до 11.01.2021;
- протокол проведення слідчого експерименту за участю потерпілого ОСОБА_10 від 05.02.2021 з додатком у вигляді відеозапису, згідно із яким потерпілий ОСОБА_10 , чітко та детально, знаходячись на місці події, вказав на обставини кримінального правопорушення, засвідчуючи, що в ході сварки ОСОБА_9 нанесла йому удар рукою в область обличчя, після чого обома руками відштовхнула його, від чого він впав спиною на диван, який знаходився позаду нього, ОСОБА_9 одразу схопила ніж, тримаючи його в правій руці лезом вниз відносно підлоги, залізла та сіла поверх нього, в цей же момент нанесла йому удар ножом зверху вниз в область його лівої грудної клітини; незважаючи на його прохання не витягувати ніж, щоб не почалася кровотеча, ОСОБА_9 не реагувала, все ж таки вийняла ніж з його тіла та почала шукати місце, де б його сховати; в момент нанесення удару обидві його руки були на плечах ОСОБА_9 , таким чином намагаючись її утримати; після того, як ОСОБА_9 вистромила ніж, він побіг до квартирантки просити допомоги, ОСОБА_9 сховала ніж, завернувши в простирадло;
- висновок судово-медичної експертизи №235 від 12.03.2021, відповідно до якого у ОСОБА_10 було виявлене одне колото-різане проникаюче поранення грудної клітини зліва, що супроводжувалося накопиченням крові в лівій плевральній порожнині, яке могло утворитися від дії предмета, який має колючо-ріжучі властивості, яке могло бути спричинене 12.01.2021 та згідно п. 2.1.3 «й» «Правил судово медичного дослідження визначення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень» відноситься до тяжких тілесних ушкоджень; дане ушкодження могло утворитися при механізмі, на який вказує ОСОБА_10 в протоколі слідчого експерименту; враховуючи характер ушкодження та дані протоколів слідчого експерименту, слід вважати, що воно не могло утворитися в умовах падіння з положення стоячи на площині, можна судити, що воно могло утворитися в результаті одноразового впливу травмуючої сили, дане ушкодження не характерне для само спричинення;
- висновок судово-медичної експертизи №67 від 11.02.2021, згідно з яким кров потерпілого ОСОБА_10 відноситься до групи В з ізогемаглютинінами анти-А і супутнім антигеном Н за системою АВО; кров підозрюваної ОСОБА_9 відноситься до групи О з ізогемаглютинінами анти-А, анти-В за системою АВО; в змиві з підлоги, вилученому в ході огляду місця події за адресою: АДРЕСА_1 , знайдена кров людини групи В з ізогемаглютиніном анти-А і супутнім антигеном Н за системою АБО, що не виключає можливість походження крові на тампоні від потерпілого ОСОБА_10 , присутність крові підозрюваної ОСОБА_9 в дослідженому об'єкті можлива тільки в якості домішки при наявності у останньої пошкоджень з зовнішньою кровотечою на момент події;
- висновок судово-медичної експертизи №140 від 17.02.2021, відповідно до якого кров потерпілого ОСОБА_10 відноситься до групи В з ізогемаглютинінами анти-А і супутнім антигеном Н за системою АВО; кров підозрюваної ОСОБА_9 відноситься до групи О з ізогемаглютинінами анти-А, анти-В за системою АВО; на футболці потерпілого ОСОБА_10 знайдена кров людини, при встановленні групової приналежності якої виявлено антигени В і Н, властиві групи В з ізогемаглютиніном анти-А і супутнім антигеном Н за системою АБО; таким чином не виключається можливість походження крові на дослідженій футболці від потерпілого ОСОБА_10 , присутність крові підозрюваної ОСОБА_9 в дослідженому об'єкті можлива тільки в якості домішки при наявності у останньої пошкоджень з зовнішньою кровотечою на момент події;
- висновок судово-медичної експертизи № 22 від 02.02.2021 з додатком у вигляді фото-таблиці, згідно з яким на футболці, яка належить ОСОБА_10 , 1970 р.н., на передній поверхні зліва від серединної лінії розташоване одне колоте-різане ушкодження, яке утворене в результаті одного впливу плоского колюче-ріжучого предмету, клинок якого має лезо (леза) та ширину зануреної частини клинка не більше 3,5 см; можливо заподіяння ушкодження клинком меншої ширини за умови занурення клинка з упором на лезо, в пошкодженні відобразилися загальні (групові) ознаки травмуючого предмета; результати проведення експериментально-порівняльного дослідження не виключають можливості заподіяння колото-різаного ушкодження на футболці ОСОБА_10 клинком представленого ножа за умови занурення його з упором на лезо;
- висновок судово-медичної експертизи № 59 від 5.02.2021, відповідно до якого кров потерпілого ОСОБА_10 відноситься до групи В з ізогемаглютинінами анти-А і супутнім антигеном Н за ізосерологічною системою АВО; кров підозрюваної ОСОБА_9 відноситься до групи О з ізогемаглютинінами анти-А, анти-В за ізосерологічною системою АВО; на ручці ножа, вилученому в ході огляду місця події за адресою: АДРЕСА_1 , знайдені потові виділення, при встановленні групової приналежності якої виявлено антигени В і Н, властиві носіям вказаних групових факторів системи АБО; таким чином, враховуючи результати досліджень, не виключається можливість походження потових виділень на ручці ножа від потерпілого ОСОБА_10 , присутність поту підозрюваної ОСОБА_9 не виключається в якості домішки, незалежно від категорії видільництва;
- висновок амбулаторної комісійної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи №46 від 26.01.2021, згідно з яким ОСОБА_9 у період часу, що відноситься до вчинення кримінального правопорушення, в якому вона підозрюється, на хронічне психічне захворювання, недоумство, інший хворобливий стан психіки не страждала, у тимчасовому розладі психічної діяльності не перебувала, знаходилася у стані простого (не патологічного) алкогольного сп'яніння, її дії не були обумовлені будь-якими переживаннями психотичного рівня (марення, галюцинації), якісно порушеною свідомістю, у зв'язку з чим вона була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними; на теперішній час підозрювана ОСОБА_9 на хронічне психічне захворювання, недоумство, інший хворобливий стан психіки не страждає, здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними; за своїм психічним станом підозрювана ОСОБА_9 може постати перед слідством та судом, застосування до неї примусових заходів медичного характеру не потребує.
Вищенаведені докази, на переконання апеляційного суду, узгоджуються між собою та відповідають фактичним обставинам зазначеного кримінального провадження.
Надавши об'єктивну оцінку дослідженим доказам, суд 1-ої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості обвинуваченої ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення та правильно кваліфікував її дії за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України за кваліфікуючими ознаками: закінчений замах на вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
Логічний аналіз ч. 1 ст. 94 КПК України дає підстави дійти висновку про те, що оцінка доказів судом здійснюється за його внутрішнім переконанням, яке повинно ґрунтуватись на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, при цьому, сукупність зібраних доказів оцінюється з точки зору достатності та взаємозв'язку, необхідних для прийняття відповідного процесуального, в даному випадку, судового рішення.
Внутрішнє переконання - це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій у відповідності з отриманими знаннями. Закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим.
При розгляді зазначеного кримінального провадження у відповідності до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» колегія суддів застосовує Конвенцію «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), як джерело права.
У справі «Кобець проти України» ЄСПЛ повторює, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (рішення у справі «Авшар проти Туреччини»). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
Стандарт доведення «поза розумним сумнівом» означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину. Це питання має бути вирішене на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
Система зібраних в кримінальному провадженні доказів повинна давати можливість зробити однозначний висновок як за кожним елементом предмета доказування, так і у справі загалом та усунути будь-які сумніви. Всі сумніви у справі підлягають об'єктивному вивченню, а якщо вичерпано можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь обвинуваченого.
В цьому контексті колегія суддів керується правовою позицією, викладеною в постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - ККС ВС) від 04.07.2018 у справі №688/788/15-к (провадження №51-597км17), відповідно до якої поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону.
Надаючи оцінку твердженням сторони захисту з приводу відсутності в діях обвинуваченої ОСОБА_9 умислу саме на вбивство потерпілого ОСОБА_10 з огляду на те, що обвинувачена реалізувала своє право на необхідну оборону від нападу з боку потерпілого, колегія суддів вважає такі твердження вочевидь помилковими з огляду на наступні обставини.
Стаття 36 КК України містить законодавче визначення поняття «необхідна оборона», відповідно до якого необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
В даному контексті визначальною є правова позиція, викладена у постанові ККС ВС від 11.05.2021 у справі №336/4259/18 (провадження №51-6029км20), відповідно до якої для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов'язаного із перебуванням особи в стані необхідної оборони, суд повинен врахувати конкретні обставини справи, здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.
До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об'єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.
З урахуванням показань потерпілого ОСОБА_10 , наданих ним під час його допиту в ході судового розгляду справи, а також з огляду на сукупність досліджених судом показань свідків та письмових доказів в зазначеному провадженні, колегія суддів доходить висновку про те, що в даному випадку мало місце не відвернення нападу та захист з боку обвинуваченої ОСОБА_9 , а бажання заподіяти шкоду потерпілому ОСОБА_10 , на що, зокрема, вказує те, що тілесні ушкодження потерпілому були заподіяні обвинуваченою колюче-ріжучим предметом - ножом, в життєво-важливий орган - грудну клітку зліва, в той час як потерпілий перебував у лежачому положенні, тобто був позбавлений можливості чинити опір та не посягав на життя чи здоров'я обвинуваченої ОСОБА_9 .
На зазначений механізм розвитку подій також вказують досліджені судом 1-ої інстанції письмові докази та показання учасників кримінального провадження в їх сукупності.
Так, колегія суддів, погоджуючись із доводами захисника, зауважує на тому, що під час судового розгляду в суді 1-ої інстанції потерпілий ОСОБА_10 надавав суперечливі показання, зокрема, спочатку зауважував на тому, що він сам напоровся на ніж під час штовханини в ході обопільної бійки між ним та обвинуваченою ОСОБА_9 , а в подальшому зазначив, що не міг сам собі засунути ніж у грудну клітку по саму рукоятку, оскільки це фізично неможливо (т. 1, а.с. 77-81 та 119-122).
Разом із тим, відповідно дослідженого протоколу слідчого експерименту від 05.02.2021 за участю потерпілого ОСОБА_10 вбачається, що на стадії досудового розслідування кримінального провадження потерпілий на місці події чітко та детально пояснив та відтворив обставини кримінального правопорушення, зокрема, зазначив, що в ході сварки обвинувачена ОСОБА_9 відштовхнула його, від чого він впав спиною на диван, після чого остання схопила ніж, тримаючи його в правій руці лезом вниз стосовно підлоги, залізла та сіла поверх нього та в цей же момент нанесла йому удар ножом зверху вниз в область лівої частини грудної клітки; в момент нанесення удару обидві його руки були на плечах ОСОБА_9 , намагаючись таким чином утримати її (т. 2, а.с. 145-150).
Враховуючи те, що вищевказаний слідчий експеримент було проведено з дотриманням приписів ст. 240 КПК України, за участю потерпілого ОСОБА_10 , спеціаліста, у присутності 2-х понятих, присутнім учасникам були роз'яснені їх права та обов'язки, передбачені законом, а також сам слідчий експеримент проходив з метою та у формі відтворення потерпілим дій, обстановки та події вчинення кримінального правопорушення, колегія суддів вважає його допустимим доказом в зазначеному кримінальному провадженні.
Відтак, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави вважати, що зафіксовані у вищевказаному протоколі слідчого експерименту відомості не відповідають дійсності, навіть з урахуванням надання потерпілим ОСОБА_10 суперечливих показань в ході його безпосереднього допиту судом 1-ої інстанції під час судового розгляду кримінального провадження.
Окрім того, обставини що відображені в протоколі слідчого експерименту від 05.02.2021 за участю потерпілого ОСОБА_10 , на переконання апеляційного суду, узгоджується з іншими доказами у справі, дослідженими судом 1-ої інстанції.
Так, описаний потерпілим ОСОБА_10 механізм отримання тілесного ушкодження, заподіяного ОСОБА_9 , також підтверджується дослідженим висновком судово-медичної експертизи №235 від 12.03.2021, згідно із яким виявлене у потерпілого ОСОБА_10 колото-різане проникаюче поранення грудної клітки зліва могло утворитись від дії предмета, який має колюче-ріжучі властивості, могло бути спричинене 12.01.2021 при механізмі, на який вказує ОСОБА_10 в протоколі слідчого експерименту (т. 2, а.с. 152-154).
Окрім того, експерт зауважив на тому, що, враховуючи характер ушкодження та дані протоколу слідчого експерименту, виявлене у потерпілого ОСОБА_10 тілесне ушкодження не могло утворитись в умовах падіння з положення стоячи на площині, натомість, могло утворитись в результаті одноразового впливу травмуючої сили, дане ушкодження не характерне для самоспричинення.
Водночас, відповідно до дослідженого судом 1-ої інстанції висновку судово-медичної криміналістичної експертизи №22 від 02.02.2021, наявне на футболці потерпілого ОСОБА_10 , на передній поверхні зліва, одне колото-різане ушкодження утворене в результаті одного впливу плоского колюче-ріжучого предмету, при цьому, результати проведення експериментально-порівняльного дослідження не виключають можливості заподіяння колото-різаного ушкодження на футболці ОСОБА_10 клинком представленого ножа за умови занурення його з упором на лезо (т. 2, а.с. 114-120).
За встановлених обставин, колегія суддів констатує, що вищевказані вище докази повністю спростовують надані потерпілим ОСОБА_10 показання під час його допиту в судовому засіданні суду 1-ої інстанції стосовно того, що він сам випадково напоровся на ніж під час штовханини в ході бійки з обвинуваченою ОСОБА_9 , натомість, вищезгадане тілесне ушкодження утворилось в результаті впливу травмуючої сили, тобто вочевидь при механізмі, описаному та показаному потерпілим під час проведення за його участю слідчого експерименту на стадії досудового розслідування кримінального провадження, а саме шляхом нанесення обвинуваченою ОСОБА_9 йому удару ножом зверху вниз в область лівої частини грудної клітки.
Окрім того, опосередковано повідомлений потерпілим ОСОБА_10 механізм спричинення йому тілесного ушкодження також підтверджується показаннями допитаної в судовому засіданні суду 1-ої інстанції свідка ОСОБА_12 , яка, хоча й не була безпосереднім очевидцем події, проте повідомила, що проживала в сусідній кімнаті, поруч із потерпілим ОСОБА_10 та його співмешканкою ОСОБА_9 , при цьому, у січні 2021 року до неї в кімнату постукав потерпілий ОСОБА_10 , який тримався за серце, був у крові, в розірваній футболці, а також розповів, що в ході сварки із обвинуваченою ОСОБА_9 остання нанесла йому удар ножом (т. 1, а.с. 182-185).
В свою чергу, на неспроможність версії сторони захисту стосовно необхідної оборони ОСОБА_9 від нападу з боку ОСОБА_10 вказує також посткримінальна поведінка обвинуваченої, зокрема, те, що після спричинення тілесних ушкоджень потерпілому обвинувачена ОСОБА_9 не викликала швидку медичну допомогу та не звернулась до правоохоронних органів, натомість, відповідно до показань свідка ОСОБА_12 , намагалась покинути місце події, проте була зупинена свідком та змушена була перебувати поруч із потерпілим до прибуття поліції та швидкої допомоги, до яких звернулась саме свідок, що підтверджується роздруківкою звернення «102» (т. 2, а.с. 5).
В цьому контексті апеляційний суд приймає до уваги посилання сторони захисту на те, що ОСОБА_9 до приїзду поліції та швидкої допомоги закривала рану потерпілого ОСОБА_10 руками, тим самим намагаючись надати йому першу медичну допомогу, оскільки такі твердження відповідають показанням обвинуваченої, потерпілої та свідка ОСОБА_18 , наданими під час судового розгляду кримінального провадження, проте зазначена поведінка обвинуваченої ОСОБА_9 , на переконання колегії суддів, була обумовлена не її особистим імпульсом, а тим фактом, що свідок ОСОБА_12 затримала обвинувачену під час спроби покинути місце події та змусила її повернутись на місце події.
Що стосується тверджень захисника з приводу того, що потерпілий ОСОБА_10 зауважував на тому, що обвинувачена вихватила ніж у нього з рук, що підтверджується висновком експертизи №59 від 05.02.2021, суд апеляційної інстанції зауважує на наступному.
Так, дійсно, згідно із висновком судово-медичної імунологічної експертизи №59 від 05.02.2021, на ручці ножа, вилученого в ході огляду місця події за адресою: АДРЕСА_1 , було знайдені потові виділення, при цьому, за результатами проведеного експертного дослідження було встановлено, що не виключається можливість походження потових виділень на ручці ножа від потерпілого ОСОБА_10 , присутність поту підозрюваної ОСОБА_9 не виключається в якості домішки, незалежно від категорії видільництва (т. 2, а.с. 128-130).
На переконання колегії суддів, факт виявлення на вищезгаданій ручці ножа потових виділень потерпілого ОСОБА_10 пояснюється тим, що потерпілий, як було встановлено під час судового розгляду кримінального провадження із пояснень свідка ОСОБА_11 та самої обвинуваченої ОСОБА_9 , займався виготовленням та заточкою ножів, внаслідок чого є цілком обґрунтованим та не викликає жодних сумнівів те, що на ручці наявного в домоволодінні ножа були виявлені потові виділення потерпілого.
Зазначений факт жодним чином не спростовує причетності обвинуваченої ОСОБА_9 до спричинення потерпілому вищезазначеного тілесного ушкодження.
Водночас, колегія суддів приймає до уваги посилання сторони захисту на те, що на момент події злочину 12.01.2021 у обвинуваченої ОСОБА_9 також були наявні легкі тілесні ушкодження у вигляді синців повік та шиї, грудної клітки, області лівого суглобу, області правого колінного суглобу та садна верхньої повіки лівого ока, які підтверджуються висновком судово-медичної експертизи №82 від 09.02.2021 (т. 2, а.с. 64-65).
При цьому, заслуговують на увагу доводи захисника з приводу того, що у вищезгаданому висновку експерта №82 від 09.02.2021 не вказана точна дата утворення у обвинуваченої ОСОБА_9 виявлених у неї легких тілесних ушкоджень, натомість, зазначено припущення стосовно того, що такі тілесні ушкодження могли бути заподіяні за 2-3 доби до моменту проведення обстеження обвинуваченої, яке було здійснено 14.01.2021 (т. 2, а.с. 64-65), внаслідок чого не виключається те, що такі легкі тілесні ушкодження були заподіяні ОСОБА_9 в ході обопільної бійки з потерпілим ОСОБА_10 , що не заперечувалось як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду обвинуваченою та потерпілим.
В даному контексті колегія суддів критично оцінює посилання обвинуваченої ОСОБА_9 на проведення судово-медичної експертизи стосовно неї із порушеннями з огляду на відсутність фіксації певних ушкоджень, натомість, відповідно до дослідницької частини вищевказаного висновку, експертом було проведено особистий огляд ОСОБА_9 , на підставі якого було встановлено вищезазначені тілесні ушкодження: синці повік та шиї, грудної клітки, області лівого суглобу, області правого колінного суглобу та садна верхньої повіки лівого ока; інших ушкоджень виявлено не було (т. 2, а.с. 65).
При цьому, експертом було також опитано ОСОБА_9 стосовно механізму отримання нею наявних тілесних ушкоджень та остання повідомила, що 11.01.2021 приблизно о 23 год. її співмешканець Федір наносив удари кулаками та ліктями по волосяній частині голови, викручував праву ногу в колінному суглобі, бив кулаками по обличчю та поперековій області; свідомість не втрачала, блювоти не було, були запаморочення та нудота (т. 2, а.с. 64, зворотна сторона).
Відтак, сама обвинувачена ОСОБА_9 під час проведення її огляду експертом не зауважувала на тому, що в неї наявні порізи на лівій долоні та видерте волосся у великому обсязі, при цьому, експерт за результатами проведення її огляду також не встановив наявності у неї таких ушкоджень.
Підстав не довіряти вищезгаданому висновку експерта у суду апеляційної інстанції не має, з огляду на його кваліфікацію, стаж роботи (9 років) та попередження про кримінальну відповідальність за ст.ст. 384, 385 КК України за надання завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (т. 2, а.с. 64).
З урахуванням викладених обставин, колегія суддів констатує, що в ході бійки між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 дійсно не виключається можливість переживання обвинуваченою ОСОБА_9 болю, проте, з урахуванням вищевикладених обставин вчинення злочину, зокрема, факту завдання обвинуваченою удару ножом в область грудної клітки потерпілого в той час, коли останній позбавлений був можливості чинити опір у зв'язку із перебуванням у лежачому положенні на дивані, а також з огляду на поведінку обвинуваченої ОСОБА_9 безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення, суд апеляційної інстанції доходить переконання про те, що в даному випадку обвинувачена не діяла в умовах реального посягання на своє життя та здоров'я, що, як наслідок, виключає наявність ознак необхідної оборони, а, навпаки, бажала заподіяти шкоду потерпілому, проте свій умисел до кінця довести не змогла з причин, які не залежали від її волі, зокрема, у зв'язку із наданням потерпілому ОСОБА_10 своєчасної медичної допомоги.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що підстав для кваліфікації дій обвинуваченої ОСОБА_9 за ст. 124 КК України, як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони, як на цьому зауважує сторона захисту, у апеляційного суду відсутні, оскільки в даному випадку обвинувачена заподіяла потерпілому ОСОБА_10 тілесні ушкодження в життєво важливий орган (грудну клітку) не в умовах наявного суспільно небезпечного посягання, оскільки на момент завдання таких ушкоджень потерпілий не посягав на життя чи здоров'я обвинуваченої, натомість, лежав на дивані та небезпеки для ОСОБА_9 не представляв.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції не приймає до уваги доводи сторони захисту стосовно відсутності в діях обвинуваченої ОСОБА_9 умислу саме на вбивство потерпілого ОСОБА_10 , оскільки такі твердження повністю спростовуються дослідженими під час судового розгляду кримінального провадження доказами.
Так, суб'єктивна сторона умисного вбивства, тобто злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, характеризується виною у формі умислу.
При цьому, умисел, відповідно до ч. 1 ст. 24 КК України, розподіляється на прямий та непрямий.
Частини 2 та 3 ст. 24 КК України встановлюють, що прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки та хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Непрямий умисел повністю збігається з прямим умислом за такою ознакою інтелектуального моменту, як усвідомлення. Однак інша ознака - передбачення суспільно небезпечних наслідків - значно відрізняється від подібної ознаки прямого умислу. Відповідно до закону при прямому умислі винний передбачає наслідки як можливий або неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, а при непрямому умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків.
Про наявність в діях обвинуваченої ОСОБА_9 умислу саме на вбивство потерпілого ОСОБА_10 з мотивів спричинення йому шкоди (розправи над ним) на ґрунті особистих неприязних відносин, який вона не змогла довести до кінця з причин, які не залежали від її волі, на переконання суду апеляційної інстанції, свідчать обставини, що передували вчиненню злочину (неприязні відносини між ними та словесний конфлікт); знаряддя та спосіб заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень (удар ножом в область життєво-важливого органу - в ліву частину грудної клітки потерпілого ОСОБА_10 ); поведінка ОСОБА_9 після їх завдання, а саме здійснення спроби залишити місце події.
Колегія суддів зауважує на тому, що стороною обвинувачення на підставі наданих в зазначеному провадженні доказів була доведена суб'єктивна сторона інкримінованого ОСОБА_9 злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, а саме форма вини у виді непрямого умислу та мотив - неприязні відносини, оскільки обвинувачена ОСОБА_9 безумовно усвідомлювала суспільно-небезпечний характер своїх дій, пов'язаних із завданням потерпілому ОСОБА_10 удару ножом у життєво важливий орган - грудну клітину, передбачала його суспільно-небезпечні наслідки у вигляді смерті потерпілого та, хоча й не бажала їх настання, проте свідомо їх припускала.
В цьому контексті суд апеляційної інстанції звертає увагу на роз'яснення, що містяться в п.п. 20, 22 Пленуму ВС України № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 07.02.2003, відповідно до яких умисне вбивство без кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК України, а також без ознак, передбачених ст.ст. 116-118 КК України, зокрема в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим, підлягає кваліфікації за ч. 1 ст. 115 КК України.
Водночас, заслуговує на увагу правова позиція, викладена в постанові ККС ВС від 23.04.2020 у справі №577/3894/14 (провадження №51-500км19), згідно якої основна сутність непрямого умислу в його вольовій сфері психічної діяльності. Особливість вольової ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення можливості настання такого наслідку, особа не має потреби в його досягненні. Має місце передбачення тільки ймовірності настання такого наслідку.
В контексті надання оцінки посиланням обвинуваченої ОСОБА_9 на те, що вона надавала свої показання у стані сильного хвилювання, не розуміла, що часткове визнання провини не є фактичним визнанням та не мала можливості порадитись із захисником, колегія суддів зауважує на тому, що судом 1-ої інстанції допит обвинуваченої було проведено в присутності її захисника ОСОБА_8 , вона вільно та послідовно надавала свої показання (т. 3, а.с. 55-63), їх повний зміст відтворений в мотивувальній частині оскаржуваного вироку, а також надана повна та всебічна оцінка, на підставі якої суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_9 свою винуватість у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення фактично не визнала, заперечувала наявність в її діях умислу саме на вбивство потерпілого ОСОБА_10 та зауважила на тому, що умисно удар ножом йому не наносила.
На підставі аналізу наданих обвинуваченою показань суд 1-ої інстанції, на переконання колегії суддів, дійшов обґрунтованого висновку стосовно невизнання ОСОБА_9 своєї провини у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, при цьому, окремої уваги вартий той факт, що винуватість останньої у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення була встановлена судом на підставі дослідження сукупності наданих стороною обвинувачення усних та письмових доказів, тобто показання обвинуваченої ОСОБА_9 в даному випадку не мали вирішального значення при ухваленні оскаржуваного обвинувального вироку.
Факт надання потерпілим ОСОБА_10 показань стосовно того, що обвинувачена покинула його та почала вести аморальний спосіб життя, на які посилається обвинувачена ОСОБА_9 в поданій апеляційній скарзі, зауважуючи на їх безпідставності та неправдивості, не мають жодного значення в даному випадку для встановлення винуватості ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованого їй злочину, слугують лише певною характеристикою особи обвинуваченої та не були враховані судом під час вирішення питання стосовно винуватості ОСОБА_9 .
За встановлених обставин, колегія суддів, погоджуючись із висновком суду 1-ої інстанції, доходить переконання про те, що висунута стороною обвинувачення версія подій знайшла своє підтвердження в ході судового розгляду кримінального провадження, сукупності зібраних по справі доказів достатньо для стійкого висновку про винуватість ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованого їй закінченого замаху на злочин, спрямований проти життя потерпілого ОСОБА_10 .
При цьому, позиція сторони захисту, яка полягає у запереченні своєї винуватості у вчиненні замаху на вбивство потерпілого ОСОБА_10 є способом самозахисту, оскільки вона об'єктивно спростовується дослідженими судом 1-ої інстанції усними та письмовими доказами, не довіряти яким об'єктивних підстав немає.
Відтак, суд 1-ої інстанції, на підставі повного, всебічного аналізу та оцінки всіх досліджених доказів у провадженні, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості обвинуваченої ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованого їй злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України та правильність кваліфікації її дій, тому підстав для відповідної зміни вироку суду в частині кваліфікації дій обвинуваченої у суду апеляційної інстанції немає.
Призначаючи ОСОБА_9 покарання, суд 1-ої інстанції, на виконання приписів ст.ст. 50, 65 КК України, призначив їй покарання у виді позбавлення волі строком на 7 років, в межах санкції статті та з урахуванням положень ч. 3 ст. 68 КК України стосовно призначення покарання за незакінчене кримінальне правопорушення, яке буде необхідним й достатнім для її виправлення та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.
Так, колегія суддів окремо зауважує на тому факті, що, зараховуючи обвинуваченій ОСОБА_9 у строк відбування покарання строк її попереднього ув'язнення, суд 1-ої інстанції допустив помилку, пов'язану із початком відліку такого строку, а також не зазначивши, із якого розрахунку виходив під час такого зарахування.
Відповідно до резолютивної частини оскаржуваного вироку, суд зазначив, що строк відбування основного покарання ОСОБА_9 підлягає обчисленню з 13.03.2024, тобто з моменту затримання, а також зарахував у строк відбування покарання обвинуваченій строк її попереднього ув'язнення в період часу з 12.01.2021 по 14.09.2021 (т. 3, а.с. 106), проте не зарахував у строк відбування покарання строк її попереднього ув'язнення до набрання вироком законної сили.
При цьому, відповідно до чинної на теперішній час редакції ч. 5 ст. 72 КК України, попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у ч. 1 цієї статті.
Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про попереднє ув'язнення» (далі - Закон), попереднє ув'язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.
Підставою для попереднього ув'язнення, відповідно до ст. 3 Закону, є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу тримання під вартою або про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів України та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом.
На підставі аналізу матеріалів провадження вбачається, що обвинувачена ОСОБА_9 була затримана 12.01.2021 (т. 2, а.с. 23-26) та перебувала у режимі попереднього ув'язнення з моменту застосування стосовно неї ухвалою слідчого судді Суворовського райсуду м. Одеси від 14.01.2021 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою ще на стадії досудового розслідування вказаного кримінального провадження (т. 2, а.с. 41), до моменту звільнення її з-під варти на підставі ухвали Суворовського райсуду від 14.09.2021 про застосування стосовно обвинуваченої ОСОБА_9 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту в нічний час доби (т. 1, а.с. 101-103).
З урахуванням викладених обставин, обвинувачена ОСОБА_9 перебувала в режимі попереднього ув'язнення з моменту її затримання, тобто з 12.01.2021, до моменту звільнення її з-під варти 14.09.2021 у зв'язку із застосуванням більш м'якого запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, тобто в період часу з 12.01.2021 по 14.09.2021.
В подальшому, у зв'язку із систематичною неявкою обвинуваченої ОСОБА_9 в судове засідання суду 1-ої інстанції та оголошенням її у розшук на підставі ухвали Суворовського райсуду м. Одеси від 25.01.2024, з наданням дозволу на її затримання, ОСОБА_9 було затримано 13.03.2024 (т. 3, а.с. 33-36) та ухвалою Суворовського райсуду м. Одеси від 14.03.2024 було застосовано стосовно ОСОБА_9 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 11.05.2024 (т. 3, а.с. 44-45), строк дії якого в подальшому продовжувався відповідними ухвалами суду 1-ої інстанції.
Відтак, в період часу з 13.03.2024 по теперішній час, тобто по день набрання вироком законної сили, обвинувачена ОСОБА_9 також перебувала в режимі попереднього ув'язнення.
При цьому суд в оскаржуваному вироку, на переконання колегії суддів, безпідставно зазначив щодо початку відліку строку відбування покарання обвинуваченої ОСОБА_9 з моменту її повторного затримання 13.03.2024, натомість, такий строк, відповідно до вимог вищевикладеної ч. 5 ст. 72 КК України, визнається строком попереднього ув'язнення та підлягає відповідному зарахуванню у строк відбування покарання у відповідному розрахунку.
Разом із тим, всупереч вимог ч. 5 ст. 72 КК України, судом не було зараховано обвинуваченій ОСОБА_9 у строк відбування покарання весь строк її попереднього ув'язнення до набрання вироком законної сили, натомість, початок строку відбування покарання було безпідставно визначено з моменту її затримання, а також не було зазначено, з якого саме розрахунку виходив суд під час зарахування строку попереднього ув'язнення.
Водночас, згідно з вимогами п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України, у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначається, серед іншого, початок строку відбування покарання.
Чинний кримінальний процесуальний закон не передбачає чіткого нормативного врегулювання початку строку відбування покарання у виді позбавлення волі.
Натомість, ч.ч. 1 та 2 ст. 532 КПК України передбачено, що вирок або ухвала суду 1-ої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
В свою чергу, положення ч. 1 ст. 87 КВК України встановлюють, що особи, засуджені до позбавлення волі, направляються для відбування покарання не раніше спливу триденного та не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, що набрав законної сили.
Системний аналіз вищевикладених вимог закону дає підстави дійти висновку про те, що початок строку відбування покарання у виді позбавлення волі відраховується з дня набрання вироком суду 1-ої інстанції законної сили, при цьому, до такого строку зараховується строк попереднього ув'язнення до моменту набрання таким вироком законної сили.
З урахуванням викладеного апеляційний суд констатує, що суд в резолютивній частині оскаржуваного вироку помилково зазначив, що строк відбування покарання ОСОБА_9 відраховується з моменту її затримання, а не набрання вироком законної сили, а також безпідставно, всупереч вимог ч. 5 ст. 72 КК України, не зарахував обвинуваченій у строк відбування покарання весь строк її попереднього ув'язнення по день набрання вироком законної сили із розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
За таких обставин, колегія суддів доходить висновку про необхідність внесення до резолютивної частини вироку відповідних змін, із зазначенням про обчислення строку відбування покарання ОСОБА_9 із моменту набрання вироком законної сили, а також зарахування обвинуваченій ОСОБА_9 у строк відбування покарання строку її попереднього ув'язнення в період часу з 12.01.2021 по 14.09.2021 та з 13.03.2024 по день набрання вироком законної сили, тобто по 23.04.2025, із розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі на підставі ч. 5 ст. 72 КК України.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду 1-ої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити вирок або ухвалу.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 409 КПК України передбачено, що підставою для скасування або зміни судового рішення є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Згідно із вимогами п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК України неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність є незастосування судом закону, який підлягає застосуванню.
З огляду на викладене вище у всій сукупності, суд апеляційної інстанції доходить висновку про необхідність часткового задоволення апеляційних скарг сторони захисту, а також зміни вироку суду 1-ої інстанції в частині початку обчислення строку відбування покарання обвинуваченій ОСОБА_9 та зарахування останній у строк відбування покарання строку її попереднього ув'язнення з мотивів, викладених апеляційним судом вище.
Керуючись ст.ст. 24, 370, 404, 405, 407, 409, 413, 419, 424, 532, 615 КПК України, апеляційний суд
ухвалив:
Апеляційні скарги обвинуваченої ОСОБА_9 та її захисника ОСОБА_8 - задовольнити частково.
Вирок Суворовського районного суду м. Одеси від 20.08.2024, яким ОСОБА_9 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України - змінити в частині зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання.
Абзаци третій та четвертий резолютивної частини вироку викласти в наступній редакції:
«Строк відбування покарання ОСОБА_9 відраховувати з дня набрання вироком законної сили.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зарахувати ОСОБА_9 у строк відбування покарання строк її попереднього ув'язнення в період часу з 12.01.2021 по 14.09.2021 та з 13.03.2024 по день набрання вироком законної сили, із розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі».
В іншій частині вирок суду залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня набрання нею законної сили, а засудженою, яка утримується під вартою - в той же строк з дня отримання копії судового рішення.
Судді Одеського апеляційного суду:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4