09 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 760/16462/18
провадження № 61-7255св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - Національний університет оборони України,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Національного університету оборони України на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2023 року у складі судді Букіної О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2024 року у складі колегії суддів Мельника Я. С., Матвієнко Ю. О., Оніщука М. І. у справі за позовом Національного університету оборони України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року Національний університет оборони України звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у якому просив виселити відповідачів із кімнати № 522 гуртожитку Національного університету оборони України, що розташований за адресою: АДРЕСА_2, військове містечко № НОМЕР_2 , без надання іншого жилого приміщення.
Свої вимогиНаціональний університет оборони України (далі - Університет) мотивував тим, що у 2002 році відповідачі без достатніх на те правових підстав зайняли спірну кімнату № 522 у гуртожитку університету.
Сторони не були пов'язані трудовими відносинами, рішення про вселення у спірну кімнату не приймалося, ордер на вселення не видавався, договір найму не укладався, за місцем проживання відповідачі не зареєстровані. Неправомірне утримання спірної кімнати перешкоджає Університету використовувати її за призначенням - для забезпечення працівників та слухачів Університету. Керівництво Університету повідомляло про необхідність звільнення спірного приміщення у добровільному порядку, але до цього часу відповідачі займану житлову площу не звільнили.
Зазначає, що відповідачі забезпечені жилим приміщенням за рахунок Міністерства оборони України, оскільки відповідно до листа начальника Київського квартирно-експлуатаційного управління від 06 березня 2018 року № 303/25-1330 ОСОБА_1 утримує двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Солом'янський районний суд міста Києва рішенням від 03 жовтня 2023 року у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що у травні 2002 року ОСОБА_1 разом із сім'єю вселився до спірної кімнати в гуртожитку з підстав, що не суперечать положенням законодавства, не самоправно, тривалий час користувався цим житлом - протягом 21 року, перебуває на квартирному обліку у Житловій комісії гарнізону міста Києва (далі - ЖК гарнізону міста Києва) з 19 лютого 2003 року та станом на час вселення був військовослужбовцем, під час проходження служби у гарнізоні жилого приміщення не отримував.
Таким чином, вимоги позивача про виселення відповідачів зі спірної житлової кімнати без надання іншого жилого приміщення є невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла, що відповідає сталій практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Київський апеляційний суд постановою від 18 квітня 2024 року апеляційну скаргу Національного університету оборони України залишив без задоволення, а рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У травні 2024 року Національний університет оборони України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень просить скасувати рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 759/4907/18.
Уточнену касаційну скаргу Національний університет оборони України мотивував тим, що особи, які навчались у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню разом з членами сім'ї з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з навчанням без надання іншого жилого приміщення.
Суди залишили поза увагою, що ОСОБА_1 не проходив військову службу в академії чи Університеті (який є її правонаступником), спірна житлова площа надавалася відповідачу та членам його сім'ї для тимчасового проживання на період навчання. Тобто те, що ОСОБА_1 на час вселення був військовослужбовцем, який проходив службу у Збройних Силах України, не було підставою для заселення відповідача до гуртожитку.
Після закінчення навчання відповідачі не звільнили надану житлову площу та продовжують утримувати її без достатніх правових підстав. Рішення про виділення ОСОБА_1 спірної кімнати в гуртожитку житлова комісія не приймала, спеціальний ордер на вселення не видавала, договір не укладено.
Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суди неповно дослідили обставини цієї справи та не надали належної оцінки аргументам позивача. Так, позивач наголошував на тому, що ОСОБА_1 та члени його сім'ї є забезпеченими квартирою у місті Івано-Франківську.
Проживання відповідачів у спірному жилому приміщенні, яке є державною власністю, без законних на те правових підстав створює Університету перешкоди у використанні житлового фонду за його прямим призначенням - для забезпечення житлом слухачів, ад'юнктів та інших військовослужбовців на період їх навчання чи проходження військової служби в Університеті. У зв'язку з цим порушене право позивача як балансоутримувача спірного жилого приміщення підлягає захисту в порядку, передбаченому статтею 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Вважає, що задоволення позовних вимог про виселення відповідачів є необхідним для забезпечення у встановленому законом порядку реалізації житлових прав інших громадян, що працюють чи навчаються в Університеті, є співрозмірним та становитиме розумний баланс між інтересами особи та суспільства, а отже, не становитиме невиправданого втручання у право відповідачів на повагу до житла.
Аргументи інших учасників справи
У липні 2024 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 та ОСОБА_1 через представника ОСОБА_4 подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, у яких просять залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 03 червня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Солом'янського районного суду міста Києва.
11 липня 2024 року справу № 760/16462/18 передано до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 24 березня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1089 «Про реорганізацію Національної академії оборони України» Національний університет оборони України є правонаступником Національної академії оборони України.
Указом Президента України від 22 лютого 2013 року № 85/2013 Національному університету оборони України присвоєно ім'я Івана Черняховського і надалі іменовано як Національний університет оборони України імені Івана Черняховського.
Указом Президента України від 16 червня 2023 року № 335/2023 визнано таким, що втратив чинність Указ Президента України від 22 лютого 2013 року № 85/2013 «Про присвоєння імені Івана Черняховського Національному університету оборони України».
Суди також з'ясували, що гуртожиток, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , військове містечко № НОМЕР_2 , належить на праві власності державі в особі Міністерства оборони України та перебуває на балансі Національного університету оборони України згідно з розпорядженням Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації від 28 вересня 2007 року № 1831 (том 1, а. с. 10).
Довідкою Національного університету оборони України від 21 червня 2018 року № 182/4/1201 підтверджується, що підполковник ОСОБА_1 дійсно був слухачем денної форми навчання Національної академії оборони України з 01 вересня 2000 року (наказ Міністерства оборони України від 21 серпня 2000 року № 566) до 21 червня 2002 року (наказ Міністерства оборони України від 21 червня 2002 року № 123) (том 1, а. с. 5-б).
Згідно з листом заселення № 276, виданим 27 травня 2002 року начальником Національної академії оборони України Толубком В. Б., підполковника ОСОБА_1 заселено у гуртожиток на АДРЕСА_3 , склад сім'ї - 3 (три) особи (том 1, а. с. 5-г).
Наказом Міністра оборони України від 21 червня 2002 року № 293 підполковника ОСОБА_1 як офіцера, який у 2002 році закінчив навчання на факультеті підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України, призначено старшим офіцером відділу організації зв'язку (проводового, радіорелейного) головного управління зв'язку і автоматизованих систем управління військами Генерального Штабу Збройних Сил України, ВОС - 1201002. У наказі також зазначено, що ОСОБА_1 не забезпечений житлом у місті Києві (том 1, а. с. 182).
Наказом Міністра оборони України від 16 грудня 2002 року № 1134 підполковника ОСОБА_1 звільнено у запас з військової служби за станом здоров'я на підставі підпункту «б» пункту 67 Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України від 07 листопада 2001 року № 1053/2001 (далі - Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу). У наказі також зазначено, що ОСОБА_1 , який має вислугу років у Збройних Силах України 23 роки 4 місяці, підлягає направленню на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 ; звільняється у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України із залишенням на квартирному обліку для позачергового отримання житла за рахунок Міністерства оборони України (том 1, а. с. 181).
Згідно з довідкою Київського квартирно-експлуатаційного управління від 27 лютого 2018 року № 22022 полковник запасу ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку у ЖК гарнізону міста Києваз 19 лютого 2003 року. Кількість членів сім'ї - 3 (три) особи (він, дружина, син). Найменування пільги «Звільнений ветеран військової служби». Категорія пільги «позачерговий». Номер у загальній черзі гарнізону - 4 812. Номер у черзі «позачергових» - 1 017 (том 1, а. с. 183).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
У частині першій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У статті 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Згідно з частиною другою статті 14 Закону України «Про Збройні Сили України» майно, закріплене за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у державній власності, організація, що здійснює право власності від імені та в інтересах держави, має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення (негаторний позов).
Згідно зі статею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 118 Житлового кодексу України (тут і далі - ЖК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
За правилами частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
У статті 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки (частина перша статті 127 ЖК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 128 ЖК України порядок надання жилої площі в гуртожитках визначається цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім'ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток.
Відповідно до статті 132 ЖК України сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
У статті 125 ЖК України визначено перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього Кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім'ї військовослужбовців; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
Таким чином, не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 ЖК України, зокрема, сім'ї осіб, які перебували на військовій службі або працювали у системі Збройних Сил України не менш як десять років (стаття 125 ЖК України).
Окрім того, у пунктах 20, 21 постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що оскільки на підставі статті 125 ЖК України деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, під час розгляду справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно з'ясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою. Зокрема, особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, не менше 10 років, користуються такою пільгою і в тому разі, коли цей стаж переривався. Теж саме стосується спорів про виселення з гуртожитків. Якщо гуртожиток надано у зв'язку з роботою, то осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій статті 132 ЖК України, як і осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України» («GLOBA v. UKRAINE»), заява № 15729/07, § 37).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 44).
ЄСПЛ зазначив: «Коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України», заява № 17365/14, § 32-35).
Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги під час вирішення питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Встановивши, що ОСОБА_1 разом із членами своєї сім'ї у травні 2002 року був заселений до спірної кімнати у гуртожитку, в якій вони проживають весь час, а також врахувавши, що з 19 лютого 2003 року відповідач разом із членами своєї родини перебуває на квартирному обліку у ЖК гарнізону міста Києва, під час проходження військової служби у гарнізоні житлового приміщення не отримував, має вислугу років у Збройних Силах України понад 23 роки, звільнений у запас з військової служби наказом Міністерства оборони України від 16 грудня 2002 року № 1134 за підпунктом «б» пункту 67 Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу (за станом здоров'я), суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 753/15273/17 (провадження № 61-48829св18), від 15 серпня 2022 року у справі № 761/17609/18 (провадження № 61-5645св22), від 28 червня 2023 року у справі № 761/37167/18 (провадження № 61-1410св23), у яких спірні правовідносини були подібними, а саме Національний університет оборони України пред'явив позови до колишніх військовослужбовців та членів їх сімей про виселення із жилого приміщення у гуртожитку без надання іншого житла і Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди неспівмірно та непропорційно застосували статтю 8 Конвенції, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до позицій ЄСПЛ, викладених у його рішеннях щодо застосування статті 8 Конвенції, виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Оскільки відповідач у цій справі вселився до спірного жилого приміщення з підстав, передбачених законодавством, і його виселення разом із членами сім'ї матиме характер неправомірного втручання у право на житло, то колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо застосування положень статті 8 Конвенції.
Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 759/4907/18, на яку посилався заявник у касаційній скарзі, оскільки на відміну від цієї справи у справі № 759/4907/18 відповідач разом із членами сім'ї отримав службову квартиру АДРЕСА_4 , яку у подальшому було виключено з числа службових із зняттям відповідача з квартирного обліку в Службі безпеки України та передано їм у приватну спільну сумісну власність, однак після поліпшення житлових умов відповідач повторно разом із сім'єю вселився у квартиру № 4 цього будинку.
Аргументи касаційної скарги про те, що особи, які навчались у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню разом із членами сім'ї з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з навчанням без надання іншого жилого приміщення, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 , вже будучи офіцером Збройних Сил України, дійсно був слухачем денної форми навчання Національної академії оборони України з 01 вересня 2000 року до 21 червня 2002 року, однак він разом із членами сім'ї заселився у спірне жиле приміщення у гуртожитку 27 травня 2002 року, тобто менше, ніж за місяць до закінчення навчання, і в листі заселення відсутні будь-які відомості про те, що відповідач забезпечується жилою площею у гуртожитку саме на період навчання.
Крім того, наказом Міністра оборони України від 21 червня 2002 року № 293 підполковника ОСОБА_1 як офіцера, який у 2002 році закінчив навчання на факультеті підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України, призначено старшим офіцером відділу організації зв'язку (проводового, радіорелейного) головного управління зв'язку і автоматизованих систем управління військами Генерального Штабу Збройних Сил України, після чого відповідач разом із членами сім'ї продовжував постійно проживати у займаному ними житлі, а отже, слід вважати, що відповідач як військовослужбовець офіцерського складу був забезпечений житлом у гуртожитку на строк проходження військової служби. Зважаючи на те, що під час проходження військової служби відповідач не отримав у межах гарнізону міста Києважилого приміщення для постійного проживання, то у нього не виник обов'язок звільнити займане жиле приміщення в гуртожитку, оскільки звільнення жилого приміщення у гуртожитку в цьому випадку відбувається в разі наявності (отримання, придбання) іншого жилого приміщення в межах населеного пункту (гарнізону), у якому особа, звільнена з військової служби, перебуває на квартирному обліку.
Загалом доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішеннь по суті спору, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів попередніх інстанцій.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Національного університету оборони України залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк