29 квітня 2025 року
м. Київ
cправа № 903/133/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Колос І.Б.,
за участю секретаря судового засідання Іщука В.В.,
представників учасників справи:
позивача - Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ «Укргазбанк», позивач, скаржник) - Домальчук Р.В. (самопредставництво),
відповідача - Луцької міської ради (далі - Міськрада, відповідач) - Бондарчук Р.І. (самопредставництво),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ПАТ «Укргазбанк»
на рішення Господарського суду Волинської області від 24.09.2024 (головуючий - суддя Шум М.С.)
та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 (головуючий - суддя Тимошенко О.М., судді: Юрчук М.І., Крейбух О.Г.)
у справі за позовом ПАТ «Укргазбанк»
до Міськради,
про звернення стягнення на предмет іпотеки,
1. ПАТ «Укргазбанк» звернулося до суду з позовом до Міськради про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру, яка належала на праві власності фізичній особі, яку передано у власність територіальній громаді міста Луцька Волинської області як відумерлу спадщину, в рахунок погашення заборгованості фізичної особи перед ПАТ «Укргазбанк» за кредитним договором.
1.1. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскільки в судовому порядку вищевказану квартиру визнано відумерлою спадщиною та передано у власність територіальної громади міста Луцьк Волинської області, то в силу вимог статті 23 Закону України «Про іпотеку» Міськрада набула статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов'язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття нею права власності на предмет іпотеки.
1.2. Міськрада, заперечуючи проти позовних вимог, зазначала про пропуск позивачем загальної позовної давності на звернення до суду із вказаним позовом.
2. Справа розглядалася судами неодноразово.
3. За результатами нового розгляду справи Господарський суд Волинської області рішенням від 24.09.2024, яке Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 06.02.2025 залишив без змін, у задоволенні позову відмовив.
4. ПАТ «Укргазбанк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 24.09.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 у справі №903/133/23 та ухвалити нове рішення про задоволення позову
5. Із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) скаржник зазначає про те, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, статті 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки не було враховано висновок щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 15.05.2024 у справі №754/13502/19.
6. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.03.2025 для розгляду касаційної скарги у справі №903/133/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.
7. Ухвалою Верховного Суду від 31.03.2025 відкрито касаційне провадження у справі №903/133/23 за касаційною скаргою ПАТ «Укргазбанк» на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
8. У відзиві на касаційну скаргу Міськрада заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи їх необґрунтованість, вказавши, що справи неподібні, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
9. За розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 28.04.2025 №32.2-01/692 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи у зв'язку з відпусткою судді Ємця А.А. та згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.04.2025 для розгляду справи №903/133/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. (головуюча), Бенедисюк І.М., Колос І.Б.
10. Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
11. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
12. Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
13. При цьому, самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено у касаційній скарзі), покладається на скаржника.
14. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
15. Предметом касаційного перегляду є рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову та постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатами перегляду рішення суду першої інстанції.
16. Скаржник означив підставою касаційного оскарження пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України.
17. Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень у контексті підстави касаційного оскарження, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №906/1286/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.
18. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
19. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
20. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
21. Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) спірні питання виникли у подібних правовідносинах; (2) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду.
22. Тому Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерії подібності правовідносин:
- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями;
- з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими;
- подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини);
- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
23. Щодо до того, що вважається правовим висновком Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі №191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі №902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
24. Підставою для касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
25. При цьому, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, за цією підставою касаційного оскарження обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
26. Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
27. Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
28. Так, за доводами касаційної скарги, судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, статей 256, 257, 261, 267 ЦК України, оскільки не було враховано висновок щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 15.05.2024 у справі №754/13502/19.
29. Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника, колегія суддів виходить з такого.
30. У справі №754/13502/19 розглядалися вимоги про стягнення коштів. Позовна заява мотивована тим, що після смерті його батька, до складу спадкового майна увійшла, зокрема, квартира. 23.05.2013 позивач подав приватному нотаріусу заяву про прийняття спадщини, що залишилася після смерті батька, за заповітом, який був визнаний недійсним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22.05.2017. Вказаним рішенням суду визнано за позивачем право власності у порядку спадкування за законом на частку квартири. Позивач вважав, що саме з 18.08.2011, тобто з моменту відкриття спадщини після смерті батька, він набув право на частину спірної квартири. У грудні 2018 року позивачу стало відомо, що спірна квартира на підставі договору найму (оренди) від 28.04.2015 була передана відповідачем як орендодавцем у строкове платне користування орендарю - ТОВ «Міжнародна юридична компанія Гапоненко Роман і партнери». Наданими орендарем копіями додаткових угод до договору, розписок та фіскальних чеків, складених на підтвердження отримання відповідачем сум орендних платежів за користування квартирою орендарем, підтверджується факт отримання відповідачем або уповноваженою особою відповідача, грошових коштів за період з 28.04.2015 до 30.08.2018 на загальну суму 1 155 000 грн. Оскільки між сторонами будь-які договори щодо квартири чи управління нею не укладалися, то позивач вважав, що від суми коштів, отриманих відповідачем як дохід від використання квартири, належать йому на праві власності. З урахуванням наведеного, позивач просив суд стягнути з відповідача свою користь 589 500 грн, як частину коштів, отриманих відповідачем у вигляді доходу від користування належною позивачу частиною квартири.
30.1. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право отримати доходи з часу відкриття спадщини, оскільки спадкове майно належить двом спадкоємцям, проте долучені позивачем копії розписок позбавлені правового змісту, на їх підставі неможливо встановити суму орендної плати за договором найму (оренди). Не доведено, що частину грошових коштів за оренду квартири отримала уповноважена особа відповідача. Договором передбачено право отримати грошові кошти лише у сумі 1 000 грн. Надані розписки про отримання грошових коштів є суперечливими, грошові кошти у різних сумах одночасно отримувалися і за договором найму (оренди), і за додатковими угодами. Вказані у розписках реквізити договорів не є унікальними, а походження розписок є незрозумілим. Суд врахував, що копії наданих позивачем розписок не посвідчені належним чином - на кожному з долучених до справи аркушів розміщено копію двох розписок, але завірені лише розписки нижнього ряду, особою, яка не має прямого відношення до сторін договору оренди. Суд звернув увагу на те, що видача готівки підприємствами оформлюється видатковим касовим ордером або видатковими відомостями. Саме ці первинні документи є тими письмовими доказами якими орендар за договором оренди міг підтвердити факт оплати готівкових коштів фізичній особі - орендодавцю.
30.2. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач, як спадкоємець, має майнові права на квартиру і йому також належать доходи від використання майна. Надані позивачем докази отримання відповідачем доходів з оренди квартири є належними та допустимими, які в своїй сукупності доводять обґрунтованість його позовних вимог, а відповідач заявлених обставин не спростував.
30.3. Верховний Суд постановою від 15.05.2024 скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих підстав, що суд, задовольняючи позов, відповідно, визнаючи обґрунтованими його позовні вимоги у повному обсязі, не надав правової оцінки та не перевірив доводів відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого було заявлено представником відповідача у суді першої інстанції. Верховний Суд дійшов такого висновку: «Застосування наслідків спливу строку позовної давності, як підстава для відмови у задоволенні позову повністю чи частково, можливе виключно до обґрунтованих позовних вимог, у разі якщо позивач не доведе, що пропустив строк позовної давності з поважних причин. При цьому за вимогами статті 261 ЦК України початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила».
31. У справі №903/133/23, що переглядається, предметом позову є звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру, яка належала на праві власності фізичній особі, яку передано у власність територіальній громаді міста Луцька Волинської області як відумерлу спадщину, в рахунок погашення заборгованості фізичної особи перед ПАТ «Укргазбанк» за кредитним договором. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскільки в судовому порядку вищевказану квартиру визнано відумерлою спадщиною та передано у власність територіальної громади міста Луцьк Волинської області, то в силу вимог статті 23 Закону України «Про іпотеку» Міськрада набула статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов'язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття нею права власності на предмет іпотеки.
31.1. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що позовні вимоги ПАТ «Укргазбанк» до Міськради про звернення стягнення на предмет іпотеки є обґрунтованими та підставними. Однак, суд відмовив у позові у зв'язку із застосуванням позовної давності, про які зазначила Міськрада.
31.2. Суди виходили з такого:
- 11.04.2023, тобто до винесення рішення суду першої інстанції, яке скасовано Верховним Судом з направленням справи на новий розгляд, відповідач подав до суду заяву про застосування позовної давності; одночасно в поясненнях від 15.08.2024 та в судовому засіданні відповідач зазначив, що якщо суд дійде висновку про обґрунтованість позовних вимог, то у позові слід відмовити через пропуск позовної давності;
- у справі №2-7902/2011 10.05.2012 Луцьким міськрайонним судом Волинської області прийнято рішення про стягнення з боржника 64560 доларів США 48 центів та 113 273,85 грн пені. У цьому рішенні суд встановив: «Відповідно до п 1.1 кредитного договору банк надав позичальнику кредит в сумі 49000 доларів США на строк з 12.06.2008 року по 11.05.2025 року зі сплатою процентів за користування кредитом, виходячи із 14,3% річних. Проте, відповідач належним чином не виконала своїх зобов'язань , а тому станом на 18.03.2010 загальна сума заборгованості становить 52 322,57 доларів США...»;
- станом на 18.03.2010 у банку вже виникло право на подання позову із вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке він міг реалізувати ще за життя позичальника, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (більше 7 років);
- на виконання рішення Луцького міськрайоного суду Волинської області від 10.05.2012 про стягнення з фізичної особи на користь банку кредитних коштів суд 27.08.2012 видав виконавчий лист, а з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки банк звернувся лише у 2023 році, тобто більше ніж через 13 років після виникнення заборгованості та більше, ніж через 10 років після набрання рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості законної сили. Відтак, право банку на звернення стягнення на предмет іпотеки за конкретних встановлених судом обставин справи виникло більше як 10 років до звернення з позовом до суду.
32. Як убачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, такі висновки зроблені судами попередніх інстанцій на підставі встановлених ними фактичних обставин справи у цій конкретній справі, виходячи зі змісту позовних вимог та наданих сторонами доказів у справі та заяв. Суди попередніх інстанцій при вирішенні цього спору, дослідили та оцінили предмет, підстави позову, надані та зібрані у справі докази за правилами статті 86 ГПК України у їх сукупності і вірогідності, з урахуванням статей 73-79 ГПК України, і дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог, однак відмовили в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки відповідач подав заяву про наслідки спливу пропуску позовної давності та просив їх застосувати. Зі змісту судових рішень також убачається, що судами досліджувалося та встановлювалося питання початку перебігу позовної давності, наявності/відсутності підстав її застосування.
33. Проаналізувавши судові рішення у справах, Суд вважає, що посилання скаржника на правовий висновок, викладений у зазначеній ним постанові Верховного Суду від 15.05.2024 у справі №754/13502/19, здійснено у справі з неподібними правовідносинами, оскільки, судові рішення у вказаній справі та у справі, що переглядається Судом, прийняті за різних предметів, підстав позову (у справі №754/13502/19 - стягнення коштів, отриманих відповідачем у вигляді доходу від користування належною позивачу частиною квартири, отриманою у спадщину, а у цій справі - звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру, яка належала на праві власності фізичній особі, яку передано у власність територіальній громаді міста Луцька Волинської області як відумерлу спадщину, в рахунок погашення заборгованості фізичної особи перед банком за кредитним договором, наявність судового рішення від 10.05.2012 про стягнення боргу та видача виконавчого листа) та колу доказування, а також фактичних обставин справи, що відповідно вплинуло на застосування вказаної скаржником норми права (у справі Верховний Суд №754/13502/19 скасував постанову суду апеляційної інстанції, якою позов задоволено, виключно з підстави ненадання судом правової оцінки та не здійснення перевірки доводів відповідача про пропуск позивачем позовної давності, про застосування наслідків спливу якого було заявлено представником відповідача у суді першої інстанції, а у цій справі судами розглянуте клопотання відповідача застосування позовної давності на підставі якого і прийняті відповідні рішення).
34. Верховний Суд зазначає, що правовий висновок щодо застосування статті 261 ЦК України, який викладено у постанові Верховного Суду від 15.05.2024 у справі №754/13502/19), на яку посилається скаржник, суд касаційної інстанції зробив з огляду на інші встановлені судами фактичні обставини.
35. Колегія суддів звертається у порядку принципу mutatis mutandis до постанови Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №909/985/21, у якій висловлено правовий висновок про те, що початок перебігу позовної давності за позовом банку до територіальної громади, яка набула право власності на відумерлу спадщину, визначається за загальними правилами, що встановлені статтею 261 ЦК України, і заміна сторони в іпотечному зобов'язанні не впливає на нього з огляду на приписи статті 626 ЦК України.
36. Верховний Суд зазначає, що зі змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що сторони надали докази, а суди їх не дослідили, не оцінили та не встановили на їх підставі обставини справи щодо наявності/відсутності підстав для задоволення позову.
37. Висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову з підстави пропуску позовної давності у цій справі зроблені на підставі встановлених судами обставин та оцінки зібраних доказів і не суперечать висновку у наведеній скаржником постанові Верховного Суду, які стосуються застосування норми права, а саме статті 261 ЦК України.
38. Верховний Суд також вважає за необхідне зазначити, що висновки у наведеній скаржником постанові та у цій справі не можуть вважатися в цьому випадку подібними через те, що на висновок у вказаній справі скаржник послався, виокремивши його із контексту судового рішення, не врахувавши викладених в рішеннях правових позицій Верховного Суду стосовно спірних правовідносин, предмету спору та кола доказування, в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених на підставі них обставин.
39. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди навели аргументи і мотиви з яких вони виходили, ухвалюючи оскаржувані судові рішення. Колегією суддів не вбачається, що сторони надали докази, а суди попередніх інстанцій їх не дослідили, не оцінили та не встановили на їх підставі обставини справи. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
40. Відтак, проаналізувавши зміст наведеної вище постанови Верховного Суду за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в тому числі через призму наявності/відсутності підстав вважати, що має місце неврахування висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не зводяться до неврахування судами попередніх інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 15.05.2024 у справі №754/13502/19 у подібних правовідносинах, і не свідчать про подібність правовідносин, а зводяться до незгоди з оцінкою судами наявності/відсутності підстав для відмови у задоволенні позову у контексті застосування наслідків спливу позовної давності, що свідчить про неподібність цієї справ зі справою, що переглядається з точки зору фактично-доказової бази, юридично-значущих фактів та обставин справи, встановлених судами, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказане для порівняння судове рішення Верховного Суду - релевантним до обставин цієї справи.
41. Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
42. Колегія суддів, також виходить з того, що за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду висновки щодо застосування норм права суд формулює, виходячи з конкретних обставин справи. (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 68), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22, пункт 149), від 04.07.2023 у справі № 373/626/17 (провадження № 14-201цс21, пункт 51)).
43. Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 15.05.2024 у справі №754/13502/19 за відсутності подібності правовідносин.
44. Верховний Суд звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
45. Отже, Верховний Суд встановив, що висновок щодо застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 15.05.2024 у справі №754/13502/19 та, на який посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі №903/133/23.
46. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №903/133/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
47. Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить.
48. Верховний Суд бере до уваги доводи Міськради, викладені у відзиві на касаційну скаргу, у тій частині, яка узгоджується з викладеним у цій ухвалі.
49. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
50. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
51. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
52. Верховний Суд у прийнятті даної ухвали керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
53. У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
54. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
55. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
56. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
57. У справі «Трофимчук проти України» (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
58. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Керуючись статтями 234, 235, 296, 300, 301 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» на рішення Господарського суду Волинської області від 24.09.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 у справі №903/133/23 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Колос