ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
22.04.2025Справа № 910/10354/23
За позовом Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва", м. Київ
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дрогопол Україна", Львівська область, м. Судова вишня
третя особа-1, як не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Міністерство оборони України, м. Київ
третя особа-2, як не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву, м. Київ
третя особа-3, як не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бєлломі О.В., м. Київ
третя особа-4, як не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державне підприємство "Центр забезпечення" Управління справами Апарату Верховної Ради України", м. Київ
за участю Дарницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, м. Київ
про визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації та застосування реституції, -
суддя Морозов С.М.
За участю представників сторін:
від позивача: не з'явились;
від відповідача: Цимбала І.З. (адвокат за ордером серія ВС№1339626 від 20.01.2025);
від третьої особи-1: Хмара Ю.О.(в порядку самопредставництва);
від третьої особи-2: не з'явились;
від третьої особи-3: не з'явились;
від третьої особи-4: Куракін Ю.В. (адвокат за ордером серія АА№1486743 від 19.09.2024).;
від прокуратури: не з'явились.
29.06.2023 року Державне підприємство Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" (позивач) звернулось до суду з позовом про визнання недійсним Договору купівлі-продажу майна (об'єктів) від 20.09.2017 року, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю "Дрогопол Україна" (відповідач), а також про скасування державної реєстрації та застосування реституції щодо майна, яке було передано в рамках вказаного договору.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскільки продані за договором об'єкти є основними засобами (нерухомим майном у розумінні ст. 181 ЦК України) та на момент укладення договору належали ДП МОУ «КУМіБ», тому згідно норм ст. 75 ГК України, п. 4.4. Статуту ДП МОУ «КУМіБ» і п. 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності (затвердженого постановою КМУ №803 від 06.06.2007 року) укладення спірного договору мало бути погоджено Міністерством оборони України та Фондом державного майна України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.07.2023 року позовну заяву залишено без руху, надано позивачу строк для усунення встановлених недоліків позовної заяви протягом 10 (десяти) днів з дня вручення даної ухвали.
25.07.2023 року судом отримано від позивача заяву про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, залучено до участі у справі в якості третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Міністерство оборони України, залучено до участі у справі в якості третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву, залучено до участі у справі в якості третьої особи-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олену Віталіївну та призначено підготовче засідання на 03.10.2023.
30.08.2023 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що позивачем не долучено до матеріалів справи доказів того, що передане за спірним договором майно є нерухомим, оскільки за договором відповідачем придбано лише матеріали та устаткування у вигляді бетонних блоків, швелерів, труб та металопрофілю з визначеними кількісними та фізичними параметрами, які не є основними засобами. Окрім того, згідно відомостей МОУ станом на 17.03.2021 року за підприємством не обліковується як державне майно жоден із об'єктів, що були відчужені за оспорюваним договором. Також відповідачем зазначено про сплив строку позовної давності.
14.09.2023 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, що предметом купівлі були будівлі і спору, а не матеріали та устаткування. При цьому, згідно з витягу за 29.06.2022 року за відповідачем зареєстровано право власності на цілісний майновий комплекс, зокрема лабораторії, що свідчить про те, що майно, придбане за спірним договором, є нерухомим. Позивачем також зазначено, що відомість МОУ станом на 17.03.2021 року не є належним доказом, оскільки видана вже після укладення спірного правочину. Щодо спливу строку позовної давності, то позивач зазначив, що такий строк було продовжено постановою КМУ від 11.03.2020 року №211, у зв'язку із запровадженням карантину на території України до 01.07.2023 року.
26.09.2023 до суду від Дарницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону надійшла заява про вступ у справі.
В підготовчому засіданні 03.10.2023 судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та оголошено перерву до 14.11.2023 року.
14.11.2023 до суду від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів.
Підготовче засідання 14.11.2023 судом було відкладено до 16.01.2024 о 12:15 год.
16.01.2024 до суду від позивача надійшло клопотання про витребування доказів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.01.2024 судом було повідомлено учасників справи про те, що підготовче засідання призначене на 16.01.2024 не відбулося у зв'язку з надходженням сигналу "Повітряна тривога" у м. Києві. Наступне засідання призначено на 12.03.2024.
29.01.2024 до суду від третьої особи-1 надійшли пояснення, в яких зазначено, що на момент укладення договору передавались зокрема і складові елементи мобільного асфальтного заводу, які є основними засобами і були власністю держави. Оскільки предметом оспорюваного договору став продаж об'єктів нерухомого майна, директор підприємства був зобов'язаний отримати згоду МОУ, а також погодити укладення договору з Фондом державного майна України.
04.03.2024 до суду від третьої особи-3 надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності.
В підготовчому засіданні 12.03.2024 судом було задоволено клопотання позивача про витребування у відповідача оригіналів документів та оголошено перерву до 23.04.2024.
В підготовчому засіданні 23.04.2024 судом було оголошено перерву до 09.07.2024.
03.05.2024 до суду від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.07.2024 повідомлено учасників справи про те, що підготовче засідання призначене на 09.07.2024 не відбулося у зв'язку з перебуванням судді Морозова С.М. у відпустці. Наступне засідання призначено на 06.08.2024.
В підготовчому засіданні 06.08.2024 судом було оголошено перерву до 15.10.2024.
Ухвалою від 15.10.2025 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 21.01.2025 року.
14.01.2025 до суду від Державного підприємства "Центр забезпечення" Управління справами Апарату Верховної Ради України" про повернення до стадії підготовчого провадження та залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.
15.01.2025 до суду від представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Дрогопол Україна" надійшла заява про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.01.2025 задоволено заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Дрогопол Україна" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
21.01.2024 до суду від відповідача надійшли заперечення щодо залучення Державного підприємства "Центр забезпечення" Управління справами Апарату Верховної Ради України" до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.01.2025 постановлено повернутись до розгляду справи у підготовчому провадженні.
Також, ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.01.2025 залучено до участі у справі в якості третьої особи-4, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Державне підприємство "Центр забезпечення" Управління справами Апарату Верховної Ради України" та відкладено підготовче засідання до 04.03.2025.
03.02.2025 до суду від третьої особи-4 надійшли пояснення, в яких зазначено, що виділення складових частині від цілісного майнового комплексу неможливо. Окрім того, відповідач на даний час самозахопив частину земельної ділянки єдиного майнового комплексу і огородив парканом. При цьому, адреса м. Київ, вул. Бориспільська 181-В не присвоювалась жодному об'єкту нерухомого майна, існує лише єдиний майновий комплекс за адресою м. Київ, вул. Бориспільська, 181. Третьою особою зазначено, що будівлі і споруди не можуть трактуватись рухомим майном, а об'єкт нерухомого майна, придбаний за спірним договором, збудований господарчим способом у 1991 році.
04.03.2025 до суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів.
04.03.2025 року від відповідача до суду надійшли заперечення, в яких зазначено, що доводи про самозахват земельної ділянки є недоведеними. Відповідач наголосив на тому, що матеріалами справи не підтверджено існування у позивача тих об'єктів нерухомого майна, що на його думку були об'єктом продажу, оскільки відповідач за договором придбав лише матеріали та устаткування.
В підготовчому засіданні 04.03.2025 судом було оголошено перерву до 08.04.2025.
08.04.2025 до суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою від 08.04.2025 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22.04.2025 року.
15.04.2025 до суду від представника позивача надійшла заява про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
В засіданні 22.04.2025 року судом було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
У засіданнях здійснювалась фіксація судового процесу технічним засобами у відповідності до статті 222 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
20.09.2017 року між Державним підприємством Міністерства оборони України «Київське управління механізації і будівництва» (надалі також - продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Дрогопол Україна» (надалі також - покупець) укладено Договір купівлі-продажу майна (об'єктів) (надалі - Договір, спірний правочин), відповідно до п. 1.1 якого продавець зобов'язується передати у власність покупцеві майно (об'єкти), а саме: обладнання асфальтобетонного заводу з допоміжними будівлями та спорудами, який розташовується за адресою: вул. Бориспільська, 181 Дарницького району в м. Києві, а покупець зобов'язується прийняти майно (об'єкти) і сплатити за нього ціну відповідно до умов, що визначені в цьому Договорі.
Вартість майна (об'єктів) з урахуванням ПДВ складає 49 875,00 грн. (п. 1.3. Договору).
Пунктом 1.4. Договору визначено перелік майна, що передається за цим договором:
- бітумоплавильна ємність в кількості 1 шт (матеріали: труба 1020х8 мм L = 5,0 м) вартістю 3 774,00 грн;
- живлювач в кількості 1 шт (матеріали: швелер №12, кутник 75х75х75) вартістю 5 000,00 грн та 1 250,00 грн;
- склад інертних матеріалів в кількості 1 шт (матеріали: фундаментні блоки, ФСБ-24-5-6т12 шт, ФСБ-12-5-6т-8 шт, ФСБ-9-5-6т-6 шт)) вартістю 4 291,00 грн;
- бункер мінерального порошку в кількості 1 шт (матеріали: труба 3020х6 мм L = 6,0 м) вартістю 9 610,00 грн;
- бункер для целюлози в кількості 1 шт (матеріали: труба 1220х9 мм L = 2,0 м) вартістю 1 850,00 грн;
- ємність для дизельного палива в кількості 1 шт (матеріали: труба 2800х84 мм L = 5,0 м) вартістю 5 800,00 грн;
- сушильний барабан в кількості 1 шт (матеріали: труба 1400х6 мм L = 5,6 м) вартістю 5 500,00 грн;
- приміщення операторської в кількості 1 шт (матеріали: фундамент, швелер, кутник, металопрофіль) вартістю 5 800,00 грн;
- лабораторія в кількості 1 шт (матеріали: фундамент, швелер, кутник, металопрофіль) вартістю 7 000,00 грн.
Передача майна (об'єктів) продавцем і приймання майна (об'єктів) покупцем здійснюється за актом приймання-передачі, який підписується сторонами. (п. 3.2. Договору).
Договір підписано директором позивача Артеменко С.Ф. та заступником директора відповідача Юр А.Є.
Надалі сторонами складено та підписано Акт приймання-передачі матеріалів та устаткування за Договором.
Як зазначає позивач, п. 4.1. Статуту визначено, що майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства, а також інше майно та майнові права ( у тому числі, права використання земельних ділянок).
Пунктом 4.2. Статуту позивача визначено, що майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та цьому Статуту.
Джерелами формування майна підприємства є: майно, передане йому органами державного управління; доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів фінансово-господарської діяльності; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян; придбання майна іншого підприємства, організації; інші джерела, не заборонені законодавчими актами України. (п. 4.3. Статуту).
Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, встановленому чинним законодавством. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції підприємства і є державною власністю. (п. 4.4. Статуту).
Звертаючись до суду, позивач зазначає, що оскільки продані за спірним договором об'єкти є основними засобами (нерухомим майном у розумінні ст. 181 ЦК України) та на момент укладення договору належали ДП МОУ «КУМіБ», тому згідно норм ст. 75 ГК України, п. 4.4. Статуту ДП МОУ «КУМіБ» і п. 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності (затвердженого постановою КМУ №803 від 06.06.2007 року) укладення спірного договору мало бути погоджено Міністерством оборони України та Фондом державного майна України, чого здійснено не було, у зв'язку з чим в момент підписання спірного договору директором Артеменком С.Ф. перевищено надані йому статутом повноваження, а тому Договір купівлі-продажу майна (об'єктів) від 20.09.2017 року підлягає визнанню недійсним, а також підлягає скасуванню державна реєстрація за відповідачем права власності на отримане згідно договором майно та має бути застосована реституція щодо цього майна.
Відповідач заперечуючи проти задоволення позовних вимог зазначив, що позивачем не долучено до матеріалів справи доказів того, що передане за спірним договором майно є нерухомим, оскільки за договором відповідачем придбано лише матеріали та устаткування у вигляді бетонних блоків, швелерів, труб та металопрофілю з визначеними кількісними та фізичними параметрами, які не є основними засобами. Окрім того, згідно відомостей МОУ станом на 17.03.2021 року за підприємством не обліковується як державне майно жоден із об'єктів, що були відчужені за оспорюваним договором. Також відповідачем зазначено про сплив строку позовної давності.
Третя особа-1 заперечуючи проти позовних вимог зазначила, що на момент укладення договору передавались зокрема і складові елементи мобільного асфальтного заводу, які є основними засобами і були власністю держави. Оскільки предметом оспорюваного договору став продаж об'єктів нерухомого майна, директор підприємства був зобов'язаний отримати згоду МОУ, а також погодити укладення договору з Фондом державного майна України.
Третя особа-4 заперечуючи проти позовних вимог зазначила, що виділення складових частині від цілісного майнового комплексу неможливо. Окрім того, відповідач на даний час самозахопив частину земельної ділянки єдиного майнового комплексу і огородив парканом. При цьому, адреса м. Київ, вул. Бориспільська 181-В не присвоювалась жодному об'єкту нерухомого майна, існує лише єдиний майновий комплекс за адресою м. Київ, вул. Бориспільська, 181. Третьою особою-4 зазначено, що будівлі і споруди не можуть трактуватись рухомим майном, а об'єкт нерухомого майна, придбаний за спірним договором, збудований господарчим способом у 1991 році.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Ця норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
За змістом частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначені способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом. До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Так, в силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що договори можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому, в справі про визнання договорів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.
Так, підстави заявленого позову про, зокрема, визнання договору недійсним, зводяться до того, що вказаний правочин укладено з порушенням норм ст. 75 ГК України, п. 4.4. Статуту ДП МОУ «КУМіБ» і п. 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності (затвердженого постановою КМУ №803 від 06.06.2007 року), оскільки Договір укладено без погодження з Міністерством оборони України та Фондом державного майна України.
Так, частиною 5 статті 75 Господарського кодексу України (в редакції дійсній станом на момент виникнення спірних правовідносин) державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України. Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 4.4. Статуту позивача визначено, що відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, встановленому чинним законодавством. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції підприємства і є державною власністю.
Пунктом 2 «Порядку про відчуження об'єктів державної власності», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №803 від 6 червня 2007 року (надалі - Положення) визначено, що об'єкти державної власності (далі - майно) - матеріальні активи, які відповідно до законодавства визнаються основними фондами (засобами).
Пунктом 5 Положення визначено, що дія цього Порядку не поширюється на відчуження:
1) цілісних майнових комплексів державних підприємств, їх структурних підрозділів;
2) індивідуально визначеного майна, що в установленому порядку включене до переліків об'єктів, які підлягають приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації;
3) майна, на яке відповідно до законодавства встановлена заборона на відчуження;
4) майна, порядок відчуження якого визначається окремим законом;
5) майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації (корпоратизації), але перебуває на їх балансі, і відчуження якого здійснюється шляхом приватизації;
6) майна, переданого в оренду у складі цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій (їх структурних підрозділів).
Відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління). (п. 6 Порядку).
При цьому, Методичними рекомендаціями з бухгалтерського обліку основних засобів суб'єктів державного сектору, затверджених наказом Міністерства фінансів України 23.01.2015 №11, визначено, що до основних засобів віднесено: земельні ділянки, будинки, споруди та передавальні пристрої, активи інфраструктур; машини та обладнання; транспортні засоби; інструменти, прилади, інвентар.
Позивач в позовні заяві наполягав на тому, що придбане відповідачем за спірним договором майно, зокрема склад інертних матеріалів, приміщення операторської та лабораторія, є нерухомим та таким, що належить до основних засобів позивача.
Так, в матеріалах справи міститься наказ Київського управління механізації і будівництва Міністерства оборони України №47 від 18.09.2017 року «Про проведення інвентаризації», відповідно до якого наказано провести повну інвентаризацію основних засобів, нематеріальних активів, земельних ділянок, запасів із перевіркою їх фактичної наявності та документального підтвердження за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 181, станом на 01.10.2017 року.
Згідно зі складеною на виконання наказу Київського управління механізації і будівництва Міністерства оборони України №47 від 18.09.2017 року відомістю до матеріальних цінностей позивача не віднесено придбане за спірним правочином майно.
Позивач, заперечуючи проти прийняття судом вказаного доказу, зазначив, що вказану відомість складено через 10 днів після підписання спірного Договору, а тому в ній не може бути відображено придбаного відповідачем майна.
При цьому, відповідно до норм пункту 6 Положення, позивачем має бути надано до суду докази перебування у нього на балансі спірного майна (станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Так, пунктом 4.3. Статуту визначено, що джерелами формування майна підприємства є: майно, передане йому органами державного управління; доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів фінансово-господарської діяльності; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян; придбання майна іншого підприємства, організації; інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.
Проте, матеріали справи не містять доказів перебування у позивача на балансі спірного майна до моменту укладення спірного правочину.
Попри зазначене, з Доповідної начальника служби будівельних робіт та реалізації послуг Прокопюка В.В. вбачається, що на обліку підприємства перебувають будівельні матеріали (перелік всього придбаного за спірним правочином майна) з нульовою залишковою вартістю, що свідчить про повну амортизацію майна і що матеріали представляють залишки деталей, устаткування асфальтозмішувальної установки у вигляді металобрухту та бетонних конструкцій, що перебувають у незадовільному стані.
В матеріалах справи містяться Акти обстеження технічного стану майна від 20.09.2014 року, складені комісією позивача (ДП МОУ «КУМіб»), відповідно до яких:
- бітумоплавильна ємність в кількості 1 шт (параметри: труба 1020х8 мм L = 5,0 м) знаходиться у дуже поганому технічному стані і потребує проведення капітального ремонту, залишкова вартість 0,00 грн;
- живлювач в кількості 1 шт (параметри: швелер №12, кутник 75х75х75) знаходиться у дуже поганому технічному стані і потребує проведення капітального ремонту, залишкова вартість 0,00 грн;
- склад інертних матеріалів в кількості 1 шт (параметри: фундаментні блоки, ФСБ-24-5-6т12 шт, ФСБ-12-5-6т-8 шт, ФСБ-9-5-6т-6 шт)) знаходиться у дуже поганому технічному стані і потребує проведення капітального ремонту, залишкова вартість 0,00 грн;
- бункер мінерального порошку в кількості 1 шт (параметри: труба 3020х6 мм L = 6,0 м) знаходиться у дуже поганому технічному стані і потребує проведення капітального ремонту, залишкова вартість 0,00 грн;
- бункер для целюлози в кількості 1 шт (параметри: труба 1220х9 мм L = 2,0 м) знаходиться у дуже поганому технічному стані і потребує проведення капітального ремонту, залишкова вартість 0,00 грн;
- ємність для дизельного палива в кількості 1 шт (параметри: труба 2800х84 мм L = 5,0 м) знаходиться у дуже поганому технічному стані і потребує проведення капітального ремонту, залишкова вартість 0,00 грн;
- сушильний барабан в кількості 1 шт (параметри: труба 1400х6 мм L = 5,6 м) знаходиться у дуже поганому технічному стані і потребує проведення капітального ремонту, залишкова вартість 0,00 грн;
- приміщення операторської в кількості 1 шт (параметри: фундамент, швелер, кутник, металопрофіль) знаходиться у дуже поганому технічному стані та не підлягає подальшій експлуатації (списання), залишкова вартість 0,00 грн;
- лабораторія в кількості 1 шт (параметри: фундамент, швелер, кутник, металопрофіль) знаходиться у дуже поганому технічному стані і підлягає списанню, залишкова вартість 0,00 грн.
Таким чином, станом на день укладення спірного правочину позивачем у складі комісії (начальник служби будівельних робіт та реалізації послуг Прокопюк В.В. та заступник директора Домбровський В.Б.) підтверджено перебування придбаного відповідачем за спірним Договором майна у дуже поганому технічному стані, необхідності списання цього майна та те, що залишкова вартість майна становить 0,00 грн, при цьому, як встановлено Судом, доказів того, що вказане майно перебувало на балансі позивача, як вже зазначалось вище, і не є списаним, позивачем до матеріалів справи не надано, враховуючи зазначені вище докази.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи, 15 лютого 2021 року Міністерством оборони України було прийнято наказ №43 про створення ДП "Автобаза" шляхом виділу зі складу ДП МОУ "Київське управління механізації і будівництва" та 01 липня 2021 року було сформовано розподільчий баланс, яким розділено майно, права та обов'язки між ДП "Автобаза" та ДП МОУ "Київське управління механізації і будівництва", зокрема передано до ДП «Автобаза» цілісний майновий комплекс за адресою м. Київ, вул. Бориспільська, буд. 181.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 03.11.2021р. №1448-р, передано цілісний майновий комплекс ДП "Автобаза" із сфери управління Міністерства оборони України до сфери управління справами Апарату Верховної Ради України.
Розпорядженням Управління справами Апарату Верховної Ради України від 26.07.22р. №63 прийнято до сфери Управління справами Апарату Верховної Ради України ДП «Автобаза», перейменовано підприємство на ДП «Центр забезпечення» Управління справами Апарату Верховної Ради України та затверджено статут підприємства.
Апарат Верховної ради України запитом №15/19-2023/31983 від 16.02.2023 року до Міністерства оборони України просив останнього надати інформацію щодо того, кому належить майно в південно-західній частині території ДП «Центр забезпечення».
У відповідь на зазначений лист Міністерством оборони України надіслано лист №1787/390 від 07.03.2023 року, в якому зазначено, що майно, розміщене в південно-західній частині території ДП «Центр забезпечення» не належить до сфери управління Міністерства оборони України та не перебуває на балансі ДП МОУ «КУМіБ».
Таким чином, спірне майно, та территорія в південно-західній частині території ДП «Центр забезпечення» не належить до сфери управління Міністерства оборони України та не перебуває на балансі ДП МОУ «КУМіБ».
Окрім того, доводячи необхідність визнання недійсним спірного Договору, позивач зазначав, що склад інертних матеріалів, приміщення операторської та лабораторія є нерухомим майном, а отже основними засобами підприємства.
Однак, як встановлено з матеріалів справи доказів введення в експлуатацію цього майна, саме як нерухомого, у відповідності до норм законодавства, позивачем не надано.
В той же час, в матеріалах справи міститься Висновок експерта за результатами проведення будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи №37/23 від 31.10.2023 року (складений судовим експертом Лібич А.М.), відповідно до висновків якого, майно згідно з Договором купівлі-продажу майна (об'єктів) від 20.09.2017 року, відповідно до законодавства, на дату укладення договору, не відноситься до об'єктів нерухомості.
Окрім того, як зазначено відповідачем та пояснено представником в судовому засіданні 22.04.2025 року, відповідачем проведено переоснащення придбаного майна, що підтверджується Договором на виконання проектних робіт від 28.07.2017 року, технічною документацією, довідкою про показники об'єкта нерухомого майна №054/22 від 29.06.2022 року, в результаті чого придбане відповідачем майно із будівельних матеріалів переоснащено в нерухоме майно.
Підсумовуючи викладене суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним Договору від 20.09.2017 задоволенню не підлягають, враховуючи фактичну недоведеність обставин, які позивачем покладено в основу позовних вимог.
З огляду на відсутність підстав для визнання недійсним Договору від 20.09.2017 року, відсутні, відповідно, підстави для скасування державної реєстрації та застосування реституції щодо майна, яке було передано в рамках вказаного договору.
Стосовно інших доводів учасників справи в частині визнання договору недійсним, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Статтею 79 Кодексу передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважаться доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Наведена відповідачем сукупність доказів очевидно є більш вірогідною, ніж доводи та докази, наведені позивачем.
Всі інші доводи, заяви пояснення та клопотання учасників справи суд відхиляє, як такі, що не впливають на рішення про відмову у задоволенні позову.
З урахуванням зазначених положень ГПК України, суд прийшов до висновку про відсутність обумовлених законом підстав для задоволення позовних вимог.
При цьому, відповідачем було заявлено про застосування спливу строку позовної давності до позовних вимог.
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалість у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).
Згідно ст. 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до абз. 1 ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Згідно ч. 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013 року).
Таким чином, оскільки судом встановлено відсутність підстав для задоволення позовних вимог, позовна давність в межах даної справи не застосовується.
Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати залишаються за позивачем.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. В задоволенні позову відмовити повністю.
2. Залишити за Державним підприємством Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" судовий збір, сплачений до державного бюджету.
3. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
4. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 257 Господарського процесуального кодексу України.
5. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складене 30.04.2025 року.
Суддя С. МОРОЗОВ