Справа № 201/3478/25
Провадження № 2/201/2523/2025
28 квітня 2025 року Жовтневий районний суд
міста Дніпропетровська
у складі: головуючого судді - Федоріщева С.С.,
при секретарі - Максимовій О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Управління-служба у справах дітей Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради про розірвання шлюбу, -
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Управління-служба у справах дітей Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради про розірвання шлюбу.
У поданому до суду позові вказував на те, що 20.04.2018 року позивачем з відповідачкою було укладено шлюб, про що Запорізьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькі області 20.04.2018 складено відповідний актовий запис № 248. В шлюбі у позивача та відповідачки ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась дитина - ОСОБА_3 . З перших днів подружнього життя, а особливо після народження дитини, відносини між подружжям складались добре, на принципах взаємоповаги та взаєморозуміння. Сім'я проживала за зареєстрованим місцем проживання відповідачки, а саме за адресою: АДРЕСА_1 . В 2024 році, для поліпшення умов проживання та забезпечення більшого рівня безпеки, позивач орендував квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , і з червня 2024 сім'я переїхала на постійне проживання у місто Дніпро. Майже одразу після переїзду, стосунки між подружжям почали стрімко погіршуватись, позивач з відповідачкою почали постійно сваритись, що також погано впливало і на їхнього сина. В жовтні 2024 подружні стосунки між позивачем та відповідачкою остаточно припинились, коли відповідачка зібрала свої речі та переїхала назад до свого зареєстрованого місця проживання у місто Запоріжжя, покинувши позивача самого з малолітньою дитиною. На сьогоднішній день, позивач та його син, ОСОБА_3 , проживають у двох разом, за адресою: АДРЕСА_2 . Позивач вважає, що подальше спільне життя із відповідачкою буде суперечити інтересам кожного із них, а також інтересам малолітньої дитини, сторони не проживають однією сім'єю вже майже пів року, не ведуть спільного господарства, не підтримують сімейних відносин, а тому вжиття заходів щодо примирення подружжя в даному випадку є недоцільним. Станом на сьогоднішній день у позивача відсутні будь-які претензії до відповідачки щодо поділу спільного майна подружжя. У зв'язку із цим, позивач в своїй позовній заяві просить суд розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 , зареєстрований 20.04.2018 року Запорізьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькі області, актовий запис № 248. Також, позивачем була подана заява, в якій він додатково пояснив, що відповідачка не заперечує проти постійного проживання спільної дитини разом із батьком, однак сама повністю відмовилась від своїх обов'язків щодо утримання дитини, здійснення інших батьківських обов'язків, передбачених Сімейним кодексом України, не бере жодної участі у вихованні та матеріальному утриманні дитини. Водночас він, батько, повністю забезпечує свого сина всім необхідним. Малолітня дитина наразі знаходиться на повному утриманні та вихованні батька: він самостійно оплачує витрати на проживання дитини, придбання одягу, продуктів харчування. Окрім витрат на утримання дитини, позивач самостійно сплачує витрати на освіту і розвиток дитини, на охорону здоров'я, відпочинок і дозвілля, розвиток дитини як особистості. Позивач має можливість доглядати за своїм сином краще ніж матір, виховувати його, розвивати та піклуватися. Позивач має достатній рівень доходів, у власності автомобіль, який дозволяє зробити для дитини належні, достатні та комфортні умови проживання, розвитку, догляду та виховання.
Таким чином, для забезпечення найкращих умов для виховання та розвитку дитини, захисту прав дитини та батька, усунення складнощів в оформленні документів для отримання соціальної допомоги, забезпечення можливості переміщення разом з дитиною без матері, позивач додатково просив суд після розірвання шлюбу залишити дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який самостійно його виховує та утримує.
Ухвалою суду було відкрито провадження у справі, вирішено справу розглядати в порядку загального позовного провадження та призначене судове засідання.
Позивач в судове засідання не з'явився, надав заяву, згідно якої підтримав свої позовні вимоги, просив розглянути справу без його участі по наявних у справі письмових доказах.
Відповідачка в судове засідання не з'явилася, надала заяву, в якій просила суд розглянути справу за її відсутності, позовні вимоги визнала та зазначила, що сім'я розпалася остаточно, вона проживає окремо, а спільна дитина сторін дійсно вже тривалий час проживає разом з позивачем, який самостійно її виховує та утримує, проти чого вона не заперечує й після розірвання шлюбу. У неї ж відсутня можливість приймати участь в утриманні та вихованні дитини, оскільки вона не має постійного заробітку, та їй треба влаштовувати особисте життя.
Представник третьої особи Управління-служби у справах дітей Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Відповідно до ч. 3 ст. 200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Перевіривши надані докази, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.
Згідно із ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Аналогічні положення містяться у ст.ст.15,16 ЦК України, за якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ЦПК України, відповідно до ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 2 статті 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Судом встановлено, що 20.04.2018 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено шлюб, про що Запорізьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькі області 20.04.2018 року складено відповідний актовий запис № 248.
ІНФОРМАЦІЯ_1 в шлюбі народилась дитина - ОСОБА_3 (свідоцтво про народження НОМЕР_1 , видане 07.08.2018 року).
Як зазначає позивач та не заперечується відповідачкою, з перших днів подружнього життя, а особливо після народження дитини, відносини між подружжям складались добре, на принципах взаємоповаги та взаєморозуміння. Сім'я проживала за зареєстрованим місцем проживання дружини, а саме за адресою: АДРЕСА_1 . В 2024 році, для поліпшення умов проживання та забезпечення більшого рівня безпеки, позивач орендував квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , і з червня 2024 року сім'я переїхала на постійне проживання у місто Дніпро.
Однак, майже одразу після переїзду, стосунки між подружжям почали стрімко погіршуватись, позивач з відповідачкою почали постійно сваритись, що також погано впливало і на їхнього сина. В жовтні 2024 подружні стосунки між позивачем та відповідачкою остаточно припинились, коли відповідачка зібрала свої речі та переїхала назад до свого зареєстрованого місця проживання у місто Запоріжжя, покинувши позивача самого з малолітньою дитиною. На сьогоднішній день, позивач та його син, ОСОБА_3 , проживають у двох разом, за адресою: АДРЕСА_2 . Фактично позивач наразі самостійно виховує та утримує свого сина, мати дитини не приймає жодної участі в вихованні та утриманні нашого сина. Дитина перебуває на повному матеріальному забезпеченні позивача, лише тільки під його наглядом та опікою. Відповідачка ж фактично вже майже пів року не допомагає позивачу із дитиною, не піклується про нього і не приймає участь в матеріальному забезпеченні. Позивач має можливість доглядати за своїм сином краще ніж матір, виховувати його, розвивати та піклуватися. Позивач має достатній рівень доходів, у власності автомобіль, який дозволяє зробити для дитини належні, достатні та комфортні умови проживання, розвитку, догляду та виховання. Вказані обставини підтверджуються поясненнями сторін та не заперечуються сторонами. Як зазначає позивач, подальше спільне життя із відповідачкою буде суперечити інтересам кожного із них, а також інтересам малолітньої дитини, сторони не проживають однією сім'єю вже майже пів року, не ведуть спільного господарства, не підтримують сімейних відносин. У позивача відсутні будь-які претензії до відповідачки щодо поділу спільного майна подружжя.
Зазначене підтверджується не тільки заявами сторін, але й поясненнями свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - відповідно матері та брата позивача, викладеними у відповідних заявах про те, що сторони спільно не проживають з жовтня 2024 року, при цьому саме відповідачка ОСОБА_2 добровільно залишила родину, і з того часу позивач самостійно виховує та утримує їх спільного сина - ОСОБА_7 .
Крім того, наданими доказами підтверджується, що позивач орендує квартиру за адресою АДРЕСА_2 , де проживає разом із своїм сином на підставі договору найму, заборгованості по сплаті комунальних послуг не має (довідка ОСББ «Екипажний 10» №34-25 від 11.03.2025 ), у своїй власності він має легковий автомобіль, який використовує для переміщення дитини за її потребами (свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 ), раніше не судимий (витяг з відповідної інформаційно-аналітичної системи від 10.03.2025 року), має доходи, які дозволяють утримувати дитину на належному рівні (роздруківка Приватбанку від 10.03.2025 року щодо руху грошових коштів по рахунку ОСОБА_1 за період з січня по грудень 2024 року). Також позивач надав довідку-характеристику дитини ОСОБА_7 з дошкільного закладу освіти «Глобал Кідс» №47 від 12.03.2025, яка видана саме позивачу, як батькові, що самостійно виховує цю дитину.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, а також те, що з наданих суду доказів не вбачається спору між сторонами щодо необхідності розірвання укладеного між ними шлюбу та щодо місця проживання їх спільної дитини через те, що малолітня дитина сторін на час розгляду справи вже тривалий час проживає з батьком, який самостійно виховує та утримує її без участі матері, такі умови вже існували на час звернення до суду з позовом, задоволення позовних вимог про розірвання цього шлюбу та залишення дитини проживати разом з батьком не суперечить вимогам законодавства України та не порушує будь-яких інтересів, в тому числі інтересів дитини.
Доходячи до такого висновку, суд враховує, що одним із найголовніших та найважливіших обов'язків батьків, що випливає не тільки з усталених моральних принципів суспільства, а й чинного законодавства, є виховання та матеріальне утримання дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини необхідними благами, що потрібні для її життя та виховання. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Отже, батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, незалежно від того чи перебувають вони у шлюбі чи ні (у випадку народження дитини під час фактичних шлюбних відносин), чи визнаний шлюб недійсним, чи позбавлені вони батьківських прав, чи дитина від них відібрана тимчасово без позбавлення батьківських прав.
Так, відповідно до ст. 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.
Згідно із ст. 24 Сімейного кодексу України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя (ст. 110 СК України). Оскільки позивач наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.
Дружина та чоловік за змістомст.55 СК України зобов'язані спільно піклуватись про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері. Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 Сімейного Кодексу України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, беручи до уваги вимоги ст. 110 Сімейного Кодексу.
Згідно ст. 110 Сімейного кодексу України, позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Відповідно до ч. 2 ст. 112 Сімейного кодексу України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Згідно ч. 2 ст. 114 Сімейного кодексу України, у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Згідно ч. 3 ст. 115 Сімейного кодексу України, документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
Відповідно до ч.2 п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від за №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу, суди мають враховувати, що воно проводиться органами РАЦС лише у випадках, передбачених статтями 106, 107 СК України. При цьому питання про розірвання шлюбу вирішується незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачається, що кожна дитина має право на рівень життя достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.
Відповідно до вимог ч.1 ст.3 Конвенції ООН про права дитини (Конвенції), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Статтею 18 Конвенції проголошено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Обов'язок батьків щодо утримання своєї дитини, передбачений ч.2 ст.51 Конституції України є одним з головних конституційних обов'язків. Такий обов'язок послідовно визначений в сімейному законодавстві.
Відповідно до ч.2 ст.150 СК України батьки зобов'язані піклуватись про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до положень ч.1 ч.2 ст.155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до ч. 1 ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Відповідно до ст.157 Сімейного Кодексу України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
При цьому, згідно зі ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Статтею 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.12.1991 року, у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини. Згідно із ст. 18 Конвенції, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини.
Статтею 8 Законом України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Частиною 1 статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України №789 ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умови життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до ст.3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ і набула чинності для України 27 вересня 1991 року), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно з вимогами ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо утримання дитини, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Щодо залишення проживання дитини з батьком, суд з'ясував, що у даному випадку спір між сторонами з приводу місця проживання дитини після розірвання шлюбу відсутній, тому як відповідачка, не заперечуючи проти розірванні шлюбу, водночас, сама і підтверджує пояснення позивача, що вона проживає окремо від нього та їх спільної дитини, утриманням та вихованням якої самостійно займається особисто позивач, а тому суд може вирішити питання про залишення проживання дитини разом з батьком, одночасно з вимогою про розірвання шлюбу, як це підтверджується судовою практикою.
Так, у Постанові від 15.01.2020 р. у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19), Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз'яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.
Нормами ст. 11 ч. 3 Закону України "Про охорону дитинства" визначено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей.
Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини. Право на свободу вибору місця проживання кожному гарантоване ст.33 Конституції України. Згідно зі ст.3 Конвенції про права дитини, що ратифікована Постановою ВР України від 27.02.1991р., в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Місцем проживання дитини до 14 років є місце проживання батьків або одного з них, з ким вона проживає. При цьому, до 10 років місце проживання дитини визначається за згодою батьків, а після 10 років - за спільною згодою батьків і дитини. Після 14 років дитина має право самостійно визначати своє місце проживання. При цьому під місцем проживання слід розуміти будь-яке житло, в якому постійно або тимчасово є змога проживати. Питання визначення місця проживання дитини, має дещо ширше розуміння ніж просто визначення місця проживання дитини як конкретної адреси. Мова у таких спорах йде про те, з ким з батьків буде проживати в подальшому дитина з точки зору здійснення безпосереднього щоденного догляду та виховання. Сімейне законодавство регламентує рівність прав і обов'язків батька та матері щодо дитини. Найпростішим варіантом визначення питання місця проживання дитини є досягнення домовленостей між батьком та матір'ю про місце її проживання. Вказана домовленість може бути досягнута усно, або закріплена письмово шляхом укладення відповідного договору. Якщо сторони не можуть між собою дійти згоди щодо місця проживання дитини, допомогти у вирішенні зазначеного питання мають органи опіки та піклування.
Тому, враховуючи всі обставини у сукупності, з огляду на визначений Декларацією прав дитини принцип, діючи винятково в інтересах дитини, беручи до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, суд може залишити проживати дитину за місцем її теперішнього проживання разом з батьком, що буде відповідати її інтересам та вимогам закону. При цьому таке вирішення цього питання не позбавляє будь-кого з обох батьків права виховувати дитину, утримувати її та спілкуватися з нею, а той з батьків, з яким проживають діти, не має права чинити перешкод другому з батьків, який не проживає з ними, у здійсненні батьківських прав та обов'язків.
Враховуючи наведені обставини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
На підставі ст.141 ЦПК України, враховуючи результати розгляду справи, з відповідачки на користь позивача мають бути стягнуті грошові кошти в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.105, 110, 112, 114, 115, 141, 150, 155, 157, 160, 181-184, 191 СК України, ст.ст., 11, 13, 42, 141, 200, 247, 260, 263-265, 430 ЦПК України, суд, -
Позовну заявуОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Управління-служба у справах дітей Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради, - задовольнити.
Розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований 20.04.2018 року Запорізьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькі області, актовий запис № 248.
Після розірвання шлюбу між батьками, малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , залишити проживати разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який самостійно її виховує та утримує без участі матері.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 судовий збір в розмірі 1211 грн. 20 коп.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Федоріщев С.С.