17 квітня 2025 року м. Дніпросправа № 280/9313/24
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Дурасової Ю.В. (доповідач),
суддів: Лукманової О.М., Олефіренко Н.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області
на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16.12.2024 року (головуючий суддя Кисіль Р.В.)
в адміністративній справі №280/9313/24 за позовом ОСОБА_1 до відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач, ОСОБА_1 , звернулася 07.10.2024 до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, просила:
визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 24.09.2024 №083950023048 про відмову позивачці у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за списком №2;
зобов'язати відповідача призначити позивачці пенсію за віком на пільгових умовах відповідно до п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02.03.2015 №213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» згідно із Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020 з 17.09.2024.
В обґрунтування позову зазначено, що рішенням відповідача від 24.09.2024 №083950023048 позивачці відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 у зв'язку з недосягненням нею віку, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (55 років). Звертає увагу, що мотиви відповідача суперечать нормам чинного законодавства та висновкам Конституційного Суду України, викладеним у Рішенні від 23.01.2020 №1-р/2020, які відповідно до ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» є рівною мірою обов'язковими до виконання. В зв'язку з чим вважає рішення відповідача таким, що суперечить чинному законодавству.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 16.12.2024 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 24.09.2024 №083950023048 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за списком №2;
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області призначити ОСОБА_1 з 17.09.2024 пенсію за віком на пільгових умовах відповідно до п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до ухвалення Закону України від 02.03.2015 №213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» згідно із Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020.
Свою позицію суд першої інстанції обґрунтував тим, що враховуючи, що позивачка на час звернення із заявою про призначення пенсії досягла 50 років, мала необхідний страховий стаж роботи, у тому числі на пільгових умовах за Списком №2, відповідно до пункту «б» статті 13 Закону України від 05 листопада 1991 року №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», пункту 2 частини 2 статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачка має право на пенсію, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №1-р/2020 справа №1-5/2018(746/15) від 23.01.2020. Отже, застосовуючи вищезазначений висновок Великої Палати Верховного Суду до спірних правовідносин, суд приходить до висновку, що рішення ГУ ПФУ у Тернопільській області про відмову в призначенні ОСОБА_2 , яка на час звернення до відповідача досягла 50 років, за наявності необхідного стажу, що не заперечувалось відповідачем, пенсії на пільгових умовах за віком з посиланням на недосягнення нею 55-річного пенсійного віку, визначеного ч. 2 ст. 114 Закону №1058-ІV, є протиправним.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Вказує, що на момент звернення до пенсійного органу позивачка не досягла 55 років.
Позивачкою подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 .
17.09.2024, у віці 53 років, позивачка звернулась за призначенням пенсії за віком відповідно до п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції згідно із Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020, оскільки вважала, що досягла відповідного пенсійного віку та мала необхідний загальний та пільгового стаж.
Рішенням ГУ ПФУ в Тернопільській області від 24.09.2024 №083950023048 у призначенні пенсії відмовлено у зв'язку із недосягненням пенсійного віку; зазначено, що страховий стаж позивачки визнається пенсійним органом у розмір 35 років 08 місяців 22 дні; пільговий стаж позивачки за Списком №2 складає 16 років 01 місяць 08 днів, чого достатньо для призначення пенсії.
Спору щодо наявності у позивачки необхідного страхового та пільгового стажу між сторонами немає.
Водночас, відповідач у рішенні від 24.09.2024 №083950023048 посилається на пенсійний вік, передбачений ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» - 55 років, у зв'язку із чим відмовляє позивачці у призначенні пенсії.
Позивачка вважає протиправним рішення відповідача від 24.09.2024 №083950023048 про відмову у призначенні їй пенсії за віком на пільгових умовах за списком №2.
Суд першої інстанції позов задовольнив.
Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи.
Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, суб'єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Офіційне тлумачення положення статті 1 Конституції України міститься у рішенні Конституційного Суду України №3-рп/2012 від 25.01.2012 року, згідно з яким «Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї».
Згідно із статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Водночас у пункті 5 рішення №8-рп/2005 від 11.10.2005 Конституційний Суд України зазначив, що право на пенсійне забезпечення є складовою конституційного права на соціальний захист.
За приписами пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
У преамбулі Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII зазначено, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.
Згідно із статтею 2 Закону №1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії:
пенсії за віком;
по інвалідності;
в разі втрати годувальника;
за вислугу років.
За приписами статті 12 Закону №1788-XII право на пенсію за віком мають чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років, жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
Згідно з пунктом «б» статті 13 Закону №1788-XII в редакції, чинній до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VІІІ, на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи:
працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що затверджений Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах;
жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Статтею 13 Закону №1788-XII було передбачено зменшення пенсійного віку для чоловіків і жінок відносно загального пенсійного віку (60 років для чоловіків і 55 років для жінок) з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 10 років для працівників, зайнятих повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, та на 5 років для працівників, зайнятих повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці; зменшення пенсійного віку та стажу для чоловіків і жінок стосовно загального пенсійного віку з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 5 років.
Отже, за змістом вищенаведеної норми пенсія за віком на пільгових умовах є особливим видом пенсії, яка призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу, залежить від праці такої особи в особливих умовах, певно визначений час, призначення якої має відбуватись при досягненні нижчого пенсійного віку.
Матеріалами справи підтверджується, що позивачка ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 .
При цьому, 17.09.2024, у віці 53 років, позивачка звернулась за призначенням пенсії за віком відповідно до п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції згідно із Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020.
Рішенням ГУ ПФУ в Тернопільській області від 24.09.2024 №083950023048 у призначенні пенсії відмовлено у зв'язку із недосягненням пенсійного віку; зазначено, що страховий стаж позивачки визнається пенсійним органом у розмір 35 років 08 місяців 22 дні; пільговий стаж позивачки за Списком №2 складає 16 років 01 місяць 08 днів, чого достатньо для призначення пенсії.
Отже спору щодо наявності у позивачки необхідного страхового та пільгового стажу між сторонами немає.
Водночас, відповідач у рішенні від 24.09.2024 №083950023048 посилається на пенсійний вік, передбачений ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» - 55 років, у зв'язку із чим відмовляє позивачці у призначенні пенсії.
Позивачка вважає протиправним рішення відповідача від 24.09.2024 №083950023048, оскільки вважає, що з врахуванням Рішення КСУ №1-р/2020 від 23.01.2020 вона має право з 17.09.2024 (з моменту звернення до пенсійного органу) на пенсію за віком за Списком №2 з урахуванням досягнення нею 50-ти річного віку.
Надаючи оцінку зазначеним правовідносинам, колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що у постанові від 18.02.2020 року у справі №1840/3344/18 Верховний Суд зазначив, що «пенсія за віком» - це свого роду «державний депозит» (примусовий та індивідуальний) кожної особи, який залежить від праці такої особи, та підлягає безумовному поверненню з боку держави у встановленому розмірі протягом всього життя пенсіонера після досягнення певного віку.
Суд вважає, що зазначений правовий висновок необхідно розповсюдити також і на «пенсії за віком на пільгових умовах».
Законом №213-VІІІ, який набрав чинності з 01.04.2015 року, збільшено раніше передбачений пунктом «б» статті 13 Закону №1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 50 років до 55 років.
03.10.2017 року Верховною Радою України ухвалено Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII, яким Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-ІV доповнено розділом XIV-1, який передусім, у контексті предмету спору, містить пункт 2 частини 2 статті 114 такого змісту:
2) працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Також зазначена норма передбачає зміст ідентичний пункту «б» статті 13 Закону №1788-XII в редакції Закону України від 2.03.2015 року №213-VIII щодо підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах.
Водночас, Рішенням Конституційного Суду України від 23.01.2020 року у справі №1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), стаття 13, частина 2 статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5.11.1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VIII (пункт 1 Рішення №1-р/2020).
Слід зазначити, що саме це рішення Конституційного Суду України у справі №1-р/2020 покладено в основу позовних вимог (Рішення №1-р/2020) та взято до уваги судом першої інстанції.
Позивачка вважає, що за наявності необхідного стажу роботи та досягненням 50 років вона має право на пенсію на пільгових умовах.
Натомість відповідач керується Законом №1058-ІV (в редакції Закону №2148-VIII), за яким пенсійний вік становить 55 років, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 року №2148-VIII містить ідентичні правові норми щодо збільшення пенсійного віку, та на предмет конституційності не перевірявся.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що у рішенні від 23.01.2020 року Конституційний Суд України зробив висновок щодо неконституційності підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах та визнав неконституційною, зокрема, статтю 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5.11.1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VIII (пункт 1 Рішення №1-р/2020).
За такого правового регулювання ключовими питаннями справи є:
а) можливість застосування юридичної позиції, що сформована в рішенні Конституційного Суду України від 23.01.2020 року №1-р/2020, до пункту 2 частини 2 статті 114 Закону України від 09.07.2003 року №1058-ІV в редакції Закону України від 03.10.2017 року №2148-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій»;
б) визначення кола осіб при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, на яких поширюється дія суперечливих норм Законів України №1788-ХІI та №1058-IV;
в) нормативне визначення величини показника вікового цензу при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах.
Згідно із статтею 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Конституційний Суд України в рішенні від 08.06.2016 року у справі №4-рп/2016 зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (ч.2 ст.150 Конституції України).
Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч.2 ст. 8 Основного Закону України, пункт 7 рішення №4-рп/2016).
З огляду на вищенаведене, правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана Конституційним Судом України неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акту, в якому вона втілена), не підлягає застосуванню.
У такому разі суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Висновок у рішенні Конституційного Суду України у справі №4-рп/2016 зроблений з урахуванням вимог частини 2 статті 150 Конституції України в редакції, чинній на момент прийняття рішення №4-рп/2016, яка є тотожною статті 151-2 Конституції України у редакції на час розгляду справи та статті 8 Конституції України.
Водночас висновок, сформований у пункті 7 рішення №4-рп/2016, застосовується судом з урахуванням обставин справи та вимог статті 151-2 Конституції України.
Згідно із частиною 1 статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
У пункті 3.1 рішення №1-р/2020 від 23.01.2020 наголошено, що за юридичною позицією Конституційного Суду України верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (абз.2 пп.4.3 п.4 мотивувальної частини рішення від 27.02.2018 року №1-р/2018).
Відповідно до змісту статті 8 Конституції України, розвиваючи практику Конституційного Суду України, верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.
Також у пункті 4.4. мотивувальної частини Рішення від 23.01.2020 року №1-р/2020 Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 13, частина 2 статті 14, пункти «б»-«г» статті 54 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213, якими передбачено поетапне підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років для працівників, визначених у вказаних нормах, порушують легітимні очікування таких осіб, а отже, суперечать частині першій статті 8 Конституції України, тобто порушують принцип верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.
У першому пункті резолютивної частини рішення КСУ від 23.01.2020 року №1-р/2020 визнано неконституційними статтю 13, частину 2 статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5.11.1991 року №1788-XII в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2.03.2015 року №213-VIII.
У контексті предмету спору Конституційним Судом України визнані неконституційними положення щодо підвищення віку виходу на пенсію для пільгових категорій осіб та згідно з пунктом 2 резолютивної частині Рішення КСУ №1-р/2020 зазначені положення втрачають чинність з дня ухвалення цього Рішення (тобто з 23 січня 2020 року).
У пункті третьому резолютивної частини рішення КСУ від 23.01.2020 року №1-р/2020 викладена юридична позиція щодо порядку виконання цього Рішення, а саме:
застосуванню підлягають положення Закону №1788-XII в редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах.
Згідно із частиною 2 статті 8 Закону «Про Конституційний Суд України» з метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який утратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності
У третьому пункті Рішення №1-р/2020 визначено порядок його виконання щодо тих осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року (набрання чинності Законом №213-VIII) на посадах, визначених у вказаних нормах.
Таким чином, Конституційний Суд в Рішенні №1-р/2020 визначив спосіб захисту та відновлення прав осіб, що зазнали їх порушення у зв'язку з ухваленням Закону №213-VIII.
Припис акта, визнаний неконституційним Конституційним Судом України із змістовних підстав більше не може бути застосованим під час розгляду справ судами з мотивів його суперечності Конституції України.
Водночас у контексті предмету спору юридична позиція, викладена в Рішенні Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, застосовується також при оцінці змін до Закону №1058-IV, які регламентують спірні правовідносини та рішення відповідача.
У пункті 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України» вказано, що оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Тому, ґрунтуючись на юридичній позиції Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, суд вважає, що ідентична правова норма, яка міститься в Законі України від 03.10.2017 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII, теж не відповідає Конституції України, а тому не підлягає застосуванню.
Водночас суд бере до уваги, що згідно із пунктом 5 статті 62, пунктом 4 частини 2 статті 63 Закону №2136-VIII Сенат чи Велика палата закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання буде виявлена втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України, крім випадків, передбачених частиною другою статті 8 цього Закону.
У цьому контексті суд звертає увагу на те, що конституційне подання отримано Конституційним Судом України 08.04.2015, конституційне провадження відкрито ухвалою від 13.01.2016 №1-у/2016. При цьому зміни до Закону України №1058-ІV прийняті 03.10.2017 року Законом №2148-VІІІ.
Отже, враховуючи, що на виконання вимог пункту 5 статті 62, пункту 4 частини другої статті 63 Закону №2136-VIII, Конституційним Судом не було закрито провадження у справі №1-р/2020, відсутні підстави вважати, що у зв'язку із ухваленням Закону №1058-IV у редакції Закону №2148-VIII від 03.10.2017, втратили дію положення Закону №1788-XII в частині регулювання прав на пільгову пенсію у період з 01.04.2015.
Проте положення пункту 2 розділу XV Закону №1058-IV в редакції Закону №2148-VIII від 03.10.2017 перешкоджають таким особам у реалізації права на пенсію на пільгових умовах за Законом №1788-ХІІ в редакції, чинній до внесення змін Законом №213-VII.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейським судом з прав людини напрацьована практика за якою пенсія включається в поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з'ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції.
Так, у рішенні ЄСПЛ від 07.11.2013 року у справі «Пічкур проти України» (заява №10441/06, пункти 41- 43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що:
якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства.
Водночас юридична природа соціальних виплат, у тому числі пенсій, розглядається ЄСПЛ не лише з позицій права власності, але й пов'язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід'ємними елементами принципу правової держави та верховенства права.
Так, у справі «Суханов та Ільченко проти України» ЄСПЛ зазначив, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (Заява №68385/10 та №71378/10, пункт 35).
Отже, у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути у тому числі «легітимні очікування» та «майнові права» (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява №12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, №10741/84).
Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв і, якщо людина очевидно підходить під ці критерії, це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.
Також практикою Європейського суду з прав людини сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у пункті 61 Рішення «Брумареску проти Румунії» Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (Brumarescu v. the Romania, заява №28342/95). У пункті 109 справи «Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови» суд зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. the Moldova, заява №45701/99).
Отже, неправомірне позбавлення особи пенсії не узгоджується з принципом правової визначеності.
Стосовно звуження прав на отримання пенсії суд зазначає наступне.
Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка висловлена у рішенні від 04.06.2019 року №2-р/2019 (пункти 3.1 та 3.2 мотивувальної частини) до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави; гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.
Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 року №3-рп/2012).
За будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової частини конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у Рішенні від 26.12.2011 року №20-рп/2011.
У справі «Трегубенко проти України» (заява №61333/00, пункт 53) суд вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Таким чином, позбавлення права на пенсію або звуження обсягу цього права має здійснюватися на підставі принципу верховенства права (закону, який не повинен суперечити принципам верховенства права має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм).
Аналіз наведених норм, позиції Конституційного Суду України та практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що збільшення пенсійного віку для отримання пенсії на пільгових умовах для осіб, які відпрацювали в особливих умовах, набули на момент підвищення пенсійного віку необхідний стаж, який передбачав право на пільгову пенсію, є звуженням цього права.
Згідно із частиною 4 статті 7 КАС України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Отже, відповідно до вищевикладеного, суд зазначає, що до категорії осіб, на яких поширюється дія Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, і відповідно мають право на пенсію за віком на пільгових умовах за положеннями Закону №1788-ХІІ після 23.01.2020 (набрання чинності Рішення КСУ №1-р/2020) належать особи, які працювали до 01.04.2015, були зайняті повний робочий день на роботах із шкідливими і важкими умовами праці, мали стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до 01.04.2015, та досягли віку, визначеного цією статтею, на момент звернення до Пенсійного фонду за призначенням пенсії.
Стосовно правомірності рішення відповідача від 24.09.2024 №083950023048 про відмову позивачці у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за списком №2, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Згідно із статтею 10 Закону №1788-XII пенсійне забезпечення відповідно до цього Закону здійснюється органами Пенсійного фонду України.
Частиною першою статті 58 Закону №1058-IV визначено, що Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом, соціальні та інші виплати, передбачені законодавством України, та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду.
Пенсійний фонд є самоврядною неприбутковою організацією і здійснює свою діяльність на підставі статуту, який затверджується його правлінням.
Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 23.07.2014 року №280 (Положення №280), передбачено, що Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
У частині виплати пенсій Положенням №280 передбачено виконання таких основних завдань Пенсійного фонду України:
реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
внесення пропозицій Міністрові соціальної політики щодо забезпечення формування державної політики із зазначених питань;
виконання інших завдань, визначених законом.
Також для виконання вказаних завдань на Пенсійний фонд України покладаються повноваження, зокрема, призначення (перерахунку, поновлення) і виплати пенсій.
Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через утворені в установленому порядку територіальні органи - Управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління (управління Фонду), на які відповідно до Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління (затверджене Постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 року №28-2), покладається, зокрема: призначення (здійснення перерахунку) і виплата пенсії, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інших виплат відповідно до законодавства.
Отже, відповідно до покладених завдань і функцій Пенсійний фонд України та його територіальні органи є суб'єктами владних повноважень у сфері загальнообов'язкового пенсійного забезпечення.
Відповідно до статті 6 Основного закону державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
У контексті вимог статей 6, 8, 22, 46, 1512 Конституції України, рішення Конституційного Суду України у справі №1-р/2020 щодо порушень частини 1 статті 8 Конституції України внаслідок підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи мають враховуватись всіма суб'єктами владних повноважень.
Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак, суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 року у справі №520/15025/16-а сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
У контексті предмету спору, Європейським судом з прав людини сформовано підхід щодо застосування принципу «належного урядування».
Так, в рішенні від 20.05.2010 року у справі «Лелас проти Хорватії» (заява №55555/08) ЄСПЛ наголосив, що «держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу» (пункт 74).
Отже, принцип «належного урядування» без сумніву є дотичним і до означених пенсійних спорів. Адже особа-пенсіонер чи майбутній пенсіонер, як приватна особа, не має у своєму розпорядженні ані державного апарату, ані владних функцій.
Зоною відповідальності саме держави є те, щоб пенсії при призначені були правомірно нараховані та своєчасно поновлені й виплачені.
І всі помилки та прорахунки в цій сфері є саме помилками, які могли з'явитись лише як наслідок порушення принципу «неналежного урядування».
За таких обставин та правового регулювання суд вважає, що відповідач не застосував більш сприятливий закон, який передбачає право позивача на обумовлену попередньою роботою пільгову пенсію, проте застосував закон, який позбавляє зазначеного права, отже діяв всупереч вимог верховенства права.
Аналогічна правова позиція викладена в рішенні ВЕРХОВНОГО СУДУ у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21.04.2021 по ЗРАЗКОВІЙ СПРАВІ №360/3611/20 (адміністративне провадження №Пз/9901/32/20), яка врахована судом при розгляді даної справи.
Також ВЕРХОВНИЙ СУД у зазначеному рішенні вказав ознаки ТИПОВОЇ справи, а саме:
Це рішення суду є зразковим для справ, у яких предметом спору є оскарження дій територіального органу Пенсійного фонду України щодо вирішення питання про призначення пенсії на пільгових умовах, для працівників, зайнятих повний робочий день на роботах із шкідливими і важкими умовами праці.
Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
а) позивач - особа, яка:
звернулась до Пенсійного фонду за призначенням пенсії після 23.01.2020 з підстав, визначених статтею 13 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення»;
на момент звернення досягла: чоловіки - 55 років, жінки - 50 років;
набула стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення»;
б) відповідачем є орган Пенсійного фонду України, уповноважений на вирішення питання про призначення пенсії.
Отже, справа що розглядається, є типовою.
Відповідно до ч.3 ст.291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Постановою ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ від 03.11.2021 по справі №360/3611/20 змінено мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21.04.2021 року, а в решті - залишено без змін.
В мотивувальній частині своєї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зміни до Закону №1058-IV (зокрема щодо доповнення його статтею 114) внесено Законом №2148-VIII від 3.10.2017 року, тобто раніше ухвалення КСУ Рішення №1-р/2020 від 23.01.2020 року. Тому відсутні підстави стверджувати про повторне запровадження правового регулювання, яке КСУ раніше визнав неконституційним. При цьому рішення КСУ про визнання неконституційними та втрату чинності положеннями одного закону не тягне втрату чинності положеннями іншого закону, який не був предметом конституційного контролю.
Велика Палата Верховного Суду не вважає можливим надавати оцінку положенням Закону №1058-IV щодо їх відповідності чи невідповідності Конституції України в межах цієї справи, оскільки, як зазначено вище, у цій справі застосуванню підлягають норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону №1058-IV.
Таким чином, враховуючи, що позивачка на час звернення із заявою про призначення пенсії досягла 50 років, мала необхідний страховий стаж роботи, у тому числі на пільгових умовах за Списком №2, відповідно до пункту «б» статті 13 Закону України від 05.11.1991 року №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», пункту 2 частини 2 статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», суд дійшов висновку, що вона має право на пенсію, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №1-р/2020 справа №1-5/2018(746/15) від 23.01.2020.
Отже, застосовуючи цей висновок Великої Палати Верховного Суду до спірних правовідносин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що рішення ГУ ПФУ у Тернопільській області про відмову в призначенні ОСОБА_2 , яка на час звернення до відповідача досягла 50 років, за наявності необхідного стажу, що не заперечувалось відповідачем, пенсії на пільгових умовах за віком з посиланням на недосягнення нею 55-річного пенсійного віку, визначеного ч. 2 ст. 114 Закону №1058-ІV, є протиправним.
Подібна правова позиція також викладена в постановах Верховного Суду від 30.03.2023 року у справі №300/1951/20, від 16.05.2023 року у справі №160/5189/20 від 02.06.2023 року у справі №160/13468/20, від 06.11.2023 року у справі №240/24/21 та інших.
Відповідно до вимог ч.1 ст.45 Закону №1058-IV, пенсія за віком призначається з дня звернення за пенсією.
Як наслідок, пенсія позивачці має бути призначена, з дня її звернення за пенсією, а саме 17.09.2024.
Отже, в ході розгляду справи доведено, що рішення відповідача від 24.09.2024 №083950023048, яким позивачці відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 у зв'язку з недосягненням нею віку, є протиправним оскільки суперечать нормам чинного законодавства та висновкам Конституційного Суду України, викладеним у Рішенні від 23.01.2020 №1-р/2020.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову.
Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи відповідача спростовуються доводами, викладеними позивачем та нормами законодавства, що регулює дані правовідносини.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правового обґрунтування, що покладене в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування.
Керуючись 241-245, 250, 311, 316, 321, 322, 327, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області - залишити без задоволення.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16.12.2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття 17.04.2025 та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, зазначених в підпунктах: «а», «б», «в», «г» пункту 2 ч. 5 статті 328 КАС України.
В силу п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Головуючий - суддя Ю. В. Дурасова
суддя О.М. Лукманова
суддя Н.А. Олефіренко