справа № 365/650/24 головуючий у суді І інстанції Солдатова Т.М.
провадження № 22-ц/824/8640/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
23 квітня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Надточий К.О.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на рішення Згурівського районного суду Київської області від 23 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя та поділ спільного майна подружжя, -
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом в якому просила визнати житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнати за ОСОБА_1 право власності на частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, 09 травня 1992 року позивач перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. 19 травня 1994 року між відповідачем та ОСОБА_4 було укладено договір дарування житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений Яготинською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 815. Вказаний житловий будинок невдовзі було знесено та сторонами спільно було прийнято рішення про будівництво на його місці нового житлового будинку. З цією метою в 1994 році позивачем було відчужено належну їй на праві приватної власності квартиру в м. Сміла, Черкаської області, а кошти від її продажу використані для будівництва будинку в АДРЕСА_1 . У 1995 році відповідач звернувся до відділу архітектури та містобудування з заявою про надання дозволу на будівництво нового будинку по АДРЕСА_1 . На підставі рішення Згурівської селищної ради народних депутатів від 16 лютого 1996 року № 10 та акту від 06 серпня 1999 року відповідачу відведено земельну ділянку під будівництво нового житлового будинку та господарських споруд площею 0,15 га за адресою: АДРЕСА_1 . Будівництво житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами було розпочато в квітні 1995 року і закінчено в серпні 1996 року, що підтверджується актом державної прийомки в експлуатацію індивідуального домоволодіння від 20 серпня 1999 року. 04 липня 2007 року шлюб між позивачем та відповідачем розірвано, проте сторони продовжували проживати разом включно до 2014 року. Спору щодо розпорядження та користування вказаним житловим будинком не виникало включно до 2024 року. Проте, нещодавно позивач звернулася до нотаріуса по питанню укладення договору дарування належної їй частки у вказаному житловому будинку на користь синів, але їй було повідомлено, що згідно з наявною інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідачем було проведено державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок 26 липня 2023 року за ним одноособово (розмір частки 1/1). В зв'язку з цим позивачу було рекомендовано звернутися до суду з метою поділу вказаного майна для можливості укладення правочинів щодо вказаного майна в майбутньому. За таких обставин вбачається порушення її прав, як співвласника вказаного нерухомого майна, відтак її право підлягає захисту в судовому порядку.
Рішенням Згурівського районного суду Київської області від 23 січня 2025 рокуу задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 , посилається на аналогічні обставини викладені нею у позовній заяві.
В судове засідання суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 не з'явилися. Від представника ОСОБА_1 , адвоката Реви І.О.надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з перебуванням у відпустці.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні, а явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 виснував, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
Враховуючи зазначене, та те, що сторона позивача реалізувала своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі, наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
З огляду на викладене, апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що з 09 травня 1992 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі. Шлюб між сторонами розірвано 04 липня 2007 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 , виданого Згурівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області 31 січня 2018 року (а.с. 18).
19 травня 1994 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали договір, посвідчений державним нотаріусом Згурівської державної нотаріальної контори Толкачевою Л.А. та зареєстрований в реєстрі за № 815, відповідно до якого ОСОБА_4 подарувала, ОСОБА_3 прийняв у дар жилий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 , дерев'яний, жилою площею 18,40 кв.м., з надвірними будівлями: сарай, огорожа (а.с. 19-20).
На підставі рішенням виконавчого комітету Згурівської селищної Ради народних депутатів № 10 від 16 лютого 1996 року ОСОБА_3 виділено земельну ділянку під будівництво нового житлового будинку та господарських споруд в АДРЕСА_1 , площею 0,15 га з земель селищної Ради та 0,15 га для ведення особистого підсобного господарства (а.с. 22 - копія рішення, а.с. 23 - копія акту відводу земельної ділянки в натурі).
Рішенням виконкому Згурівської селищної Ради народних депутатів № 52,1 від 08 жовтня 1999 року затверджено Акт державної прийомки в експлуатацію індивідуального домоволодіння від 20 серпня 1999 року. Комісією встановлено, що будівництво розпочато в квітні 1996 року і закінчено в серпні 1996 року. Жила частина домоволодіння являє собою окремий будинок в 2 поверхах. Надвірні будівлі: погребник та кладова (а.с. 24-26).
З витягу з Державного реєстру речових прав індексний номер 340415464 від 26 липня 2023 року вбачається, що 21 липня 2023 року за відповідачем ОСОБА_3 (розмір частки 1) зареєстроване право власності на закінчений будівництвом об'єкт - житловий будинок, з господарськими будівлями та спорудами (загальна площа - 136,3 кв.м., житлова площа - 76 кв.м.), розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2770648732060). За вказаною адресою розташовані (опис об'єкта): АДРЕСА_2 Огорожа, І Вимощення (а.с. 26-27).
Згідно з технічним паспортом на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , від 20.07.2023 року, за цією адресою розташовані: А-1 Житловий будинок загальною площею 136,3 кв.м., житлова площа - 76,0 кв.м. з мансардою (літера -«Амн» та прибудовою (літера «а»), Б Гараж, В Вбиральня, Г Літня кухня, під Г Погріб, АДРЕСА_3 Огорожа, І Вимощення. Рік побудови - 1996 рік (а.с. 28-35). Згідно з довідкою-характеристикою від 20 липня 2023 року № 378 будівлі, які відповідно до діючого законодавства вважаються самочинно побудованими, за вказаною адресою відсутні (а.с. 36).
Ухвалюючи рішення про відмову у позові суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, провадження № 14-651цс18).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 Кодексу про шлюб та сім'ю України права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах запису актів громадянського стану.
Згідно зі ст. 22 КпШС України майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Відповідно до ч. 1 ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Вказані норми узгоджуються з нормами чинного Сімейного кодексу України.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Частиною першою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Виходячи з положення статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
За змістом пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частини друга статті 364 ЦК України).
Отже, стаття 60 СК України, стаття 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказані висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), постанові Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18).
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд у відповідності до таких засад цивільного судочинства як диспозитивність та змагальність розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (стаття 13 ЦПК України) та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 12 ЦПК України).
Судом встановлено, що 09 травня 1992 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі. Шлюб між сторонами розірвано 04 липня 2007 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 , виданого Згурівським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області 31 січня 2018 року (а.с. 18).
На підставі рішенням виконавчого комітету Згурівської селищної Ради народних депутатів № 10 від 16 лютого 1996 року ОСОБА_3 наділено земельну ділянку під будівництво нового житлового будинку та господарських споруд в АДРЕСА_1 , площею 0,15 га земель селищної Ради та 0,15 га для ведення особистого підсобного господарства.
З витягу з Державного реєстру речових прав індексний номер 340415464 від 26 липня 2023 вбачається, що 21 липня 2023 року за відповідачем ОСОБА_3 (розмір частки 1) зареєстроване право власності на закінчений будівництвом об'єкт - житловий будинок, з господарськими будівлями та спорудами (загальна площа - 136,3 кв.м., житлова площа - 76 кв.м.), розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2770648732060). За вказаною розташовані (опис об'єкта): А-1 Житловий будинок, Амн Мансарда, а Прибудова, АДРЕСА_4 , під Г Погріб, № 1 Огорожа, І Вимощення (а.с. 26-27).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила визнати нерухоме майно у вигляді житлового будинку спільною сумісною власністю сторін як подружжя і визнати за нею право власності на такого майна із посиланням як на правове обґрунтування свого позову на вимоги ст. 61, ч. 1 ст. 69, 70 СК України та на те, що хоча майно і придбано в період шлюбу, проте його титульним власником записано відповідача, просила в основу поділу покласти неспростовану презумпцію рівності часток подружжя.
Отже, спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу визнання нерухомого майна, набутого в період шлюбу, спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на його частину за позивачем.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач не заперечує факту набуття ним права власності на будинок під час перебування в шлюбі з позивачем, а відтак і факту, що спірний будинок є спільним сумісним майном подружжя.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції вважав, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки за адресою: АДРЕСА_1 розміщений об'єкт нерухомості - будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, 1996 року побудови. Окрім житлового будинку з мансардою та прибудовою, за вказаною адресою також розміщені та входять до складу об'єкта нерухомості: гараж-сарай (Б), вбиральня (В), літня кухня (Г), погріб (під Г), огорожа (№ 1) та вимощення (І), а позивачем заявлені вимоги лише щодо спірного житлового будинку.
Апеляційний суд не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції, оскільки за положеннями статей 186, 380, 381 Цивільного кодексу України, господарські будівлі, споруди і приміщення, що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для побутового обслуговування власників (співвласників) будинку, забезпечення їх необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі (житлового будинку) і не є самостійними нерухомими речами. У зв'язку з цим право власності на такі господарські будівлі, споруди і приміщення, як на окремі об'єкти нерухомого майна, не визнається.
Зважаючи на диспозитивність цивільного судочинства, зокрема, право позивача у межах наданих йому процесуальним законом повноважень обирати найбільш дієвий та ефективний для нього спосіб захисту порушених прав, в даному випадку - визнання права власності на 1/2 частини спірного нерухомого майна в порядку поділу майна подружжя, що не суперечить положенням чинного законодавства, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову з підстав неефективного (неналежного) способу захисту.
Відмовляючи у задоволенні позову в цій частині суд не врахував, що позивач, звертаючись до суду із позовом, не заявляла вимоги про реальний поділ майна та виділ часток в натурі за правилами статті 364 ЦК України, а тому, вирішуючи спір відповідно до заявлених позовних вимог, дійшов помилкового висновку про порушення принципу рівності часток позивача та відповідача, як колишнього подружжя, у праві на об'єкт спільної сумісної власності.
Щодо вимог про визнання спірного будинку спільним сумісним майном подружжя, апеляційний суд виходить з наступного.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі.
№ 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.
Зазначені висновки містяться в Постанові Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 569/4484/22.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, суд першої інстанції, зазначеного не врахував, неповно з'ясував обставини справи, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по суті вимог позивача.
Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При подачі позовної заяви ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 3 694,96 грн. При подачі апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 5 542,44 грн., оскільки апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог апеляційної скарги, сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню на її користь з відповідача у розмірі 9 237,40 грн.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Згурівського районного суду Київської області від 23 січня 2025 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя та поділ спільного майна подружжя задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_6 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 судовий збір у розмірі 9 237,40 (дев'ять тисяч двісті тридцять сім) гривень 40 копійок.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.