79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
15.04.2025 Справа № 914/2221/24
Суддя Господарського суду Львівської області Король М.Р., за участі секретаря судового засідання Щерби О.Б., розглянувши справу
за позовом: Фізичної особи-підприємця Пашаєва Раміля
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ЄВРОБУДСЕРВІСС»
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Акціонерного товариства «Львівська книжкова фабрика «Атлас» Корпоративне підприємство АТ «ДАК» Укрвидавполіграфія»
про: визнання недійсним договору суборенди №01/07-2023 від 01.07.2023р.,
представники:
позивача: не з'явився,
відповідача: Синчук В.В.,
третьої особи: Синчук В.В.,
11.09.2024 р. засобами поштового зв'язку на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Фізичної особи-підприємця Пашаєва Раміля до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ЄВРОБУДСЕРВІС» про: визнання недійсним договору суборенди №01/07-2023 від 01.07.2023 р., стягнення 216 140, 00 грн.
16.09.2024р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, ухвалив: вищевказану позовну заяву залишити без руху; надати позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви, зазначених у мотивувальній частині цієї ухвали, а саме: 10 днів з дня вручення цієї ухвали про залишення позовної заяви без руху.
24.09.2024р. на адресу суду від позивача надійшла заява про долучення документів (вх.№23274/24).
30.09.2024р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, зокрема, ухвалив: прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначити на 30.10.2024р.; залучити до участі у справі Акціонерне товариство «Львівська книжкова фабрика «Атлас» Корпоративне підприємство АТ «ДАК» Укрвидавполіграфія» в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача;викликати представників учасників справи у підготовче засідання.
Хід справи викладено в ухвалах суду та протоколах судових засідань.
17.10.2024р. від третьої особи на адресу суду надійшло письмове пояснення (вх.№25258/24).
18.10.2024р. від відповідача на адресу суду надійшла заява про залишення позовної заяви без розгляду на підставі п.8 ст.226 ГПК України (вх.№25329/24).
Вказана заява обгрунтована тим, що позивачем при поданні позовної заяви, не дотримано вимог, викладених у ст.ст.162, 164, 172, 173 ГПК України.
18.10.2024р. від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позов (вх.№25341/24).
23.10.2024р. від позивача на електронну адресу суду подано клопотання про відкладення судового засідання (вх.№25670/24).
Протокольною ухвалою від 20.11.2024р. суд, зокрема, ухвалив відмовити у задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду, оскільки, виходячи з положень статті 226 ГПК України суд дійшов висновку про відсутність правових підстав, з якими чинне процесуальне законодавство пов'язує залишення судом позовної заяви без розгляду. Крім того, про відповідність позовної заяви вимогам, встановленим ст.ст.162, 164, 172 ГПК України, суд також констатував в ухвалі від 30.09.2024р. про відкриття провадження у справі.
11.12.2024р. від позивача на адресу суду подано клопотання про залучення професійного перекладача (вх.№25670/24).
У зв'язку з заявленим клопотанням, суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу про те, що суд вирішує питання щодо допуску перекладача, як учасника до участі у справі, однак, за вибором такого перекладача самою стороною, що безумовно є її правом.
11.12.2024р. від позивача на адресу суду подано клопотання про витребування інформації щодо директора та представників відповідача (вх.№30083/24).
11.12.2024р. від позивача на адресу суду подано клопотання про продовження строку підготовчого засідання (вх.№4613/24).
11.12.2024р. від позивача на адресу суду подано клопотання про проведення оціночно-будівельної експертизи (вх.№4615/24).
11.12.2024р. позивачем подано клопотання про проведення почеркознавчої експертизи (вх.№4614/24).
11.12.2024р. позивачем подано клопотання про витребування доказів, а саме договору оренди б/н від 05.12.2022р. та договору від 26.01.2024р. про внесення змін до договору оренди б/н від 05.12.2022р. (вх.№30085/24).
Протокольною ухвалою від 11.12.2024р. суд, зокрема, ухвалив: відмовити в задоволенні клопотання про витребування доказів та залишив без розгляду клопотання представника позивача про виклик свідків за заявою представника позивача.
Крім того, заявлене клопотання про витребування інформації щодо директора та представників відповідача не відповідає приписам ст.81 ГПК України щодо форми та змісту клопотання про витребування доказів.
За оцінкою суду, заявник не надав доказів того, що ним вживались заходи для отримання витребовуваних доказів, та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу. При цьому, важливим є те, що в клопотанні заявником не обґрунтовано, що зазначені докази відносяться до предмета доказування і відповідають принципу допустимості доказів.
18.12.2024р. від відповідача на адресу суду надійшло письмове пояснення (вх.№30646/24).
15.01.2025р. від позивача на електронну адресу суду подано заяву про відвід адвокату (вх.№1183/25).
У зв'язку з заявленим клопотанням, суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу про те, що адвокат, який приймає учать у розгляді справи, не відноситься до складу суду, відповідно таке клопотання є необгрунтованим та безпідставним.
15.01.2025р. позивачем на електронну адресу суду подано заяву про продовження строку на подання доказів (вх.№1185/25).
У зв'язку із заявленим клопотанням, суд зазначає, що відповідно до ч.2 ст.119 ГПК України, встановлений судом процесуальний строк, може бути продовжений за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку.
15.01.2025р. позивачем на електронну адресу суду подано заперечення на пояснення третьої особи (вх.№1189/25).
22.01.2025р. від третьої особи на адресу суду надійшла відповідь на заперечення позивача щодо пояснень третьої особи (вх.№1869/25).
22.01.2025р. від відповідача на адресу суду надійшло заперечення щодо заяви позивача від 15.01.2025р. (вх.№1867/25).
06.02.2025р. позивачем на адресу суду подано клопотання про відкладення судового засідання (вх.№3220/25).
11.02.2025р. третьою особою на адресу суду подано клопотання про проведення судових засідань в закритому режимі (вх.№3727/25).
Протокольною ухвалою від 11.03.2025р. суд, зокрема, ухвалив:
-відмовити у задоволенні клопотання про проведення судового засідання у закритому режимі, з огляду на те, що названі у клопотанні обставини не передбачені п. 8 ст. 8 Господарського процесуального кодексу України;
-відмовити у задоволенні клопотань про проведення експертиз, так як суд дійшов висновку, що для з'ясування необхідних для вирішення даного спору обставин відсутні підстави для призначення відповідних судових експертиз. В цілому, з огляду на відсутність сукупності умов, передбачених ч.1 ст.99 ГПК України та приймаючи до уваги, що клопотання позивача про призначення судових експертиз не містить обґрунтованого мотивування необхідності призначення таких експертиз, та враховуючи можливість суду самостійно встановити фактичні обставини справи за результатами оцінки доказів, наданих учасниками справи в обґрунтування своїх позицій у справі, суд не вбачає підстав для призначення у справі експертиз, таких як оціночно-будівельна та почеркознавча;
-відмовити у задоволенні клопотання про витребування доказів, з огляду на те, що позивачем не обгрунтовано та не визначено обставин, які можуть підтвердити ці докази або аргументи, які вони можуть спростувати;
-закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 26.03.2025р.
26.03.2025р. позивачем на адресу суду подано клопотання про відкладення судового засідання (вх.№7787/25).
02.04.2025р. третьою особою на адресу суду подано клопотання про відкладення розгляду справи (вх.№8584/25).
Суть спору та правові позиції учасників справи:
Позовні вимоги направлені на визнання недійсним укладеного 01.07.2023 року між сторонами договору суборенди №01/07-2023.
Підставою відповідного позову, на думку позивача, стало навмисне введення відповідачем його в оману щодо обставин, які мають істотне значення для вчинення вказаного правочину, а саме: щодо особи орендодавця, особи, що підписала договір суборенди, як орендодавець, щодо наявності права орендаря передавати майно в суборенду, щодо стану майна, строку дії договору.
Відповідач позовні вимоги заперечує повністю, покликаючись на те, що позивач, як суборендар, жодних зауважень на момент підписання договору не висловлював, про що свідчить його підпис на документі, в цілому вказує на недобросовісну поведінку позивача.
Правова позиція третьої особи співпадає з позицією відповідача, у наданих поясненнях вказує на незаконні дії позивача, які, за твердженням третьої особи, полягають у незаконному позбавленні її права постійного користування земельною ділянкою через незаконне зведення добудови майна позивачем.
За результатами дослідження поданих доказів та матеріалів справи, пояснень учасників справи, суд встановив наступне:
05 грудня 2022 року між Акціонерним товариством «Львівська книжкова фабрика «Атлас» Корпоративне підприємство АТ «ДАК «Укрвидавполіграфія» (надалі - Орендодавець), в особі директора Дацківа Віктора Йосифовича, що діє на підставі Статуту, з одного боку, та Товариством з обмеженою відповідальність «ЄВРОБУДСЕРВІСС» (надалі -Орендар), з іншого боку, був укладений договір №б/н оренди нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ісаєнко О.В., за реєстровим №5008.
Умовами вказаного Договору (п.1.1) передбачено, що Орендодавець зобов'язується передати в оренду, а Орендар зобов'язується прийняти в строкове платне користування нежитлові приміщення площею 64,3 кв.м, у одноповерховій будівлі літ. «П-1», що знаходиться за адресою: Львівська область, місто Львів, вул. Зелена, 20, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1557394546101 (надалі - Майно).
Право приватної власності Орендодавця на зазначене нерухоме майно підтверджується на підставі Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Згідно п.3.1 Договору, Орендар вступає у строкове платне користування Майном з моменту підписання Сторонами Акту приймання-передачі майна.
Згідно п. 6.1.4 Договору, Орендар має право здавати орендоване Приміщення/частину орендованого Приміщення іншій юридичній або фізичній особі в суборенду, на власний розсуд, визначаючи можливість подальшої передачі таким Суборендарем Приміщення/частину приміщення в наступну оренду.
01 липня 2023 року між ТзОВ «ЄВРОБУДСЕРВІСС» (надалі - Орендар), в особі директора Платок Ганни Михайлівни, яка діє на підставі Статуту, з одного боку, та ФОП Пашаєв Раміль (надалі - Суборендар), з іншого боку (надалі разом - Сторони), був укладений Договір суборенди нежитлового приміщення №01/07-2023.
Згідно п.1.1 Договору, Орендар передає, а Суборендар приймає у тимчасове платне користування - нежитлові приміщення, площею 64,30 квадратних метрів у одноповерховій будівлі літ. «П-1», що знаходиться за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Зелена, будинок, 20.
Згідно п. 3.1 Договору, Суборендар вступає в строкове платне користування Майном з моменту підписання Сторонами договору та Акту приймання-передачі Майна.
В грудні 2023 року на території підприємства АТ «Львівська книжкова фабрика «Атлас» за адресою м.Львів, вул. Зелена, 20, було виявлено незаконну добудову, а саме: добудова до будівлі нежитлових приміщень літ. «П-1», яка знаходиться у власності підприємства (загальною площею - 64,3 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1557394546101). Адміністрація підприємства неодноразово зверталась до Суборендаря одноповерхової будівлі літ. «П-1» щодо незаконності даної добудови та її демонтаж, оскільки дана земельна ділянка знаходиться на праві постійного користування в АТ «Львівська книжкова фабрика «Атлас» згідно Державного Акту на право постійного користування землею серія І-ЛВ №005142.
26 січня 2024 року між Акціонерним товариство «Львівська книжкова фабрика «Атлас» корпоративне підприємство АТ «ДАК «Укрвидавполіграфія», в особі директора Дацківа Віктора Йосифовича, що діє на підставі Статуту, з одного боку, та Товариством з обмеженою відповідальність «ЄВРОБУДСЕРВІСС», з іншого боку, був укладений Договір про внесення змін до Договору оренди нежитлового приміщення б/н, посвідченого 05 грудня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ісаєнко О.В. за реєстровим №5008.
Згідно Додатку №2 до договору від 26 січня 2024 року, Орендар передав (повернув), а Орендодавець прийняв із строкового платного користування нежитлові приміщення, площею - 64,3 кв.м., в будівлі під літерою «П-1».
26 січня 2024 року Орендар листом вих. №26/01-1 «Про розірвання договору» повідомив Суборендаря про розірвання договору суборенди нежитлового приміщення №01/07-2023 від 01 липня 2023 року.
Договір суборенди нежитлового приміщення №01/07-2023 від 01 липня 2023 року між Орендарем та Суборендарем був припинений 26 січня 2024 року, згідно Договору про внесення змін до Договору оренди нежитлового приміщення б/н, посвідченого 05 грудня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ісаєнко О.В. за реєстровим №5008.
Наведені обставини встановлено також рішенням Господарського суду Львівської області від 09.09.2024р. у справі №914/658/24, яким задоволено позовні вимоги за позовом Акціонерного товариства «Львівська книжкова фабрика «Атлас» Корпоративне підприємство АТ «ДАК «Укрвидавполіграфія» до відповідача: Фізичної особи - підприємця Пашаєва Раміля про усунення перешкод в користуванні і розпорядженні майном та зобов'язання вчинити дії.Вказане рішення суду набрало законної сили 03.10.2024р.
Оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Статтею 55 Конституції України вказано, що кожному гарантується право на судовий захист.
Відповідно до статті 2 ГПК України, метою господарського судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Процесуально-правовий зміст захисту права, закріпленого у Господарському процесуальному кодексі України, полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (стаття 4 ГПК України).
Згідно з ч. 1 ст.15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за ч.1 ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу, і такі способи мають бути доступними й ефективними.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Відповідно до ч.2 ст.11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Згідно з ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Отже, свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначити умови такого договору.
Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Визнання судом недійсними правочинів укладених в силу обману регулюється ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, істотне значення мають обставини щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Для визнання недійсним правочину, як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 ЦК України, господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.
Так, правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у разі навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує про їх існування. Тобто, обман має місце тоді, коли задля вчинення правочину або надається неправдива інформація, або замовчується. Причому, це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі обставини й наслідки правочину, які насправді настати не можуть.
Усі ці обставини (наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману) повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач).
Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, тоді вважається, що наявна помилка. Має бути встановлений причинно-наслідковий зв'язок між обманом та вчиненням правочину. Тільки той обман дозволяє оспорити правочин, який вплинув на рішення сторони вчинити цей правочин.
Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману іншу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину відповідно до ст. 230 ЦК України.
У постанові Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі №643/9458/19 викладено правову позицію, відступати від яких суд правових підстав не вбачає : правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
Отже, суд приходить до висновку, що є три правила з цього приводу: 1. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення не є підставою для визнання правочину недійсним. 2. Неможливість або труднощі у використанні речі, що:2.1. сталося після виконання хоча б однією стороною своїх зобов'язань і 2.2. не пов'язане з поведінкою іншої сторони, - не є помилкою щодо якості речі. 3. Помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину не має правового значення.
Також, якщо підприємець укладе договір без належної перевірки його умов, то потім не зможе посилатися на введення в оману, як підставу для визнання договору недійсним.
Кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об'єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману.
У разі здійснення підприємницької діяльності особа має усвідомлювати, що така господарська діяльність здійснюється нею на власний ризик, особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утримання від вчинення) таких дій.
Якщо обидві сторони правочину є суб'єктами господарської діяльності (професійними комерсантами, підприємцями), стандарти усвідомлення ризиків при вчиненні відповідного правочину є іншими, ніж у випадку, якщо б стороною правочину були дві фізичні особи, або суб'єкт господарювання та пересічний громадянин. Стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини.
Подібна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.01.2021р. у справі №910/17876/19.
В даному випадку факт обману, та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, а саме Фізична особа - підприємець Пашаєв Раміль.
Як слідує з матеріалів справи, позовні вимоги направлені на визнання недійсним укладеного між сторонами договору суборенди.
Підставою відповідного позову, на думку позивача, як зазначалось, стало навмисне введення відповідачем його в оману щодо обставин, які мають істотне значення для вчинення вказаного правочину, а саме: щодо особи орендодавця, особи, що підписала договір суборенди, як орендодавець, щодо наявності права орендаря передавати майно в суборенду, щодо стану майна, строку дії договору.
Суд не погоджується з таким обґрунтуванням, оскільки при укладенні договору з урахуванням стандарту розумної та обачливої поведінки, позивач не був позбавлений можливості здійснити належну перевірку особи, яка вказана у договорі, як орендодавець, та інших умов договору.
Фізична особа-підприємець Пашаєв Раміль, пред'явивши позов про визнання недійсним договору з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, виклав обставини і посилання на наведену правову норму, не надавши належних та допустимих доказів, які мали свідчити про наявність умислу в діях відповідача, умислу на введення Фізичної особи-підприємця Пашаєва Раміля в оману щодо істотних обставин, що мали значення для укладення договору.
Наведені у позовній заяві підстави позову не унеможливили виконання договору суборенди, зокрема позивач користувався наданим йому за договором суборенди майном, що свідчить про непорушення законних прав і інтересів позивача.
З встановленого слідує, що сторонами погоджено усі істотні умови договору суборенди, більше того, позивач вказує на виконання сторонами умов цього договору.
При цьому, нереалістичні уявлення і очікування однієї сторони відносно правочину не можуть бути кваліфіковані, як введення її в оману іншою стороною. Інша сторона не могла розкрити інформацію про помилковість таких уявлень, оскільки вони є нерозумними, неочікуваними, нетиповими.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Цивільного кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем наявності умислу в діях відповідача, істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявності обману та причинно-наслідкового зв'язку між обманом та вчиненням правочину, що виключає наявність підстав для задоволення таких позовних вимог.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст.77 Господарського процесуального кодексу України слідує, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку, як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019р. у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).
Очевидно, що дії позивача, який уклав спірний договір суборенди, а згодом пред'являє позов про визнання вказаного правочину недійсним, суперечить його попередній поведінці (укладенню договору) і є недобросовісним.
Господарський суд, проаналізувавши наведені вище норми матеріального права в аспекті спірних правовідносин, оцінивши надані учасниками справи докази, зазначає, що позовні вимоги, є недоведеними, а тому задоволенню не підлягають.
При цьому, інші доводи та заперечення сторін (в тому числі щодо належного чи неналежного виконання умов договору найму (суборенди) майна та проведення й оплати ремонту орендованого приміщення, в тому числі щодо незаконної, за твердженням третьої особи, добудови, судом не оцінюються та не приймаються до уваги в межах предмета та підстав даного позову.
Згідно з положеннями 13 Господарського процесуального кодексу України. судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03, Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись, як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
При цьому, суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне:
Судовий збір відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.
Керуючись ст.ст. 13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1.У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Повне рішення складено 25.04.2025 р.
Суддя Король М.Р.