ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
29 квітня 2025 року Справа №903/982/24
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Саврій В.А., суддя Грязнов В.В. , суддя Коломис В.В.
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Дайч Катерини Адамівни на рішення Господарського суду Волинської області від 24.01.2025 у справі №903/982/24 (суддя Бідюк С.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Волинська облспоживспілка», м.Луцьк
до Фізичної особи-підприємця Дайч Катерини Адамівни, м.Луцьк
про стягнення 67115,98 грн
Апеляційну скаргу розглянуто судом без повідомлення учасників справи, відповідно до ч.13 ст.8, ч.3 ст.252 та ч.ч.2, 10 ст.270 ГПК України
Рішенням Господарського суду Волинської області від 24.01.2025 у справі №903/982/24 задоволено частково позов Товариства з обмеженою відповідальністю “Волинська облспоживспілка» до Фізичної особи-підприємця Дайч Катерини Адамівни про стягнення 67115,98 грн. Стягнуто з відповідача на користь позивача 48686,40 грн основного боргу, 1255,95 грн 3% річних та 3607,97 грн інфляційних втрат, 6852,67 грн пені та 2180,11 грн витрат по сплаті судового збору, а всього: 62583,10 грн. У позові на суму 6712,99 грн відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Фізична особа-підприємець Дайч Катерина Адамівна звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою.
За доводами апелянта позивачем неправильно визначено розрахунковий період, відповідно до якого він мав право на стягнення основного боргу, 3% річних та інфляційних витрат.
Зазначає, що обов'язку Орендаря звільнити торгівельне місце станом на час закінчення дії даного договору (31.12.2022) у відповідача не виникло, сам позивач визнає пролонгацію спірного договору, встановлену відповідним рішенням суду, що набрало законної сили.
Звертає увагу, що постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.11.2024 встановлено, що договір від 01.01.2022 підписаний сторонами, і сторони не заперечують факт виконання цього договору. Проте, 28.12.2022 сторони уклали новий договір (ст.ст.283-286, 291, ч.2 ст.283 ГК України, ст.ст.760, 762 ЦК України). Тому договірні правовідносини були продовжені на новий строк (2023 рік).
На думку апелянта, позивач зобов'язаний був, у відповідності до договору, діяти у три способи: відмовитись від договору оренди за простроченням сплати орендарем орендної плати протягом 3-х місяців підряд; самостійно звільнити торговельне місце від об'єкта торгівлі шляхом його демонтажу; або - у разі не звільнення торговельного місця протягом 4-х місяців з часу закінчення договору оформити об'єкт торгівлі у свою власність.
Стверджує, що в реальності це означає, що через три місяці після закінчення строку дії договору оренди на 2022 рік (31.12.2022), що був пролонгований на 2023 рік, цей договір підлягав розірванню, а через 4 місяці після не звільнення торгівельного місця, об'єкт торгівлі підлягав переходу у власність Позивача зі звільненням Орендаря від сплати заборгованості і санкцій. Тож прострочення за договором виникло з вини кредитора (ст.613 ЦК України).
Апелянт вважає, що наслідки прострочення Кредитора за договором на 2022-2023 роки реально наступили у квітні 2023 року. Невиконання позивачем цих умов договору звільняє відповідача від його подальшого виконання, а нарахування заборгованості та штрафних санкцій розцінюється відповідачем, як штучне створення позивачем доказів для майбутнього стягнення спірних платежів у судовому порядку. Таким чином, спірний період, за який суд міг би стягнути заборгованість, штрафні санкції та нарахування, визначаються у 4 місяці, а саме з 01.01.2023 по 30.04.2023.
Однак, заборгованість за ці місяці до стягнення з Відповідача не підлягає, оскільки відповідно до п.3.2. договору позивач набув права власності на об'єкт торгівлі, що звільняє відповідача від оплати заборгованості та штрафних санкцій, а нарахування стягнень понад квітень 2023 року є прострочкою Кредитора внаслідок невиконання ним самим договірних зобов'язань за п.3.2. договору.
На підставі викладеного відповідач просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 24.01.2025 у справі №903/982/24 й ухвалити нове, яким у задоволенні позову ТОВ «Волинська облспоживспілка» відмовити повністю, стягнути з позивача судові витрати по справі.
12.02.2025 матеріали справи витребувано з Господарського суду Волинської області.
21.02.2025 матеріали справи №903/982/24 надійшли до апеляційного господарського суду.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.02.2025 апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Дайч Катерини Адамівни на рішення Господарського суду Волинської області від 24.01.2025 у справі №903/982/24 залишено без руху.
10.03.2025 до суду від апелянта надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Дайч Катерини Адамівни на рішення Господарського суду Волинської області від 24.01.2025 у справі №903/982/24. Роз'яснено учасникам справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження. Запропоновано позивачу у строк до 28.03.2025 подати письмовий відзив на апеляційну скаргу.
20.03.2025 через систему «Електронний суд» Товариство з обмеженою відповідальністю “Волинська облспоживспілка» подало відзив на апеляційну скаргу.
У відзиві позивач звертає увагу, що згідно мотивувальної частини постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.11.2024 у справі №903/409/24, колегією суддів встановлено, що матеріалами справи підтверджено, і сторонами не заперечується, що після закінчення строку дії договору 31.12.2022 сторонами вживались заходи для укладення договору на наступний 2023 рік на інших умовах. Натомість відсутні докази про те, що договір на інших умовах був укладений, як це передбачено нормами ст.181, ст.184 ГК України та ст.638 ЦК України. Разом з тим, такі пояснення є недостатніми для висновку суду про заперечення орендодавця проти користування предметом оренди чи про заяву орендодавця щодо припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору у розумінні норм ч.1 ст.764 ЦК України та ч.4 ст.284 ГК України. Зважаючи на відсутність належних доказів припинення орендних відносин, а саме - відсутність доказів повідомлення орендодавцем відповідачки про заперечення поновлювати договір протягом місяці після закінчення договору - після 31.12.2022 та після 31.12.2023 - колегія суддів не вбачає підстав для висновку про припинення договору оренди та неправомірне неповернення відповідачкою предмету оренди орендодавцю/позивачу. Також колегія суддів звертає увагу, що позивач не вимагав підписання акту прийому-передачі торговельного місця та не вчиняв дій, передбачених умовами п.3.2 договору, тобто - не було демонтовано торгівельне місце із складанням акту про самостійний демонтаж, не вчиняв заходів, які б свідчили про набуття ним права власності на об'єкт торгівлі. За наведених обставин в їх сукупності у відповідачки не було підстав вважати, що договір оренди припинено.
Також позивач звертає увагу, що докази укладення договору оренди на наступний 2023 рік на інших умовах/в іншій редакції, ніж визначені у договорі оренди №1/292/2022 від 01.01.2022, звільнення відповідачкою торговельного місця, переданого їй в оренду на підставі договору оренди №1/292/2022 від 01.01.2022, в матеріалах даної справи відсутні.
Тому позивач вважає, що рішення Господарського суду Волинської області від 24 січня 2025 року у справі №903/982/24 законне та підстав для його скасування немає.
Також зазначає, що орієнтовний розмір судових витрат позивача на правничу допомогу складає 5900,00 грн.
На підставі викладеного позивач просить суд апеляційної інстанції відмовити в задоволенні апеляційної скарги Дайч К.А., залишити в силі рішення Господарського суду Волинської області від 24.01.2025 у справі №903/982/24, судові витрати по справі покласти на відповідача.
07.04.2025 до суду від Фізичної особи-підприємця Дайч Катерини Адамівни надійшли особисті пояснення, у яких зазначає, що позивач суперечить сам собі щодо виникнення у нього права вимоги до суду за фактом не звільнення орендарем торговельного місця за договором від 01.01.2022 строк дії якого закінчився 31.12.2022.
За доводами апелянта сам позивач визнає і підтверджує відповідним рішенням суду, яке набрало законної сили, що строк дії договору між сторонами не був припинений 31.12.2022, а був пролонгований на новий строк, а позивач не вжив наслідків не звільнення торгівельного місця орендарем щодо набуття ним права власності на об'єкт торгівлі. Відтак - станом на 31.12.2022 у Орендодавця внаслідок пролонгації договору не виникло зобов'язання звільнити торговельне місце, а у самого позивача станом на цей час не виникло право вимоги щодо звільнення торгівельного місця та право на нарахування штрафних санкцій за його не звільнення.
Зазначає, що відповідно до умов договору він підлягав припиненню через 4 місяці від дня його пролонгації (01.01.2023), тобто - станом на кінець квітня 2023 року шляхом переходу права власності на об'єкт торгівлі від Орендаря до Орендодавця в рахунок заборгованості за оренду.
Тому відповідач вважає, що право власності на об'єкт торгівлі припинено квітнем місяцем 2023 року, а тому не несе будь-якої відповідальності за не звільнення торгівельного місця, а право орендаря з цього часу припинено.
Апелянт вважає, що будь-які штрафні санкції та інші боргові нарахування на користь позивача з підстав не звільнення торгівельного місця після квітня 2023 року є юридично неприпустимими і безпідставними, оскільки Дайч К.А. вже звільнена від сплати заборгованості і санкцій на підставі повної реалізації п.3.2 договору внаслідок набуття позивачем права власності на об'єкт торгівлі.
На підставі викладеного відповідач зазначає, що аргументи відзиву позивача на апеляційну скаргу не можуть бути взяті до уваги апеляційним судом як юридично недоречні.
10.04.2025 через систему «Електронний суд» позивач подав заяву про стягнення з Дайч Катерини Адамівни на користь ТОВ «Волинська облспоживспілка» судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6000,00 грн
28.04.2025 на поштову адресу суду від Фізичної особи-підприємця Дайч Катерини Адамівни надійшли письмові заперечення (лист від 23.04.2025), в яких відповідач просить суд відмовити у задоволенні заяви позивача та його адвоката Сороки В.Г. про стягнення судових витрат.
Розглядом матеріалів справи встановлено.
01.01.2022 між Волинською обласною спілкою споживчих товариств та підприємцем Дайч Катериною Адамівною укладено договір оренди торгівельного місця №1/292/2022 (далі - договір) (а.с.4-5).
Згідно умов договору його предметом є торгівельне місце №292 загальною площею 14,7 кв.метрів, яке розташоване на Завокзальному ринку за адресою: м.Луцьк, вул.Карпенка-Карого, 1, та надається орендодавцем у тимчасове платне користування орендареві для розміщення об'єкта торгівлі - малої архітектурної форми для провадження торговельної діяльності (п.2.1 договору).
Вступ орендаря у користування торговельним місцем настає одночасно з підписанням сторонами даного договору. Підписання даного договору свідчить про те, що орендар отримав в користування торговельне місце (п.3.1 договору).
Як встановлено п.3.2 договору, після закінчення строку оренди, передбаченого договором, або у випадку дострокового припинення договору орендар зобов'язаний протягом 10 календарних днів повністю звільнити торгівельне місце та повернути його орендодавцю, а також виконати інші свої зобов'язання перед орендодавцем, в тому числі фінансові. Повернення орендарем торгівельного місця підтверджується підписанням сторонами договору акту прийому передачі торгівельного місця. У випадку невиконання орендарем даного пункту орендодавець має право самостійно звільнити торговельне місце від об'єкту торгівлі, яким користувався орендар шляхом демонтажу та вивезення з території ринку про що комісією у складі трьох працівників орендодавця складається відповідний акт та повідомляється орендар. У випадку не звільнення торговельного місця від об'єкту торгівлі (малої архітектурної форми) протягом 4 місяців з моменту припинення дії договору право власності на об'єкт торгівлі переходить від орендаря до орендодавця, і орендодавець набуває право власності на об'єкт торгівлі за ціною, що дорівнює сумі заборгованості і штрафних санкцій за невиконання орендарем обов'язку щодо повернення торговельного місця за 4 місяці з моменту припинення дії договору, а орендар звільняється від сплати заборгованості і санкцій.
Пунктом 4.1 договору визначено, що розмір орендної плати за торговельне місце складає 2352 грн за місяць, в т.ч. ПДВ. Орендна плата сплачується щомісячно на поточний рахунок орендодавця, не пізніше 15-го числа поточного місяця (розрахунковий місяць). Розмір орендної плати за кожен наступний місяць після першого місяця дії договору визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на офіційний індекс інфляції за попередній місяць. При цьому скоригована саму орендної плати не може бути нижчою за встановлений договором.
У розділі 8 договору оренди сторони дійшли згоди, що цей договір є укладеним по 31 грудня 2022 року. Договір може бути припинений внаслідок виконання сторонами своїх обов'язків або внаслідок його розірвання. Договір оренди підлягає розірванню за взаємною згодою сторін; за рішенням суду; у випадку припинення суб'єкта господарювання, що є стороною за даним договором; відмови від договору оренди, у випадку прострочення орендарем сплати орендної плати протягом 3 місяців; порушення орендарем умов даного договору та законодавства, у випадку не усунення таких порушень протягом 10 календарних днів з моменту їх виявлення; відмови орендаря укласти додаткову угоду зі змінами, запропонованими орендодавцем відповідно до пункту 4.3 цього договору; у випадку, якщо орендар ористується торгівельним місцем всупереч договору або всупереч його призначенню; орендар своєю недбалою поведінкою, або з умислом здійснив або створює загрозу пошкодження орендованого майна.
Підписавши договір сторони підтвердили отримання орендарем торговельного місця в оренду.
26.05.2022 Волинську обласну спілку споживчих товариств реорганізовано шляхом перетворення в ТОВ “Волинська облспоживспілка», що підтверджується витягом з ЄДР від 30 травня 2022 року (а.с.12-14).
Листом від 22.11.2024 №200 позивач повідомив відповідача про наявність не сплаченої заборгованості по орендній платі за період з березня 2023 року по листопад 2024 року в сумі 49392 грн. Крім того, ТОВ “Волинська облспоживспілка» повідомило про відмову від договору оренди торговельного місця №1/292/2022 від 01.01.2022 у зв'язку з несплатою орендної плати протягом трьох місяців підряд (а.с.48).
Дайч К.А. долучила до матеріалів справи повідомлення від 10.12.2024, яке є відповіддю на лист товариства №200 від 22.11.2024, згідно якого зазначає, що спірний договір не може бути припинено з моменту отримання наймачем повідомлення про відмову від договору на підставі ст.782 ЦК України у зв'язку з несплатою протягом 3-х місяців плати за найм речі за відсутності для цього законних підстав. Строк дії договору припинено 31.12.2022 повним його виконанням сторонами, що товариством визнано у суді в межах справи №903/409/24. Строк дії договору оренди цього ж торговельного місця від 28.12.2022, укладеного сторонами на 2023 рік, закінчився 31.12.2023, але жодна із сторін не заявила про його припинення, а тому він є чинним. Оскільки строк дії договору від 01.01.2022 закінчився 31.12.2022 повним його виконанням, то він не може бути припинений 24.11.2024. Договір не може бути припинений за фактом не звільнення торговельного місця, оскільки між сторонами 28.12.2022 було укладено новий договір оренди цього ж торговельного місця. Чинним договором за рішенням суду слід вважати договір оренди від 28.12.2022.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзиву, особистих пояснень, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про наступне:
Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до вимог ч.ч.1-2 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Приписами ч.1 ст.759 Цивільного кодексу України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Статтею 760 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (ч.ч.1, 5 ст.762 ЦК України).
Згідно з ч.1 та ч.2 ст.283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Як встановлено ст.610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як передбачено ч.1 ст.763 Цивільного кодексу України, договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Листом від 22.11.2024 №200 позивач повідомив відповідача про наявність не сплаченої заборгованості по орендній платі за період з березня 2023 року по листопад 2024 року в сумі 49392 грн. Крім того, ТОВ “Волинська облспоживспілка» повідомило про відмову від договору оренди торговельного місця №1/292/2022 від 01.01.2022 у зв'язку з несплатою орендної плати протягом трьох місяців підряд (а.с.48).
Дайч К.А. було долучено до матеріалів справи повідомлення від 10.12.2024, яке є відповіддю на лист товариства №200 від 22.11.2024, згідно якого зазначає, що спірний договір не може бути припинено з моменту отримання наймачем повідомлення про відмову від договору на підставі ст.782 ЦК України у зв'язку з несплатою протягом 3-х місяців плати за найм речі за відсутності для цього законних підстав. Строк дії договору припинено 31.12.2022 повним його виконанням сторонами, що товариством визнано у суді в межах справи №903/409/24. Строк дії договору оренди цього ж торговельного місця від 28.12.2022, укладеного сторонами на 2023 рік, закінчився 31.12.2023, але жодна із сторін не заявила про його припинення, а тому він є чинним. Оскільки строк дії договору від 01.01.2022 закінчився 31.12.2022 повним його виконанням, то він не може бути припинений 24.11.2024. Договір не може бути припинений за фактом не звільнення торговельного місця, оскільки між сторонами 28.12.2022 було укладено новий договір оренди цього ж торговельного місця. Чинним договором за рішенням суду слід вважати договір оренди від 28.12.2022.
Однак докази надіслання вказаного повідомлення Товариству з обмеженою відповідальністю “Волинська облспоживспілка» у матеріалах справи відсутні.
Переглядаючи рішення у даній справі, колегія суддів виходить з того, що обставини, установлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.(ч.4 ст.75 ГПК України).
Преюдиціальність обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Колегія суддів зауважує, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Брумареску проти Румунії» №28342/95, п.61, ECHR 1999-VII).
Частиною 2 ст.13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що обов'язковість врахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 01.07.2024 у справі №903/409/24 стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Волинська облспоживспілка» 51744,00 грн неустойки та 2422,40 грн витрат по сплаті судового збору.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.11.2024 у справі №903/409/24 рішення Господарського суду Волинської області від 01.07.2024 скасовано. Ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинська облспоживспілка" про стягнення з відповідача Дайч Катерини Адамівни 51744,00 грн. неустойки.
Як вбачається мотивувальної частини вказаної постанови, судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріалами справи підтверджено, і сторонами не заперечується, що після закінчення строку дії договору 31.12.2022 сторонами вживались заходи для укладення договору на наступний 2023 рік на інших умовах. Натомість відсутні докази про те, що договір на інших умовах був укладений, як це передбачено нормами ст.181, ст.184 ГК України та ст.638 ЦК України. Разом з тим, такі пояснення є недостатніми для висновку суду про заперечення орендодавця проти користування предметом оренди чи про заяву орендодавця щодо припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору у розумінні норм ч.1 ст.764 ЦК України та ч.4 ст.284 ГК України. Зважаючи на відсутність належних доказів припинення орендних відносин, а саме - відсутність доказів повідомлення орендодавцем відповідачки про заперечення поновлювати договір протягом місяці після закінчення договору - після 31.12.2022 та після 31.12.2023 - колегія суддів не вбачає підстав для висновку про припинення договору оренди та неправомірне неповернення відповідачкою предмету оренди орендодавцю/позивачу. Також колегія суддів звертає увагу, що позивач не вимагав підписання акту прийому-передачі торговельного місця та не вчиняв дій, передбачених умовами п.3.2 договору, тобто - не було демонтовано торгівельне місце із складанням акту про самостійний демонтаж, не вчиняв заходів, які б свідчили про набуття ним права власності на об'єкт торгівлі. За наведених обставин в їх сукупності у відповідачки не було підстав вважати, що договір оренди припинено. Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів висновує, що відсутні належні та допустимі докази про припинення договору оренди №1/292/2022 торговельного місця від 01.01.2022 - за відсутності доказів про заперечення орендодавця про продовженим договору у розумінні норм ч.1 ст.764 ЦК України та ч.4 ст.284 ГК України. Відповідно, відсутні підстави для застосування відповідальності за неповернення предмету оренди.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч.1 ст.764 Цивільного кодексу України якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Як встановлено ч.4 ст.284 Господарського кодексу України, строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні правильно відмічає, що в матеріалах даної справи відсутні докази укладення договору оренди на наступний 2023 рік на інших умовах/в іншій редакції, ніж визначені у договорі оренди №1/292/2022 від 01.01.2022, звільнення відповідачкою торговельного місця, переданого їй в оренду на підставі договору оренди №1/292/2022 від 01.01.2022.
Разом з тим, враховуючи, що відповідач продовжував користуватися предметом оренди після 31.12.2022, колегія суддів відхиляє доводи апелянта, що спірний договір оренди припинив свою дію 31.12.2022.
Крім того, апеляційний суд вважає необґрунтованими твердження апелянта, що саме на позивача покладено обов'язок з повернення орендованого майна, у випадку неповернення предмету оренди в добровільному порядку. Адже, укладаючи двосторонній договір оренди, як орендодавець, так і орендар набули взаємних прав та обов'язків. Продовжуючи користування предметом оренди та за відсутності надання доказів повернення майна за Актом приймання-передачі, а також доказів звернення до позивача з пропозицією припинити чи розірвати договір оренди, відповідач мав обов'язок зі сплати орендних платежів протягом усього строку користування майном.
З урахуванням вище викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що до правовідносин Товариства з обмеженою відповідальністю “Волинська облспоживспілка» та Дайч Катерини Адамівни в період з 01.01.2023 належить застосовувати положення договору №1/292/2022.
Враховуючи, що договір оренди №1/292/2022 від 01.01.2022 є продовженим, колегія суддів бере до уваги п.4.1. договору, відповідно до якого розмір орендної плати за торговельне місце складає 2352 грн за місяць, в т.ч. ПДВ. Орендна плата сплачується щомісячно на поточний рахунок орендодавця, не пізніше 15-го числа поточного місяця (розрахунковий місяць). Розмір орендної плати за кожен наступний місяць після першого місяця дії договору визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на офіційний індекс інфляції за попередній місяць. При цьому скоригована саму орендної плати не може бути нижчою за встановлений договором.
Позивач просив стягнути з відповідача орендну плату за користування об'єктом оренди за період з 01.03.2023 по 30.11.2024 в сумі 49392 грн.
Згідно з ст.782 Цивільного кодексу України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за найм речі протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.
У листі від 22.11.2024 позивач повідомляє відповідача про відмову від договору оренди №1/292/2022 від 01.01.2022, водночас, докази надіслання листа позивачем та його отримання відповідачем в матеріалах справи відсутні, у зв'язку з чим відсутня можливість встановити конкретну дату припинення орендних відносин.
Тому колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що з нарахованих позивачем 49392,00 грн орендної плати за період з 01.01.2023 по 30.11.2024 підставними та підлягають до стягнення з відповідача 48686,40 грн, з яких за період з березня 2023 року по жовтень 2024 по 2352,00 грн за місяць, за листопад 2024 року - 1646,40 грн за період з 01.11.2024 по 21.11.2024 з врахуванням виготовлення листа про відмову позивача від договору - 22.11.2024.
При цьому в матеріалах справи відсутні докази сплати відповідачем орендних платежів за вказаний період.
Отже, місцевим господарським судом було правомірно відмовлено у позові на суму 705,60 грн у зв'язку з не доведеністю використання відповідачем спірного об'єкту оренди за повний місяць - листопад 2024 року.
Позивач також просив стягнути з відповідача 3607,97 грн інфляційних втрат та 1278,05 грн 3% річних, нарахованих за період з 11.03.2023 по 20.11.2024.
Як встановлено ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У пункті п.4.1 договору від 01.01.2022 сторонами погоджено, що орендна плата сплачується щомісячно на поточний рахунок орендодавця не пізніше 15-го числа поточного місяця (розрахунковий місяць).
Згідно ст.253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до розрахунку позивача нарахування інфляційних втрат та 3% річних здійснюється з 11 числа кожного відповідного місяця.
Перевіривши в апеляційному провадженні заявлений розрахунок штрафних санкцій, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з нарахованих позивачем 3607,97 грн інфляційних втрат та 1278,05 грн 3% річних підставними та підлягають до стягнення з відповідача 1255,95 грн 3% річних та 3607,97 грн інфляційних втрат, нарахованих починаючи з 16 числа кожного розрахункового місяця по 20.11.2024 (визначено позивачем у розрахунку) з врахування того, що 15.04.2023, 15.07.2023, 15.10.2023, 15.06.2024, 15.09.2024 припадають на вихідний день, у зв'язку з чим останній день оплати переноситься на понеділок, а також з відмовою у позові на суму 22,10 грн 3% річних у зв'язку з помилкою позивача у визначенні початку перебігу строку прострочення.
Позивачем також було заявлено до стягнення з відповідача 12837,96 грн пені.
Відповідно до ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом частини 4 статті 231 Господарського кодексу України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
Як погодили сторони у п.7.2 договору, за порушення строків сплати платежів, передбачених розділом 4 договору, орендар сплачує неустойку у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен календарний день прострочення. Пеня нараховується починаючи із наступного календарного дня за датою виникнення прострочення зобов'язання орендарем.
Як встановлено вище, датою виникнення прострочення зобов'язань з оплати орендних платежів є 16 число розрахункового місяця.
З врахуванням п.7.2 договору пеня нараховується починаючи із наступного календарного дня за датою виникнення прострочення зобов'язання орендарем, отже - з 17 числа розрахункового місяця.
В той же час, у розрахунку пені, долученого до позовної заяви позивачем здійснено нарахування пені починаючи з 11 числа розрахункового місця.
Відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов'язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до ч.6 ст.232 ГК України.
Встановлення більш тривалого терміну нарахування пені в договорі від 01.01.2022 не передбачено.
В той же час, позивачем здійснено нарахування пені за період з 11.03.2023 по 20.11.2024 шляхом додавання основної заборгованості за кожен попередній календарний місяць до поточного місяця, у зв'язку з чим нарахування пені здійснено поза межами шестимісячного строку нарахування.
Перевіривши в апеляційному провадженні заявлений позивачем розрахунок пені, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що з нарахованих 12837,96 грн пені підставними та підлягають до стягнення з відповідача є 6852,67 грн пені, обчисленої з врахуванням шестимісячного строку нарахування, починаючи з 17 числа кожного розрахункового місяця.
А тому у позові на суму 5985,29 грн пені правомірно відмовлено у зв'язку з її нарахуванням позивачем понад шестимісячний строк.
У відзиві на позовну заяву відповідач просив застосувати строки позовної давності до нарахованих позивачем штрафних санкцій в один рік.
Відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Як встановлено ст.ст.257, 258 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, проте, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Як передбачено ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України визначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до п.19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Указом Президента України №64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні» на території України було введено воєнний стан. Дія зазначеного указу неодноразово подовжувалась Указами Президента та триває дотепер.
З огляду на викладене вище, твердження відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності щодо нарахування штрафних санкцій є помилковим.
За змістом ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно із ч.ч.1, 3 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Приймаючи до уваги наведене вище, враховуючи наявні у матеріалах справи докази, встановлені факти та зміст позовних вимог, виходячи із засад розумності і справедливості, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позову: стягнення з Дайч Катерини Адамівни на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Волинська облспоживспілка» 48686,40 грн основного боргу, 1255,95 грн 3% річних та 3607,97 грн інфляційних втрат, 6852,67 грн пені та 2180,11 грн витрат по сплаті судового збору, та відмову у позові на суму 6712,99 грн.
Відповідно до ч.4 ст.11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Пронін проти України», «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації») одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначене судом першої інстанції було дотримано в повній мірі.
При цьому, п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відхиляючи скаргу апеляційний суд у принципі має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення у справі Гарсія Руїс проти Іспанії»).
Доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, спростовуються наведеним вище, матеріалами справи та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і висновків суду не спростовують.
У відповідності до ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За наведених обставин, рішення Господарського суду Волинської області від 24.01.2025 у справі №903/982/24 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Дайч Катерини Адамівни - без задоволення.
Щодо заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч.3 ст.2 ГПК України).
Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті першій Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно зі статтею 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Згідно з положеннями статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Отже, в силу приписів наведених вище норм, для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
За змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 22.11.2019 у справі №910/906/18.
Частиною 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу, та не покладати такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Отже, під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:
1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;
2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат, понесених нею на правову допомогу повністю або частково - керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України (а саме: пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або чи заявлення неспівмірно нижчою суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами.
Подібна позиція викладену у постанові Верховного Суду від 17.01.2024 у справі №910/2158/23.
Вирішуючи питання про судові витрати та своєчасність подання доказів понесених додаткових витрат на професійну правничу допомогу, повинен враховувати, що:
- не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат, а тому, вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 та від 16.11.2022 у справі №922/1964/21);
- при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі №927/237/20, постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №775/9215/15ц);
- суд зобов'язаний оцінити розмір адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №775/9215/15ц).
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.11.2023 у справі №914/2355/21 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Відповідач у поданих запереченнях зазначає, що згідно з п.п.2.1, 2.11 Договору про надання правничої допомоги від 13.03.2025 АО «Рівненська правова компанія» в особі Голови Сороки Віталія Григоровича надає Клієнту наступну юридичну допомогу: представляє у встановленому порядку інтереси Клієнта в Північно-західному апеляційному господарському суді у справі №903/982/24 за позовом ТОВ «Волинська облспоживспілка» про стягнення заборгованості та штрафних санкцій. Між тим, згідно з ухвалою апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження від 12.03.2025 справа розглядається апеляційним судом в спрощеному порядку. На переконання відповідача суд не може встановити які конкретно дії вчинені представником з надання правничої допомоги позивачеві на виконання договору. Тому невідомо у чому полягає так званий повний супровід справи та на яких розрахунках ґрунтується сума гонорару адвоката.
На підставі зазначеного відповідач просить суд апеляційної інстанції відмовити з задоволенні заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу.
Як встановлено колегією суддів з поданих доказів, 13.03.2025 між ТОВ «Волинська облспоживспілка» та Адвокатським об'єднанням «Рівненська правова компанія» укладено договір про надання правової допомоги.
Згідно п.1.1. договору Клієнт доручає, а Адвокатське об'єднання приймає на себе зобов'язання надавати юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.
Відповідно до п.2.1.1. договору Адвокатське об'єднання, на підставі звернення Клієнта, приймає на себе зобов'язання з надання наступної юридичної допомоги: представлення інтересів Клієнта в Північно-західному апеляційному господарському суді у справі Господарського суду Волинської області №903/982/24 за позовом ТОВ «Волинська облспоживспілка» до Дайч Катерини Адамівни про стягнення заборгованості та штрафних санкцій.
Відповідно до п.4.1. договору правничу допомогу, що надається Адвокатським об'єднанням, Клієнт оплачує в розмірі 6000,00 грн за представництво інтересів в суді апеляційної інстанції, що включає повний супровід розгляду справи.
09.04.2025 між сторонами підписано акт про надання послуг згідно якого Адвокатським об'єднанням здійснено представництво інтересів Клієнта в Північно-західному апеляційному господарському суді у справі Господарського суду Волинської області №903/982/24 за позовом ТОВ «Волинська облспоживспілка» до Дайч Катерини Адамівни про стягнення заборгованості та штрафних санкцій. Загальна вартість наданих клієнту юридичних послуг (правничої допомоги) становить 6000,00 грн, без ПДВ.
09.04.2025 АО «Рівненська правова компанія» виставлено рахунок на суму 6000,00 грн.
Згідно платіжної інструкції №8215 від 10.04.2025 позивач оплатив вартість правничої допомоги в сумі 6000,00 грн.
Таким чином, позивачем згідно з вимогами статті 74 Господарського процесуального кодексу України, доведено надання йому послуг правової допомоги під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Водночас, перевіривши заявлені позивачем витрати на відповідність критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, колегія суддів вважає, що останні не відповідають цим критеріям.
Як вбачається з наданих доказів, адвокат Сорока Віталій Григорович під час апеляційного перегляду рішення підготував та підписав відзив на апеляційну скаргу.
Колегія суддів приймає до уваги, що правова позиція представника позивача була сталою і не зазнавала змін протягом розгляду спору у судах першої та апеляційної інстанцій, нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалося, адвокат Сорока Віталій Григорович в тому числі надавав правову допомогу позивачу у суді першої, тому, відповідно, був обізнаний у справі з усіма деталями, що з неї випливають.
Слід також зазначити, що матеріали справи не містять великої кількості документів, на дослідження яких адвокат витратив би значний час. Також матеріали справи не містять доказів додаткового комплексного та всестороннього вивчення юридичної природи спірних правовідносин на стадії апеляційного перегляду.
По суті, відзив на апеляційну скаргу являє собою цитування змісту рішення суду першої інстанції, а доводи на спростування апеляційної скарги займають менше однієї сторінки, а тому колегія суддів вважає завищеною заявлену позивачем суму на його складання.
На підставі положень ст.ст.123, 126, 129 ГПК України, дослідивши надані докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, встановивши фактичний обсяг наданих адвокатом послуг, керуючись критеріями обґрунтованості, пропорційності та розумності, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви та стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 2000,00 грн із заявлених 6000,00 грн.
На підставі ст.129 ГПК України судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на скаржника.
Керуючись ст.ст.269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Дайч Катерини Адамівни на рішення Господарського суду Волинської області від 24.01.2025 у справі №903/982/24 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
2. Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “Волинська облспоживспілка» про стягнення витрат на правову допомогу задоволити частково.
Стягнути з Дайч Катерини Адамівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт серія НОМЕР_2 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Волинська облспоживспілка» (вул. Ковельська, буд. 13, м. Луцьк, код ЄДРПОУ 01743401) 2000,00 грн (дві тисячі гривень 00 коп) витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
В решті заяви відмовити.
3. Видачу наказу доручити Господарському суду Волинської області.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків передбачених п.2 ч.3 ст.287 ГПК України.
Повний текст постанови складено 29.04.2025.
Головуючий суддя Саврій В.А.
Суддя Грязнов В.В.
Суддя Коломис В.В.