Справа № 120/2687/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Слободонюк М.В.
Суддя-доповідач - Біла Л.М.
28 квітня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Білої Л.М.
суддів: Моніча Б.С. Гонтарука В. М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року позов задоволено частково.
Суд визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зобов'язав відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.11.2020 по 13.05.2021 в сумі 155596,65 грн.
В задоволенні решти вимог судом першої інстанції відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору.
Враховуючи, що матеріали справи містять достатньо доказів для вирішення спору, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, судом встановлені наступні обставини справи.
Позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_3 , яка перебувала на усіх видах забезпечення, в тому числі грошовому, у Військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) №187 від 12.11.2020 позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 12.11.2020.
На час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, всупереч п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України повного розрахунку він не отримав.
Наведені обставини змусили позивача здійснювати захист своїх прав у суді.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 06.09.2022 у справі № 120/1477421-а, окрім іншого, було зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення за період з 29.01.2020 по 12.11.2020, грошову допомогу для оздоровлення за 2020 рік, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, одноразову грошову допомогу у разі звільнення з військової служби, компенсацію за невикористані дні відпустки, здійснивши їх обчислення з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2020 Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" з урахуванням вже виплачених сум.
На виконання вказаного рішення суду, 28.02.2024 відповідачем на картковий рахунок позивача були перераховані грошові кошти в сумі 155604 грн. Дані обставини не заперечуються відповідачем та підтверджуються копією платіжної інструкції від 20.02.2024 №6488, долученою військовою частиною НОМЕР_1 до матеріалів справи.
Таким чином, в межах спірних відносин остаточний розрахунок з позивачем відповідачем проведено 28.02.2024.
Вважаючи, що за таких умов відповідач повинен виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалюючи оскаржуване рішення та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Судова колегія, надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, враховуючи приписи ст. 308 КАС України, відзначає наступне.
Відповідно до статті 47 КЗпП України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Згідно ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ч.1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Водночас, частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Зазначені правові висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 по справі №821/1083/17.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 06.09.2022 у справі № 120/1477421-а, окрім іншого, було зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення за період з 29.01.2020 по 12.11.2020, грошову допомогу для оздоровлення за 2020 рік, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, одноразову грошову допомогу у разі звільнення з військової служби, компенсацію за невикористані дні відпустки, здійснивши їх обчислення з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2020 Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" з урахуванням вже виплачених сум.
Отже, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Враховуючи наведене, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року по справі №813/356/16.
Відтак, позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно статті 117 КЗпП України. Підставою цього є те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Як наслідок, бездіяльність військової частини щодо не проведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною. Тому позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
За цих обставин, апеляційний суд резюмує, що висновок суду першої інстанції в цій справі про наявність підстав для задоволення позову в цій частині є обґрунтованим, оскільки вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до вимог статті 116 Кодексу законів про працю України ґрунтуються на нормах закону.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16.
Відтак, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оскільки, при звільненні відповідач не провів повного розрахунку, то відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Разом з тим, Законом України № 2011-XII та іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено відповідальність роботодавця за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини шостої статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Згідно з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 року (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Отже, у даному випадку, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов правильного висновку про можливість застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Вказана позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 08.02.2018 року у справі № 805/977/16-а, від 04.04.2018 року у справі № 805/5111/15-а та від 07.02.2018 року у справі № 806/535/16.
Відтак, зважаючи на те, що в рамках розгляду даної справи з'ясовано, що відповідачем після виключення позивача зі списків особового складу не проведено з останнім повного розрахунку, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
При цьому, суд першої інстанції вірно врахував зміни, внесені з 19.07.2022 до положень ст. 117 КЗпП України, якими встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
Таким чином, з урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем, суд першої інстанції підставно застосував до спірних правовідносин норми статті 117 КЗпП України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX.
В межах даної справи судова колегія відхиляє доводи апелянта про необхідність застосування судом першої інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц, оскільки останні є необгрунтованими.
В даному випадку, судова колегія погоджується з правовою позицією суду першої інстанції, що враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності та виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, розмір відшкодування має визначатися пропорційно від розміру невиплачених сум за час затримки за період з 13.11.2020 по 13.05.2021 відповідно до ст. 117 КЗпП України та становити 155 596,65 грн.
В контексті викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Головуючий Біла Л.М.
Судді Моніч Б.С. Гонтарук В. М.