Справа № 120/7689/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Сало П.І.
Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.
28 квітня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гонтарука В. М.
суддів: Білої Л.М. Моніча Б.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року (ухвалене вм. Вінниця) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
позивач звернулась до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити в задоволенні адміністративного позову.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
Позивач своїм правом, передбаченим ст.ст. 300, 304 КАС України не скористалась та не подала відзив на апеляційну скаргу.
Сьомий апеляційний адміністративний суд, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою російської федерації, однак народилася в м. Могилів-Подільський Вінницької області (Україна), що підтверджується свідоцтвом про народження від 30.01.1986, реєстраційний № 49. Обоє батьків позивачки за національністю - українці.
02.02.2007 в місті мурманську російської федерації від шлюбу з громадянином рф у позивачки народилася донька ОСОБА_2 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 від 24.01.2008).
17.11.2008 уповноваженим органом міста мурманська російської федерації зареєстровано розірвання шлюбу, укладеного позивачкою з громадянином рф, про що видано свідоцтво серії НОМЕР_2 від 02.12.2008.
18.11.2011 відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Могилів-Подільському Могилів-Подільського міськрайонного управління юстиції Вінницької області зареєстровано шлюб між позивачкою та громадянином України ОСОБА_3 (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 від 18.09.2011).
24.04.2012 від вказаного шлюбу позивачка народила доньку ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 .
17.07.2012 позивачка отримала дозвіл на імміграцію в Україну № 321944 та була документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_5 від 18.07.2012.
Надалі позивач звернулась до УДМС у Вінницькій області із заявою про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням. При цьому до заяви було додано зобов'язання припинити іноземне громадянство протягом двох років з моменту набуття громадянства України і подати до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, документ про припинення громадянства російської федерації.
За рішенням УДМС у Вінницькій області від 18.09.2018 ОСОБА_1 набула громадянство України за територіальним походженням та 18.09.2018 їй видано довідку про реєстрацію громадянином України, на підставі якої 30.01.2020 оформлено тимчасове посвідчення громадянина України терміном дії до 29.01.2022.
Крім того, відповідно до рішення УДМС у Вінницькій області від 18.09.2018 громадянство набула донька позивачки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Також судом встановлено, що 08.10.2014 позивачку зареєстровано в Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків України та присвоєно РНОКПП НОМЕР_6 .
04.02.2020 позивача зареєстровано фізичною особою-підприємцем, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесені відповідні відомості.
03.04.2023 донька позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , документована паспортом громадянина України у формі ID-картки за № НОМЕР_7 .
18.11.2021, на виконання взятого на себе зобов'язання вийти з іноземного громадянства, позивачка звернулася до посольства російської федерації в Україні із заявою про вихід із громадянства рф. Заява зареєстрована та прийнята уповноваженою установою, що підтверджується квитанцією № 158649 та довідкою від 18.01.2021, в якій зазначено, що заява ОСОБА_1 про вихід з громадянства рф зареєстрована під номером № 269100471.
Крім того, 18.01.2022 позивач повторно звернулася до посольства рф в Україні із заявою про вихід із громадянства рф, яка була зареєстрована та прийнята уповноваженою установою, що підтверджується довідкою від 18.01.2022, згідно з якою заява ОСОБА_1 про вихід з громадянства рф зареєстрована під номером № 269100503.
Однак, як зазначає позивачка та не заперечує відповідач, ні посольством рф в Україні, ні будь-якими іншими уповноваженими органами рф позивачці не видано документа про припинення громадянства рф, а встановлений законодавством рф шестимісячний строк на видачу такого документа сплив у 2022 році.
Листом МЗС рф № 5868/кд-гр від 13.03.2023 позивача повідомлено про те, що питання щодо її виходу з громадянства рф узгоджене з МВС росії і ФСБ росії, однак рішення не прийнято. Водночас позивачці рекомендовано звернутися щодо питання виходу з громадянства рф у дипломатичне представництво чи консульську установу рф за наявності документа, що підтверджує дозвіл на проживання в іноземній державі.
Відповідь подібного змісту на чергове звернення позивачки щодо виходу з громадянства рф також надано листом МЗС рф № 9801/кд-гр від 22.03.2024, в якому зазначено, що питання щодо виходу позивачки з громадянства рф було узгоджене з МВС росії і ФСБ росії, але через зупинення діяльності російських закордонних установ на території України відповідне рішення не прийнято. Запропоновано звернутися до російських закордонних установ на території будь-якої третьої країни.
Окрім того, з матеріалів справи видно, що у зв'язку з не розглядом по суті та незадоволенням звернень позивачки про вихід з громадянства рф, ОСОБА_1 30.05.2023, 27.06.2023 та 29.12.2023 зверталася до УДМС у Вінницькій області з заявами, у яких просила розглянути її декларацію про відмову від іноземного громадянства та видати їй паспорт громадянина України. До заяв позивачка долучала декларації про відмову від іноземного громадянства та докази на підтвердження викладених у заяві обставин.
Водночас у деклараціях позивачка зазначала, що існують незалежні від неї причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства, а саме початок воєнних дій та введення на усій території України воєнного стану, внаслідок чого вона не може подати клопотання про припинення громадянства рф.
Позивач просила врахувати, що звернення до органів рф у третіх державах є неможливим через відсутність документів, на підставі яких можна здійснити виїзд за кордон та безперешкодно повернутися в країну, де вона народилася, де проживає вона та її сім'я, оскільки її тимчасове посвідчення громадянина України втратило чинність 29.01.2022, а законодавством не передбачено продовження строку його дії. При цьому закордонного паспорту України позивачка також не може отримати, оскільки не має паспорта громадянина України, який є необхідним для цього з урахуванням п. 35 Порядку оформлення видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, його тимчасового затримання та вилучення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 152 від 07.05 2014.
Також позивач зазначала, що вона зверталась із заявою до консульського відділу посольства рф в Молдові, однак відповіді не отримала.
В останній своїй відповіді, оформленій листом від 04.01.2024 за № 05.01.17-70/05.2-24, яка є предметом оскарження у цій справі, відповідач відмовив у прийнятті декларації позивачки про відмову від іноземного громадянства та повернув подані нею документи з тих підстав, що позивачка порушила власноруч підписане зобов'язання припинити іноземне громадянство протягом двох років з моменту набуття громадянства України та не подала документ про припинення громадянства рф, виданий уповноваженим на те органом цієї держави. Водночас незалежних від особи причин неотримання документа про припинення іноземного громадянства немає. Також відповідач зазначив, що 25.04.2023 разом із заявою про отримання дозволу для подання декларації про відмову від іноземного громадянства позивачкою було надано копію листа МЗС рф № 5868/кд-гр від 10.03.2023, в якому міститься інформація щодо погодження питання про її вихід з громадянства рф та надано роз'яснення щодо шляхів завершення процедури припинення її громадянства рф.
Не погоджуючись з відмовою у прийнятті декларації позивач звернулась до суду за захистом своїх порушених прав.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки в даному випадку позивач не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог, тому колегія суддів надає оцінку апеляційній скарзі Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області в частині задоволених позовних вимог.
Відповідно до ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначаються Законом України від 18.01.2001 № 2235-III "Про громадянство України" (далі - Закон №2235-ІІІ).
Відповідно до ст. 1 Закону № 2235-ІІІ у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:
громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках, а громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України;
декларація про відмову від іноземного громадянства - документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав;
зобов'язання припинити іноземне громадянство - письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України;
незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури;
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону № 2235-III законодавство України про громадянство ґрунтується, зокрема, на принципі єдиного громадянства - громадянства держави Україна.
За змістом п. 2 ч. 1 ст. 6 Закону № 2235-ІІІ громадянство України набувається, серед іншого, за територіальним походженням.
Положеннями ст. 8 Закону № 2235-ІІІ визначено, що особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Іноземці із числа осіб, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".
Для оформлення набуття громадянства України в установленому порядку разом із заявою (клопотанням) про набуття громадянства України подається:
особою без громадянства - декларація про відсутність іноземного громадянства;
іноземцем - зобов'язання припинити іноземне громадянство.
Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство (підданство) усіх цих держав.
Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство) не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави.
Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Громадянство України за територіальним походженням не набуває особа, яка відповідно до частини шостої статті 9 цього Закону не приймається до громадянства України (крім випадку, передбаченого частиною сьомою статті 9 цього Закону), та особа, стосовно якої рішення про оформлення набуття громадянства України скасовано на підставі статті 21 цього Закону.
Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Вимога про взяття зобов'язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб, яких визнано біженцями або яким надано притулок в Україні.
Водночас статтею 21 Закону № 2235-III передбачено, що рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянство України відповідно до статей 7, 8, 10-13, 15 цього Закону внаслідок подання неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування особою будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України, у тому числі невиконання зобов'язання, взятого особою у зобов'язанні припинити іноземне громадянство (підданство), в декларації про відмову від іноземного громадянства або в декларації про відсутність іноземного громадянства.
Перелік документів, що подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України визначений Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 № 215 (далі - Порядок № 215) (у редакції на час набуття позивачкою громадянства України).
Відповідно до п. 24 Порядку № 215 для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка народилася до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або на інших територіях, що входили на момент народження особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає:
а) заяву про набуття громадянства України за територіальним походженням;
б) дві фотокартки (розміром 35 x 45 мм);
в) один із таких документів:
- декларацію про відсутність іноземного громадянства - для осіб без громадянства;
- зобов'язання припинити іноземне громадянство - для іноземців. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство всіх цих держав. Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України;
- декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства разом із документом, що підтверджує надання особі статусу біженця чи притулку в Україні, - для іноземців, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні;
- декларацію про відмову особи, яка є громадянином російської федерації і зазнала переслідувань через політичні переконання у країні своєї громадянської належності, від іноземного громадянства разом із документом, що підтверджує переслідування через політичні переконання (довідка Міністерства закордонних справ України, дипломатичного представництва чи консульської установи України, видана в установленому Кабінетом Міністрів України порядку), - для іноземців, які є громадянами російської федерації та зазнали переслідувань через політичні переконання у країні своєї громадянської належності;
- заяву про зміну громадянства - для іноземців, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України;
г) копію свідоцтва про народження або інший документ, що підтверджує факт народження особи на територіях, зазначених у абзаці першому цього пункту.
Згідно з п. 94 Порядку № 215 територіальний орган Державної міграційної служби України перевіряє відповідність оформлення документів з питань громадянства вимогам законодавства України та підтвердження ними наявності фактів, з якими Закон пов'язує набуття особою громадянства України.
Якщо документи оформлені належним чином і підтверджують наявність фактів, з якими Закон пов'язує набуття особою громадянства України, а стосовно поновлення особи у громадянстві України також відсутні передбачені Законом підстави, за наявності яких поновлення у громадянстві України не допускається, керівник територіального органу Державної міграційної служби України або його заступник приймає рішення про оформлення набуття особою громадянства України.
За змістом пунктів 96-97 Порядку № 215 подання про скасування рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках, передбачених статтею 21 Закону, стосовно особи, яка проживає в Україні, готується територіальним підрозділом Державної міграційної служби України, до якого цією особою подавалися документи щодо оформлення набуття громадянства України.
Подання про скасування рішення про оформлення набуття громадянства України разом із документами, передбаченими підпунктом "б" пункту 88 цього Порядку, надсилається до територіального органу Державної міграційної служби України.
Рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується керівником територіального органу Державної міграційної служби України або його заступником.
Повідомлення про скасування рішення про оформлення набуття громадянства України у тижневий строк надсилається до територіального підрозділу Державної міграційної служби України, яким було внесено подання про скасування рішення про оформлення набуття громадянства України.
Територіальний підрозділ Державної міграційної служби України не пізніш як у тижневий строк з дня одержання повідомлення про скасування рішення про оформлення набуття громадянства України повідомляє про це відповідну особу у письмовій формі із зазначенням причин скасування такого рішення.
Отже, з аналізу вищенаведених правових норм висновується, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням разом заявою (клопотанням) про набуття громадянства України іноземець подає зобов'язання припинити іноземне громадянство. При цьому іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Невиконання такого обов'язку унеможливлює прийняття іноземця до громадянства України та є законною підставою для скасування рішення про оформлення набуття громадянства України. Разом з тим іноземці, які позбавлені можливості виконати зазначений обов'язок з незалежних від них причин, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства. Водночас незалежними від особи причинами неотримання документа про припинення громадянства іноземної держави є такі три самостійні обставини: 1) невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено; 2) відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи; 3) нездійснення такої процедури.
Також суд вважає за необхідне зазначити, що подання особою декларації про відмову від іноземного громадянства є складовою процедури виконання іноземцем свого зобов'язання про припинення іноземного громадянства у зв'язку з набуттям громадянства України і ця процедура пов'язується з наявністю рішенням органу ДМС про оформлення набуття громадянства України.
Тобто подання декларації про відмову від іноземного громадянства можливе лише особою, щодо якої прийнято рішення про оформлення набуття громадянства України, і за умови, що таке рішення на момент подання декларації не скасоване з підстав та в порядку, визначених законодавством України.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, 18.09.2018 стосовно позивача та її неповнолітньої доньки ОСОБА_5 прийнято рішення про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням та 18.09.2018 позивачці видано довідку про реєстрацію громадянином України, на підставі якої 30.01.2020 оформлено тимчасове посвідчення громадянина України терміном дії до 29.01.2022.
При цьому позивачем було подано письмове зобов'язання, підписане 16.05.2018, припинити громадянство російської федерації протягом двох років з моменту набуття громадянства України і подати до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, документ про припинення громадянства російської федерації. Також у зобов'язанні вказано про те, що позивачка, у разі неотримання з незалежних від неї причин документа про припинення громадянства російської федерації, зобов'язується подати декларацію про відмову від громадянства цієї держави і повернути національний паспорт громадянина російської федерації.
З матеріалів справи встановлено, що 18.09.2020 на адресу Могилів-Подільського відділу УДМС у Вінницькій області позивачка подала декларацію про відмову дитини від іноземного громадянства, в якій повідомила про те, що її дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовляється від громадянства рф і не буде користуватися правами громадянина рф та виконувати обов'язки, передбачені законодавством цієї держави для її громадян.
Вказана декларація була прийнята, зважаючи на те, що 03.04.2023 ОСОБА_2 отримала паспорт громадянина України.
Крім того, позивач неодноразово, зокрема 18.11.2021 та 18.01.2022, зверталась до посольства російської федерації в Україні із заявами про вихід з громадянства рф.
Вказані заяви були зареєстровані та прийняті до розгляду, що підтверджується документально, а саме довідками посольства рф, відповідно до яких заяви ОСОБА_1 про вихід з громадянства рф зареєстровані за № 269100471 від 18.11.2021 та № 269100503 від 18.01.2022 і що заявником сплачено консульський збір за оформлення відповідних заяв.
Разом з тим, згідно з листами МЗС рф № 5868/кд-гр від 13.03.2023 та № 9801/кд-гр від 22.03.2024 питання щодо виходу ОСОБА_1 з громадянства рф узгоджено з МВС росії і ФСБ росії, але рішення не прийнято через зупинення діяльності російських закордонних установ на території України. Водночас позивачці рекомендовано звернутися щодо питання виходу з громадянства рф у дипломатичне представництво чи консульську установу рф на території будь-якої третьої країни.
Слідуючи таким рекомендаціям, позивачка поштою надіслала відповідну заяву до Консульського відділу Посольства рф в Молдові, але відповіді на своєї звернення не отримала.
Отже, як стверджує позивач і не заперечує відповідач, ані посольством рф в Україні, ані будь-якими іншими уповноваженими органами рф їй не було видано документа про припинення громадянства рф у передбачений законодавством рф строк.
На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 вичерпала усі доступні можливості для виходу з громадянства російської федерації, але не отримала підтвердження про припинення іноземного громадянства.
Надані позивачем докази свідчать про неможливість завершення нею процедури виходу з громадянства рф з незалежних від неї причин, оскільки на сьогодні вона позбавлена реальної можливості виконати взяте на себе зобов'язання через об'єктивні фактори.
Загальновідомо, що внаслідок військової агресії російської федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 на усій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який діє донині.
Водночас дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією розірвано, діяльність російських закордонних установ на території України припинена, що закономірно позбавляє позивачку змоги отримати документ про припинення громадянства рф від дипломатичного представництва чи консульської установи вказаної країни.
Також позивач позбавлена можливості подати заяву про вихід з громадянства російської федерації до дипломатичного представництва чи консульської установи рф в іноземній державі через відсутність у неї необхідних для виїзду за кордон документів. Варіант звернення позивача з відповідною заявою безпосередньо до уповноважених органів на території рф не розглядається, враховуючи пов'язані з цим очевидні ризики для позивача.
Суд зазначає, що за змістом положень ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону № 2235-III право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства виникає у тих іноземців, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його.
При цьому, як вже зазначалося вище, під відповідними незалежними від особи причинами неотримання документа про припинення громадянства іноземної держави необхідно розуміти у тому числі невидачу особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк.
Під час розгляду справи позивачем на основі сукупності належних, допустимих й достовірних доказів доведено наявність вищевказаних обставин, з якими національне законодавство пов'язує можливість подання іноземцем декларації про відмову від іноземного громалянства.
Натомість відмова відповідача у прийнятті декларації позивачки про відмову від громадянства рф є необґрунтованою та надана без врахування того, що позивачка не має реальної можливості подати документ про припинення іноземного громадянства (підданства) і що, не дивлячись на її зобов'язання щодо припинення громадянства рф, вона об'єктивно не змогла виконати його через незалежні від неї обставини: неприйняття рішення російськими органами влади, складність процедури в умовах дії воєнного стану, неможливість виїзду за кордон без належного документа. Багаторазові звернення з цього питання до відповідних уповноважених суб'єктів іноземної держави свідчать про добросовісні спроби позивачки вийти з громадянства рф.
Позиція апелянта фактично зводиться не так до заперечення права позивачки на подання декларації про відмову від іноземного громадянства, як до того, що вона несвоєчасно почала вчиняти дії щодо припинення іноземного громадянства, пропустивши встановлений законом строк у два роки з моменту оформлення набуття громадянства України для виконання взятого на себе зобов'язання припинити іноземне громадянства.
Проте, суд зауважує, що наслідком невиконання іноземцем вказаного обов'язку може бути прийняття рішення про скасування рішення про оформлення набуття таким іноземцем громадянства України (ч. 1 ст. 21 Закону № 2235-III ).
Разом з тим не вчинення іноземцем необхідних дій для припинення іноземного громадянства протягом вищезазначеного дворічного строку не визначено законодавством як підстава для відмови у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства у разі неможливості отримання іноземцем документа про припинення іноземного громадянства (підданства).
Як вже зазначалося вище, необхідною умовою подання декларації про відмову від іноземного громадянства є наявність щодо іноземця, який подає таку декларацію, чинного рішення про оформлення набуття громадянства України.
Водночас у матеріалах справи відсутні докази щодо скасування рішення про оформлення набуття позивачкою громадянства України, в тому числі з підстав невиконання нею зобов'язання протягом двох років припинити іноземне громадянство (підданство).
Відтак колегія суддів критично ставиться до доводів апелянта про несвоєчасне вчинення позивачкою дій щодо припинення громадянства рф та вважає, що ця обставина, у даному випадку, не є законною підставою для відмови у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства.
Також суд враховує, що, хоча й поза межами відповідного строку згідно із взятим на себе зобов'язанням, позивачка все ж вжила усіх необхідних заходів для його виконання та з метою оформлення громадянства України неодноразово, у тому числі до початку повномасштабного вторгнення, коли посольство рф в Україні ще здійснювало свою діяльність, зверталася у встановленому порядку із заявами про вихід з громадянства рф. Проте її зусилля були безуспішними не з її вини, а через об'єктивні чинники, зокрема не розгляд по суті вказаних заяв та відсутність з боку уповноважених органів іноземної держави належного реагування на неодноразові звернення позивачки, що закономірно виходить за межі її контролю та впливу.
Відтак, приймаючи оскаржуване рішення відповідач мав би врахувати наведені істотні обставини й надати їм оцінку при вирішенні питання про прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства з порушенням строку.
Такий обов'язок відповідача обумовлюється, перш за все, правовими та фактичними наслідками його дій, враховуючи, зокрема, право позивачки на сім'ю та збереження її соціальних, культурних, сімейних та інших зв'язків, які сформувалися за довгі роки правомірного проживання на території України.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), навіть якщо втручання у права за Конвенцією та Протоколами до неї може бути законним і мати легітимну мету, воно, однак, може не бути "необхідним в демократичному суспільстві". Іншими словами, втручання в права може бути непропорційним легітимній меті, яка переслідувалася при здійсненні такого втручання.
У своїх рішеннях ЄСПЛ часто підкреслює, що тест "необхідності в демократичному суспільстві" вимагає, щоб застосований засіб переслідував легітимну мету та щоб втручання в право не було більше тієї міри, яка необхідна для її досягнення. Цей тест, що, як правило, називається тестом пропорційності вимагає, щоб обмежувальний засіб був належним (відповідним) для виконання передбачених захисних функцій (див. рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2006 року у справі "Бартік проти Росії", заява № 55565/00, пункт 46).
Класичне формулювання "необхідності в демократичному суспільстві" ЄСПЛ надав у справі "Silver проти Сполученого Королівства" (1983):
"97. У низці справ Суд зазначив своє розуміння фрази "необхідне у демократичному суспільстві". При цьому варто підсумовувати певні принципи:
(а) Прикметник "необхідне" не є синонімом "незамінне", як і не має гнучкості таких виразів, як "допустиме", "звичайне", "розумне" або "бажане";
(b) Договірні держави користуються певною, але не необмеженою, свободою розсуду в питанні застосування обмежень, але саме Суд виносить остаточне рішення, чи є вони сумісними з Конвенцією;
(c) фраза "необхідне у демократичному суспільстві" означає, що для того, щоб бути сумісним з Конвенцією, втручання повинно, зокрема, відповідати "нагальній суспільній потребі" і бути "пропорційним законній меті";
(d) положення статей Конвенції, які передбачають виключення з гарантованого права, повинні тлумачитися вузько".
Питання "необхідності в демократичному суспільстві" і "пропорційності" втручання є фактично синонімічними. Пропорційність втручання означає забезпечення державою (її судовими органами) справедливого балансу між, з одного боку, правами особи за Конвенцією, та, з іншого боку, з інтересами суспільства у цілому. Таким чином, будь-яке непропорційне втручання в права особи (незабезпечення справедливого балансу) не буде вважатись "необхідним у демократичному суспільстві".
Прикладами визнання ЄСПЛ порушення гарантованих Конвенцію прав особи з мотивів недотримання принципу пропорційності є справи "Савіни проти України" (№ 39948, рішення від 18 грудня 2008 року), "Швидка проти України" (№ 17888/12, рішення від 30 жовтня 2014 року), "Солтисяк проти Росії" (№ 4663/05, рішення від 10 лютого 2011 року), "Йорданова та інші проти Болгарії" (№ 25446/06, рішення від 24 квітня 2012 року), тощо.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідач, крім іншого, не дотримався одного з елементів критерію "необхідності у демократичному суспільстві", а саме принципу пропорційності, який вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані оскаржувані рішення суб'єктів владних повноважень.
Так, неодноразовою відмовою у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства, за відсутності у позивачки реальної можливості, підтвердженої документально, припинити своє іноземне громадянство, відповідач не лише унеможливив завершення позивачкою процедури набуття громадянства України за територіальним походженням, але й також фактично поставив під сумнів легальність її перебування в Україні.
Разом з тим, позивач понад 12 років проживає в Україні на законних підставах, маючи дозвіл на постійне проживання та створивши тут міцні соціальні й родинні зв'язки. Позивачка одружилася з громадянином України та народила у такому шлюбі дитину - громадянина України. Також громадянство України отримала її інша дитина, відмовившись від громадянства рф. За час проживання в Україні позивачка інтегрувалася в українське суспільство, займається підприємницькою діяльністю, сплачує податки, тобто повністю пов'язала своє життя з Україною.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржувані дії відповідача спричиняють негативні наслідки для її особистих, сімейних та майнових прав, які були сформовані внаслідок тривалого законного проживання в Україні.
На думку суду, такі дії не відповідають критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки є непропорційними меті, на досягнення якої вчиняються.
В цьому контексті суд також вважає доречними до застосування висновки ЄСПЛ у справі "Усманов проти Росії" (заява № 43936/18), згідно з якими формальні порушення вимог при отриманні громадянства країни не можуть бути самі по собі підставою для позбавлення особи юридичного зв'язку із державою. Органи влади мають ураховуватися усі фактори, зокрема, поведінку людини після набуття громадянства.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправними дій УДМС у Вінницькій області щодо відмови у прийнятті та повернення декларації ОСОБА_1 про відмову від іноземного громадянства.
Згідно з ч. 3 ст. 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Водночас за змістом положень частини четвертої статті 245 КАС України суд може зобов'язати відповідача-суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
У разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд зазначає, що повноваження органів ДМС щодо прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства та видачі паспорта громадянина України слід вважати дискреційними.
Враховуючи вищенаведені обставини та правові норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що правильним способом захисту порушених прав позивача буде зобов'язання відповідача повторно розглянути декларацію позивачки про відмову від іноземного громадянства, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
Оцінюючи позицію апелянта, колегія суддів вважає, що обставини, наведені в апеляційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, у апеляційній скарзі не зазначено.
Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 листопада 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Гонтарук В. М.
Судді Біла Л.М. Моніч Б.С.