Справа № 560/12218/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Салюк П.І.
Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.
28 квітня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гонтарука В. М.
суддів: Моніча Б.С. Білої Л.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року (ухвалене в м. Хмельницький) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним рішення,
позивач звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним рішення.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити в задоволенні адміністративного позову.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
Позивач своїм правом, передбаченим ст.ст. 300, 304 КАС України не скористалась та не подала відзив на апеляційну скаргу.
Сьомий апеляційний адміністративний суд, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що позивач, звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві із заявою про призначення пенсії за вислугою років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-ХІІ.
Рішенням №262840021019 від 05.07.2024 Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області відмовило позивачу у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. е) ст. 55 ЗУ Про пенсійне забезпечення, у зв'язку із відсутністю необхідного спеціального стажу.
Також у спірному рішенні відповідач зазначив, що страховий стаж позивача 35 років 4 місяці 9 днів, спеціальний стаж роботи, який дає право на пенсію за вислугу років станом на 11.10.2017 становить 24 роки 5 місяці 12 днів. За доданими документами до страхового стажу зараховано всі періоди, до спеціального стажу зараховано всі періоди.
Не погодившись з відмовою, позивач звернулась до суду за захистом своїх порушених прав.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом № 1788-XII та Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-ІV (далі по тексту - Закон № 1058-ІV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Відповідно до статті 2 Закону № 1788-XII за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії.
Згідно положень статті 51 Закону №1788-ХІІ пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Положеннями статті 52 Закону № 1788-ХІІ визначено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров'я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту "е" статті 55.
Пунктом "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Проте, Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення", який набув чинності з 01.04.2015 пункт "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ було викладено в іншій редакції, згідно якої право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:
з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;
з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;
з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;
з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;
з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;
з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;
з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;
з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;
з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;
з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
У подальшому, згідно із Законом № 911-VIII до статті 55 Закону № 1788-ХІІ з 01.01.2016 було внесено зміни, відповідно до якого пункт "е" вказаної статті має наступний зміст:
"Право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки - які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року."
Отже, Закон № 911-VIII встановив раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років - при наявному спеціальному стажі діяльності не менше 25 років.
Проте, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року № 2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами України № 213-VIII та № 911-VIII.
Конституційний Суд України приймаючи вказане рішення, виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення певного віку (для працівників, зазначених у пунктах "е", "ж" статті 55 Закону № 1788-ХІІ - 55 років), нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Крім того, на думку Конституційного Суду України, положення Закону № 1788-ХІІ щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
Таким чином, стаття 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами України № 213-VIII та № 911-VIII втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04 червня 2019 року.
Враховуючи викладене, суд вважає, що з 04 червня 2019 року при вирішенні питання про призначення позивачці пенсії за вислугою років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону № 1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII та Законом № 911-VIII.
Отже, з 04 червня 2019 року при визначенні права на отримання пенсії за вислугу років незалежно від віку необхідно виходити з наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років на посадах зазначених у переліку, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Аналогічний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 27.07.2022 по справі № 440/1286/20.
З матеріалів справи встановлено, що відмовляючи у задоволенні заяви про призначення позивачу пенсії, Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області послалося на недостатність у ОСОБА_1 станом на 11 жовтня 2017 року спеціального стажу роботи - 26 років 6 місяців, який дає право на призначення пенсії.
Разом з цим, враховуючи, що відповідачем при прийнятті спірного рішення про відмову від 05.07.2024 було застосовано пункт "е" статті 55 Закону № 1788-XII у редакції, яка визнана неконституційною рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року № 2-р/2019, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення № 2628400210191 від 05.07.2024 року Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Даючи оцінку доводам апелянта в частині зобов'язання відповідача призначити позивачу пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" ст. 55 Закону № 1788-ХІІ, суд зазначає наступне.
Так, суд зазначає, що за правилами статті 5 Закону № 1058-IV виключно цим Законом визначаються, зокрема, умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат, а також порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.
Частиною п'ятою статті 45 Закону № 1058-IV передбачено, що документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
Водночас, постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846, затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування"(далі - Порядок № 22-1).
Відповідно до пункту 4.3 Порядку № 22-1 не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Тобто, єдиним органом до повноважень якого належить вирішення питання щодо наявності чи відсутності у особи права, зокрема, на призначення пенсії за вислугу років є територіальний орган Пенсійного фонду до якого особа звернулася з відповідною заявою. При цьому, за наслідками розгляду заяви пенсійний орган повинен прийняти відповідне рішення, яке повинно бути вмотивованим.
Проте, оскаржуване рішення від 05.07.2024 прийняте відповідачем без урахування висновків, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 04.06.2019 у справі № 2-р/2019, що свідчить про те, що ГУ ПФУ у Хмельницькій області відмовляючи позивачу у призначенні пенсії за вислугу років, не надало належної оцінки документам, доданим до заяви та не вмотивувало своє рішення належним чином. При цьому суд, як орган уповноважений виключно на перевірку законності та обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, позбавлений можливості приймати таке рішення, оскільки це буде свідчити про перебирання на себе судом повноважень наданих виключно орган Пенсійного фонду.
Таким чином, відповідач як суб'єкт владних повноважень у спірних відносинах не реалізував свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 44 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Отже, з огляду на встановлені у справі обставини та норми права, що регулюють спірні правовідносини, з урахуванням висновків, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року № 2-р/2019, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що належним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії від 28.06.2024, та прийняти рішення по суті заяви від 28.06.2024 з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні.
Оцінюючи позицію апелянта, колегія суддів вважає, що обставини, наведені в апеляційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, у апеляційній скарзі не зазначено.
Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 вересня 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Гонтарук В. М.
Судді Моніч Б.С. Біла Л.М.